Систему судових органів очолював гетьман, якому належала вища судова влада. Гетьман затверджував вироки (рішення) Генерального та полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до смертної кари. Гетьману подавали скарги на рішення всіх судів, перевірку яких він проводив вибірково, посилаючи представників старшини на місця для розгляду справ по суті. Роль вищих судових органів виконувала також старшинська рада. Полкові та сотенні суди розповсюджували свою юрисдикцію не тільки на справи всього козацтва, а й на все населення, яке проживало на їхній території.
Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес.
Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі та недосконалі. Доказами були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга тощо. В окремих випадках для здобуття зізнання в здійсненні злочину застосовувалося катування. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових спорах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.
У другій пол. XVI ст. у кримінальних справах вводиться попереднє слідство, яке здійснювали старости, намісники, замкові судді. Вони виїжджали на місце злочину, проводили допит свідків і підозрюваних, записували їхні показання і передавали до суду.
2.4 Загальні стосунки Січі з сусідами та іншими країнамиСформувавшись в умовах жорстокої боротьби проти литовських, польських та українських феодалів, з одного боку, і турецько-татарських агресорів, з другого, Запоріжська Січ героїчно відстоювала свою незалежність. Литовський уряд, а пізніше уряд шляхетської Польщі, будучи неспроможними ліквідувати Січ, демонстративно відмовилися юридично визнати її існування. Щоб перешкодити втечам селян на Січ і повністю ізолювати Запоріжжя від України, польсько-шляхетський уряд збудував на Дніпрі фортецю Кодак. Проте спроби шляхетської Польщі знищити Січ успіху не мали. Коли слава про подвиги запоріжців у боротьбі проти шляхетської Польщі, Криму й Туреччини поширилася в Західній Європі, допомоги з боку Січі почали шукати уряди багатьох західноєвропейських держав. У 1594 р. за дорученням австрійського імператора Рудольфа ІІ на Січ прибув посол Еріх Лясота, щоб укласти союз проти Туреччини. Не раз у дипломатичні відносини із Запорізькою Січчю вступав і російський уряд. Частими були, особливо після 1654 р., дипломатичні стосунки з Січчю кримського, турецького та ін. урядів. Безперервні війни з турками і татарами, політика ізоляції Запоріжжя від центральних районів України, яку проводив польсько-шляхетський уряд, стояли на перешкоді народній колонізації цього багатого на природні ресурси краю. Протягом XVI-XVII ст. на Запоріжжі жило кілька десятків тисяч, а інколи тільки кілька тисяч козаків. Головним їхнім заняттям були промисли і скотарство.
Особливі були стосунки Січі з Мальтійським орденом. Деякі дослідники стверджують, що Князь Дмитро Вишневецький, розбудовував Запоріжжя за зразком Мальтійського Ордену. Одним з підтверджень цьому є зображення на козацьких корогвах та іншій атрибутиці, а також на козацьких (надгробних) хрестах мальтійських хрестів. Є зображення козаків й у головному храмі Мальти - Соборі Св. Івана Хрестителя.
3. Роль Запорізької Січі у загальнонаціональному русі та Визвольній війні
Запорозьке козацтво відіграло видатну роль у всіх найзначніших виступах народних мас України проти феодально-кріпосницького гноблення і національного гніту - в повстаннях під проводом Криштофа Косинського (1591-1593 рр.), Северина Наливайка (1594-1596 рр.), Павлюка і Карпо Скидана (1637 р.), Яків Остряниці і Дмитра Гуні (1638 р.). Повстанням у січні 1648 р. запорозькі козаки поклали початок визвольній війні українського народу 1648--1654 рр. під керівництвом Б. Хмельницького. Саме на Запоріжжі згуртувалися сили, які очолили загальнонаціональний рух проти панування шляхетської Польщі в Україні, що завдав нищівних ударів польсько-шляхетським військам в Жовтоводській битві 1648 р., Корсунській битві 1648 р., Пилявецькій битві 1648 р., Зборівській битві 1649 року та Батозькій битві 1652 р.
Великої слави здобули запоріжці своєю боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Їхні походи на узбережжя Криму, Малої Азії та Фракії відбувалися спільно з реєстровими козаками та донськими козаками. Не раз козаки загрожували й Стамбулові, несподівано з'являючись на його околицях та руйнуючи укріплення (1615, 1621, 1624, 1630 рр.). Головною метою цих походів було не тільки ослабити військові сили агресора. Козаки руйнували маєтки татарських і турецьких феодалів і визволяли невільників. Недарма український народ так тепло оспівував козацькі походи в своїх історичних піснях і думах. Визвольним характером козацьких походів пояснювалося і те, що пригноблене місцеве населення підтримувало козаків, коли вони з'являлися на ворожій території.
Поворотним етапом в історії Запорозької Січі стала Переяславська рада 1654 р. За Січчю було визнано ті самі права, якими користувалися й інші козацькі війська в Російській державі, передусім право на самоврядування та на прийняття (хоч і не офіційно) збіглих селян. Згодом царський уряд почав посилати запорозькому війську жалування грішми, хлібом, порохом тощо. Одночасно з цим на Запоріжжі почали з'являтися і царські війська, а згодом там почали будувати й урядові фортеці. Під владою Російської держави зміцнилися позиції Запорозької Січі у боротьбі проти агресії татарських, турецьких і польських феодалів, а це сприяло, зокрема, народній колонізації запорозьких володінь. Розширювалися межі запорозької території (на півночі до лівих протоків Дніпра - р. Самари та р. Орелі), зросло населення, розвинулися промисли й торгівля.
3.1 Боротьба проти турків і татар
На перших етапах свого формування нереєстрові козаки, і особливо запорожці, в очах не лише магнатів та королівських урядовників, а й великої частини простого населення мало чим відрізнялися від розбійників і покидьків суспільства. На кінець XVI ст. такий негативний образ козака зазнав змін, принаймні у свідомості нижчих верств, великою мірою завдяки тому, що козаки дедалі частіше й зухваліше нападали на татар та їхнього могутнього сюзерена - оттоманських турків. Від турків потерпали не лише українці. Вся Європа XVI ст. тремтіла від однієї думки про навалу оттоманців, які у 1592 р. спустошили Угорщину й мало не захопили Відень. Велика частина Східної Європи лишалася під прямою загрозою татарських наскоків. Ось чому кожен, хто насмілювався кинути виклик "бусурманам", як говорили українці про мусульман, обов'язково завойовував прихильність земляків і славу за кордоном.
Певна річ, запорожцям імпонувала здобута в нападах на турків слава, але, організовуючи походи, вони також мали і практичні цілі: відтіснити татар фалі від своїх поселень, а захопленою в оттоманських містах здобиччю примножити свої прибутки. Більшість нападів здійснювалися морем. Із цією метою козаки будували флотилії з 40-80 чайок - довгих, вузьких і неглибоких човнів, у кожному з яких могло вміститися близько 60 чоловік. Прослизнувши повз оттоманські форти у гирлі Дніпра, вони атакували татарські й турецькі укріплення на Чорноморському узбережжі. Перший такий наскок датується 1538 роком, ще до заснування Січі, коли козацька флотилія частково зруйнувала турецьку фортецю Очаків. У наступні роки козаки все частіше організовували такі походи, завойовуючи цим гучну славу, адже в ті часи Оттоманська імперія була наймогутнішою державою світу. Вже у 1595 р. австрійські Габсбурги, що ворогували з турками, послали на Січ свого посла Еріха фон Лясоту для укладення угоди про спільний виступ проти турецьких військ у Молдавії. Встановив контакти із запорожцями й папа римський. Січ діяла так, наче вона була суверенною державою, вступаючи у війни й підтримуючи власні зовнішні стосунки.
Найбільшого розмаху козацькі походи сягнули між 1600 та 1620 рр. У 1606 р. козаки спустошили Варну - найсильнішу турецьку твердиню на Чорному морі, у 1608 р. під їхніми ударами впав Перекоп, у 1609 р. було пограбовано Кілію, Ізмаїл та Аккерман, у 1614 р. вперше зазнав штурму Трапезунд, що в Малій Азії. А в 1615 р. вони вчинили особливо зухвалий наскок, коли 80 козацьких чайок на очах у султана і 30-тисячної залоги проникли в Константинопольську гавань, спалили її, а потім утекли. У 1620 р. козаки повторили цю акцію. Раніше, у 1616 р., вони здобули Кафу - ринок рабів у Криму - і звільнили тисячі невільників. Описуючи ці козацькі діяння, турецький історик XVII ст. Найма зауважує: "Можна стверджувати напевно, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці... Знавці військової справи твердять, що ці сіромахи, завдяки своїй хоробрості та вправності, в морських боях не мають собі рівних в усьому світі".
Не менш вражаючими були подвиги козаків на суші. Розлючений нездатністю Польщі приборкати козаків, султан Осман ІІ зібрав величезне 160-тисячне військо й разом із тисячами своїх кримських васалів рушив на Річ Посполиту. В 1620 р. під Цецорою поляки зазнали страшної поразки. Але через рік 35-тисячне польське військо, що намагалося затримати турків під Хотином, врятувала від неминучої загибелі власна підмога 40 тис. козаків на чолі з гетьманом Сагайдачним.
Усі ці перемоги додавали козакам упевненості у власних силах. У своїх нерідко зухвалих переговорах із поляками козаки почали називати себе оборонцями віри, лицарським братством, борцями за народне благо. Така риторика певною мірою слугувала вузько становим інтересам козацтва й мала на меті переконати уряд, що козакам належать права і привілеї, звичайно даровані воїнам. Водночас козаки значною мірою проймалися ідеєю оборони християнства й власного народу. Це нове усвідомлення власного призначення змушувало їх займатися пекучими проблемами внутрішнього життя суспільства.
4. Встановлення контролю Росії над Запорозькою СіччюРазом з тим царський уряд використав свої війська і фортеці на Запоріжжі не тільки для оборони краю, а й для встановлення контролю над Запорозькою Січчю в інтересах кріпосницької держави. Запорозька Січ поступово втрачала незалежність, зберігаючи, однак, автономію. В другій половині XVII ст. шляхетська Польща, захопивши Правобережну Україну, почала нищити козацтво та реставрувати кріпосницькі порядки, а Крим і Туреччина розгорнули наступ на Україну. В той тяжкий час для українського народу запорозьке козацтво мужньо боролося проти польських, кримських і турецьких агресорів. Особливого значення набули походи запорожців проти Польщі й Криму під проводом уславленого кошового отамана І. Сірка в 60-70-х роках XVII ст.
Запорозьке козацтво підтримувало також антифеодальні виступи народних мас Росії. Під час повстання на Дону під проводом К.Булавіна (1707-1708 рр.) запорозька сірома прийшла на допомогу донській голоті й мужньо билася з царськими карателями. Після поразки чимало повстанців знайшло притулок і захист на Запоріжжі.
4.1 Зруйнування Січі 1709 рокуУряд царя Петра І розглядав Запорозьку Січ як один з осередків визвольної боротьби українського народу. Після переходу на бік шведів гетьмана І.Мазепи та частини запорозької старшини й козаків під проводом кошового отамана Костя Горієнка, царський уряд звинуватив усе запорозьке козацтво в зраді.
За наказом царського уряду 14 (25) травня 1709 р. Запорозьку Січ було зруйновано військами під орудою полковника Яковлева. Кошовий отаман Степаненко у листі гетьману Скоропадському писав:
Учинилось у насъ въ Сич? то, что по Галагановой и московской присяг?, товариству нашему голову лупили, шею на плахахъ рубили, в?шали и иныя тиранскія смерти задавали, и д?лали то, чего и въ поганств?, за древнихъ мучителей не водилось: мертвыхъ изъ гробов многихъ не только изъ товариства, но и чернецовъ откапывали, головы имъ отс?кали, шкуры лупили и в?шали.
Після поразки шведської армії та українських козаків під командуванням гетьмана Мазепи під Полтавою деякі запорожці пішли на південь й в 1710 році заснували нову Січ, при впаданні в Дніпро ріки Каменки (на Херсонщині). Однак за наказом Петра вона була зруйнована військами гетьмана Скоропадського й генерала Бутурліна. Запорожці відійшли ще далі й заснували Олешківську Січ у межах Османської імперії.
Відповідно до Прутської мирної угоди (1711 р.) та Адріанопольської угоди (1713 р.)Московська держава відмовлялась від претензій на Правобережну Україну та Запоріжжя та визнавала юрисдикцію Туреччини над Запорозькою Січчю. Запорозькі козаки (Олешківська Січ) знаходились від владою Османської імперії до 1734 року.
Проте запорожці потрапили у дуже складне становище. Відрив від рідного краю тяжко позначився на економічному побуті козацтва. Припинився і приплив утікачів з України. Крім того, хан, побоюючись запорожців, заборонив їм споруджувати укріплення й користуватися гарматами. Бажання козаків повернутися на батьківщину здійснилося в 1734 р. Почавши підготовку до війни з Кримом і Туреччиною, царський уряд дозволив запорожцям повернутися на Запоріжжя. В березні 1734 р. запорожці заснували на р. Підпільній (рукаві Дніпра), поблизу колишньої Старої Січі, так звану Нову Січ.
4.2 Кінець Запорозької СічіОстанній період (1734-1775 рр.) в історії Запорозької Січі позначився з одного боку, помітним економічним піднесенням Запорожжя, з другого, поступовим занепадом автономії Запорозької Січі і тих порядків, які були властиві їй у ранній період. Посилення феодально-кріпосницького і національного гніту в центральних районах України і відносний спокій на російсько-кримських кордонах сприяли народній колонізації Запоріжжя. В 70-х роках XVIII ст. населення Запоріжжя становило, ймовірно, 100 тис. чоловік. У зв'язку з цим ускладнилося й управління краєм. Саме тоді склався адміністративно-територіальний поділ Запоріжжя на 8 паланок (округів). Відбулися зміни і в економіці Запорозької Січі, що полягали, насамперед, у розширенні землеробства, якого раніше майже не було, в дальшому розвитку скотарства і промислів. У сільському господарстві значне місце зайняли зимівники, де успішно розвивалося скотарство, конярство, вівчарство та землеробство. Робочу силу великих зимівників становили наймити. Основна маса населення зосереджувалася, однак, не в зимівниках, а в слободах. Земля вважалася власністю всього війська і Кіш відводив її власникам зимівників і слобідським громадам. Населення слобод виконувало різні повинності. Головною повинністю козака була військова служба на власний кошт. Посполитих звільняли від військової служби, але натомість вони відбували багато інших повинностей на користь війська і сплачували грошові податки. Найману працю широко застосовували і на промислах -- рибних, соляних, у чумацтві тощо. Заможне козацтво всіляко обмежувало компетенцію військової ради, прагнуло замінити її Радою старшини і «значного товариства». За Нової Січі козацтво почало відокремлюватися від посполитих, перетворюватися на верству, головним обов'язком якої було відбування військової служби, а привілеєм (для більшості в основному тільки формальним) -- участь у самоврядуванні, передусім у військовій раді.
Для нагляду за діями кошової старшини біля Січі 1735 р. було збудовано Новосіченський ретраншемент і поставлено військову залогу. Вживалися заходи для перевірки козацьких компутів (списків) і впровадження паспортів. На кордонах Запоріжжя за наказом царського уряду збудовано систему укріплених ліній і засновано військові поселення Нову Сербію (1752 р.) і Слов'яно-Сербію (1753 р.). Після ліквідації гетьманства (1764 р.) Запорозька Січ лишалася єдиним українським краєм, де ще зберігалася автономія. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. кордони Росії відсунулися до гирла Південного Бугу, і Запорозька Січ втрачала значення форпосту в боротьбі проти турецько-татарської агресії. Крім того, царський уряд пригадуючи участь січовиків у кривавому повстанні на Правобережжі в 1768 році, більш відомому як Коліївщина, побоювався нових заворушень. Тим більше, Омелян Пугачов у 1774 р. під час бунту збирався йти на возз'єднання з запоріжцями, відчуваючи моральну підтримку з їхнього боку. Після подавлення бунту, для багатьох учасників цього повстання Запоріжжя стало надійним прихистком.
У квітні 1775 року Г. Потьомкін виступив на засіданні царського уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі. На початку червня 1775 р. царські війська на чолі з генералом П. Текелієм, що поверталися з турецького фронту, обложили Запорозьку Січ 4-5(15-16) листопада 1775 р. Не маючи сил боронитися, кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Разом із старшиною його було заарештовано і за пропозицією Потьомкіна заслано довічно до Соловецького монастиря, де він помер на 113 році життя у 1803 р. Запорозьке військо було оголошено розпущеним. Землі Запорозької Січі царський уряд почав роздавати поміщикам, а козаків покріпачувати. Це спричинилося до втечі 5 тисяч запорожців на підвладну Туреччині територію в гирлі Дунаю, де вони заснували Задунайську Січ.
5. Роль Запорізької Січі в історії України
Номінальне підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ далеко не завжди враховувала Її волю. Вже наприкінці XVI ст. вона починає відігравати помітну роль у міжнародних справах. Зважаючи на Військо Запорізьке як на значну політичну силу. Московська держава, Туреччина, Венеція, Австрія, Крим встановлюють з Січчю постійні зв'язки.
Виборча демократична система, яка склалася на Запоріжжі, була історичною ниткою зв'язку нашої давньої історії та історії України козацької доби. До того ж Запорізька Січ з більшою інтенсивністю виробляла державно-національну традицію. Було зрозуміло, що жодна держава не буде захищати український народ, а лише грабувати й нищити його. Природно, виникла потреба створити свою державу, яка могла б бути більш гуманною до українців.
Через те Запорізька Січ відіграла таку велику роль у формуванні політично-державницької свідомості українців. Народ виробляв світоглядне переконання, за яким українська держава мусила мати демократичну владу, що повинна обиратись самим народом. У цьому полягає ще одна історична місія Запорізької Січі. Від неї залежала вся подальша ідейна державотворча діяльність українського народу, створення ним політично-державницьких прагнень і готовність до їхнього втілення в життя.
Таким чином, в організації козацького самоврядування, яке сформувалося в Запорізькій Січі, ми знаходимо зародок майбутньої української державності, яка заявить про себе в повний голос в роки Визвольної війни українського народу 1648-1654 років, а згодом відгукнеться і у ХХ столітті.
Висновок
Період польсько-литовської доби приніс в Україні нові структурні зміни в суспільстві. Передусім українська верхівка, яка окатоличилась, особливо після Берестейської унії 1596 року, оформлюється в новий стан. Міста дістають законодавство і систему самоврядування - так зване магдебурзьке право. Українці призвичаювалися до тих законів, до тієї системи управління, яка існувала на Заході. Усвідомлення своїх прав, відповідальності і обов'язків перед законом було визначальним у громадській свідомості суспільства. Таке суспільне буття пов'язувало українське населення із західною політичною і правовою культурою.
Головним чинником державотворення стає українське козацтво. На Запоріжжі утворюється нова військова організація, яка через деякий час стає основою української державності. Тут формуються підвалини республіканської форми правління, нові принципи судочинства, нові джерела права. Одною з найяскравіших сторінок в історії українського народу була Визвольна війна 1648-1654 рр. Саме в цей час починає міцніти Україна, в державі з'являється нова військово-адміністративна система. Український народ здобуває національну та особисту волю. Продовжує розвиватися право та судочинство. І лише після остаточного зруйнування Запорізької Січі (4 червня 1775 р.) російською армією під командуванням генерала Текелі починається згасання найяскравішої сторінки в історії України - Козацької доби.
Українське козацтво зародилося давно. Перші письмові згадки про козацтво датуються 80-90 роками ХV століття. Саме слово козак - ввійшло у свідомість нашого народу в значенні вільна людина, народний месник, борець за свободу і незалежність України.
Козаки освоювали незаселені українські степи за Дніпровськими порогами. На ці простори не поширювалася влада ні польсько-литовських, ні татаро-турецьких загарбників. На цих землях, а згодом на всій території України утворився новий стан вільних людей - запорозьке козацтво.Нижче Дніпровських порогів, де ріка ділиться та утворює острови, козаки ставили собі фортеці - “острожки”. Далі на місці дрібних побудували одну головну, яку назвали Запорозька Січ.Запорозька Січ - це феномен світової цивілізації навіть з висоти нинішнього дня, не кажучи уже про час її існування. Своїм суспільним укладом, структурою, військовою організацією, писаними і не писаними законами, побутом і звичаями Січ не мала аналогів. Січ була рятівницею і рідною домівкою для козака і гречкосія, і всіх, кому потрібний був її захист. Січ була зразком поєднання демократизму зі строгістю порядків і самодисципліни. Січ була колискою української державності, контролюючи значні території, утримуючи багатотисячну армію, адміністративний апарат. Січовики мали символіку: прапори, гімн, герб. Столицею Запорозької Січі була могутня фортеця, оточена частоколом, в заборолах якого виставлено гармати. На центральній площі стояли церква, скарбниця, військовий арсенал, майстерні. Навколо них - курені-казарми, в яких жили запорожці. Козаки вибирали свою старшину - гетьмана, кошового отамана, курінних отаманів - вільним, демократичним голосуванням. Збройні сили складалися з таких родів військ: піхоти, кінноти, артилерії та морського флоту.На Запорозькій Січі існувала постійна школа лицарського, військового мистецтва. При січовій церкві діяла загальноосвітня школа. Командний склад низового війська, як правило, був високоосвічений. Полковники, сотники, чимало рядових козаків закінчували Києво-Могилянську академію або інші вищі чи середні навчальні заклади.На Запорожжі існувало суворе законодавство, що не допускало будь-яких аморальних вчинків. Нещадно викорінювалося злодійство, розбій, конокрадство. Не було місця в цьому товаристві зраді, боягузтву, підлості, шахрайству. Використана література1. Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. - К.: Заповіт, 1995. - 173 с.
2. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. - К., 1991.
3. Борисенко В. Й. Курс української історії. - К., 1996
4. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К.: Вища школа, 1994. - 542 с.
5. Грушевський М. Історія українського козацтва. - К., 1992.
6. Гурбик А. “Українська Атлантида”: До історії виникнення першої Запорізької Січі //Пам'ять століть. - 1999. - №5. - С.68.
7. Дорошенко. Історія України. - К., 1999.
8. Крип'якевич І. Я. Історія запорозьких козаків. - У 3-х Т. - К., 1992.
9. Лавренюк В. Дмитро (Байда) Вишневецький і Запорізька Січ //Джерело. - 1994. - №1. - С.56-62.
10. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. Львів, 1995.
11. Наливайко Д. С. Козацька Християнська республіка // Запорізька Січ у західноукраїнських історико-літературних пам'ятках. К., 1992. -- С. 85.
12. Полонська Н. Історія України. - К., 2001.
13. Сергієнко Г.Я. Біля витоків українського козацтва і Запорозької Січі //Укр. іст. журнал. - 1992. - №12. - С.129.
14. Сергійчук В.І. Іменем війська Запорозького: Укр. козацтво в міжнародних відносинах ХVІ середина ХVІІ ст. - К.: Вид-во “Україна”, 1991. - 253 с.
15. Степанков В. Є. Українське козацтво і формування національної держави на Україні // Український історичний журнал. - 1990. - №12. - С. 23.
16. Субтельний О. Історія України. - К., 2000
17. Чайковський А. Запорізька Січ. - Тернопіль: МП “Чумацький шлях”, 1991. - 36 с.
18. Щербак В.О. Запорозька Січ як фактор консолідації українського козацтва до кінця ХVІІ ст. // Український історичний журнал. - 1995. - №5. - С.68. 124-126.
19. Щербак В.О. Козацтво у станово-класовій структурі українського суспільства (друга половина ХV - середина ХVІІ ст.) // Український історичний журнал. - 1992. - №11.
20. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990. - Т. 1. - С.102-107; Т. 2. - С.19.
