Період експлуатації колоній і напівколоній промисловим капіталом характеризується, на відміну від попереднього, реальним викачуванням засобів із країн Сходу, дякуючи активному зовнішньоторговому балансу європейських країн. Підраховано, що колонізатори “викачували” із колоній близько 2% їх ВВП. Але питання в тому, чи уповільнювало це капіталістичний розвиток колоній, залишається невирішеним. Чисто теоретично засоби, які відходили в Європу, могли би бути вкладені у місцеву економіку. Але одночасно відбувався процес нагромадження капіталу в колоніях. Купці східних країн багатіли і починали вкладати свої засоби у промисловість. Європейці експлуатували не їх. Розраховувалися за європейські товари рядові споживачі (селяни і ремісники) і аристократія. Але засоби і тих і інших не були капіталом.
Безперечно, що насичення ринків європейськими товарами приводило до занепаду місцевої традиційної промисловості (ремесла), до аграризації економіки, дезурбанізації, тобто скорочення міського населення. Це означало руйнування традиційного економічного ладу, який уже давно не мав перспектив подальшого розвитку. Одночасно формувалося міське життя сучасного типу у все зростаючих портових містах - як в колоніях, так і в незалежних державах.
Руйнівні наслідки часткового захоплення європейським капіталом зовнішньої торгівлі Азії і внутрішньої торгівлі багатьох країн проявлялися не тільки в колоніях, і навіть не стільки в колоніях, скільки в напівколоніях, або залежних країнах. На протязі всього ХІХ ст. європейські держави укладали торгові договори з незалежними країнами Сходу - Османською імперією, Іраном, Китаєм, а в 1853 р. - і з Японією. І як результат - суверенітет цих країн був обмежений, вони попадали в так звану напівколоніальну залежність. У поняття “напівколоніальне положення” включається: 1. встановлення низьких мит на імпорт іноземних товарів; 2. передача митниць під управління європейців; 3. екстериторіальність європейських анклавів на територіях незалежних держав; 4. непідсудність європейців місцевим судам на всій території держави.
Не всякі торгові договори східних держав з європейськими були нерівноправними. Те що вони називались “капітуляціями” не повинно вводити в оману. Вони називалися так тільки тому, що складалися із статей (“капітулів”). Укази турецького султана, які регламентували положення окремих провінцій імперії, теж називалися “капітуляціями”, хоча ні про яку капітуляцію султана перед своїми підданими не могло бути і мови. Перший договір, який давав іноземним купцям привілеї (низькі мита, право екстериторіальності, звільнення від податків), був підписаний Османською імперією з Францією в 1569 р. і не передбачав ніякого підкорення європейській державі. В цей час Франція бачила в Османах союзника проти Священної Римської імперії. В 1535 р. був укладений договір двох держав про спільні військові дії проти Габсбургів, і турецькі рейдери отримали базу в Тулоні.
Договори-капітуляції розглядалися як “милість” султана і повинні були відновлюватися коли на престол вступав новий султан, якщо він цього побажає. Тільки після підписання Белградського (1739) і Кючук-Кайнарджійського (1774) договорів про мир султани втратили право підтверджувати або відміняти капітуляції при вступі на престол. Але і це не можна назвати встановленням нерівноправного положення держави. Таким чином, договори з Османами були лише введені в режим міжнародного права, яке виходило із того, що міжнародні договори повинні виконуватися незалежно від зміни влади в державі.
Ступінь освоєння європейським капіталом східних ринків залежало не від форм підкорення тих чи інших країн, а від інших факторів - насамперед, мабуть, від елементарної географічної близькості або віддаленості країн, їх ринків від Європи. Наприклад, за ХІХ ст. вартість європейського імпорту бавовняно-паперових тканин (включаючи пряжу) в Османську імперію зросла більш ніж у 100 разів, а в розрахунку на душу населення - більш ніж у 50 разів. Удільна вага імпорту у місцевому споживанні збільшилася з 4 - 5% до 80%. Відбувалося розорення місцевого мануфактурного і ремісничого виробництва. Тільки через 100 років після відкриття ринків для європейських товарів стала зароджуватися місцева фабрична промисловість.
Проникнення іноземного капіталу на ринки незалежних країн Сходу спочатку у вигляді товарів, а потім і у вигляді промислового капіталу сприяла свідома політика місцевих властей. Економічні концепції, які панували в цих країнах, були досить екзотичними, із нашої сьогоднішньої точки зору. Вважалося, що головне завдання економічної політики - забезпечення ринку товарами і постійне зниження цін. Завдання підтримки або розвитку місцевого виробництва не ставилося. Інтереси іноземного капіталу та інтереси правлячої верхівки цих країн співпадали. Османські власті самі сприяли укладанню договорів, які ми зараз називаємо нерівноправними. Місцевий капітал, який формувався, повинен був боротися не тільки з іноземною конкуренцією, але і з властями своєї країни, які свідомо чи несвідомо виступали в якості пособника іноземців. Османські власті багато в чому з власної ініціативи руйнували ремісниче виробництво в своїй країні. Іранський шах сприймався іранською громадськістю як такий, який продався іноземцям. Китайський імператор в кінці ХІХ ст. теж розглядався як агент іноземних держав, так що, наприклад, пропозиція про націоналізацію однієї із залізниць було сприйнято як здача її іноземному капіталу і викликало хвилю незадоволення в Китаї. В Японії рух за скинення сьогуна і реставрацію імператорської влади одним із своїх гасел мало відвернути закабалення Японії іноземцями, до чого вела, на думку опозиції, політика уряду сьогуна.
Значним результатом періоду, який ми розглядаємо, став розвиток легкої фабричної промисловості в країнах Європи, насамперед в Англії. Тут потрібно зробити три зауваження.
По-перше, не слід примітивно сприймати процес індустріалізації Європи. Англійська промисловість розвивалася не на капітали, вивезені із колоній, перш за все із Індії. Із Індії у Великобританію поступала деяка кількість грошей. Частину із них можна назвати торговим капіталом, але він рідко ставав промисловим. Набоби (так в Англії називали співвітчизників, які розбагатіли в Індії) витрачали свої гроші на купівлю замків, місць у парламенті, але не вкладали їх у виробництво. Англійський великий капітал того часу був торговим і банківським. Він відносився до вкладів у промисловість як до справи ризикованої і малоприбуткової. Конторські книги фабрик, які виникли у ХVІІІ ст. показують, що перші промисловці Англії не отримували банківських кредитів, вони змушені були обмежуватися власними нагромадженнями.
По-друге, велику роль у індустріалізації Європи колонії зіграли у зовсім іншій якості, як резервуари, які поглинали надлишкове населення. Як відомо, капіталізм розвивається циклічно. Промисловий розвиток приводить до міграції населення у міста і промислові центри. Механізація праці приводить до криз надвиробництва і до масових звільнень робітників з виробництва. Європа отримувала можливість в періоди таких криз “скидати” надлишкове населення в колонії. (Правда, в даному випадку мається на увазі насамперед переселенські колонії, наприклад, Австралія або Канада). Нове піднесення промислового виробництва викликало нову хвилю робочих рук із села і необхідність подальшої механізації. Все це вело до більш швидкої, ніж якщо б колоній не було, урбанізації і індустріалізації європейських країн в найширшому значенні цього слова.
По-третє, на першому етапі промислового перевороту, коли в Європі почала бурхливо розвиватися легка промисловість, ввіз продовольства і сировини із неєвропейських країн допоміг згладити диспропорції в європейській економіці, які були викликані відставанням сільського господарства від потреб економіки в цілому. Потім поява надлишків капіталів стала приводити до криз надвиробництва. І на цьому етапі колонії і неєвропейські держави допомогли Європі приглушити гостроту кризи - скинути надлишкові капітали. Це дозволяло європейським країнам пройти другу технологічну революцію, подолати диспропорції на ринку праці, різницю у продуктивності праці між галузями, перейти до нового етапу колоніалізму. Про це буде сказано нижче.
Вигравали і країни, які не були метрополіями. Активне сальдо зовнішньої торгівлі з колоніями і напівколоніями дозволяло метрополіям мати пасивне сальдо в торгівлі з іншими європейськими країнами, закуповуючи там напівфабрикати і готові вироби. Так що колоніальна система оздоровлювала і підтримувала європейську економічну систему в цілому. Так, наприклад, Англія в 1870 - 1913 рр. мала позитивне сальдо в торгівлі з неєвропейськими країнами в 5 млрд. ф. ст. і таке ж негативне сальдо в торгівлі з європейськими країнами.
Період торгово-промислової експансії європейських країн був часом найбільш “революційного” колоніалізму. Розвалювалась традиційна економічна система, підривалися звичні державні і духовні цінності. Нагромаджувався значний традиціоналістський вибуховий матеріал. На протязі ХІХ ст. відбулося багато масових кривавих повстань як в колоніальних, так і в незалежних країнах, які були направлені або проти колонізаторів, або проти місцевої еліти, яка погрузла, на думку повсталих, в марнотратстві, розпусті та інших гріхах. Про них розкажемо по історії окремих країн.
Цей же період характерний новими явищами в духовній сфері. З'являються реформаторські течії в суспільній думці країн Сходу, в тому числі і в релігійній думці, починають проводитися модернізаторські реформи на державному рівні про що буде сказано в окремих розділах.
У багатьох країнах Сходу почалося первісне нагромадження капіталу. Як вже було сказано, абсолютна викачка засобів із економіки східних країн у Європу не означала, що на Сході всі абсолютно бідніли. Напроти, місцевий торговий капітал прийняв найактивнішу участь у торгівлі, яка розгорталася. Власне, без його участі європейцям не вдалося б так перебудувати всю торгівлю на берегах Індійського і Тихого океанів, як це ми розглянули вище. І на цій торгівлі створювалися ті величезні за мірками Сходу капітали, які були направлені в промисловість.
Мабуть, в найбільшій мірі виграли індійські купці. Парадокс, але англійці прагнули “відкрити” Китай, а для цього провели три війни, так звані опіумні, старалися в основному не для своїх купців, а для індійських. Якраз індійські купці тримали в руках вивіз опіуму із Індії і вони скористалися ринком Китаю, який для них відкрили англійці, щоб скласти багатства. На торгівлі опіумом з Китаєм нагромадив багатства Джамшетджи Нашурван Тата, засновник династії підприємців, яка і до цього дня займає одне із перших місць серед індійських фінансово-промислових груп. З іменем цієї сім'ї пов'язані найяскравіші сторінки промислового розвитку Індії в кінці ХІХ - початку ХХ ст.
Другим важливим товаром, яким наповнювався китайський ринок після його “відкриття”, була бавовняно-паперова пряжа. Але це була головним чином індійська пряжа, яку виробляли на збудованих прядильних фабриках в Бомбеї, Нагпурі, Ахмадабаді та інших містах. Відкриваючи китайський ринок, англійці менше всього думали про інтереси індійського капіталу, тим більше вони ніяк не передбачали, що у підсумку буде розвиватися індійська національна промисловість. Але результати були якраз такими.
Другий етап промислового перевороту в Європі і країнах Сходу.
Третій період колоніалізму (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) характерний масовими захопленнями нових територій, спробами поділити між європейськими державами всі неєвропейські народи і території. Його називають іноді “періодом імперіалізму”. Це визначення має сенс, якщо під імперіалізмом розуміти загарбницьку політику, але не вкладати у нього уяву про “останню стадію капіталізму”.
Якраз у другій половині ХІХ - початку ХХ ст. прагнення до оволодіння територіями набрало маніакального характеру. Європейська держава, яка хоч трохи себе поважала, стало “непристойно” не мати колоній. Почався поділ Африки, яка до того не притягувала до себе увагу, оскільки кліматичні умови там були такі, що європейці помирали масами від хвороб. На карті Африки знайшлося місце для колоній Німеччини і навіть Бельгії, а потім і Італії, на кінець мали обширну колоніальну імперію і французи.
Ті ж французи знайшли собі ще шматочок суші, який можна було прибрати до рук - східний Індокитай. Продовжувалося розширення Британської і Російської імперій, причому розширення їх кордонів, здається, відбувалося за принципом змагання - хто захопить більше простору в Центральній Азії. Кожна із держав боялася, що їх захопить друга, і квапилась “проникнути” усюди, відкинувши розуміння доцільності. В діяльності колонізаторів в цей період проглядаються симптоми ірраціональності, переслідування фантомних цілей “імперської величі”, нікчемної боротьби самолюбств.
Колоніальні держави прагнули поділити на “сфери впливу” і ті країни, які зберігали деяку незалежність. Англія і Франція підписали угоду про поділ сфер впливу у Південно-Східній Азії в 1896 р. В 1907 р. були укладені три угоди, які, як здавалося, ставили хрест на подальшому існуванні багатьох країн. Японо-російська угода (30 липня) ділила на сфери впливу Маньчжурію. Франко-японська (10 червня) визначала сфери впливу цих держав у Східній Азії. Англо-російська угода (31 серпня) поділяла на сфери впливу Іран, віддавала Афганістан в “сферу впливу” Англії, до того ж обидві держави зобов'язувалися не прибирати до рук Тибет. Здавалося, що незалежних держав в Азії скоро не залишиться.
Відмінною рисою економіки третього періоду колоніалізму можна назвати вивіз капіталу із метрополій в колонії і залежні країни. Це явище відображало новий етап у розвитку європейського капіталізму - інтернаціоналізацію капіталу. Це було викликано другим етапом промислової революції, який почався, коли процес механізації торкнувся не тільки легкої промисловості, а і важкої, а також сільського господарства. Легка промисловість у Європі втратила переваги, які вона мала раніше, прибутки текстильних фабрикантів знизились, капітал, який був зайнятий у цій сфері “перебіг” туди, де можна було скоротити витрати за рахунок наближення до джерел сировини і економії на вартості робочої сили. Сумарні зарубіжні інвестиції з 1870-х років до 1914 р. зросли з 6 до 44 млрд. дол.., тобто в 7 разів, але доля цих інвестицій в колоніальні і залежні країни за цей період зросла в 15 разів.
Вивіз капіталу спочатку мав на меті створення інфраструктури для збільшення ввозу і вивозу товарів: будівництво портів, залізниць, каналів (насамперед Суецького), покращення зв'язку.
Другий напрямок - розширення виробництва прибуткових продовольчих і технічних культур (плантації) і створення промисловості для їх переробки - джутової, чайної і т. п.
Але ці ж напрямки капіталу сприяли появі таких галузей, які для експорту товарів метрополій були взагалі не потрібні або навіть шкідливі.
Капітал, нагромаджений на той час на Сході, скориставшись “втечею” текстильної промисловості із розвинутих країн і створив свою текстильну промисловість. І в даному випадку, як і в ряді інших, капітал колоній мав переваги перед капіталом незалежних країн. Наприклад, в Індії в 1914 р. було 260 текстильних фабрик з 6 млн. веретен і 100000 ткацьких верстатів. В Китаї ж в тому році було 8 фабрик з 339 тис. веретен і 2000 верстатів. Довжини залізниць в Індії в 1911 - 1913 рр. складала 26, 2 тис. миль, в Китаї - 6 тис. миль.
Місцевий капітал завжди починав як компрадорський, тобто вбудований в оборот іноземного капіталу, обслуговував потреби останнього і лише потім переливався в промисловість, яка конкурувала з імпортом. В літературі закріпилася абсолютизація різниць між цими двома частинами капіталу (буржуазного класу) при чітко негативному відношенні до компрадорів. Їх вважали агентами іноземного капіталу, а вони мали спільні інтереси з ним, вороже налаштованому до національно-визвольного руху і т. п. При цьому межа між двома групами капіталістів була достатньо розмитою, умовною. Одного і того ж підприємця можна було віднести як до однієї, так і до іншої групи. Крім того, протиріччя між капіталістами є завжди, навіть між співвітчизниками. “Компрадори” зробили значний внесок в економічний розвиток своїх країн, а також в їх духовне відродження.
Політика колонізаторів у відношенні місцевого капіталу і промисловості була об'єктивно суперечливою. Без місцевого капіталу англійці не могли обійтися, як і без індійців-чиновників і індійців-солдат. Але вони бажали б щоб цей капітал працював у сфері торгівлі. Але відкриття китайського ринку після “опіумних” війн поставило завдання зайняти цей ринок іншими товарами, крім опіуму. І англійці не стали противитися появі індійських текстильних фабрик (спочатку прядильних) для виробництва пряжі для Китаю. Це іронія історії, що першу фабрику на території Індії заснував не англійський, а індійський підприємець (в 1853 р. в Бомбеї).
Дуже скоро з'явилися і індійські ткацькі фабрики, і місцеве виробництво тканин стало витісняти імпорт уже в 1870-х роках. На рубежі 1916 - 1917 рр. всі тканини, вироблені індійськими фабриками і ткачами вручну, зайняли більше половини всього ринку тканин (52, 5%).
Особливо повчальне те, що різкий стрибок індійська фабрична текстильна промисловість здійснила в результаті зусиль англійських фабрикантів зробити на кінець Індію постачальником бавовни для їх фабрик. Під час Громадянської війни в США (1861 - 1865) практично припинився ввіз бавовни із Америки в Англію. Манчестерські фабриканти опинилися під загрозою зупинки своїх фабрик. Вони стали лобіювати в парламенті серйозні наміри по розвитку бавовництва і організації ввезення бавовни із Індії. Під тиском парламенту було розроблено ряд проектів по розвитку посіві бавовни в Індії і покращення сортів. Виробництво бавовни в Індії значно зросло. Але Громадянська війна в США закінчилася, американська бавовна знову стала поступати, індійська бавовна виявилася непотрібною, ціна на неї в Індії різко впала, і індійські фабриканти отримали дешеву сировину і можливість конкурувати з англійськими виробниками тканин і витісняти їх з індійського ринку.
Різниця у методах колоніальної економічної політики і виділені вище періоди не слід абсолютизувати. Методи, які практикувалися в перші періоди, продовжували зберігати своє значення і в наступних. Наприклад, імпорт колоніальних товарів продовжував бути важливою складовою частиною світової торгівлі. Голландці в Індонезії вводячи систему культур, зробили експорт тропічних товарів основою своєї економіки на Архіпелазі. Звичайно, номенклатура “колоніальних товарів” на протязі ХІХ ст. змінилася - крім спецій, з'явились чай, кава, натуральний каучук, пальмове масло та інше.
Не втратив свого значення і вивіз товарів в країни Азії і Африки. Більше того, якраз в цей період вживалися додаткові заходи по його стимулюванню. Наприклад, в Британській Індії був встановлений завищений курс рупії, який був вигідний для імпортерів, але не для тих, хто ввозив капітал, і не для експортерів. Нестримна гонка за територіями крім ірраціональних імперських обґрунтувань, мала деяку раціональність - всі сподівалися, що в подальшому захоплені народи стануть споживачами народів відповідної метрополії. Рівні розвитку європейських країн вирівнювалися. Посилилася конкуренція між ними за ринки збуту. Таким чином, певна, довгочасна стратегія в цій вакханалії захоплень була. Але занадто довгочасна. Скористатись захопленими потенційними ринками імперіалістичні країни в більшості своїй не встигли.
І все таки вивіз капіталу почався, що привело до розвитку транспорту, необхідність навчання робітників, тобто до індустріалізації.
Якщо брати в цілому, то економічний вплив Європи на Азію в період колоніалізму був достатньо суперечливим. Безумовно, мало місце відтік ресурсів із Азії в Європу, особливо у другий період колоніалізму. Але якраз у цей період були створені попередні умови, часто всупереч бажанням колонізаторів, для модернізації економіки і послідуючого швидкого розвитку цих країн. Витрати цього шляху були великі, але, враховуючи, що без впливу колонізаторів і колоніалізму перетворення взагалі були неможливі, слід визнати цей вплив в цілому позитивним.
К. Маркс, якого ніяк не можна запідозрити в ідеалізації колоніалізму, сформулював подібний висновок достатньо чітко: “Я знаю, що англійські промислові магнати у своєму прагненні покрити Індію залізницями керувалися виключно бажанням зробити дешевим доставку бавовни та іншої сировини, необхідної для їх фабрик. Але раз ви ввели машину як засіб пересування в країну, яка має залізо і вугілля, ви не зможете перешкодити цій країні самій виробляти такі машини. Ви не можете зберігати сітку залізниць у великій країні, не організовуючи в ній виробничих процесів, які необхідні для задоволення безпосередніх і сучасних потреб залізничного транспорту, а це потягне за собою використання машин і в тих галузях промисловості, які безпосередньо не зв'язані з залізницями”.1
Це передбачення збулося, не дивлячись на те, що англійські власті дійсно перешкоджали (але безуспішно), наприклад, Дж. Таті побудувати металургійний завод.
Конкретно все це знайшло вираз у тому, що колоніальні країни розвивалися швидше, ніж країни незалежні, так звані напівколоніальні.
ЛІТЕРАТУРА
1. История Востока. - М., 1999. - т. 3; М. - 2004. - т. 4. - ч.1.
2. Васильев Л. С. История Востока. - В 2-х т. - М., 1994.
3. Широков Г. Колониальная система // Восток. - 1995. - № 6.
4. Замятина М.Ю. Сибирь и Дикий Запад: образ территории и его роль в общественной жизни // Восток. - 1998. - № 6.
5. Савельева Л.П. Новозеландский колонист и сибирский поселенец: опыт социокультурного сравнения // Восток. - 1995. - № 4.
6. Субботин В.А. Колониальные войска в конце XVIІІ - ХХ века. // Вопросы истории. - 2002. - № 8.
7. Хазанов А.М. Аффонсу де Албукерки - создатель Португальской колониальной империи // Новая и новейшая история. - 2002. - № 3.
8. Хазанов А.М. Неизвестное о Васко да Гаме. // Вопросы истории. - 2000. - № 8.
9. Огнетов И.А. Католические миссионеры во Вьетнаме (XVIІ - начало ХХ вв.). // Восток. - 1999. - №5.
10. Новопашина Л.Ю. Англо-голландское колониальное соперничество в 1814 - 1824 годах. // Вопросы истории. - 2004. - № 4.
11. Вагасин А.А. М.П. Минаев и русская политика на Востоке в 80-е годы ХІХ века. // Восток. - 1993. - № 3.
12. Фадеева И. Два лика колониализма. // Азия и Африка сегодня. - 1994. - № 12.
