Зовнішня політика Богдана Хмельницького: південний напрямок

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

1.1 Політичне і соціально-економічне становище в Україні напередодні національно-визвольної війни

1.2 Політичний портрет Богдана Хмельницького

Розділ 2. ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ПІВДЕННОМУ РЕГІОНІ

2.1. Кримська політика Б. Хмельницького

2.2. Відносини України з Османською Портою

2.3. Зовнішня політика Б. Хмельницького в Придунайському регіоні

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Актуальність. У багатовіковому розвитку українського народу ХVII століття займає особливе місце. Невибагливий і повільний плин суспільного життя, характерний для середньовіччя, змінився різким прискоренням, що ознаменувався у політичній сфері створення етнічної держави українців, в економічній - поступовий перехід до більш високого рівня суспільного виробництва. Перехідні періоди від одного цивілізаційного етапу розвитку людства до іншого завжди виштовхували на політичну арену певні сили, або окремих осіб, які їх уособлювали. У сфері соціальних відносин такою новою силою стало козацтво, яке на рубежі XVI -XVII ст. перетворилося з явища побутового у суспільний стан, через призму якого переломлювалися основні тенденції розвитку України. Козацька Україна становить важливий етап у зміні соціальної структури і політичної нації в процесі національного будівництва, які здобувалися у визвольній війні 1648-1676 рр.

В центрі виступу проти шляхетської Польщі став Богдан Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

Богдан Хмельницький під час повстання проявив якості патріота України, мудрого командира, комунікабельного керівника держави, тонкого дипломата, далекосяжного стратега. Особливої уваги заслуговує зовнішньополітична діяльність славнозвісного гетьмана. Як відомо, протягом багатьох років, ця діяльність висвітлювалася однобоко - з точки зору стосунків із Московією, тому, на наш погляд, звертання до аналізу зовнішньої політики із країнами у південному регіоні є актуальною.

Основна мета роботи: Аналіз зовнішньополітичної діяльності Богдана Хмельницького з країнами південного регіону.

Завдання роботи:

- висвітлення політичного і соціально-економічного становища України на передодні Визвольної війни 1648-1654 рр.;

- характеристика Богдана Хмельницького як політичного діяча;

- аналіз зовнішньополітичної діяльності гетьманського уряду, спрямованого на встановлення стосунків з Кримом, Османською Портою, країнами Придунайського регіону.

Дослідженню періоду Хмельниччини присвячено чимало праць вітчизняних та зарубіжних вчених. Аналізу суспільно-політичного становища України напередодні визвольної війни, характеру військових подій та промислу народних мас, внутрішньої та зовнішньої політиці Б. Хмельницького присвятили свої праці М.С. Грушевський, М. Костомаров, В.А. Смолій, В.С. Степанков. Ці вчені всупереч стереотипам, що склалися за роки радянської влади, зробили нову наукову спробу обґрунтувати етапи визвольної війни в Україні, і з позицій нового бачення дослідити розроблені Б. Хмельницьким наріжні принципи української національної ідеї, неоднозначну внутрішню і зовнішню політику гетьманатів 1648-1676 рр.

Серед праць, присвячених історії Визвольної війни українського народу середини XVII ст., значне місце займають дослідження зарубіжних вчених, які не залишили поза увагою і питання зовнішньополітичної діяльності Української козацької держави. Серед дослідників цієї проблеми слід назвати таких вчених, як Василь Дубрвський, Януш Комарик, Омелян Пріцак та ін.

Структура роботи складається із вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. ПОСТАТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У КОНТЕКСТІ ЕПОХИ

1.1 Політичне і соціально-економічне становище України напередодні національно-визвольної війни

У першій половині ХVIІ ст.. більшість території перебувала під владою Речі Посполитої. Ще в ХV ст.. польські феодали захопили Галичину і Західне Поділля, а після Люблінської унії (1569) - Волинь, Київщину і Брацлавщину. Згідно з умовами Деулінськогоп перемир'я (1618) і Поляновського мирного договору (1634) між Росією та Польщею до останньої відійшла Чернігово-Сіверщина. Закарпаття і Північна Буковина залишалися під владою угорських та молдавських феодалів.

Українська нація, перебуваючи в складі Речі Посполитої, не мала жодного шансу на повноцінний політичний розвиток. Вважаючи українські землі своїми, правлячі кола Польщі не визнавали за українцями права на утворення навіть автономного державного утворення, не кажучи вже про право на незалежність.

В середині XVII ст. польська політика спричинила денаціоналізацію української еліти (князів, магнатів, шляхти), що консолідувалося з польською на платформі польської національної ідеї. Послідовно проводився цілеспрямований курс на усунення українців від участі в міському самоуправлінні; їм чинилися перешкоди під час вступу до цехів, у зайняттях ремеслами, промислами, торгівлею, внаслідок чого основні важелі економічного життя зосереджувалися в руках іноземців, переважно поляків [6;с.95]. Отже інтереси політичного розвитку України зайшли в антагоністичну суперечливість із великодержавними імперськими інтересами Польщі.

Колоніальний характер польської політики виразно окреслився і у сфері національно-релігійній. Відверто цинічною була вона щодо православної церкви. Докладалось всіх зусиль до її ліквідації та впровадження уніатства і католицизму: закривали православні церкви і монастирі, а водночас зводили католицькі храми, всіляко сприяли місіонерській діяльності католицьких орденів; зневажали релігійні почуття православних та навертали їх (часто силоміць) в уніатство чи католицизм. Дискримінація також торкнулася української мови й освіти. Все це викликало спротив, посилювало ненависть не лише до поляків, а й до українців-ренегатів та всіх, хто брав участь у національно-релігійному гнобленні.

Напередодні визвольної війни помітно зростає панщина, яка, наприклад у Східній Галичині та на Волині становила 5-6 днів на тиждень[4;с.202].

У цей період в Україні починається процес розкладу цехового ремесла, в багатьох промислах відбувається зародження мануфактурного виробництва. Особливо виразно це виявилося в сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства - за своєю суттю фермерського. Протиріччя між ним і наступаючим фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стає одним з основних причин «вибуху» 1648 року. Козацтва виробило такі принципи соціальної організації, які докорінно відрізнялися від існуючих середньовічних суспільних відносин й вступили в антагоністичну суперечність з ними. Курс польського уряду на ліквідацію козацького стану не міг не викликати збройного спротиву.

Завершуючи аналіз питань, які привели до революційного вибуху українського народу у 1648 р., варто звернути увагу й на психологічний фактор. Зокрема голодування переважної більшості людей, постійна втрата всіма прошарками української спільноти власності, репресії з боку державних структур, повзучий процес закріпачення створили в Україні складний вузол суперечностей, розв'язання якого міг вирішити лише революційний вибух.

Трапилося так, що в центрі майбутнього виступу проти шляхетської Польщі став Богдан Хмельницький, якому судилося взяти на свої плечі відповідальність за історичну долю українського народу. Саме йому довірили своє майбутнє українська старшина, широкі кола козацтва, селяни і міщани, служителі релігійних установ.

1.2 Політичний портрет Богдана Хмельницького

Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький (1595-1657) народився на Черкащині. Матеріальні достатки родини Хмельницьких дозволили дати Богданові пристойну домашню освіту, продовжити її в одній із парафіяльних шкіл Києва. Майже 5 років провчився Богдан у Львові у єзуїтській колегії під керівництвом найкращих вчителів, де отримав знання багатьох мов, знайшов друзів.

Поєднання традиційної освіти, що існувала в Україні, з європейською сприяло розширенню світогляду Хмельницького, дало можливість познайомитися з кращими зразками світових духовних надбань.

З реаліями тогочасного життя Богдан Хмельницький познайомився у Чигирині. Почався якісно новий етап його життя. Шляхетське середовище і шкільну парту замінили атмосфера козаччини й ефес шаблі. Життя в краї було далеким від романтичних уявлень молодої людини. [14;с.4].

В районі Дикого Поля Хмельницькому довелося вперше зіткнутися з реальною загрозою з боку турків і татар, наяву побачити суперечності, які існували між різними угрупуваннями козацтва, на собі відчути результати політики польський властей. Проте, очевидно, саме ці екстремальні умови сприяли утвердженню принципової лінії поведінки Богдана і його політичного кредо. Свою долю Хмельницький зв'язав з козацтвом. Він бере участь у боротьбі проти турецько-татарської експансії в Україну, потрапляє у полон на два роки. Після повернення у рідні міста починається новий етап формування політичного світогляду майбутнього гетьмана.

Хмельницький замислюється над перспективою розвитку України, її взаємин з Польщею, та причинами поразки попередніх виступів козаків.

Без особливого перебільшення можна твердити, що на 1648 р. Б. Хмельницький зумів акумулювати і адаптувати до реалій того часу попередній досвід визвольної боротьби козацтва. Для нього рівноцінними були як військові, так і політичні методи боротьби. Говорити про перевагу одного з цих компонентів не доводиться. У роки Визвольної війни українського народу Хмельницький продемонстрував неперевершену майстерність добиватися поставленої мети шляхом як відкритої збройної боротьби, так і методом переговорів, компромісів і навіть тимчасових поступок [14;с.4].

О. Рудакевич [13;с.72-73], аналізуючи внутрішню і зовнішню політику Б. Хмельницького, визначає, що тут не все було гаразд. По-перше, він недостатньо уваги приділяв мобілізації, узгодженню дій і консолідації усіх українських сил у визвольній боротьбі. Часто Хмельницький вживав суворих заходів для приборкання невгамовної селянської стихії, дозволяв шляхті чинити над «черню» розправи. У цілому можна сказати, що гетьман Хмельницький так і не зумів вийти за рамки інтересів козацького стану в здійсненні внутрішньої політики. По-друге, в укладанні союзів з іншими державами гетьман діяв як воєначальник, для якого необхідно було будь-що виграти даний бій. Перебуваючи в цейтноті, він не надто ретельно прораховував політичні наслідки укладених договорів. Хмельницький надто великі надії покладав на зовнішні сили і витрачав на їх пошук і мобілізацію багато зусиль. Певною мірою це було виправданим: до цього зобов'язував колоніальний стан і уразливість геополітичного становища України. Тому далеко не випадковими були інтенсивні контакти Б. Хмельницького із зовнішніми політичними силами південних країн.

Розділ 2 ЗОВНІШНЬОПОЛІТИТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО У ПІВДЕННОМУ РЕГІОНІ

2.1 Кримська політика Б. Хмельницького

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави.

Як відомо, вже на початку повстання 1648 року Б. Хмельницький у пошуках союзника в боротьбі проти Речі Посполитої звертається до Кримського ханства, яке традиційно розглядалося, як одвічний ворог українського народу. З моменту заснування Кримського ханату його історія тісно переплітається з українською. З українсько-татарськми відносинами були пов'язані інтереси практично всіх навколишніх держав. В.А. Брехуненко зауважує, що « із самого початку вироблення української лінії в політиці щодо Криму було в руках козакуючого елементу. А відколи козацтво перетворюється в осібний стан і перебирає на себе від вгасаючої князівсько-магнатської верстви провід в обороні національних інтересів українського етносу, політика щодо ханату стає виключно його прерогативою. З іншого боку, татарський чинник завжди відігравав в історії козаччини надзвичайно важливу роль. Власне його наявність була однією з основних передумов появи козацтва, і відтоді він вже не витрачав свого впливу» [2;с.87].

Вивчаючи досвід попередніх відносин кримців з козаками, коли останні намагалися залучити татар до бойових дій проти боротьби із Польщею, Богдан Хмельницький усвідомлював проблему такого залучення - вкрай небезпечна схильність Криму до порушення угод.

Не менш важливий висновок, який зробив гетьман з подій 1624-1629 рр., це необхідність підтримувати тісні стосунки не тільки з центральною владою, а й з ногайськими мурзами, враховуючи їх автономістичні прагнення та специфічну реакцію на будь-які заходи Бахчисарая. Ігнорування ногайського чинника було неприпустимим. Насамперед ногайці могли відмовитися від виступу на козацькому боці, тим паче, що договір з Іслам-Гіреєм передбачав припинення набігів на українські землі, від чого найбільше утискалися інтереси саме ногайської орди. Отже без нагайців сила союзника значно зменшувалася і вимагала коригування тактики бойових дій, оскільки Б. Хмельницький значну роль відводив татарській кінноті [10;с.143].

Існувала також небезпека польсько-ногайського зближення (така спроба була зроблена Я.Вишневецьким в кінці 1649 - на початку 1650 рр.). Ногайсько-буджацька орда також не зазнавала впливу донського чинника. І коли напередодні компанії 1649 р. Іслам-Гірей через походи донців затримався з виходом майже на місяць, ногайці вчасно з'явилися на Україні. Отже, Б. Хмельницький постійно тримав руку на пульсі подій у буд жаків та перекопців, нейтралізуючи ворожі впливи.

Та найбільшу небезпеку для гетьмана становила спроба Криму використати союзницькі відносини з козаками для організації спільного походу на московські землі, що вже траплялося у 1625 році, коли 800 запорожців, причому без гетьманського відома вирушили на землі государеві. Ймовірність повторення подібних дій була надзвичайно високою. Реалізація ідеї спільного походу на Москву, неминуче втягувала Україну у відкриту конфронтацію з і без того ненадійним північним сусідом, викликаючи адекватну реакцію Польщі. Таким чином, існувала загроза утворення вісі Річ Посполита - Москва антикримського, а, отже, і антиукраїнського спрямування. Не тільки руйнувалися плани гетьмана щодо утворення широкої анти польської коаліції, а й завдавався фактично смертельний удар по визвольній війні в цілому.

Богдан Хмельницький двічі робив спроби домовитися з Кримом про спільні дії. Перше посольство вирушило з Січі ще в другій половині січня 1648 р., і лише внаслідок діяльності другого посольства (березень 1648р.) було укладено угоду про спільні воєнні дії козаків і татар проти Речі Посполитої. Саме в березні. Тобто під час перебування в Бахчисараї українського посольства на чолі з Хмельницьким, Іслам-Гірей одержав листа від турецького султана. Останній вимагав, щоб татари подали йому допомогу в боротьбі за острів Мальту. Можливо саме це послугувала для Іслам-Гірея поштовхом для укладення угоди з Хмельницьким, оскільки похід татар на Середземне море не обіцяв здобичі, яка їй була гарантована на землях Речі Посполитої. А зволікання з підписанням угоди свідчить про обережну позицію Криму, уряд якого пильно стежив за розвитком подій в Україні [16;с.79]. І лише після того, як позиції Б. хмельницького змінилися, Іслам-Гірей вирішив взяти участь у війні проти Польщі. Дослідники не виключають також можливості проведення переговорів представників повстанців з окремими татарськими воєначальниками, насамперед з перекопським мурзою Тугай-беєм. Саме останній, як стверджує В.І Цибульській, одержав інструкцію від хана не вступати в бій доти, поки не впевниться, що козаки дійсно будуть воювати з поляками [16;с.80].

Щодо самого змісту українсько-татарських відносин, то вони трактуються в історіографії неоднозначно. Висновки деяких вчених твердять, що татарам був наданий офіційний дозвіл грабувати і забирати в полон українців (В. Дубровський) . Інші доказують, що про заборону татарам грабувати українські землі було відомо навіть в столиці Османської Порти. Але хоча текст договору Б. Хмельницького з Іслам-Гіреєм ІІІ не зберігся, з донесення московських воєвод відомо, що татари зобов'язувалися не брати в полон українське православне населення (О. Пріцак). Можливо ця умова була важкою для виконання й спричинила непорозуміння між союзниками.

Таким чином, вчені по різному оцінюють значення україно-татарської угоди 1648р. Звичайно вона покликана була відіграти досить важливу роль у розвитку воєнних подій на Україні. Очевидно також, що не всі українці з ентузіазмом зустріли рішення про союз з татарами. Однак геополітичне становище України, яка перебувала в так званому трикутнику (Московська держава, Річ Посполита, Османська Порта з Кримським ханством), а також відсутність власної кінноти поставили гетьмана перед необхідністю укладання договору з татарами.

Союз з Кримом відігравав позитивну роль протягом певного часу. Але, як зазначає В. Степанков, кримський уряд був проти створення незалежної Української держави, оскільки це поклало б край найбільшому джерелу наживи - грабежу українських земель і торгівлі живим товаром. Для татар оптимальною виглядала ситуація рівноваги сил у боротьбі України з Польщею [13;с.130]. Такий підхід дає можливість пояснити поведінку татар у вирішальні моменти битв (Зборів, Берестечко, Жванець), коли доля польської армії висіла на волоску. Зрада татар, як підкреслюють дослідники, підштовхнула Б. Хмельницького до пошуку іншого союзника і врешті-решт привела до українсько-московського договору 1654 р.

Відносини України з Османською Портою також залежали від українсько-татарських взаємин, оскільки Кримське ханство було васалом Туреччини і дії татар значною мірою визначалися позицією султанського уряду.

2.2 Відносини України з османською Портою

Відразу після смерті ( на початку червня 1648 року) короля Речі Посполитої Владислава ІV гетьман Б. Хмельницький відправив дипломатичне посольство до Стамбула. Згідно з дослідженнями відомого сходознавця Омеляна Пріцака, вже влітку 1648 р. між Османською імперією та українським гетьманом було укладено угоду сюзеренно-васального типу [12;с.172]. Інший сучасний історик Валерій Степанков віднайшов у архівосховищах Львова та Вроцлава документи, які свідчили про те, що це посольство мало просити у султана “прийняти його (Б. Хмельницького) під свою оборону і надати допомогу проти поляків” [15;с.67]. На основі даних листа польського шляхтича Л. М'ясковського, російський дослідник Борис Флоря зробив висновок щодо ведення переговорів козацьким посольством відправлено полковника Филона Джалалія (восени 1648 р. той вдруге відправився до Туреччини) в напрямку отримання османської протекції. Як засвідчують джерела, в обмін на заступництво султана Б. Хмельницький повинен був виплачувати данину на зразок Молдавського й Волоського князівств, надавати в разі потреби посильну військову допомогу Порті, давати “рабів” на турецькі галери, а також передати у пряме підпорядкування Османській імперії Кам'янець-Подільський.

Страницы: 1, 2

В соцсетях