Значення Кримського ханства в історії України
1
- Зміст
- Вступ
- Розділ 1. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі
- 1.1 Стан розроблення проблеми дослідження
- 1.2 Заснування Кримського ханства
- 1.3 Геополітичне становище українських земель у першій третині ХVІ ст.
- 1.4 Відносини Великого князівства литовського з Кримським ханством, та плани сторін щодо України
- Розділ 2. Україно-кримські стосунки в XVII-XVIII століттях
- 2.1 Історичні взаємовідносини українського козацтва з Кримським ханством
- 2.2 Політика Російської імперії щодо Кримського ханства
- Висновки
- Список використаної літератури
- Додатки
Немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні Україною незалежності, ніж взаємини її з своїми могутніми південними сусідами: Османською Портою та її васалом -- Кримом, особливо з останнім. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою, Кримське ханство та Україна постійно протистояли одне одному. І незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу: Крим, як і Україна, потерпав від залежності від свого могутнього сюзерена, а європейські його амбіції стримувались могутністю Москви, Польщі, Священної Римської імперії та ін. Саме граючи на цих та інших нюансах, Богдан Хмельницький залучив до спільної боротьби кримського хана, готував серйозні угоди щодо союзу з Туреччиною, про що й свідчать наведені документи, які підтверджують серйозність південних намірів та інтересів України.
Слід одразу наголосити: від союзу України та Криму вигравали обидві сторони (варто згадати "україно-турецько-татарську" коаліцію 1648--49 pp., за Н. Полонською-Василенко). Так само обидві держави програли, коли стосунки між ними розладналися: як пише Н. Полонська-Василенко: "Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні дії татар та поляків почали з осені 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину..." [15, 30]. Навіть одна ця обставина перекреслює значення Переяславської угоди... З часом, борючись поодинці, і Україна, і Крим як державні утвори були повністю зліквідовані. Це -- гіркий, але повчальний урок історії.
Криммське хамнство -- феодальна держава в 1441--1783 роках на території Кримського півострова, приморської степової смуги від Дону до Дністра.
Від Кримського ханства залежали Прикубання та західна Черкесія. Держава утворилася внаслідок політичного розпаду Золотої Орди. Власна назва держави -- Кримський юрт.
Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1441 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу османської Туреччини на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала сюзеренітет османського султана. В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до українського козацтва, як у подіях 1624--1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії.
Під час частих війн з Річчю Посполитою та Московським царством кримські війська захоплювали багато полонених, яких продавали на невільницьких ринках до Туреччини. Використовуючи суперечності між Москвою і шляхетською Польщею, кримські хани вимагали від обох держав данину, подарунки та великі кошти на утримання послів. Кримські правителі отримували щорічні дари, що трактували як данину, з Великого князівства Литовського (пізніш -- Королівства Польського), Московського царства, Молдови, Валахії, Черкесії. З 1474 по 1556 рр. кримські татари грабували Литовську Русь не менше 86 разів. У 1575 р. вони взяли з неї понад 35 тис. бранців. Кримські татари разом з турецьким військом брали участь у війнах з Іраном, ходили в походи на Астрахань (1569 р.), Угорщину (1594 р.). Татари становили понад третину турецького війська під час Хотинської війни 1620--1621 рр.
Опір військам Кримського Ханства чинили запорізькі козаки, які вели оборонну і наступальну боротьбу проти татар і турків (походи 1575--1577 рр., 1608, 1616 рр. тощо). Разом із запорожцями в походи на Крим вирушали донські козаки (1628, 1667, 1675 рр.). Б.Хмельницький, потребуючи досвідченої кримськотатарської кавалерії для боїв із польським кінним військом, навесні 1648 р. уклав з Іслямом III Ґераєм угоду про спільну боротьбу проти Польщі. Цей ситуативний альянс сприяв кільком перемогам козацьких військ, але виявися нетривким.
Наприкінці XVIII ст. Кримське ханство стало ареною боротьби впливів Туреччини та Росії. Після російської окупації 1771 р. та Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. Кримське Ханство було оголошене незалежним від Туреччини, на престолі було затверджено проросійського правителя Шаґіна Ґерая. Незабаром російський уряд Катерини ІІ змусив Шахіна Ґерая, проти якого не раз повставало населення, зректися влади і 1783 р. приєднав територію Кримського Ханства до Росії.
Мета дослідження полягає в комплексному ретроспективному аналізі процесу становлення і розвитку Кримського ханства, його ролі в історії України та його взаємовідносин з козацтвом та українським населенням.
Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити наступні задачі:
- Проаналізувати соціально-політичну ситуацію в Україні під час експансії Кримського Ханства на Українські землі
- Дослідити походження і розвиток Кримського Ханства
- Окреслити причини та наслідки кримськотатарських набігів на Україну
Об'єктом дослідження є взаємовідносини кримськотатарської держави та України в період існування Кримського ханства (перша пол. XV - друга пол. XVIII ст.).
Предмет дослідження - визначення місця України в геополітичних планах Кримського ханства, реалізація військових походів армії Кримського ханства на Україну, відносини козацтва з очільниками кримськотатарської держави.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період становлення кримськотатарської державності у складі Золотої Орди, формування і розвитку Кримського ханства до припинення його існування внаслідок завоювання Російською імперією.
Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки курсової роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики ролі Кримського ханства в історії України.
Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 28 найменувань.
Розділ 1. Утворення Кримського ханства і його експансія на українські землі1.1 Стан розроблення проблеми дослідженняСтупінь дослідження взаємовідносин України з Кримським ханством та політики Великого Князівства Литовського у цьому контексті починаючи з останніх чотирьох десятиріч XVI ст. донині залишається незадовільним.
Поява історичних праць М. Грушевського відкрила нову сторінку в дослідженні східноєвропейської історії. Видатний український вчений, спираючись на досягнення попередників, на підставі введеного у науковий обіг нового масиву джерел, представив Україну не тільки як об'єкт, а й як суб'єкт політичних відносин у Східній Європі XV - XVI ст. М.Грушевський прямо вказував на те, що Україна у кримському питанні була залишена сам-на-сам з кочовиками. Як наслідок, були створені умови для виникнення недержавної воєнної сили, яка отримала назву “козацтво”. Що стосується держави, то вітчизняний історик вважав її діяльність у цьому аспекті не просто безпорадною, а й шкідливою. На його думку, правлячий режим зовсім не дбав про оборону України: не будував нових і не ремонтував старих замків, не утримував війська на кордоні, м'яко і поступливо поводився у відносинах з Кримом. Щоправда, М.Грушевський зауважував, що в перші роки правління Сигізмунда І уряд намагався дещо покращити становище [1, 200].
Ряд важливих аспектів теми, зокрема, відносно історії українського козацтва, організації найманих військ на території України, специфіки життя українського населення на прикордонні тощо, було розробленно в статтях І.Каманіна, С.Рудницького, А.Яковлева і Л.Коланковського. Крім того, І.Каманіним і А.Яковлєвим було введено у науковий обіг чимало невідомих до того часу документів. У 20 - 30-х рр. ХХ ст. з - під пера Л.Коланковського вийшов ряд грунтовних робіт, пов'язаних з проблемами політичних відносин у Східній Європі, а також з роллю у цьому процесі східних країн [1, 200].
Серед них найпомітнішим стало дослідження з політичної історії ВКЛ (1930) що містить в собі багатий масив фактів, роздумів, концепцій. Особливо цінною є стаття Л.Коланковського “Проблема Криму у ягеллонській історії”, яка безпосередньо стосується досліджуваної теми. В ній польський дослідник визначив зовнішні та внутрішні чинники кримської політики, що спонукали цю державу до наступу на Україну. Коланковський чимало уваги приділив ролі Москви в організації кримських походів на північ. Зіставивши зміст листів Івана ІІІ і воєнні акції перекопців, він довів, що напрямок воєнних дій визначався у столиці Московської держави. Щоправда, Л.Коланковський переоцінив московський вплив, не помітивши певного збігу експансіоніських планів московського уряду із зовнішньополітичним курсом Кримського ханства [1, 201].
З української історіографії того часу слід згадати монографію А.Кримського “Історія Туреччини”, в якій є окремий параграф, присвячений історії Криму та його ролі у східноєвропейській політиці османів. Цінність цієї праці полягає передусім у тому, що дослідник дивився на турецьку і кримську держави неупередженим поглядом (у Європі тоді домінувала думка, що ці країни були суто агресивними і грабіжницькими) [9].
У 1948 р. було опубліковане дослідження І.Смірнова, присвячене східній політиці Великого князівства Московського часів правління Василія III, в якій докладно висвітлено політичні зносини Москви з європейськими ханствами в першій третині XVI ст. та їх наслідки для Східної Європи. В той же час автор дещо переоцінив силу антимосковських настроїв у Криму. Слабко було розкрите і українське питання у московсько-кримських відносинах.
У 60 - 70-х рр. побачили світ монографії І.Грекова [4], спрямовані на вивчення складного плетива політичних взаємин країн Східної Європи і впливу на них Золотої Орди на зламі XIV-XV ст., та праця В.Каргалова [8], присвячена історії засічних ліній Московського великого князівства, їх функціонування і забезпечення. Велике значення для вивчення історії XV-початку XVI ст. мають також праці А.Хорошкевич, присвячені зовнішній політиці Російської держави [23]. Щоправда, вченій, як і її попередникам, притаманне перебільшення антимосковських настроїв у Криму і Туреччині.
У 1983 р. побачила світ стаття В.Крота і Н.Рашби “Боротьба населення України проти турецько-кримських завойовників наприкінці XV-першої половини XVI ст.” [10]. Автори здійснили спробу реконструювати складну ситуацію, в якій опинилася Україна внаслідок систематичних нападів степовиків.
Кінець XX ст. ознаменувався появою цілого ряду концептуальних праць, які допомогли при з'ясуванні багатьох аспектів досліджуваної теми. Проблеми виникнення й формування українського козацтва як стану, його впливу на східноєвропейську політику знайшли своє відображення у публікаціях В.Щербака [27] і С.Леп'явка [11].
Монографія А.Гурбика дає можливість з'ясувати питання впливу фактору татарських нападів на життя й розвиток соціально-територіальних спільнот в Україні.
Що стосується проблеми геополітичного становища України, її зв'язків з Кримом, то тут слід відмітити роботи Я.Дашкевича, О.Галенка, Т.Чухліба, В.Станіславського [25]. Окреме місце серед досліджень вітчизняних вчених займають праці О.Русиною спрямовані на вивчення місця і ролі як окремих українських земель, так і України вцілому у системі східноєвропейської політики. Досягнення вітчизняних науковців по дослідженню історії зовнішньополітичних відносин України знайшли своє місце на сторінках синтезованої праці “Нариси з історії дипломатії України”.
1.2 Утворення Кримського ханства і його експансія на українські земліСередина XIV ст. стала початком розпаду Золотої Орди. Нескінченні чвари та суперечки суттєво ослабили центральну владу, посилили відцентрові тенденції в Орді. У контексті цих подій та процесів, очевидно, і слід сприймати відокремлення 1449 р. від Золотої Орди кримських татар і утворення ними своєї держави -- Кримського ханства з правлячою династією Гіреїдів.Новостворена кримськотатарська державність була слабкою і в політичному, і в економічному плані. Постійна боротьба за владу, в основі якої лежало як протистояння претендентів на кримський престол, так і змагання місцевої знаті з централізмом, уособленням якого був хан, суттєво дестабілізувала ситуацію в країні. Не сприяло зміцненню держави і становище в економічній сфері. Достатньо сказати, що навіть на початку XVI ст. кримські татари не знали осілого землеробства і вели кочовий спосіб життя. Один із сучасників так описує характер татарського землекористування: «Землю, навіть найродючішу, вони не обробляють, задовольняючись тим, що вона сама їм приносить, тобто травою для годування худоби». Наприкінці XIV -- на початку XV ст. економіка Кримського ханства розвивалась екстенсивним шляхом, в її основі лежало кочове скотарство і примітивне землеробство, що не забезпечувало ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню. Свої внутрішні проблеми кримські хани розв'язували шляхом зовнішньої експансії. Маючи у своєму розпорядженні численну армію (на початку XVI ст. у ній було 100 тис. озброєних вершників), Кримське ханство робило постійні набіги на сусідні землі. Зухвалим грабункам сприяло і те, що з 1475 р. ханство стало васалом Турецької імперії й завжди відчувало підтримку могутнього сюзерена [19, 3].Українські землі були одним з основних об'єктів татарських набігів. Насамперед це зумовлено розташуванням Кримського ханства, яке було своєрідним плацдармом для розгортання експансії углиб українських та російських земель. Крім того, польсько-литовська держава, у складі якої перебували тоді українські території, була не в змозі надійно захистити свої південні кордони. Прикордонні фортифікаційні споруди були занедбані, гарнізони укріплених замків слабкі, наймане військо становило лише 4 тис. осіб і не могло ефективно протидіяти численній та мобільній татарській кінноті. Залучення до захисту південних кордонів шляхетського ополчення та магнатських надвірних загонів також не давало бажаного результату, а навіть ускладнювало ситуацію. Ці формування, як правило, не заважали набігам, вступали у бій лише з тими татарськими загонами, які поверталися додому з награбованим, і за викуп віддавали полонених і добро справжнім власникам. Така тактика не стільки блокувала татарські напади, скільки потурала їм.У 1448 p., підтримуючи претендента на титул Великого литовського князя Михайла, татари Великої Орди вперше вторглися на землі Поділля. Засновник Кримського ханства Хаджи-Гірей певний час був союзником Литви і тому не прагнув агресії на литовські володіння, до складу яких входили й українські землі, але це зовсім не заважало його суперникам у боротьбі за владу час від часу робити набіги на Галичину, Волинь та Поділля. На початку 80-х років XV ст. татарська експансія розширюється і набуває ознак систематичності. Причиною цього став розрив Менглі-Гіреєм, сином і спадкоємцем Хаджи-Гірея, союзу з литовським князем, що фактично відкрило всі шлюзи для грабіжницьких нападів татар на українські землі. Вже 1482 р. кримський хан спустошив та пограбував Київ. Татарська агресія принесла з собою величезні руйнації, пожежі, пограбування, вбивства, захоплення місцевого населення в полон з метою продажу в рабство. Оскільки вона здійснювалась цілеспрямовано і регулярно (від 1450 до 1556 р. татари зробили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі), виникла серйозна загроза не тільки суспільному життю, а й самому існуванню українського народу [19, 5].Отже, з моменту виникнення Кримського ханства українські землі стали для нього головним об'єктом експансії. Це було зумовлено тим, що економіка ханства розвивалася на екстенсивній основі і не могла забезпечити ні потреб держави, ні прожиткового мінімуму місцевому населенню, що підштовхувало правлячу верхівку розв'язувати внутрішні проблеми країни за рахунок зовнішньої активності -- союзів з тією чи іншою державою та грабіжницьких набігів на сусідні землі. Сприяли експансії також географічне положення ханства, існування численної армії, підтримка Турецької імперії, нездатність польсько-литовської держави захистити свої південні кордони. Ці та інші чинники наприкінці XV -- початку XVI ст. перетворили Кримське ханство на силу, яка своїми походами загрожувала життєдіяльності українських земель.Таким чином, Кримське ханство, що утворилося в результаті розпаду Золотої Орди, мало всі ознаки державності (територія, населення, влада). У володіння Кримського хана входили землі, як самого півострова, так і Північного Причорномор'я, Приазов'я і Прикубання. Кримські хани прагнули відновити золотоординську державу під егідою династії Гіреїв: цим пояснюється їх територіальна політика і претензії на українські, російські, польські землі, а також прагнення посадити на казанський і астраханський престоли ханів з роду Гіреїв.
Населення Кримського ханства було представлено різними народностями і віросповіданнями; більшість складали кримські татари; основною визнавалася кримськотатарська мова. Нетатарське населення мало свої церкви, синагоги, єпархії; здійснювало релігійно-звичаєві обряди; розмовляло рідною мовою. В Кримському ханстві не було й кріпосного права, як у сусідніх державах. Завдяки лояльним методам управління щодо нетатарського населення міжнаціональні конфлікти були рідкими.
Характерними ознаками державності Кримського ханства були податкова і грошова (фінансова) системи, які, хоч і відображали золотоординські аналогічні системи, але не були їх повним відбиттям, бо диференціювалися за релігійним принципом (для мусульман і не мусульман). В Кримському ханстві шанувалося і оберігалося право карбувати свої грошові знаки: кожен новий хан, тільки-но зійшовши на престол, випускав монети зі своїм ім'ям, тамгою (гербом). Жодного разу за всю історію ханства не було випущено монет з ім'ям турецького султана [20, 12].
