СССР, з свого боку, вважав всіх українських емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагався їх репатріації. Правове становище повоєнних емігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 р. також міжнародні установи під егідою ООН.
У період після ІІ світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтереси в зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належать Український центральний громадянський комітет у Франції, Об'єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін.
Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об'єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і “переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об'єднання українських жінок, Об'єднання купців і промисловців та ін.
У 80-ті роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжними авторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.
Внаслідок переселення українців з таборів біженців і “переміщених осіб” з найчисельніших українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у Великобританії. Крім учасників дивізії СС “Галичина” (понад 8 тис. осіб) сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союз українців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатися Франція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина “переміщених осіб” прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції, Великобританії.
Майже одночасно із рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Східна Галичина, Закарпаття, Буковина були аграрно перенаселеними. Слабо розвинена промисловість не могла дати працю великій кількості робочих рук. Виїзд на сезонні роботи розв'язував справу тільки частково. В умовах низького життєвого рівня, недоїдання, високої смертності еміграція була чи не єдиним виходом. Звістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-х рр. і до українців. Їх перебільшували різні корабельні агенти, що вербували робітників до пенсільванських шахт. 1877 рік коли до США прибула перша група закарпатських селян для роботи на шахтах Пенсільванії, можна вважати початком масової імміграції українських переселенців.
Масову еміграцію з українських земель до північної Америки можна поділити на три “хвилі”: останнє десятиліття ХІХ - початку І світової війни; 2) початок 20-х рр. ХІХ ст. - до закінчення ІІ світової війни; 3) повоєнна еміграція.
За масштабами перша “хвиля” української еміграції переважає наступне. В США за цей період прибуло від 200 до 300 тис., а в Канаду - 17 тис. українців. Серед іммігрантів, що прибули до США 97,87 % були селяни й лише 2,03 % кваліфіковані й напівкваліфіковані робітники. Переважали мало - або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансів. Вони зустрічалися з новою структурою суспільних відносин, з новими звичаями й традиціями.
Емігрували переважно бідніші селяни, люди молодого віку, без родин. Їхньою метою було заробити, виплатити борги за подорож, а по поверненні купити землю і господарювати. Хоча з часом еміграція переросла із тимчасової на постійну.
Саме в цей період адаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об'єднанні їх у певну спільність. Власне, імміграція кінця ХІХ - початку ХХ ст. склала основу для формування етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесові сприяло утворення однорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77 % усіх українців, що прибули до США). Саме у названих штатах були зосереджені центри гірничодобувної, металургійної промисловості, будівництва, які потребували значну кількість робочих рук.
З 1890-х рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади. Країна мала великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Зубожілих селян охопила своєрідна “еміграційна гарячка”. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в Канадські прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван).
В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушеній американізації, посилювала тенденцію до об'єднання. Вже в перші десятиліття поселення вихідці з України створили різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям - церкву, страхово-допомогові й професійні товариства, жіночі й молодіжні організації.
Суттєву роль у збереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Український музей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури в Альберті (Канада).
За кількістю переселенців другої та третьої хвиль масової еміграції значно поступаються першій. Наприклад, під час другої і третьої хвиль у США емігрувало близько 100 тис. осіб, в Канаду - 100 тис. Причому переважна їх більшість прибула за океан після ІІ-ї світової війни, так звані “переміщені особи”. Для кількісного збільшення українських етнічних груп вони не мали вирішального значення, в США “переміщені особи” складали лише 7 % осіб українського походження, в Канаді - 9 %. Емігранти українського походження прибували у Північну Америку з інших країн (Аргентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість була незначною. Сьогодні за підрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) - це ті, хто народився в країні їхнього проживання.
Початок масової еміграції у Латинську Америку припадає на кінець ХІХ ст. Серед країн, до яких прибували українці були перед усім Аргентина та Бразилія. За певними джерелами, у Бразилії (початком еміграції у цю країну вважається 1897 р.) на зламі ХІХ і ХХ ст. мешкали 47 тис. українців. За період першої хвилі еміграції (1897-1914 рр.) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Осідаючи майже в непридатних для нормального життя лісових масивах Південної Америки, кожен український переселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га “червоної землі”, а в Бразилії значно більше. Часто-густо українці поповнювали найбідніші верстви населення.
Друга хвиля української еміграції до Південної Америки припадає на період між Першою та Другою світовими війнами. Третя хвиля еміграції українців у ці країни належить до перших повоєнних років, а в наступній період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселення. Еміграція до Південної Америки у цей час була частиною так званої політичної еміграції. Приплив українців до Аргентини і Бразилії загальмувався і врешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950-1952 рр.
Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких як у США і Канаді. Як правило, церква ставала вагомим об'єднуючим фактором, була найважливішою організацією для українських переселенців. Згодом виникли мистецькі, просвітницькі організації. Так, у 1924 р. в м. Беріссо виник український драмгурток “Молода громада”, який пізніше трансформувався у товариство “Просвіта”.
В Аргентині вагому роль відіграють українські кооперативи, такі як “Відродження”, “Фортуна”, “Тризуб”. “Союз українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів”.
Велика кількість українських інтелектуалів залишила помітний слід в країнах, де вони проживали. Це - професори різних аргентинських та бразильських університетів: С.Онацький, О.Борушенко, Б.Галайчук, Ю.Полянський, В.Зінько, В.Бурка, І.Вігоринський, художники, архітектори, скульптори: О.Климко, Ю.Шумлінський, Б.Кульдина, І.Грищенко, В.Цимбалан.
Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність у бразильському середовищі. Перспективи рідної мови діячі української спільноти пов'язують з прийняттям конституційного закону, що дозволяє викладати українську мову в державних школах штату Парана, де мешкає основна маса українців Бразилії.
Декілька десятків тисяч українців проживають в Уругваї, Парагваї, Венесуелі та ін. країнах Латинської Америки.
Українська діаспора в Австралії - наймолодша. За період з кінця 40-х до середини 60-х рр. ХХ ст. українська етнічна група зросла від кількасот до 21424 чол. Вони розселені практично в усіх штатах Австралії.Організаційне життя українців в Австралії бере свій початок від 1950 р., коли в Мельбурні було засновано “Об'єднання українців в Австралії”, перейменоване 1953 р. у “Союз українських організацій в Австралії”. Сьогодні він налічує близько 20 організацій.
Українці мешкають і в інших країнах - Китаї, північній та південній Африці, Туреччині, Таїланді, Ізраїлі та ін., але їх кількість незначна, вони не організовані в сталі громади.
Отже, українська еміграція - складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцям довелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашої держави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість - до 11 млн. на терені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис. чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан (153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52 тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис. чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3 тис. чол.).
Будь-які статистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.
2. Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави
З точки зору етнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5 поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи - ті, хто порвав зв'язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, - знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група - невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.
Сьогодні пасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляції українства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості української політики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, де українське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою це підтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви - основи духовного життя українців.
Адже якщо на початок 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %, то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лише кожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідує традиційних греко-католицьких і православних церков.
У ситуації, коли зменшується кількість природних носіїв мови й духовності за кордоном, коли духовний центр українства вже в Україні, потрібно всіляко заохочувати інтегративні процеси України з діаспорою і державами, в яких вона компактно чи дисперсно проживає.
Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справа побудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12 років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичної європейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолати соціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українська діаспора.
Цей величезний людський масив, поділений полярними політичними орієнтаціями, має численні громадські установи й організації, свої видавництва, журнали і газети, займається науковими дослідженнями. Українці об'єднані переважно в українських греко-католицькій та православній церквах.
У продовж десятиліть зарубіжні українці видавалися радянською історіографією далеко не однозначно. Особливо коли це стосувалося діаспори далекого зарубіжжя.
Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали в основному не дружній характер. Емігранти першої хвилі прив'язані до своїх церков, громад, були переважно войовничими націоналістами, дивилися на радянський режим з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців - емігрантів як “прислужників капіталізму, фашизму та Риму”. Від таких стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Заході, а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Але часи мінялися. Об'єктивний хід історії ніхто не може зупинити. На часі об'єднатися всім українцям у боротьбі за розбудову своєї суверенної і незалежної держави.
Як бачимо існує нагальна необхідність у вивченні реальних історичних і сьогочасних масштабів та умов утворення українських спільностей у зарубіжному світі, місць переважного їх поселення, сфер зайнятості, громадсько-політичної діяльності, соціального статусу в минулому і сьогоденні. Впродовж віків і навіть десятиріч в українському етнічному середовищі відбувалися помітні зміни. В яких напрямах вони йшли? Як виглядає картина розміщення українців за кордоном, якими є професійні, освітні, загальносоціальні ознаки їхнього буття.
Нинішня політична та економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього, економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числі української діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиною самосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвиток української державності робить цей процес закономірним і перспективним. Більш як 16 млн. українців, які проживають за межами України, можуть стати одним з багатьох чинників зміцнення нашої державності, силою, використовуючи яку вдасться значно розширити український вплив у світовому процесі.
Характер зв'язків зарубіжних українців з батьківщиною залежав від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Незважаючи на історичні катаклізми українці в західному світі завжди прагнули до зв'язку з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у русі солідарності й допомоги українському народові, що був започаткований у перші десятиліття еміграції.
В 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини, а також на підтримку політичних партій Галичини. В 1917 р. вони підтримали боротьбу земляків за державність України.
З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Україні і в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади та США зібрали понад 10 тис. доларів з кожної країни для допомоги голодуючим Поволжжя та України. У 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини з під влади Польщі. За короткий час було зібрано й передано майже 15 тис. доларів. В роки Другої світової війни канадські українці створили комітети допомоги Батьківщині. Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці. Для підтримки СРСР у війні з фашизмом канадськими українцями було зібрано 678 тис. доларів, карпато-русинами в США і Канаді - понад 200 тис. доларів. В повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності з тими людьми в Україні, які боролися проти радянського режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до “побудови соціалізму” на українській землі.
Окремої уваги заслуговує питання культурних зв'язків діаспори з Україною. Такі контакти не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими - через збереження культурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних років встановлювалися безпосередні культурні зв'язки української громади з Україною. 1946 р. в Канаду прибула делегація митців України - народні артисти З.Гайдай, І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю.
Серед української еміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають і плекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українську мову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу. У 1964 р. на зібрані кошти від 100 тисяч українців в Америці українська громада встановила пам'ятник Т.Шевченку у Вашингтоні. В пам'ять 50-річчя голоду в Україні в 1932-1933 р. українці Канади створили документальний фільм про цей трагічний період нашої історії.
Чималий внесок українців у розвиток культури, науки, мистецтво. Знедавна для широкого загалу почали відкриватися видатні імена: художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко, вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших, чиї таланти розвивалися не на нашій землі. Гідне місце посідає тут М.Парашук, уродженець с.Варваринців, що на Тернопільщині, визначний майстер, учень Родена, про якого болгарин Сава Овчаров сказав: “Професор Паращук по праву має називатися Архіскульптор”. І справді йому належить багато чудових робіт, які він створював в Україні, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Болгарії. Найважливіші споруди: Софійський Університет, Судова Палата, Народний Банк, Військова Академія, парламент, музичний театр, бібліотека, Академія наук, резиденція патріарха в Драгалівському монастирі, в містах Бургасі, Слиневі та інших представлені шедеврами мистецтва М.Паращука.
