Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики
Культурні процеси на початку XX ст. в Україні крізь призму політики
Історія свідчить, що всі значні злети людського духу супроводжувалися широким просвітницьким рухом. Дане твердження є цілком характерним і для українського національного злету початку XX ст. Українська наддніпрянська інтелігенція, прагнучи національного відродження, розгорнула складну справу просвітництва українських народних мас, вдавшись до витлумачення народові, ким і чим він є серед інших європейських народів, якими прихованими потенціями володіє, якого майбутнього є гідним.
Просвітництво було необхідним не лише задля «зближення» з народом чи заради прискорення емансипації українців від сусідніх націй, а й заради відвернення мас від згубного впливу соціалізму, для проростання зерен якого, як з'ясувалося у ході історії, найсприятливішим виявився темний етнічний ґрунт.
Однак якщо зближення з народом на ділі було не таким уже й складним завданням (українська ж інтелігенція у своїй масі була вихідцем із народного лона), то завдання відвернення від соціалістичних (майже релігійних на російських обширах) ідей залишилось неосягненим українцями-інтелектуалами, а тому навіть не висувалося. Розум цих інтелектуалів на той час уже найтіснішим чином поєднував непоєднуване - ідеї російського соціалізму з українською національною ідеєю, стрижнем якої було унезалежнення нації. Напевно, у цьому й крилася одна з багатьох причин (поруч із такими чинниками, як детермінованість суспільно-історичних процесів умовами самодержавного політичного режиму, незрілість інтелігенції як соціальної сили, амбіційність її представників і т. д.), які стали на перешкоді поширенню просвітництва до галицьких масштабів і результатів у вигляді консолідації національних сил, піднесення їхньої самосвідомості, посилення здатності до самозбереження і самовідтворення власних форм буття.
Попри вади і прорахунки, просвітницький рух початку XX ст. дав позитивні результати, значною мірою зумовлені активнішим прилученням інтелігенції до просвітницької діяльності і, зокрема, її працею над створенням за галицьким зразком таких культурно-національних організацій, як «Просвіти».
Появу на Наддніпрянщині «Просвіт» уможливили революційні події 1905 р. Уже в жовтні 1905 р. «Просвіта» виникає у Катеринославі, потім - в Одесі. 'У наступному, 1906 р. «Просвіти» відкриваються у Києві, Кам'янці-Подільському, Чернігові, а у 1907 р. - у Житомирі та Миколаєві. В цілому протягом 1905-1907 рр. на Наддніпрянщині було зареєстровано дев'ять «Просвіт» у великих містах, які мали близько трьох десятків філій у містечках і селах. Наприклад, свої філії вдалося відкрити кам'янець-подільській, катеринославській «Просвітам». Київській же організації влада не дозволила закладати філії на території губернії (напевно, дався взнаки підсвідомий страх відродження традицій «матері міст руських»). Полтавське «Губернское по делам об обществах присутствие», розглянувши статут полтавської «Просвіти», не погоджувалось взагалі на реєстрацію товариства. Аргументація відмови була досить простою: «Маючи на увазі, що ті заходи, якими товариство хоче впливати на народ, вважаються у теперішні неспокійні часи дуже небезпечними, які можуть викликати непорядки, а ще до того ж Малоросія складає з себе частину однієї Великої Російської Держави і про розбудження національної і політичної свідомості малоросійського народу у цей час не може бути й мови, Губ. Присутствіє... визначаючи, що відкриття товариства "Просвіта" загрожувало б громадському спокою, постановило не реєструвати українське товариство "Просвіта"». В реєстрації статутів «Просвіти» було відмовлено і в Лубнах, Харкові, Черкасах. Мав рацію Дмитро Дорошенко, зауважуючи, що історія наших «Просвіт» «єсть наполовину історією "мертвих і ненарожденних", яким завчасно закрито очі, або й не дано навіть побачити світу».
Організаторами і активними членами «Просвіти» ставали представники різних прошарків української інтелігенції - літератори, журналісти, актори, музиканти, науковці, лікарі, земські діячі, а інколи - священики. Так, у створенні катеринославської «Просвіти» брав участь Д. Яворницький, одеської - І. Липа, С. Шелухін, М. Комаров, І. Луценко, полтавської - П. Мирний, кам'янець-подільської - К. Солуха, Ю. Сіцинський, К. Старинкевич, В. Чехівський, чернігівської - М. Коцюбинський, І. Шраг, Ф. Левицька, Л. Шрамченко, О. Андрієвська, О. Калинська, А. Глібов. У київському товаристві працювали Б. Грінченко, В. Леонтович, К. Стеценко, М. Лисенко, С. Єфремов, В. Винниченко, Леся Українка, А. Кримський, М. Старицька, Ф. Мату-шевський, М. Левицький, у миколаївському - М.Аркас, І. Лобко, П. Каракаєв, П. Скляр, Ю. Литвин, Г. Науменко, Л. Ківшик та ін.
Українські «Просвіти» виникали і в інших регіонах Російської імперії - там, де мешкало українське населення: у Криму, Катеринодарі, Мінську, Баку, Владивостоці, містах Середньої Азії.
Покладаючи на «Просвіти» великі надії, Б. Грінченко зазначав: «Наші просвітні Товариства понесуть хвилі розумного життя, світло науки і мистецтва в найдальші закутки Вкраїни, поширять і зроблять популярними надбання культури нашої української і світової». У статуті, складеному Грінченком для київської «Просвіти», мета товариства була конкретизована: «Товариство має на меті допомагати розвиткові української культури і першим чином прививати українському народу в його рідній мові». Задля цього планувалося видавати книжки, брошури, часописи українською мовою; створювати бібліотеки, музеї, читальні, книгарні; читати публічні лекції з українознавчої проблематики; влаштовувати загальноосвітні курси, спектаклі, конкурси; відкривати школи, притулки, ясла тощо.
Структурно «Просвіти» складалися із комісій чи відділів. Так, у складі миколаївської «Просвіти» працювали літературно-науковий, артистично-музичний, книгарні і книгозбірні, господарський відділи. Вся робота проводилась під контролем Ради товариства. Чернігівська «Просвіта» складалася з педагогічної, артистичної, лекційної комісій. Аналогічною була структура інших наддніпрянських «Просвіт».
«Просвіти» - єдиний, за висловом Лесі Українки, «ясний пункт на темному тлі українського життя» - ставали своєрідними центрами, зусиллями яких активізувалося національне життя українців, плекались тоненькі паростки української традиції, відроджувалася пам'ять нації. Зміцнювалася відпорність русифікації, зрештою, кристалізувалося самодостатнє національне «я», що забезпечувалося на практиці розгортанням роботи у кількох напрямках. Так, у київській «Просвіті» на чільному місці була видавнича справа. Серед її активних працівників були Д. Дорошенко, С. Єфремов, Л. Яновська, Є. Чикаленко і - назвемо окремо - Б. Грінченко, який склав близько півсотні популярних книжечок для народу з найрізноманітнішої тематики.
Видавнича діяльність київського товариства поширювалась на інші міста - Одесу, Могилів-Подільський, Полтаву, Катеринослав та ін. Київські просвітяни проводили акції, спрямовані на створення українських кафедр у Київському університеті; надсилали до українських представників у Державній думі прохання порушити в Думі питання про українізацію шкіл в Україні та про створення народного університету у Києві. Крім того, дбали про створення Народного дому у Києві, будівництво пам'ятника Тарасові Шевченку та ін.
Миколаївська «Просвіта» велику увагу приділяла лекційній пропаганді. «Хто ми і чого нам треба», «Індивідуальні риси української культури», «Україна», «Українські церковні братства і сучасні "Просвіти"», «Мета просвітніх товариств на Україні», «Історія українського театру» - такими були теми рефератів, підготовлених і виголошених просвітянами Миколаєва. Крім того, були прочитані лекції про життя та діяльність І. Котляревського, М. Заньковецької, П. Ніщинського, І. Карпенка-Карого, Б. Хмельницького. М. Аркас, голова товариства, завершивши роботу над рукописом «Історія України:Русі», прочитав курс із 14 лекцій з української історії.
Зусиллями просвітян закладалися недільні школи, створювалися самодіяльні хори, театри, влаштовувались концерти, літературні вечори. Така подвижницька діяльність вимагала коштів, що їх часто-густо надавали самі просвітяни, а також відомі українські меценати. Так, на кошти Є. Чикаленка виходила газета «Рада». І. Зборовський подарував «Просвіті» колекцію етнографічних матеріалів. Але це найвідоміші справи та імена, а були й зовсім невідомі чи маловідомі люди, пожертвування яких, зрештою, й уможливлювали існування й роботу «Просвіт».
Діяльність товариств ускладнювалась, а то й зовсім ставала неможливою внаслідок дій влади. На збори просвітян місцеві адміністративні органи засилали шпигунів, які звітували потім перед цими органами про почуте й побачене. На прохання «Просвіт» дати дозвіл на проведення того чи іншого заходу влада слала численні «откази». На просвітян накладалися штрафи, в їхніх житлах провадились обшуки; нарешті, влітку 1907 р. почались арешти, закриття українських просвітницьких закладів, створених членами «Просвіт».
Ось як описував ситуацію у Чернігові М. Коцюбинський у листі до галичанина А. Чайковського від 3 березня 1907 р.: «... Отож уявіть собі, попросту не дають жити «Просвіті». Хочемо скликати збори - заборона; хочемо зробити театральну виставу - забороняють. Навіть концерт Лисенка на користь «Просвіті» заборонили. їздиш, гризешся, пояснюєш - нічого не помагає. Кажуть - існуйте собі на папері, а жити не дамо».
Намагаючись протистояти владі, підтримувати життєдіяльність своїх організацій, просвітяни прагнули залучати до них нових членів. Проте наддніпрянським «Просвітам» не вдалося стати такими масовими, як у західноукраїнському регіоні. Так, наприклад, членами київської «Просвіти» у 1907 р. були 423 чол., миколаївської - 180 чол. Не перевищувала кількох сотень кількість членів і в інших «Просвітах» підросійської України.
Не вдалося наддніпрянським «Просвітам» і скоординувати свою роботу так, як це вдалося галицьким. Однак ентузіазм купки людей у прагненні, за словами М. Аркаса, «розворушити самосвідомість в земляках своїх, розбудити щиру любов до рідного краю» був подиву гідним. Їхня діяльність у 1905-1907 рр. започаткувала одну з тих українських потуг, дія якої - разом з іншими, минулими і майбутніми - забезпечувала в подальшому самоорганізацію складної системи - українського національного організму. «Просвіта», як писав стосовно одеського товариства сучасник, «підняла дух українців, почуття їхньої національної і людської гідності, підвищила інтерес до свого народу, до своєї культури й літератури і, що стало вже для всіх очевидним, утворила в Одесі українське суспільство, з котрим уже рахуються, про котре говорять і котре повинні визнавати, чого раніше не було. Все це підвищило українців як у своїх власних очах, так і в очах чужих людей». Така характеристика (без перебільшення) була справедливою стосовно всіх «Просвіт» Наддніпрянщини. Українці вчилися цінувати самих себе, свою мову, культуру, пізнавали своїх провідників істинних і фальшивих, зрештою, після тривалого періоду без державності починали активно боротися за свої права.
'Значних зусиль українська інтелектуально-політична еліта разом з демократично налаштованими членами російської спільноти докладала до розв'язання чи не найхворобливішого питання національного життя - скасування обмежень на український друк, відміну «висельного», як вказував С. Єфремов, акта 1876 р. Російському патріотові цього вкрай не хотілось припускати. «Якщо буде офіційно проголошена повна свобода друкованого вживання малоросійського наріччя, то не треба бути пророком, щоб передбачити, що на цьому наріччі ніхто не заговорить ні про любов до Монарха, ні, тим більше, про підтримку існуючого Самодержавного ладу; не обмежиться малоросійське друковане слово і розповсюдженням корисних для селян відомостей», - твердив він. Українці ж все енергійніше починали відстоювати своє слово. Прикметою часу стає відтак подання до урядових установ петицій з відповідними вимогами. їх авторами були представники земств, різноманітних товариств, видавництв, міських дум.
Питання припинення утисків українського слова розглядалось на зібраннях у всіх регіонах України. Так, наприклад, на засіданні Одеської міської думи від 26 січня 1905 р. вказувалось на необхідність відміни циркулярів, які забороняли пояснювати в школах «малоросійською» мовою, на необхідність розміщення в підручниках статей цією мовою - поруч із російськомовними та церковнослов'янською мовою у випадку, «коли б не було можливості проводити в школах все викладання малоросійською мовою, а російську мову зробити особливим предметом викладання в місцевостях з малоруським населенням», допуску в народні та шкільні бібліотеки малоросійських книг на рівних правах з російськими, як «розвиваючого матеріалу»; -- Певної снаги українцям надав той факт, що у кінці 1904 р. світ побачило видання одного з відділів імператорської Академії наук, яке стало знаменним - «Статьи по Славяноведению».
Інтелігенція домагалась зустрічей на найвищих рівнях. Так, делегація у складі М. Дмитрієва, І. Шрага, В. Науменка, О. Косач зустрічалася з головою кабінету міністрів С. Вітте, який запевнив прибулих у швидкому знятті заборон на український друк
За дорученням міністерства освіти ряд установ - Академія наук, Харківський та Київський університети - на початку 1905 р. отримали доручення розглянути питання стосовно необхідності і можливості зняття обмежень використання української мови та подати з цього приводу свої міркування.
У Київському університеті на засіданні історико-філософського факультету були заслухані виступи В. Антоновича і В. Перетца, після чого зібрання одноголосно зробило висновок про можливість скасування усіх обмежень та надання українській мові того самого статусу, яким користується російська.
Аналогічних висновків дійшла комісія Харківського університету, яку очолював М. Сумцов, а членами були М. Чубинський, О. Русов, Д. Овсянико-Куликовський, С. Соловйов та ін.
Наслідком же праці комісії Академії наук у складі Ф. Корша (голова), О. Шахматова, В. Зеленського, А. Лаппо-Данилевського та ін. стала поява записки «Об отмене стеснений малорусского печатного слова». Документ став свідченням наукової сумлінності членів академії, їхньої демократичної громадянської позиції, адже в ньому однозначно обґрунтовувалась ідея необхідності припинення утисків української мови. Якщо ж взяти до уваги ту обставину, що записка з'явилася за умов стійких шовіністичних, українофобських настроїв, укорінених в широких верствах імперського суспільства, то факт її появи набирає ще більшої ваги (записку було опубліковано аж у 1910 р., а до того вона була відомою лише вузькому колу фахівців та урядовців).
Виклавши своє бачення історії виникнення і розвитку українців та їхньої мови, автори записки обґрунтували висновок, який зводився до того, що історичне життя росіян і українців не створило спільної для них мови. «...Жива великоруська мова, якою говорить народ у Москві, Рязані, Ярославлі, Архангельську, Новгороді, не може бути "загальноросійською", всупереч малоросійській мові Полтави, Києва чи Львова». У документі піддавалась критиці русифікаторська політика царизму і наголошувалася думка про те, що держава, яка не вміє забезпечити одного з найелементарніших прав громадян - права розмовляти, друкувати рідною мовою, збуджує в громадянинові не повагу до себе, не любов, а страх за існування. Останній же є джерелом невдоволення та революційних прагнень.
Обстоюючи ідею необхідності утвердження свободи та рівноправності української мови з російською, автори записки ратували за скасування указів 1863 та 1876 рр. «... Великоросійську народність, сильну не одною своєю чисельністю, не лякає існування польської, німецької, латиської, литовської, вірменської, грузинської, єврейської, татарської літератур у межах Росії. Навіщо ж лякатися малоросійської?».
Прямих наслідків означені вище акції університетських та вчених з Академії наук не мали - заборони продовжували залишатися в силі.,'Однак революційні події привели до появи указів 24 листопада І905 р. та 26 квітня 1906 р., які уможливили появу легальної української преси. Появу власної преси, за метафоричним виразом Д. Дорошенка, міг належним чином оцінити тільки той, хто «з рідним словом тулився як злодій».
Перестаючи мовчати «по-риб'ячому», українство вперше відкрито заговорило зі сторінок лубенського «Хлібороба» - газети, яку наприкінці 1905 р. явочним порядком починає видавати М. Шемет на кошти місцевої «Громади». Світ побачило лише п'ять номерів «Хлібороба». Уже 20 грудня 1905 р. за розпорядженням полтавського губернатора «сеявшая смуту» газета була заборонена.
Прискіпливість влади до української преси, оте планомірне, безоглядне, нахабне нищення української нації всілякими способами, як писав свого часу В. Винниченко, призвели до того, що в цілому ряді випадків проголошені видання так і не з'явились друком, як, наприклад, щоденна київська газета «Громадське слово» (заборонена, за висловом С. Єфремова, «в сповиточку» або місячник «Нове життя». Вони не були дозволені на тій підставі, що у запропонованих губернській владі їхніх програмах «стояла - страшна річ! - автономія України!», на що генерал-губернатор заявив про неможливість таких видань, адже вони домагатимуться «переміни теперішнього державного ладу Росії, утворення окремих автономних країв на окраїнах держави й перебудування її на федеративних основах». Замість цих видань з'явилися інші - «Громадська думка» і «Нова громада».
Перший же номер «Громадської думки» був конфіскований -у ньому згадувалося про українську автономію. Було заборонено й №. Із 25 січня по 3 лютого 1906 р. газета не виходила зовсім, а згодом, у серпні, її заборонили остаточно. Далася взнаки соціалістична зваба когось із співробітників редакції, де під час обшуку було знайдено соціалістичну літературу. Замість «Громадської думки» з 15 вересня почала виходити «Рада».
Українці ухилялися, маневрували, та імперія «наздогоняла». Безцензурним життям жити не вдавалося. Був конфіскований перший же номер гумористичної тижневої газети «Шершень», що почала виходити із січня у Києві. Конфісковано № 1 одеського тижневика «Народня справа», а потім заборонено його друк. Така сама доля спіткала у лютому № 1 газети «Запоріжжє», як і катеринославського тижневика «Добра порада», і травневий (перший) номер київської «Боротьби».
У цілому з жовтня 1905 р. по червень 1907 р. українці декларували готовність видавати 64 періодичні видання, адже розуміли, що «без добре поставленої преси, популярних видань, інформаційних публікацій і організованого, систематичного знайомлення своїх і чужих з нашими змаганнями й завданнями неможлива чисто політична агітація, неможливий успіх ні в організації, ні в здійсненні постулатів».
Одначе насправді у 1905 р. світ побачило лише 3 українські видання. У 1906 р. їх кількість збільшилась до 12 назв, а у 1907 р. - зменшилась до 7. Лише кілька із започаткованих видань спромоглися виходити більше року чи впродовж кількох літ, як, наприклад, «Рада», яка, попри наявність випадків призупинення владою її друку, численних судових позовів до видавців, все ж виходила з 1906 р. по 1914 р. І це всупереч тому, що пихатий великорос не переставав зневажливо заявляти: «...Я решительно себе не могу представить... разрешение политических газет по-малороссийски».
Російська влада не дозволяла оформляти передплату на україномовні видання, а російський священик з церковного амвона закликав не піддаватись «згубним впливам» українського слова. Люди ж із українськими прізвищами (ті, які «вбіралися в чуже пір'я» - «пошилися в ляхів» чи «перекинулися на москалів») - гудили українську пресу в «чужих» газетах, виявляли «дику нетерпимість» до української мови і преси. І все те треба було пережити лідерам української нації, передумати, вистраждати. «Щоб зрозуміти зневагу національну, - з болем писав С. Єфремов, - треба почутити себе членом тієї зневаженої нації і членом самосвідомим, треба цілу низку фактів та розумінь скомбінувати, іноді досить абстрактних і складних, а скомбінувавши поробити відповідні виводи. І тільки тоді, коли я думками пройду вже досить довгий шлях, колективна зневага моєї нації може переважити мої особисті кривди, тоді тільки вона промовить мені до серця і вдариться з такою силою об його, що викреше вогонь рішучої одсічі проти напасників».
Страницы: 1, 2
