Історичний портрет Михайла Драгоманова
39
Зміст
Вступ 2
1. Внесок М.Драгоманова в розвиток української науки і культури 6
1.1 Національні ідеї діяча 6
1.2 Система політичних поглядів вченого 8
1.3 Вклад в становлення освіти 11
2. Життєвий шлях Михайла Драгоманова 14
2.1 Формування світогляду та освіта 14
2.2 Громадсько-політична діяльність 17
2.3 Закордонно-еміграційний період життя 21
3. Наукова і творча спадщина М.П. Драгоманова 28
3.1 Науково-публіцистичні праці 28
3.2 Історичні дослідження 29
3.3 Фольклористичний напрям у творчості вченого 32
Висновки 35
Список використаних джерел і літератури 37
Вступ
Чи не найзначнішою постаттю після Т.Г.Шевченка в українській суспільній думці ХІХ століття був Михайло Драгоманов - людина різнобічних наукових зацікавлень і спрямувань, широкого діапазону практичної дії. На протязі всього життя він заглиблювався в історію власного народу і народів Європи, прагнув осмислити шляхи людської цивілізації й на підставі цього намалювати ясну перспективу творчого саморозвитку України. В основі його невтомного творчого і громадського життя було слово, звернене як до прихильників, так і до опонентів - у сотнях статей, наукових розвідок, листів. Блискучий публіцист, чиє перо весь час служило боротьбі проти політичної і духовної тиранії, проти вузьких кастових інтересів чи непросвіти; фольклорист, чиї збірки творів та наукові праці поставили його в рівень, з європейськими вченими того часу; оригінальний літературний критик та історик рідного письменства; соціолог і політолог, глибокий фахівець з історії античності і Середньовіччя; громадський діяч і кореспондент десятків періодичних органів і сотень співвітчизників і зарубіжних вчених - такою багатогранністю, енциклопедичністю вирізнялася вся діяльність Михайла Драгоманова. “Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд що завжди добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння найліпше характеризує нам самого Драгоманова” [29; с. 142] - так відгукувався про багатогранну діяльність видатного вченого Іван Франко.
Хоча Михайло Драгоманов за своє життя отримав багато негативних оцінок і критики, але більшість видатних постатей того часу відгукувались про нього з теплотою і пошаною. Д. Овсянико-Куликовський про Драгоманова казав: ”Це була натура ясна ... прозора. Глибока щирість і рідкісна чесність душі - це були в нього риси, що впадали в очі. Нікого він не ховав і ні з чим не ховався - його слова та вчинки були достеменним відбитком його душі”. Леся Українка писала, що “М.Драгоманов був великим українцем, тримався і в літературі, і в політиці, і в приватному житті тієї засади, що “чистое дело требует чистых средств”, і тримався її до кінця з великою завзятістю і невмолимістю” [29; с. 142]. Іван Франко говорив: “Драгоманов для нас був чимось більше, як заслуженим чоловіком. Він був для нас правдивим учителем і вповні безкорисно не жалував праці, писань і навіть докорів, щоб наводити нас, лінивих, малоосвічених, вирослих в рабських традиціях нашого глухого кута, на кращі, ясніші шляхи європейської цивілізації.
Ми в нім шануємо друга, вчителя, провідника... Єго голос був для нас заохотою, осторогою, вказівкою, куди йти, голосом сумління...» [14; с. 30]
Михайло Грушевський у своїй статті “Пам'яті Михайла Петровича Драгоманова”, надрукованій в науковому часописі “Україна” 1926 року писав: “Місія Драгоманова зробила...епоху в українському житті”.
І дійсно, важко не погодитись зі словами цих діячів, адже Михайло Драгоманов був справді непересічною людиною. Він належить до тих видатних діячів, яких український народ шанує за їхні погляди і дії, високий інтелект, поєднаний з чесністю та самовідданою мужністю. Він воістину був для України “апостолом правди і науки” [10; с. 47]. Його громадсько-політична і науково-просвітницька діяльність мала важливе значення в розвитку суспільно-політичної думки в другій половині ХІХ століття і є однією з яскравих сторінок історії та культури. Адже вона дала підґрунтя для розвитку національної свідомості українців, зміцнила їхні позиції в прагненні до незалежності.
Саме тому я обрала темою своєї курсової роботи постать Михайла Драгоманова. Про нього написано десятки статей та монографій: як схвальних - так і критичних.
Актуальність теми полягає в тому, що об'ємність доробку Драгоманова і досі малознаного у широких наукових колах, потребує детального дослідження, вивчення та ознайомлення молодого покоління з його науковою спадщиною, яка є гідною великої і нелегкої історії вченого.
Предметом даної роботи є дослідження постаті Михайла Петровича Драгоманова.
Об'єктом роботи виступає опрацювання різних джерел щодо життєвого шляху, громадсько-політичної діяльності та творчості Михайла Драгоманова.
Мета курсової роботи в тому, щоб показати надзвичайно великий внесок вченого і політичного діяча в українське суспільне життя другої половини ХІХ - початку ХХ століття.
Завдання полягає в дослідженні постаті М.П. Драгоманова та його ролі в суспільно-політичному та культурному житті України.
Історіографія.
В радянські часи ставлення до М. Драгоманова було крайнє негативним: його хотіли викреслити з пантеону народної пам'яті. Незважаючи на окремі об'єктивні дослідження спадщини вченого (зокрема І. Романченка, О. Лисенка, М. Бернштейна, Г. Іванової, П. Федченка, В. Поважної та ін.), панувало поверхнево-усереднене тлумачення праць вченого, завжди кориговане в негативний бік. Праці ж Б. Кістяківського чи М. Шаповала, І. Лисяка-Рудницького чи Е. Горнової були відомі лише поодиноким дослідникам. А хронічна відсутність більш-менш повного зібрання наукових праць діяча лише стимулювала поверхневу оцінку його доробку. Та все ж таки більшість науковців високо оцінили діяльність та наукову спадщину М.П. Драгоманова. Цікавими є статті Павла Тучапського (1869-1922) про М. Драгоманова: “Роль Драгоманова в суспільному рухові Росії й України” та “Національні погляди Драгоманова”. Також привертає увагу праця Олександра Оглоблина (1899-1992) під назвою “Громадсько-політичні погляди Михайла Драгоманова”.
Сьогодні про постать М.П. Драгоманова пишуть такі науковці, як: Володимир Борисенко, Анатолій Висоцький, Анатолій Круглашов та інші.
Хронологічні межі даної роботи сягають від року надходження майбутнього діяча - 1841 р., до часу його смерті, тобто 1895 р.
Практичне значення.
На мою думку, з даною роботою слід ознайомитись учням шкіл, студентам історичних факультетів, викладачам вузів та вчителям загальноосвітніх шкіл, а також усім тим, хто цікавиться видатними діячами своєї країни.
Структура курсової роботи обумовлена її метою та науковим завданням. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, які нараховують 29 найменувань.
1. Внесок М.Драгоманова в розвиток української науки і культури
1.1 Національні ідеї діяча
Теоретична розробка Драгомановим проблем національного розвитку України відзначається глибиною та різнобічністю. Вчений вважав себе продовжувачем ідей Кирило-Мефодіївського братства, славного іменами Костомарова, Шевченка, Куліша, та значення національної програми Драгоманова виходить поза межі учнівства й самого лише продовження перерваної праці провідних діячів-українців 1840-х років. Зовнішньою межею драгоманівського проекту розв'язання національного питання на Україні було створення вільної федерації народів замість Російської імперії. В це федеративне об'єднання вільні народи могли входити тільки за власним бажанням як рівноправні та не обмежені у своєму внутрішньому державно-політичному житті члени. Драгоманівський федералізм для діячів різних українських партій початку ХХ століття був об'єктом гострої критики, причому, які зі стану непримиренних борців за вільну Україну, так із боку тих, хто вважав себе за справжніх марксистів-інтернаціоналістів. Уже за часів діяльності Драгоманова пошук та відбір тих чи інших варіантів, як ми сказали б тепер, моделей розвитку України підноситься на вістря ідейної боротьби та протистояння. Драгоманов справедливо вбачав загрозу порозуміння українців з представниками решти національностей на спільній землі. Тому він із занепокоєнням вдивлявся у сплеск націоналістичних настроїв в окремих гуртах земляків і попереджав: “наше національство зовсім не таке уже мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, євреїв, і подумайте, що б сталося з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки” [16; с. 25].
Висвітлюючи мету національного розвитку, Михайло Петрович намагався оживити національні традиції сучасним суспільно-політичним змістом. З його погляду чільним серед завдань визвольного руху України було її повернення до сім'ї вільних і культурних європейських народів, до цінностей та засад сучасної цивілізації, з розвитком якої була міцно пов'язана Україна в минулому. Наголошуючи на життєвій необхідності “європеїзації” українського національного руху, Драгоманов тим самим тільки логічно з'єднував розірвану історію України з часами невпинних перемог національно-визвольних рухів народів Європи. А оскільки й минуле, і майбутнє вітчизни бачились Михайлу Петровичу в європейському суспільно-політичному просторі, він і закликав земляків не перебільшувати реального значення рис національної “окремішності” українців від сусідніх народів, а бачити за цими зовнішніми рисами спільні інтереси та тенденції загальноєвропейської інтеграції. Впевнений, що єдиний слушний шлях поступу українців - це рух до європейської цивілізації, Драгоманов не тільки теоретичні орієнтири цієї мети накреслював, а й усім своїм талантом ученого, публіциста, політичного діяча служив їй.
Вчений вважав, що майбутня єдність України врешті має бути здобута попри всі держави і кордони.
Він виступав проти теорії примусової, обов'язкової національної єдності. На противагу цьому він висував два вихідні принципи побудови майбутньої державно-політичної цілісності України: по-перше, права людини та громадянина, а по-друге, місцеве самоврядування територіальних та національних громад.
Конкретним політичним знаряддям і формою втілення демократичного устрою майбутньої України Драгоманов вважав місцеве самоврядування. В ньому діяч бачив оптимальний засіб задоволення національно-культурних та національно-політичних потреб українських та інших громад у майбутній демократично-федеративній республіці.
На його думку, саме на рівні громад та їх територіальних спілок найкраще можуть регулюватися як загалом суспільно-політичні, так і національні процеси. Михайло Петрович гадав, що майбутнє самоврядування найбільш спроможне враховувати інтереси громадян своєї території, економіко-географічні та етнічні особливості, а отже, сприяти розв'язанню національних проблем у конкретній місцевості. Елементарними, базовими одиницями такого самоврядування вчений визнавав автономні, національні та національно-територіальні громади [16; с. 30].
Крім цих принципово вірним і в контексті нашого часу, ідейних засад, Драгоманов прагнув дати Україні більш конкретні принципи побудови багатонаціональної державно-політичної спільності на Україні. Він підкреслював, що кожна національна громада на Україні повинна мати не тільки повні права на національно-культурний розвиток, але й утверджувати й реалізовувати ці права через власне національно-адміністративне самоврядування. На дотримання національних прав меншостей, спрямована й пропозиція драгоманівської «Громади» про право кожної з національних груп на Україні, незалежно від чисельності, на власну школу, від початкової до вищої. І це також було б однією з серйозних гарантій для всіх етнічних груп. В основі національної політики майбутньої республіки Драгоманов бачив безвиняткову рівність прав та обов'язків усіх громадян, безвідносно до расових та національних, соціальних і конфесійних особливостей світоглядно-політичної орієнтації. Програма національного розвитку України, яку шляхом слухань, спроб і знахідок виробляв М.Драгоманов - духовний продукт свого часу. Але й досі не втрачають значимості її головні засади, такі як розуміння історичної необхідності розвитку державності та суспільства на основі демократизму, за ініціативою всіх громадян і національних груп, що живуть на Україні, при безумовному розвитку й захисті прав національних і політичних меншостей, прав особи, за умов пошуку тривких компромісів в ім'я спільного добробуту, злагоди й поступу.
1.2 Система політичних поглядів вченого
Система політичних поглядів Драгоманова була наскрізь самобутньою. Як і кирило-мефодіївці, він перемістив центр майбутнього східнослов'янського політичного руху в Україну. Драгоманов опрацював досить струнку систему українського анархізму, громадівства “вільних спілок”, які об'єднуючись на конфедеративних засадах знизу догори, мали поставити перепону централізмові, гарантувати гармонійний розвиток людям, особистостям, народам, націям. Наступні покоління українських політичних діячів дорікали Драгоманову цілою низкою політичних помилок, ця критика частково була слушною, але не завжди справедливою до кінця.
Драгоманову докоряли, що він приділяв більше уваги соціальним, ніж національним питанням і підпорядковував національні проблеми реалізації абстрактних загальнолюдських принципів. Теоретично це було так, але в українських умовах з їх щільним переплетенням соціального й національного, де увесь народ стогнав від колоніального гноблення російської та польської поміщицько-буржуазної системи як на східноукраїнських, так і на західноукраїнських землях, соціальна боротьба автоматично перетворювалася на соціально-загострену національну.
Михайла Петровича Драгоманова критикували також і за його антиклерикальні нахили. В той час на Наддніпрянській Україні панувала православна церква як одне з основних знарядь русифікаційної політики, на Закарпатті - уніатська церква - опора москвофільства, на Галичині церква опинилася в руках пропольськи зорієнтованої верхівки та москвофільськи налаштованих священицьких низів. Драгоманов бачив вихід в українському протестантизмі, нереальному й утопічному в той час. Життя ж внесло свої корективи, виплекавши тип сільського священика Галичини, міцно пов'язаного з народом і, як не парадоксально, вихованого на ідеях М.П. Драгоманова - Івана Франка [9; с. 5].
Драгоманов був дитиною свого часу й оточення. Як для основної маси українських інтелігентів тоді перед ним відкривалося два шляхи діяльності й кар'єри: український і російський. Вчений спершу, здавалося, рішуче вибрав перший, український, але його приваблювала можливість відіграти політичну роль в імперському масштабі, і у 80-х роках він піддався спокусі, яка зрештою закінчилась для нього сумно. З середовища загальноросійської політики він вийшов із тавром ледве чи не політичного провокатора. Але ілюзії загальноросійського інтелігента Михайла Петровича залишилися назавжди. Тому для своєї соціальної і гуманітарної пропаганди, діяч намагався ознайомлюватись із заходом за посередництва російської публіцистики. Українських письменників він намагався навчати на взірцях російської літератури, закриваючи для них інші канали, хоча загальнолюдські гуманні цінності, за які боровся Драгоманов пронизували також західні літератури того часу. Як діяч загальнонаціонального масштабу - Драгоманов, великий гуманіст за переконаннями, намагався прищепити українському політичному рухові ряд аксіом. Здається, аксіоми зберегли свою актуальність і досі або, краще сказати, повинні зберігати свою практичну вартість також у сучасному суспільно-політичному житті.
Аксіоми М.П. Драгоманова:
Вчений рішуче і беззастережно виступав проти опрацьовування багатьох партійних програм, які лише роздрібнюють і знесилюють прихильників прогресу та перешкоджають їхньому об'єднанню;
Він пропагував серйозну політичну освіту, особливо для молоді, зокрема до того, як вона самостійно виступить на політичній арені;
Діяч визнавав велику силу громадської думки, закликав до того, щоб шукати для неї організаційних форм використання;
Михайло Драгоманов постійно підкреслював необхідність застосовувати етичні вимоги до політичної боротьби, загальновідомим стало свого часу його гасло “чиста справа вимагає чистих засобів”. Тому він різко виступав проти ошукування народу безвідповідальними гаслами, проти самозванства;
Драгоманов боровся з легковажними звинуваченнями, якими розкидалися в революційних колах, особливо часто для задоволення власних цілей і для особистих порахунків.
Михайло Драгоманов особливо рішуче виступав проти системи терору, що звужувала політичну боротьбу до боротьби з особами, а не з певним існуючим ладом, і він пророкував, що це легко може перерости в державний тероризм [9; с. 6].
Як політичний лідер, Драгоманов мав і багато ворогів, і багато прихильників. Володів різким словом і нещадно ставився до непродуманих і невиправданих політичних дій. Тому в очах одних він був “терористом” і “нігілістом”, в очах інших - “конституціоналістом”, ворогом соціалістів і революціонерів. Він мав критичний і творчий розум, поєднаний з відвагою мислителя і політичного діяча, відвагою, яка дозволяла йому торувати власні шляхи.
1.3 Вклад в становлення освіти
М.П. Драгоманов, як і його однодумці, прагнув зробити українську культуру справді демократичною, народною. Він вважав, що особа і загалом народ мають здатність до волевиявлення, до історичного вибору, який зумовлений не лише обставинами, а й високою мірою гуманності, традиціями національного виховання, що передавалися з покоління в покоління. Михайло Драгоманов вважав, що “провідникам народу” не достатньо мати лише патріотичне почуття без всебічної освіченості і політичного такту. Тому й уся велетенська й подвижницька праця М. Драгоманова виховувала в українській інтелігенції, а відтак і в народі, культуру мислити ідеями, враховуючи інтереси особистості, незалежно від її соціального статусу, національності чи релігійної приналежності.
Вчений гаряче вболівав за стан освіти, піддавав гострій критиці її систему, запроваджену реакціонерами у 70-ті роки ХІХ століття, а також використання в Україні російських підручників для початкових шкіл замість українських. Ще в студентські роки Драгоманов брав активну участь в організації так званих недільних шкіл. Створювались ці школи на громадські кошти і мали завдання надавати населенню початкову освіту рідною мовою. З його ім'ям пов'язане відкриття Подільської школи, а також іще двох шкіл - українофільської та слов'янофільської, які діяли в Києві. Робота в недільних школах давала змогу діячу сприяти народній освіті та вивчати теорію народності в педагогіці, народну мову, словесність, історію. Хоч недільні школи мали лише культурно-просвітницький характер, духовенство й чиновники звинуватили Драгоманова та інших професорів - П.Павлова, М.Чубинського, М.Старицького в тому, що вони негативно впливають на молодь.
