Конституційні проекти С.С. Дністрянського справедливо вважаються пам'ятками української політико-правової думки початку ХХ ст. Вони були складені С.С. Дністрянським з метою уконституціонування західноукраїнських земель, які входили до Австро-Угорської імперії. Перший з проектів написано у жовтні 1918 р. після обрання Української Національної Ради як політичного представництва українського народу в Австро-Угорщині. Рада проголосила Галичину, Північну Буковину й Закарпаття складовими цілісної української держави і постановила розробити її конституцію. С.С. Дністрянським було підготовлено проект «Устрій Галицької Держави». Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений у віденському парламенті професором С. Дністрянським «для покликання у життя Галицької Держави» (1918 р.). Цей акт мав визначити загальні засади новопосталої держави, її устрою. Вказувалося, що «Галицька Держава обіймає усі злучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньої Австро-Угорської монархії». В основу державності закладалося право українського народу на самовизначення. Польському, єврейському та німецькому населенню гарантувалася «народна самоуправа». Державними мовами пропонувалося визнати українську, польську та німецьку, а українську водночас визнати «внутрішньою урядовою мовою». В проекті передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову». Декларувалися свобода віри, науки, думки, преси, свобода зібрань і організації товариств, безпечних для держави, свобода зміни місця проживання, право внесення прохань або скарг, а також поштова і телеграфна таємниця. На чолі держави мала стояти Народна Рада, тобто обрана у жовтні 1918 р. Українська Національна Рада під трохи зміненою назвою. Передбачалося, що вона розширить свій склад за рахунок представників Угорської (Закарпатської) України та делегатів від національної меншин Галицької держави. Народна Рада мала обрати провідника, двох його заступників та державного секретаря, а також старшину (президію) з 9 осіб і виконавчий орган з урядовими функціями - Народну Управу. Зазначалося, що провідник Ради є водночас провідником Галицької держави. На Народну Раду покладалося здійснення законодавчої влади, а її старшина розглядалась як орган для «верховних постанов та верховного нагляду». Народна Управа як «начальний виконуючий орган держави» мала складатися з окремих управ: внутрішньої, «заграничної», військової, культурної, «оборотової», судової на чолі з начальниками, які призначалися Народною Радою. Громадам надавалася повна автономія у вирішенні місцевих справ. Водночас скасовувалася «різниця між самостійним та відпорученим кругом ділення громади». Вибори громад, рад повинні були проводитися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування. У конституційному проекті передбачалося видання окремих законів про відповідальність посад, осіб, про скасування обмежень у праві на полювання та риболовлю, про тимчасове збереження чинності австрійських законів та ін. Ідея мирного конституційного переходу Галичини, Північної Буковини та Закарпаття від Австро-Угорщини до Галицької держави, отримання «законної свободи» виявилася нездійсненною. Тому 1.11.1918 р. владу Української Національної Ради було встановлено збройним шляхом, а 9.11.1918 р. новоутворена держава отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Роль «малої конституції» у ній виконував «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13.11.1918 р.
Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С.С. Дністрянський підготував другий проект Конституції ЗУНР. На відміну від попереднього, в ньому передбачалося об'єднання ЗУНР з Великою Україною на основі права народів на самовизначення. Проект складався з 3 частин: 1. Держава та право (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народні права»); 2. Державна влада (з розділами «Основи державної влади», «Організація народної волі» і «Виконування народної волі»); 3. Самовизначення народів.
Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку. Громадянам гарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». Всі свободи визнавалися необмеженими, за винятком економічної, «яка не може перешкодити державній владі у переведенні справедливого розділу дібр». Держава мала опікуватись «економічно слабшими», обмежуючи з цією метою у разі необхідності індивідуальну свободу. Загальний економічний порядок держави повинен ґрунтуватися на приватній власності, яка водночас мала «підпорядковуватися суспільним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожною власністю суспільні обов'язки». Вчений вважав за можливе збереження родових, станових, шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при поділі державних посад. Усі громадяни визнавалися рівними щодо права суду. Проголошувалося рівне право кожної людини на державну охорону. На першому етапі держаного будівництва передбачалося скликання Установчих зборів, які мали узаконити остаточний текст конституції (затвердити конституційну грамоту), здійснити адміністративно-територіальний поділ (на громади, повіти, округи), прийняти виборчі закони та ін. акти, зокрема про податки і аграрну реформу. Вибори до Установчих зборів повинні були проходити на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування по трьох національних куріях - українській, польській та представників ін. національностей. Після завершення роботи Установчих зборів найвищим законодавчим органом влади ЗУНР мала стати Народна палата, обрана на 4 роки шляхом загального, прямого, рівного і таємного голосування. Обрані до неї посли (депутати) поділялися на 3 національні курії: українська, польська та інших національностей. Кожна з курій наділялася правом вето щодо винесеного на ухвалення Народної палати закону, якщо він порушував національні права народності. Такий закон мав передаватися на розгляд державно-судового трибуналу або на «народний збір» (референдум). До компетенції палати належало прийняття рішень з найважливіших питань держави (війни та миру, верховного нагляду за адміністрацією, судочинства). Проект передбачав утворення у складі палати кількох спеціальних комісій, у т. ч. «легсілативної комісії» для підготовки законопроектів. Палата мала також право висувати політичні звинувачення проти президента республіки, вищих державних. функціонерів.
Безпосередня демократія реалізовувалася через загальні або локальні народні збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути народні комори - виборчі організації, які могли вимагати від державної влади врахування їхніх рішень. Функції надзвичайного органу покладалися на Загальну народну раду, яка мала скликатися у виключних випадках для прийняття найважливіших державних рішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень конституційних прав на період війни тощо). Половину складу цього органу делегувала Народна рада, а решту - окружні заступництва, народні комори і загальний народний збір (референдум). Виконавчу владу представляли державні органи на чолі з президентом республіки, обраним безпосередню населенням на 4 роки. Перші вибори президента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів, наступні - одночасно з виборами до Народної палати. Президентом міг бути кожний громадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не позбавлений цивільних та політичних прав, без обмежень щодо віросповідання. Президент республіки одночасно проголошувався верховним головнокомандувачем, мав право призначати і звільняти членів Ради держави, вищих урядовців, а також право впродовж 10 днів після ухвалення закону Народною палатою публічно опротестувати цей закон і направити його на розгляд загальних народних зборів.
У виконанні покладених на президента функцій (насамперед, у питаннях національних, зовнішньополітичних та військових) йому мала допомагати Прибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника інших народностей. Трьох її членів повинні були делегувати національні курії, інших добирав президент. У структурі державної виконавчої влади передбачався такий орган, як Державна канцелярія, очолювана канцлером. Рада формувала 6 департаментів (або міністерств) для ведення справ держави. При кожному з них передбачалося утворити «радні колегії» з 6 осіб - по 3 від уряду та Народної палати [5].
С.С. Дністрянський наполягав на відокремленні юстиції від адміністрації. Державну юстицію мав очолювати голова, якого призначував та звільняв президент. Самостійною структурою був Державний судовий трибунал. Важливе місце у проекті конституції приділялося організації органів місцевої влади в округах, повітах і фомадах. У них передбачалися свої виборчі представницькі органи (заступництва) та «локальна самоуправа». Компетенція окружного заступництва мала охоплювати всі справи, які потребували однакового й спільного впорядкування у межах округу та не були охоплені законами держави. Заступництва повітів і фомадів наділялися власною «питомою легіслативою». Окрему складову проекту становили норми про самовизначення народів у державі. Встановлення принципу «національного ключа», тобто співвідношення 4:1:1 (4 українці, 1 поляк та 1 представник ін. народностей), на думку вченого, повинно було сприяти утвердженню права українського народу як природного власника національної території на повне самовизначення на своїй землі і водночас забезпеченню прав інших народностей. Крім утворення 3 національних курій, встановлювалася культурна автономія національних меншин, що виявилося, зокрема, у поділі шкільної ради на національні секції, вживанні рідної мови в урядових установах, судах, громад, житті [8].
Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму. Тому проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбниці національної конституційної думки [3, 6].
2.3 Державна влада та самоврядування
Держава, на думку Дністрянського, є вищим типом органічних суспільних зв'язків. Народ як окремий органічний суспільний зв'язок вищий за державу і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних суспільних зв'язків належить лише такий народ (нація), в основі якого лежить національна свідомість, що нівелює всі ін. етнічні та релігійної відмінності й сприяє формуванню національної ідеї. Коли держава підтримує народ у досягненні його мети, вони виступають разом, а в іншому випадку народ веде боротьбу з державою за своє самовизначення. Цим обґрунтовувалося, зокрема, право українського народу на самовизначення на своїй етнічної території.
У питанні відношення між центральною владою держави та самоврядуванням поодиноких адміністративно-політичних одиниць відрізняють три групи.
У новітній державі існує побіч центральної влади самоуправа громад та інших комунальних зв'язків (повітів, провінцій або губерній і т.д.). Тому, щоб пізнати суть конституції, треба поглянути у відношення між центральною владою держави та самоуправою поодиноких адміністративно-політичних одиниць.
Розглядаючи ближче це питання, відрізняють три групи. До першої групи належать ті держави, що зорганізували систему нової супремації центральної державної влади над органами самоуправи, до другої групи - ті держави, що намагались створити гармонію між центральною владою та локальною самоуправою через взаємну допомогу та вирівняння сфери впливів. А до третьої групи належать ті системи, які признали локальним самоуправам по принципу становища, незалежне від центральної влади.
Перша група характеризується повною централізацією цілої влади в державі. Сюди належать французька система та система всіх тих держав, які пішли за Францією. Цей режим опирався на те, що ціла адміністрація концентрувалась в руках Корони та коронних органів, між тим локальній владі було надано деякі фінансові права і поодинокі привілеї. Взагалі у цьому спостерігається характер сильно спеціалізованої одиничної держави. Щойно французька революція перервала цей старий режим. З теорією «прав людини» проведена теорія так званих «основних прав людини», яких громада та інші локальні одиниці домагалися від держави. Головою французької локальної адміністрації є державний урядниковий префект. Він держить всі нитки цієї адміністрації в своїх руках, ціла система називається префектною системою. Цю систему прийняли Італія, Румунія, Греція.
До другої групи відносять англійську та прусську системи. Цілком іншим шляхом, ніж у Франції, розвивалось питання локальної самоуправи в Англії. Тут почином всієї адміністрації є англійський «selfgovernment» (самоуправа), тобто поняття локальної самоуправи, яке виросло якраз на англійському ґрунті. Вона повстала вже в середніх віках на аристократичних станових основах та концентрувалася в так званих графствах і в становищі так званих мирових суддів. Ці останні мали головний вплив на всю внутрішню адміністрацію. Але ця система не могла довго утримуватися. Змагання до утворення спільної німецької Держави мусили її змінити. З хвилею заснування Німецької Держави підпорядковано комунальну самоуправу під спільний державний інтерес. Мета її, одначе, та сама, як в Англії - а саме: гармонія між центральною та локальною владою для спільного загального добра.
До третьої групи належить у першому ряді бельгійська система. Вона основується на самоуправі локальних комун, причому державній владі припадає осібний круг поділу. Бельгійська система виросла на демократично-правовій основі, опираючись на «pouvior municipal» французької конституції. Національний конгрес підніс згадане pouvior municipal до значення четвертої влади в державі побіч законодавчої, виконуючої та судової влади. Державні уряди не мають принципового права втручатися в коло ділення органів самоуправи. Лише тоді, коли є небезпека для публічного добра, можуть державні уряди вимагати затвердження поодиноких адміністративних актів самоуправи через державну владу або можуть їх знести, оскільки опираються законам. Тобто, центральна влада має лише опосередкований вплив на самоуправу і тільки в окремих випадках.
На другому ряді Швейцарська система. Вона відрізняється від бельгійської тим, що остання опирається головним чином на самоуправи міст, між тим коли перша стоїть в основному на самоуправі сільських громад.
В кінці, до третьої групи належить система північних держав Америки. Перші колоністи американських північних держав були дрібні селяни. Вони мешкали тісно побіч себе. Невдовзі настала дуже жива торгівля та живий промисел у всіх селах та поміж ними, так що не було часу, щоб виробилась різниця між аграрним селянством та промисловим міщанством. Тому не було різниця між містом та селом - бо навіть з найменшої оселі могла повстати невдовзі торгівля і промислове місто.
Таким чином бачимо побіч зв'язкової центральної влади цілком окрему систему поодиноких держав, а в їх об'ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун, почавши від громади. Всі вони мають повну самоуправу, і як вони ні в чому не торкаються центральної зв'язкової влади, так центральна влада не порушує ні в чому їхньої самоуправи. Місцеве самоврядування в конституційному проекті вчений ставить на рівень одного з провідних інститутів демократичного конституційного ладу. Обґрунтував його найбільш суттєві, вихідні положення, сформував правову систему (округ, повіт, громада). Вперше визначив роль територіальної громади як природної асоціації громадян (сіл, міст) та нормативно закріпив демократичний порядок формування органів місцевого самоврядування. Законодавче розмежування С.С. Дністрянським компетенції органів місцевого самоврядування (округ, повіт, громада) створило конституційні гарантії, які унеможливили втручання органів держави у сферу повноважень місцевого самоврядування. На конституційному рівні вперше встановлено право держави регламентувати питання місцевого самоврядування у законодавчому порядку та водночас обов'язок держави надавати всебічну підтримку й допомогу місцевому самоврядуванню.
3. Демократія та її майбутнє за С.С. Дністрянським
Демократія (з грец. демос+кратія=народ+влада=влада народу) - форма правління в державі, при якій єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано, через обираних представників (представницька демократія) [10].
Доба французької революції витворила побіч ідеї держави ідею народу, побіч поняття державного авторитету, поняття народного авторитету. В боротьбі проти суверенності держави Ж. Бодена прийнялась теорія суверенності народу Ж.Ж. Руссо. Від доби ренесансу опинились індивідуум і народ в таборі проти середньовічної та абсолютистичної держави. Індивідууми боролись за права людини, народ - за право політичної участі в державній справі. У французькій революції і одиниця і народ отримали перемогу, здобувши les droits de l'homme (за права людини) для індивідуумів, та la souverainete du peuple (народний суверенітет) для народу. Хоча із тієї боротьби вийшла переможена держава, вона не перестала існувати, Ала мусила признати людині певні права особистості і політичні, а також признати участь народу в правлінні державою, ставлячи конституції держави на підставах демократичних з volonte generale (генеральний) на чолі народу. Не без причини говорить творець цієї конституції Ж.Ж. Руссо про volonte generale, яка виразно відрізняє від volonte des tous (воля всіх), бо вже по його концепції народ не є звичайною сумою громадян, але колективом вищого ступеня, що тільки в цьому характері заслуговує на вирішальну роль у державі. Коли ж він говорить про суверенність народу, протиставляючи її суверенності держави, тобто суверенності, він мав на думці те саме засідаюче ставлення народу в державі, яке в минулому прислуговувало монархові чи іншому суверенові. Тому задержав означення «суверенності» в правному становищі народу, хоч ця суверенність, яка на його думку, мала принести народу вже принципово інакше закінчення, ніж раніше суверенність абсолютного володаря. Французька революція внесла принцип «панування», що характеризував середньовічну добу і абсолютизм стародавнього режиму, вона завела принцип народоправства і підпорядкування вимогам загального добра. Річ не в справжній суверенності, тобто в найвищій владі народу, а в авторитеті народу висловлювати свою volonte generale в державі. Це справжнє значення теорії Ж.Ж. Руссо, яку перейняла французька революція. У французькій революції з перемоги індивідуума та народу в державі вийшов як синтез закон, що мав призначення визволити одиницю та народ, в'яжучи державу і всіх в державі народною волею, бо народна воля набула тепер форму закону.
Структура модерної держави свідомо ставиться на основах народної ідеї та народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Народ, як такий, є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений в державі. При цьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільних зв'язків з цінностями, що їх витворює народ. Провідники та інші особи, що стають у керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.
Висновки
1. Дністрянський С.С. ввійшов до історії українського правознавства, як відомий український теоретик конституціоналізму, створивши власну концепцію держави і права.
2. Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, та має багатовікову історію. Але всі нинішні Конституції Європи побудовані на загальних принципах французької Конституції 1791 р. Основою конституційних поглядів Дністрянського було відстоювання свободи людини, права українського народу на самовизначення у межах етнічної території, демократичного республіканського устрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетом держави.
3. Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передової політично-правової української думки періоду боротьби за національну державність. Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну і правову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку, де громадянам гарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». В основу державності закладалося право українського народу на самовизначення. передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову». На чолі держави мала стояти Народна Рада. Проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбниці національної конституційної думки. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму.
4. С.С. Дністрянський побіч зв'язкової центральної влади вивів цілком окрему систему поодиноких держав, а в їх об'ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун, почавши від громади. Всі вони мають повне самоврядування, і як вони ні в чому не торкаються центральної зв'язкової влади, так центральна влада не порушує ні в чому їхньої самоуправи. На конституційному рівні вперше встановлено право держави регламентувати питання місцевого самоврядування у законодавчому порядку та водночас обов'язок держави надавати всебічну підтримку й допомогу місцевому самоврядуванню.
5. Структуру модерної держави С.С. Дністрянський бачить на основах народної ідеї та народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Народ є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений державою. При цьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільних зв'язків з цінностями, що їх утворює народ. Провідники та інші особи, що стають у керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.
Великий вклад Станіслава Севериновича Дністрянського у становлення і розвиток українського правознавства вшанований премією, яка заснована у 2003 році Тернопільськими обласними організаціями Спілки юристів України і НСПУ.
Список використаних джерел
1. Антологія української юридичної думки: в 6 т. - Т. 4: Конституційне (державне) право / Шемшученко Ю.С. - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. - 600 с.
2. Конституції України: поняття та юридичні властивості. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/33.pdf
3. Мироненко О, М. Історія конституції України. - К.: Ін. Юре, 1997. - 60 с.
4. Народний суверенітет в Україні в контексті класичного конституціоналізму / Кампо В.М. - К.: Парламентське вид-во - 2005. - 204 с.
5. Тернопільська обласна бібліотека для молоді. Станіслав Дністрянський (1870-1935). [Електронний ресурс] - Режим доступу:
http://www.yl.edu.te.ua/index.aspx? res_xml=Online/Famous/sci/sci14.xml&num=3&res_xsl=Online/Famous/sci.xsl
6. Українське державотворення: не витребуваний потенціал: Словник - довідник / Мироненка О.М. - К.: Либідь, 1997. - 560 с.
7. Унікальний експонат Музею правової охорони інтелектуальної власності. [Електронний ресурс] - Режим доступу:
http://www.ukrpatent.org/atachs/statti2009/2009/38.doc
8. Циклоп - енциклопедії та словники. Конституційні проекти С.С. Дністрянського. [Електронний ресурс] - Режим доступу:
http://cyclop.com.ua/content/view/1143/58/1/10/
9. Шемшученко Ю.С. Роль і значення Конституції України у державотворенні і право творенні: проблеми теорії і практики. // Конституційні засади державотворення і право творення в Україні: проблеми теорії і практики: до 10 - річчя Конституції України і 15 - річниці незалежності України. - К.: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2006. - 334 с.
10. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Шемшученко Ю.С. - К.: «Укр. енцикл.», 1998. - Т. 2: Д - Й. - 1999. - 744 с.
Страницы: 1, 2
