Після цього Пушкар спробував ще раз налагодити контакти з українським гетьманом. Однак його оточення вимагало від полковника не пошуку компромісу, а переможного бою. Під тиском радикально налаштованої старшини та козацтва в ніч на 1 червня М. Пушкар несподівано атакував супротивника.
Незважаючи на чисельну перевагу гетьманських військ і татар, фактор несподіванки на перших порах відіграв свою роль. Пушкарівцям вдалося вибити своїх супротивників із табору та захопити артилерію. Зазнавши чисельних втрат, Виговський заледве сам вирвався з оточення. Втім, у бою під Полтавою він продемонстрував, що може не лише майстерно організовувати адміністративну службу, а й вправно керувати військами. Переформувавши власні сили та вдало скориставшись із резерву, гетьман зумів нанести пушкарівцям настільки потужний удар, що вони так і не змогли від нього оправитися.
На полтавському полі загинуло, за одними відомостями, 8 тис. повстанців, за іншими - 15, а ще за іншими - 30. Востаннє вивів козацькі полки і соратник Хмельницького - полковник Мартин Пушкар, який загинув у бою [43, 61].
Наступного дня гетьманці вступили в Полтаву й, зважаючи на намагання місцевих козаків і міщан організувати оборону міста, за наказом Виговського полтавських козаків було страчено, а міщан, селян, козацьких жінок і дітей віддано татарам в ясир. На пограбування останнім було віддано й інші полтавські землі, що простягалися аж до р. Сули. Загалом же демографічні втрати Полтавщини та суміжних з нею територій, на яких розгорівся перший акт збройного громадянського протистояння, становили близько 50 тис. осіб.
Крім справді вражаючих своїми трагічними масштабами розмірів цих втрат, значний суспільний резонанс дій гетьмана на Лівобережжі пояснювався ще й тим, що досі за всі роки Української революції Полтавщина, як і власне Лівобережна Україна загалом, були поза межею збройного протистояння, а тому не несли таких страшенних втрат як, скажімо, Брацлавщина чи Поділля.
Жорстокі розправи над населенням південного Лівобережжя, як довели М. Грушевський, Ю. Мицик, В. Смолій, не зламали спротив опозиції та не привели до внутрішньої стабілізації [20], [36], [39]. Навпаки, вони принесли протилежні від очікуваних результати - озлобили населення проти гетьмана та підживили москвофільські тенденції.
Після отриманої під Полтавою перемоги над опозицією Виговському не довелося спочивати на лаврах переможця. Невдовзі, в середині червня 1658 р., в Україну вступають російські війська на чолі з бєлгородським воєводою Григорієм Ромодановським. Яке ж завдання було поставлене перед відомим російським воєначальником і державним діячем?
Однозначно на це питання відповісти важко. Відданий Ромодановському царський наказ передбачав надзвичайно широку палітру його дій - від підтримки Виговського в його боротьбі з опозицією аж до збройного виступу проти нього спільно з Пушкарем і Барабашем. Усе залежало від розвтку подій в україні та його оцінки воєводою.
Зважаючи на отримані надзвичайно широкі повноваження, Ромодановський, котрий і раніше не відзначався надмірною делікатністю та дипломатичністю у зносинах з козацькою адміністрацією, повів справу таким чином, що в гетьмана не залишилось сумнівів у тому, що похід скерований саме проти нього. Уже на початку липня в обозі воєводи з'являється один з лідерів антигетьманського заколоту Я. Барабаш, котрому місяцем раніше на чолі декількох сотень кінноти вдалося вирватися з-під Полтави та уникнути сумної долі М. Пушкаря. Виговський звертається до Ромодановського з проханнями видати йому лідера заколотників. Однак воєвода не лише цього не робить, а й усіляко захищає Барабаша. По Україні поповзли чутки, що царський достойник обдарував колишнього кошового булавою і бунчуком, а також передав виділені з царської казни гроші, аби той мав змогу мобілізувати війська на боротьбу з урядом Виговського [30, 198].
Зрозуміло, що така інформація страхає тих, хто не волів бачити повторення Полтавської трагедії, і, водночас, зміцнює рішучість тих, хто був готовий продовжувати антигетьманські виступи.
До відвертої ворожнечі доходить і в стосунках українського гетьмана з російським воєводою в Києві В. Шеремєтьєвим. Якщо між його попередником, воєводою А. Бутурліним і вищою козацькою адміністрацією склалися сприятливі партнерські відносини, то Шеремєтьєв, прибувши в Україну, своє завдання вбачав у тому, аби контролювати діяльність гетьманського уряду та місцевої адміністрації, не вельми зважаючи на їхні права і вольності. Ігноруючи волю козацьких урядників, воєвода розсилає в українські міста своїх «менших» воєвод, чим провокує конфлікти як на місцевому, так і вищому рівні.
Такий, вельми небажаний для української сторони розвиток стосунків з російською владою і стає тим тлом, на якому інтенсифікуються переговори Павла Тетері з представником польського короля С. Беньовським, що з початком липня проходять на Волині, в Межиріччі.
Власне початок їм було покладено ще в березні 1658 р., коли уряд Виговського, схиляючи кримського хана до надання військової допомоги, був змушений демонструвати певні зусилля для налагодження стосунків з його союзником - польським королем. Але якщо на той час українсько-польські переговори могли носити тактичний характер, то тепер, в умовах подальшої ескалації напруги в стосунках з Москвою, вони набувають стратегічного значення.
Характерною особливістю цих українсько-польських переговорів було те, що до них сторони вперше у своїй історії приступили не за результатами воєнної кампанії, а демонструючи власну добру волю. Крім того, впадає у вічі обопільна зацікавленість сторін у налагодженні мирних стосунків. Для уряду І. Виговського об'єднання з польським королем породжувало сподівання на остаточне приборкання антигетьманської опозиції всередині держави та успішну протидію намаганням зовнішніх сил обмежити український суверенітет. Велику зацікавленість у політичному розв'язанні конфлікту в цей час демонструє й польське керівництво. Для нього пріоритетними виступають як намагання повернути втрачені землі на сході, так і прагнення залучити Військо Запорозьке як важливого союзника в боротьбі зі Швецією та Росією на зовнішньополітичній арені, а також використання його потенціалу під час задуманих оточенням короля реформ, спрямованих на зміцнення королівської влади та обмеження шляхетського всевладдя [30, 211].
За таких умов серед правлячої еліти Речі Посполитої утверджується думка, висловлена познанським воєводою Єжи Лещинським: «підгрунтям нашого благополуччя є примирення з козаками» [30, 212]. Аби досягти цього благополуччя, польське керівництво демонструє готовність іти на такі поступки українській стороні, які були неможливими ніколи раніше.
Важливою передумовою для посилення прагнення гетьманського уряду до налагодження стосунків з королем є те, що цього разу було знайдено таку модель організації співпраці з Річчю Посполитою Війська Запорозького, яка дозволяла зберегти максимальну автономію останнього. І в цьому, вочевидь, велика заслуга належала Ю. Немиричу, котрий не лише замолоду вивчав політологічну теорію в університеті Сорбони (його докторська праця була присвячена порівняльному аналізу політичних систем Речі Посполитої та Московської держави), а й був добре обізнаний з практикою існування конфедеративних утворень на території Швейцарії та Голландії, де він також навчався.
Остаточно українське керівництво «дозріває» для кардинального повороту зовнішньополітичного курсу Гетьманату під впливом «агітації» князя Ромодановського. Під час його рейду Лівобережжям на початку серпня гетьман Виговський розсилає по Україні універсали з наказом козакам готуватися до походу, оскільки «їх вороги» закликали на допомогу царські війська, та одночасно відправляє лист Яну ІІ Казимиру, де говорить про свою готовність «усю Русь під ноги Вашої Королівської Милості віддати».
Результатом українсько-польського зближення стає угода, укладена між представником польського короля С. Беньовським і гетьманським урядом Виговського в таборі під Гадячем 6 (16) вересня 1658 р.
Головна концептуальна ідея так званої Гадяцької угоди полягала в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) мала постати Річ Посполита Трьох Народів, тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське. Усі три складові федерації мали об'єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов'язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави [10, 55].
Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського, до складу якого входили Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства, мали бути виборні Національні Збори. Главою виконавчої влади - пожиттєво обраний гетьман Війська Запорозького, який одночасно виступав і в ролі київського воєводи та першого сенатора князівства. За зразком Польської Корони та Великого князівства Литовського формувалися місцеві органи влади та система судочинства. Князівству належала власна скарбниця та право карбування монети. На його території створювався вищий судовий трибунал. Автономні збройні сили князівства мали становити 30 тис. козаків-реєстровців і ще 10 тис. найманого війська.
Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п'ятеро єпископів.
Культурно-освітній блок угоди передбачав такі прогресивні положення як визнання Києво-Могилянської колегії академією та зрівняння її в правах з Краківським університетом, проголошення доцільності заснування на руських землях ще однієї православної академії. Проголошувалася свобода друку, в тому числі й релігійно-догматичної літератури, дозвіл на відкриття в Україні необхідної кількості друкарень, а також шкіл і колегіумів [11, 18].
Менш привабливими для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану, адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, й селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Щоправда, козацтво зберігало за собою здобуті в роки революції привілеї та права, перетворюючись на своєрідну службово-напівелітарну верству. Несення військової служби на користь нової республіки та короля гарантувало збереження козацького землеволодіння та певних корпоративних прав, а за поданням гетьмана король і вальний сейм повинні були нобілітувати по 100 козаків з кожного полку.
Спеціальна таємна декларація гетьмана Виговського передбачала виведення козацьких полків з теренів Великого князівства Литовського, щоправда, реалізацію цього положення планувалося здійснити вже після завершення війни з російським царем.
Як же оцінювати договір 1658 р.? З точки зору інтересів української православної шляхти та козацької старшини Гадяцька угода 1658 р. стала найбільшою поступкою з боку короля та Речі Посполитої за всю історію українсько-польських взаємин раннього нового часу. Угода гарантувала збереження державно-політичної організації, витвореної в роки Української революції; узаконювала привілейоване становище козацької старшини та відкривала перед нею шляхи входження до повноправної елітарної верстви. Досить привабливими були і здобутки в сфері церковно-культурній. Безумовно слабким її елементом була спроба реанімації в дещо модифікованому вигляді дореволюційних соціально-економічних порядків. Нехтування ж витвореними в ході революції стосунками у сфері поземельних відносин, взаєминами селянин - пан, а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тис. осіб становили смертельну загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.
Для того, аби залучити на свій бік якомога більше прибічників політичного порозуміння з Варшавою, Виговський йде на скликання старшинських рад, на яких широко дебатується питання зміни деяких положень угоди у вигідному для української сторони світлі. Зокрема, пропонувалося насамперед збільшити кількість козацького реєстру до 60, а то й 70 тис. осіб; включити до складу Великого князівства Руського, крім Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств, також і Подільське, Волинське та Руське, тобто всі землі, населені українським етносом.
Спроби перегляду положень Гадяцької угоди, але вже на свою користь, чинить у цей час і польська та литовська шляхта. Зокрема, литовську еліту непокоїла перспектива втрати нею свого привілейованого статусу через створення більш потужного у військовому плані Великого князівства Руського. Як польський, так і литовський шляхетський загал лякала можливість широкого долучення козацтва до прав політичного народу Речі Посполитої. І тут, крім станового егоїзму, ще турбувала можливість блокування короля з козаками та проведення реформ, які б зміцнювали королівську владу на шкоду інтересам шляхти.
Різко негативно проти планів ліквідації унії та зрівняння в правах православного духовенства виступила католицька церква Корони Польської, що отримувала підтримку Римської курії.
За таких умов, скликаний для ратифікації Гадяцької угоди в травні 1659 р. вальний сейм вилучив з неї найбільш суперечливі моменти та ті положення, які викликали протести шляхти та католицької церкви. Зокрема, вирішення релігійних проблем відкладалося на майбутнє, спроби розширити територію Великого князівства Руського за рахунок західноукраїнських земель було відкинуто, натомість, винятковий привілей православної шляхти на зайняття державних посад у князівстві було залишено лише для Київського воєводства, а в двох інших - Чернігівському та Брацлавському - посади мали обіймати поперемінно православні та католики. Крім того, обмежувалося право вільної гетьманської елекції - козацтво та українська шляхта мали обирати лише чотирьох претендентів на цю найвищу в князівстві посаду, а призначення мав здійснювати король на власний розсуд.
Аби якимось чином згладити негативну реакцію української старшини на ці малоприємні нововведення, сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Зважаючи ж на стан суспільного бродіння в Україні та подальшого визрівання конфлікту між заможною козацькою старшиною та козацькою біднотою, королівська щедрість, як цілком слушно зауважують В. Смолій та В. Степанков, насправді була для Виговського та його оточення своєрідним троянським конем [39, 54]. Угода з королем і «ляхами», яка й так була не вельми прихильно зустріта широкими козацькими верствами, тепер набрала ще більш одіозного вигляду.
У той час, як політики Речі Посполитої та Українського гетьманату намагалися досягти найбільших вигод для своєї сторони на дипломатичному полі бою, на північно-східних рубежах України справа дійшла до справжніх битв.
Первісний варіант українсько-польської угоди, скріплений у вересні 1658 р. підписами сторін під Гадячем, передбачав гарантії неучасті українських військ у війні Речі Посполитої з Росією, якщо навіть така вибухне в майбутньому. Більше того, зважаючи на формальне збереження чинності російсько-польського перемир'я 1656 р., у відповідності з яким передбачалося укладення між сторонами персональної унії та сходження царя на престол у Варшаві, Виговський у стосунках з Москвою намагався попервах демонструвати свою добру волю та відкритість українсько-польської угоди до приєднання до неї російської сторони.
Щоправда, показна миролюбність українського гетьмана не могла ввести в оману оточення царя. Цими подіями і розпочинається так звана російсько-українська війна 1958-1959 рр. Передумови війни мають декілька рівнів.
Перший рівень пов'язаний з активізацією у цей період зусиль Російської держави і молодого російського суперетносу по пошуку природних, придатних для оборони кордонів та визначенням власного місця у геополітичному просторі на сході Європи. На південному заході природним кордоном Росії у Москві вважали узбережжя Чорного моря, вийти на яке було можливо, лише встановивши попередньо військово-політичний контроль над Україною.
Другий рівень передумов українсько-російської війни 1658-1659 рр. пов'язаний із цивілізаційним протистоянням між Росією і Європою. Росію не влаштовувало те, що землі на її західному кордоні перебували під контролем держав, що були частинами іншої - західної цивілізації. Великі європейські держави, у свою чергу, не бажали допускати на європейську політичну арену сильного конкурента, а тому фактично проводили політику ізоляції Росії. Користуючись порушенням балансу сил на сході Європи, Росія у середині XVII ст. відновила боротьбу з Польщею за гегемонію в цьому регіоні. Україна ж, встановити реальний контроль над якою Москва прагнула під час війни 1658-1659 рр., була країною, володіння якою давало геополітичну перевагу у Східній Європі в цілому [8, 32].
Третій рівень передумов війни пов'язаний із давніми претензіями Москви на роль історичної спадкоємиці Київської Русі та єдиного центру об'єднання всіх «руських», усіх православних і навіть усіх слов'янських земель, які з новою силою ожили при дворі Олексія Михайловича в 50-х рр. XVII ст. Ідеологічно цей зовнішньополітичний курс обгрунтовувався месіанською ідеєю про те, що лише Росія залишилась єдиним центром істинного християнського віровчення й Російська держава має захищати православну віру та православних єдиновірців у всьому світі. Таким чином, війна за реальний контроль над Україною в 1658-1659 рр. була для московської верхівки однією з перших спроб реалізувати на практиці виплекані нею ідеї об'єднання в одній державі всіх православних єдиновірців [8, 32].
Четвертий рівень передумов війни пов'язаний з існуванням на тогочасному європейському континенті двох ворожих соціально-економічних укладів - буржуазного та феодального. Поява і активний ріст в Україні паростків буржуазних відносин у результаті Національної революції 1648 р. викликали серйозне занепокоєння в Росії, де феодальні відносини були панівними. Революційна соціально-економічна та політична альтернатива, яка виникла поряд з російськими кордонами, а з 1654 р. формально існувала і в їх межах, була для Московського царства генетично чужим, неприйнятним явищем, що загрожувало самим підвалинам російської державної системи як шкідливий приклад «вольностей» і «свобод». Тому недопущення розвитку буржуазних тенденцій в Україні та послідовна політика, спрямована на їх згортання та ліквідацію, об'єктивно були важливим завданням російської монархії, реалізацію якого вона планувала розпочати після смерті Б. Хмельницького [8, 32].
