РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТОК АЛБАНО - СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ
2.1 Загострення албано - сербських протиріч, в другій половині ХХ століть
Косовська проблема, а в більш широкому сенсі - албано - сербські відносини набули в останні десятиліття не лише наукове, але і актуальне міжнародно - політичне значення. Більшість політиків, військових, дипломатів, вчених, експертів сходяться на думці, що витоки нинішнього косовського конфлікту слід шукати в складній історії всього Балканського регіону, особливо в подіях початку ХХ ст., які призвели до великих змін.
Балкани - це конфліктний геополітичний простір, на якому відбувається часте й інтенсивне чергування подій. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, що сприяє пожвавленню албанського націоналізму і в Косово. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливої уваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО перебуває в Боснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та Македонії, в Угорщині вздовж сербського кордону розміщені бази, а біля берегів Чорногорії стоїть Шостий флот США [56, 7].
Значну роль в косовському конфлікті відіграє проблема національного самовизначення. Нинішня косовська криза виникла саме з такої проблеми. Крім того, було ще багато інших моментів, інших нашарувань, таких як релігійні відмінності, історичні образи, криза економічного розвитку, політична нестабільність, дія ззовні на конфлікт усередині держави.
Крім того, для повнішого осмислення цих конфліктів можна застосувати поняття націоналізму як ідеології, яка обґрунтовує вимогу політичного визнання етногруппи в суспільстві і є засобом мобілізації руху за зміну політичного статусу або етнічного домінування [56, 17].
Косовський конфлікт більшою мірою можна охарактеризувати як етнонаціональний, де під етнонаціоналізмом розуміється конфлікт між етнічними групами, в який залучена держава. У цьому конфлікті одна з етногруп керується ідеологією націоналізму і вимагає свого політичного визнання в одному з двох можливих видів: політична автономія (аж до створення національної держави) або політичне переважання етногрупи в структурі населення. В обох випадках конфлікт відбувається по етнічній лінії, і виконання вимог однієї із сторін означає зміну державного устрою суспільства.
Розібратися у витоках албано - сербських протиріч в цілому, і в конфлікті в Косово зокрема, неможливо, якщо не знаєш історії питання. Не можна обійти стороною історію і менталітет сербів, щоб зрозуміти, чому вони так завзято захищають саме землі Косово у складі Югославії, а тепер і Сербії. На території Косово знаходиться величезна кількість пам'ятників сербської культури - православні церкви, монастирі і інші культові споруди [21, 345].
Тому обійти все це стороною було б украй помилковим. Аналізуючи конфлікт без врахування історичної підоснови, менталітету, місцевих особливостей, міряючи все загальними шаблонами - було б украй помилковим. Наприклад, албанці експлуатують історичний факт, що слов'яни прийшли на Балкани відносно пізно - в ХІ ст. н.е., сербська держава була заснована в 12 столітті. Сьогодні всі сторони, залучені в конфлікт, в Косово, використовують власну національну історію як ідеологічний інструмент для виправдання теперішнього політичного моменту [21, 347].
Етнонаціональні конфлікти, як правило, носять затяжний характер. Ознаками затяжного етнонаціонального конфлікту в даному регіоні є: відтягування закінчення, чергування угод і насильства в структурній ситуації, що не змінюється, підвищена кровопролиття, пособництво ворогуючим сторонам зовнішніх сил, поширення місцевого конфлікту за межі кордонів держави. Косовський конфлікт поширився в регіональному просторі і вийшов за межі держави. У цьому затяжному конфлікті беруть участь зовнішні сили, перш за все прикордонні держави.
Серби основним аргументом в антиалбанській риториці висувають факти геноциду сербів, з боку албанського населення під час другої світової війни, а також в подальших за цими післявоєнних років, пік насильства прийшовся, на їх думку, на 80-і рр. ХХ століття. Саме тоді починає виникати націоналізм, різних відтінків.
Причиною, що викликала до життя націоналізм, стала політика децентралізації, яка проводилася в першій половині 50-х років під час введення системи самоврядування. Передбачалося, що шляхом передачі функцій федерації республікам, республік - областям (зрізам), а зрізів - районам (общинам), при одночасному розвитку суспільного самоврядування буде досягнуте відмирання держави, на зміну якому прийде пряме народовладдя пролетаріату, що самоорганізовується [8, 10].
Вимоги представників національних рухів, що процвітають в країнах котрі протистоять одна одній, багато в чому однотипні. Вони виходять з ідейної спадщини XIX ст. -- «історичного» і «природного» права, а також з національного принципу. В обгрунтуваннях позицій обох сторін містяться посилання на резолюції ООН та інші документи міжнародного права про національне самовизначення, права людини й національних меншин, що можна трактувати на користь як однієї, так і іншої сторонни [14, 10].
У 70-і рр. ХХ ст. албанські націоналісти почали переслідувати косовських сербів, створювати їм нестерпні умови життя. Псували майно, заважали торгувати на ринку, сербів могли побити, зґвалтувати. Серби стали жорстокими. У березні 1981 р. стався черговий вибух албанського націоналізму. У Пріштіні почалися заворушення, що охопили весь край. Загинуло 9 чоловік і більше 200 було поранено.
Націоналісти тепер вимагали надання краю статусу республіки, оскільки республіка мала право на вихід із складу Югославії. У Косово ввели надзвичайний стан, але приборкати націоналістичний рух не вдалося. Надзвичайне положення то відміняли, то знову вводили, а Косово продовжувало вирувати.
З албанцями намагалися абияк домовитися, проте на політичній арені з'явився Слоблдан Мілошевич, президент Союзної Республіки Югославія (1997-2000 рр.), Сербії (1986-2000 рр.). Укріпивши свої позиції в державному апараті Сербії , він взявся за Косово. Сербські націоналісти перейшли в наступ і отримали перемогу. У край направили додаткові підрозділи федеральної поліції, і, користуючись заворушеннями, що виникли в березні 1989 р., коли загинуло більше 20 чоловік, сербська влада ввела надзвичайний стан і в 1990 р. ліквідували косовську автономію.
5 липня 1990 р. була розпущена краєва скупщина, а в жовтні того ж року прийнята нова конституція Сербії, по якій сербські автономні краї втратили майже всі права, зберігши переважно лише культурну автономію. Албанці стали гнобленою нацією. Хочеться привести сказані Слободаном Мілошевічем слова: «У нас ніколи не було проблем ні з однією національною меншістю в Сербії, включаючи албанців»[15, 90].
Перемога сербських була нетривкою. Силоміць «утихомиривши» албанців, вони не знищили причини конфлікту, проте, знищивши можливості для легальної боротьби за незалежність краю, вони штовхнули албанських націоналістів до збройної боротьби. Албанські націоналісти, як помірні, так і крайні активізувалися.
Для проведення збройної боротьби, албанськими націоналістами було створено терористичну Визвольну армію Косова (ВАК). Загальновідомо, що косовські албанці, вдаючись до терористичних актів та організовуючи вуличні заворушення, розраховували змусити світове співтовариство надати спеціальний статус Косову, після чого, був би прокладений шлях до незалежності. Боротьба терористів проти лояльних до влади албанців гомогенізувала албанський сепаратистський рух за принципом «хто не з нами, той проти нас» [15, 90].
На зміну настрїв албанського населення в Косові, найбільшою мірою вплинула поява тероризму як засобу політичної боротьби сепаратистів. Безглуздість останнього (оскільки він ще ніде у світі не сприяв здійсненню мети і не змінив кордонів), а також небезпеку того, що він може призвести до ще більшого загострення конфлікту в регіоні, раніше від усіх зрозуміла албанська інтелігенція [23, 25].
Більшість сербів сприймають вимоги албанців як сепаратизм, руйнування їхньої національної держави, спробу відібрати у них споконвічні території на яких вони мешкали багато століть, які вважають своєю колискою. Албанська сторона вважає ситуацію, що склалася, «історичною несправедливістю» не тільки з боку сербів, чорногорців і македонців, а й з боку «великих держав», що не допустили утворення їхньої етнічної держави.
Після Другої світової війни, світовий порядок визначається в геополітичному ракурсі - балансом двох суперпотуг - США та СРСР, а в міжнародно - правовому, функціонуванням інститутів ООН. Зокрема, важлива роль у легітимізації політичних дій належить Раді Безпеки ООН. Геополітично світ був поділений на зони переважних впливів двох супердержав, та на проміжний простір конфронтації, в якому точилася з перемінним успіхом боротьба за домінування й встановлення свого впливу.
Обидві держави вели також активну підривну роботу в країнах «третього світу». Отже, фактично зберігався стан світової війни, яка мала назву «холодної», що навряд чи можна назвати «світовим порядком». Зона дії міжнародного права зберігалася, але як форма досягнення компромісів та домовленостей у взаєминах між суперпотугами, хоча, зрозуміло, поширювалася і на звичайні взаємини між іншими державами. Обидві супердержави дотримувалися концепцій обмеженого суверенітету у взаєминах зі своїми «васалами», тобто закони міжнародного права тут часто поступалися міркуванням геополітичного гатунку [33, 151].
Слід зауважити, що протягом останніх 300 років чисельність албанського населення у краї постійно збільшувалась, а сербського -- зменшувалась. Це спричинювалось як високими темпами народжуваності албанців, так і недостатнім соціально-економічним розвитком області, що призводило до еміграції сербів [34, 280].
Сьогодні однією з головних проблем післявоєнного розвитку Косово, є проблема біженців і вимушених переселенців. Основними причинами, стримуючими процес повернення вимушених переселенців з Косово (сербів в основному), в місця свого колишнього мешкання, можна назвати:
· загрозу особистій безпеці, страх за власне життя;
· слабке і невчасне фінансування будівельно-відновлюваних робіт соціальної інфраструктури і житла, відсутність побутових умов, емоційно-психологічний клімат;
· проблеми працевлаштування переселенців, що повернулися [39, 15].
Однією з найважливіших умов, сприяючих вирішенню складних і суперечливих проблем подолання наслідків конфлікту, є підтримка правопорядку і забезпечення безпеки, тим, хто повернувся в місця колишнього проживання. А його, як показує сьогоднішній досвід, повною мірою забезпечити не вдається ні офіційним властям Сербії, ні миротворчим силам, ні вже тим більше албанцям [43, 250].
Прослідковуючи процес виникнення та загострення конфлікту, можна виділити економічні та політичні причини, його виникнення:
До політичних причин косовського конфлікту належать такі:
внутрішня політична нестабільність в Косово;
антисербська спрямованість американської політики, яка триває; про це свідчить той факт, «що розморожування» югославських рахунків у банках США і Європи Сполучені Штати Америки пов'язували з політичними вимогами до колишнього СРЮ;
механізми «дисциплінування» Балканських країн різноманітні, проте помітні зусилля альянсу щодо того, як за допомогою економічного співробітництва і політичного тиску схилити їх до більшої корпоративності, а отже, встановити над ними стратегічний контроль;
турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовий вплив у межах колишньої Османської імперії;
зацікавленість провідних країн світу, насамперед США, в остаточному розпаді та підпорядкуванні колишнього СРЮ. Західні країни активно сприяли відокремленню краю, хоча на словах закликали вирішувати питання на основі територіальної цілісності Югославії;
Німеччина відроджує геополітичні принципи концепції Середньої Європи і освоює за допомогою власної потужної економіки те, що було втрачено у двох світових війнах на Балканах;
нездатність керівництва минулого СРЮ, і Сербії своєчасно визначити політичну лінію щодо Косова, реалізувати політику національно-культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загострення обстановки і вплинути на лідерів опозиції;
схильність тодішнього керівництва СРЮ до силових методів вирішення конфлікту, украй непродуктивних через етнорелігійне забарвлення;
прихована і відкрита підтримка сепаратистських настроїв місцевого населення ззовні, як з боку мусульманських держав, так і з боку сильної албанської діаспори;
наявність історичної національної ідеї етнічних албанців -- створити так звану Велику Албанію [34,43].
До економічних причин косовського конфлікту зараховують такі економічні проблеми в Югославії, які пов'язані з наслідками економічної блокади, припиненням інвестування і заморожуванням югославських рахунків за кордоном:
низький промисловий рівень розвитку регіону, високий рівень безробіття (за деякими даними, до 60 %), низький рівень освіти, що поряд з етнічною непримиренністю провокує активне невдоволення дієздатного населення і створює підґрунтя для шовінізму, сепаратизму і тероризму;
хронічна нестача кваліфікованих кадрів у виробничих галузях (дотепер переважна більшість спеціалістів були сербами, проте події останніх років призвели до того, що майже всі спеціалісти серби залишили Косово, а це одразу далося взнаки);
розвиток тіньової економіки, що призвело до порушення основ косовського господарства;
великі запаси на території краю корисних копалин, у тому числі рідкоземельних (до 50 % запасів колишньої Югославії лігнітів, цинку, олова і срібла, 98 % -- хрому і 36 % -- магнезитів), що дає можливість керівництву сепаратистів сподіватися на одержання достатніх засобів для автономного існування;
фінансова підтримка сепаратистів з боку іноземних держав: Албанії, Туреччини, ісламських держав Азії та Африки[34, 35]
Таким чином, на мій погляд, косовська проблема залишається невирішеною і потребує дослідження. Конфлікт загалом є наслідком неадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і Югославії. В основі кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатних держав, які в подальшому використати для власних інтересів. Конфлікт в Косово став серйозним викликом регіональної безпеки на Балканах, оскільки вже з 1997 р. був вписаний в міжнародний контекст.
2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово
У 1945 р. Косово і Метохія утворили автономну область, у 1963 р. автономний край у складі Сербії. Перша Конституція ФНРЮ 1946 р. створювалася під сильним впливом Конституції СРСР 1936 р. Вона остаточно затверджувала федеральний устрій, визначаючи, що Югославія є «союзною державою республіканської форми, об'єднанням рівноправних народів, які на основі права на самовизначення, включаючи право на відділення, виразили свою волю жити спільно у федеральній державі» [41, 245].
Союзними одиницями ставали республіки, як одиниці співдружності народів, що проживають на їх територіях. Сербія була конституйована, як складна федеральна одиниця. Воєводіна, де проживало близько 500 тис. угорців, і Косово і Метохія отримали статус автономних областей у складі Сербії.
Стосунки між республіками і федеральними органами в цей період будувалися на пріоритеті центральної влади. Албанці Косово не були задоволені своєю долею у складі Югославії. В усякому разі, в цьому запевняв керівництво СРСР Ходжа в 1949 році.
У Косові і Метохії почав проявлятися крайній албанський націоналізм, що супроводжувався демографічним вибухом і спробою тільки логікою великих чисел (у структурі населення Косова і Метохії албанці становлять 87 %, серби -- 12 %, інші нації -- 1 %), вийти зі складу Сербії і приєднатися до Албанії. При цьому не враховувалось, що під тиском албанців цю територію залишили 200 тис. сербів. А з 1945 р. з благословення тодішньої влади на їх місце поселилось близько 350--400 тис. албанців, які залишили Албанію. У такий спосіб тривалий час змінювалась етнічна структура населення в Косові і Меторії, і створювались умови для виступу албанців на політичній сцені з вимогою виокремити їх у державне утворення [35, 16].
Проте в 50-і рр. анти - югославська діяльність в краї не носила масового характеру. Вона виявлялася в створенні мережі підпільних груп, залученні в них відданих людей, пропагандистській діяльності, особливо серед молоді, налагодженні зв'язків в керівництві республіки і країни. Албанські націоналісти так і діяли по етапах: пропаганда націоналізму - в 50-х, демонстрації і провокації - в 60-х, озброєна боротьба - в 70-х, повстання - на початку 80-х, війна за незалежність - в кінці 90-х роках. Підпільні організації усередині країни були підтримувані албанськими організаціями по всьому світу: “Союз косоварів” з центром в Римі, пізніше - в Туреччині, третя «Прізренська ліга», з центром в Нью-Йорку і філіями в Туреччині, Австралії, Канаді, Франції, Бельгії, ФРН.
В 1963 р., за новою коституцією створено Соціалістичний Автономний Край Косово, як частина Соціалістичної Республіки Сербія в складі колишньої СФРЮ. Албанське керівництво цієї провінції намагалося будь-що змінити назву Метохія, оскільки це було беззаперечним доказом того що ця територія вже з ХІІ ст. є складовою сербської держави, її релігійним та культурним осередком [42, 112]
Конституція була беззаперечно суперечливим законом: з одного боку, піднімався статус національних меншин, які стали називатися народністю, а автономні області, зокрема Косово, отримали статус країв. З іншого боку, принижувалося значення нації в політичній системі. Керівництво країни намагалося побудувати нове, так зване самостійне суспільство, тому в зміненій структурі парламенту не знайшли віддзеркалення принципи обліку інтересів народів і народностей, що населяли Югославію.
Але в багатонаціональній країні не можна було не враховувати вимоги народів, що населяють її. Тому з 1967 р. по 1971 р. було прийнято 42 поправки до Конституції. Які збільшували суверенність прав республік і країв, та звужували компетенції федерації. Передбачалося, що такими змінами будуть зняті причини міжнаціональних конфліктів. Проте запобігти розвитку націоналістичних виступів в країні не удалося [42, 130].
Тому в 1968 р. албанськими комуністичними лідерами подвійну назву Косово і Метохія трансформовано в Косово. Цю зміну з тодішнім керівництвом Сербії ніхто не узгоджував, отже воно й не підозрювало, чого домагаються албанці [42, 115]. У 1968 р. в краї сталися масові виступи, демонстрації націоналістичної албанської молоді, які були розігнані поліцією, албанці діяли вже активніше - влаштовували провокації та диверсії, руйнували сербські церковні і культові пам'ятники, залякували православне населення.
