Тоді 7 червня тисячі шахтарів рушили до Лондона, до парламенту, щоб висловити своє ставлення до дій НУВП і поліції. Вони були зупинені і знов відбулися сутички з поліцією і арешти. Наприкінці 1984 року суддя Верховного суду кваліфікував страйк як незаконний, оскільки він був оголошений лише за рішенням виконкому НПГ, а не шляхом голосування усієї спілки. На підставі цього було визнано незаконним і пікетування. Артуру Скаргілу Верховний суд дав «5 днів на роздуми». Скаргіл відповів: « Якщо в мене є вибір між в'язницею, з одного боку… і зрадою мого класу і угодою зі своїм сумлінням, з іншого, вибір зрозумілий - я стою за мій клас і мою спілку». [89] Скаргіла було оштрафовано на 1000 фунтів стерлінгів, НПГ - на 200 тис. Розпочалася фінансова війна уряду проти бастуючи шахтарів.
Доля страйку залежала в значній мірі від того, яку підтримку шахтарям нададуть працівники інших галузей промисловості, профспілки Англії і перш за все лейбористська партія.
Формально лейбористська партія підтримала страйк і виступила проти дій, котрі приймав уряд по відношенню до страйкуючих шахтарів. Новий лідер лейбористської партії Н. Кіннок після початку страйку сказав: « Рік тому люди були налякані політикою консерваторів, їхнім антипрофспілковим законодавством. Тепер друга справа - вони готові захищати свої права».[ 90]
Але підтримка Н.Кіннока та лейбористської партії була зовсім не безумовною. «В мене є серйозні сумніви відносно тактики, яку проводить керівництво профспілки шахтарів, - говорив Кіннок, - Артур Скаргіл виявився поганим генералом. Страйк було розпочато без достатньої підготовки, без матеріальних резервів. Лейбористська партія не згодна і з використанням насильства проти поліції, а також і з деякими іншими діями керівництва НПГ».[91]
Відомий англійський комуніст, член національного виконкому Компартії Великої Британії Дж. Покок розцінив таку позицію лейбористської партії як двоїсту. «Лейбористська партія, - відзначав він, - це у відомому ступені загадка, і важко уявити, як буде розвиватися її політика. Кіннок весь час озирається на дрібнобуржуазні шари партії, боячись втратити їхні голоси на майбутніх виборах. Багато правих профспілок не схвалюють дій шахтарів. Цим, очевидно, і пояснюється те, що Кінноку огидна та рішучість, з якою шахтарі ведуть боротьбу».[92]
І дійсно, керівництво НПГ відмовилось укласти угоду з НУВП і прийняти його умови. Незадоволення Кіннока з приводу страйку зросло. На його думку, він наносив лейбористській партії чималий політичний збиток. В очах суспільної думки страйк непопулярний. Населення невдоволене з приводу насильства з боку шахтарських пікетів. Лейбористська партія засуджує їх.
Успіх страйків багато в чому залежав і від позицій інших профспілок і БКТ. Ходив такий вислів: « Страйк може вести одна профспілка шахтарів, виграти його - тільки усі разом». [93] Але БКТ не зміг або не захотів мобілізувати англійські профспілки на надання достатньої допомоги шахтарям.
Зіткнення страйкуючих із владою набуло такого гострого характеру, що часом інформація про її хід була схожа на повідомлення з театру воєнних дій. Тисячі робітників побували за гратами , сотні отримали поранення у зіткненні із поліцією. За часи страйків на гірників було заведено більше 10 тис. судових справ. Мобілізуючи репресивний апарат на боротьбу із трудівниками, уряд М.Тетчер запровадив на практиці введене ним анти робітниче законодавство, що забороняло «летючі пікети» і страйки солідарності.
Розрахунок уряду швидко зломити непокору шахтарів провалився не тільки тому що шахтарі діяли дуже самовіддано, але й тому що вони отримали матеріальну і моральну підтримку, яку надали їм брати по класу в Англії та за її межами. Страйки та інші акції солідарності з шахтарями проводили у країні робітники залізничного та автомобільного транспорту, металурги, докери. Так, у серпні страйк англійських докерів повністю паралізував роботу семи з десяти головних портів країни. Через ці порти вивозилось більше половини британських експортних вантажів. [94]
По всій країні за ініціативою комуністів, лівих лейбористів, суспільних організацій відбувся збір пожертвувань на користь сімей страйкуючих. Після поїздки по ряду західноєвропейських країн А.Скаргіл повідомив, що більше 50 іноземних профоб'єднань припиняє поставку вугілля з континенту до Англії на знак солідарності з британськими шахтарями. [95]
Свою класову солідарність із страйкарями висловили робітники СРСР та інших країн соціалізму, прийнявши, в тому числі, для відпочинку та лікування, сотні жінок і дітей страйкуючих шахтарів.
29 жовтня 1984 року у телевізійній програмі «Время» в СРСР було показано інтерв'ю секретаря ЦК профспілки робітників вугільної промисловості, в якому говорилося, що за ініціативою радянських профспілок, на знак протесту проти репресій по відношенню до англійських страйкуючих робітників Радянський Союз припиняє поставки вугілля та інших енергоносіїв на час страйку шахтарів. [96]
В той час експорт вугілля в Англію у вартісному виразі складав 640 тис. фунтів стерлінгів, а нафти й нафтопродуктів - 315 млн. фунтів стерлінгів. Відмова від виконання радянськими зовнішньоторгівельними організаціями контрактів різко негативно відобразилася на радянському торгівельному балансі, тому що нафта була головною статтею радянського експорту У Британію. Крім того, невиконання обов'язків відобразилося б на радянській торгівельній репутації і могло призвести до втрати цього ринку в майбутньому. [97] Треба сказати, що під час переговорів представників радянських профспілок і керівництва НПГ, воно не наполягало на таких крайніх мірах, розуміючи, що вони нанесуть колосальний збиток Радянському Союзу. Для посольства вказана передача програми «Время» була повною несподіванкою.
Декілька днів пройшло, доки в Москві розібралися із заявою і 3 листопада у газеті «Известия» було опубліковане «уточнення» заяви керівника профспілки шахтарів. В ньому говорилося, що в результаті акцій солідарності радянські шахтарі припинили поставки мазуту. Що ж до поставки нафти та нафтопродуктів, котрі в Англії не використовуються в якості палива для електростанцій, то вони будуть продовжуватись. Підкреслювалося, що Радянський Союз завжди виконував і буде виконувати свої договірні обов'язки.[98]
З початком листопада і грудня 1984 року стан шахтарів погіршився. Правлячі кола країни усіма засобами намагалися змусити їх припинити страйк. НУВП звернулися до гірників з пропозицією повернутися на роботу, обіцяючи у якості приманки тим з них, хто до 19 листопада припинить страйк, виплатити значну грошову суму (750 ф.ст. і більше) в якості різдвяного подарунку.
Вісім місяців потому після початку страйку, у листопаді 1984 року, окремі групи шахтарів почали повертатись на роботу.
У листопаді відбулася подія, яка мала серйозне значення для підсумків страйку. В кінці листопада в своїй машині був вбитий водій таксі, що привозив на роботу штрейкбрехерів. В результаті постраждали деякі учасники страйку. Двоє молодих гірників, що були звинувачені у вбивстві, були засуджені на довічне ув'язнення.
Преса забилася в істериці. Почалися люті нападки на страйкуючих шахтарів, звинувачення їх у насильстві, безладді, хуліганстві. Уся буржуазна преса й обивательська Англія піднялися проти страйкуючих.
Взимку 1984-1985 років страйк пішов на спад. А 5 травня 1985 року Національна профспілка гірників прийняла рішення про організоване завершення страйку, який тривав 51 тиждень.
В результаті акції протесту гірників країна недоотримала вугілля на 2 млд. доларів. Але головне було те, що профспілка гірників потерпіла поразку. Гірники поверталися на свої робочі місця організовано, з розгорнутими прапорами. «Вони робили це зухвало і гордо.
Вони потерпіли поразку, але протягом року зуміли вистояти і витерпіти все, що зробив проти них консервативний уряд, - писав про шахтарів англійський історик страйку. - Усі вони і кожен з них були героями. Вони були неперевершені».[99]
Чому ж напружена боротьба не увінчалася перемогою? Перш за все слід зазначити, котрі вели не тільки економічну, а й політичну боротьбу проти уряду, не мали політичної підтримки і політичного керівництва. В силу різних причин міжнародна підтримка страйку була недостатньою. Керівництво лейбористської партії не бажало прямо і відверто пов'язувати себе із страйком, відмовилося використовувати парламент для захисту інтересів гірників.
Мови не було й про те, щоб звернутися за допомогою до соціал-демократичних партій Західної Європи (у англійських лейбористів є тісні зв'язки з ними, лейбористи входять до Соціалістичного інтернаціоналу, штаб-квартира генерального секретаря якого знаходиться в Лондоні).
«Страйк завдав вагомих збитків англійській економіці ( за підрахунками профспілок, загальні втрати від страйку, завдані національній економіці через непоступливість уряду, становили понад 6 млрд. ф.ст. Цю цифру визнав пізніше й міністр фінансів Н.Лоусон у своїй бюджетній доповіді в палаті громад)[100]але, - за словами Н.Лоусона, не став початком кінця уряду Тетчер, як на це розраховував дехто». [101]
Уряд спромігся завдати профспілкам серйозного удару. Страйків у країні протягом 1985 - 1989 років стало менше, ніж за попередні роки. Настало відносне затишшя.
Поразка вуглекопів послабила вплив лейбористської партії на виборах 1987 року. Послаблення позиції головних супротивників Тетчер і допомогло їй позбутися перешкод, що стояли на шляху до здійснення економічних та соціальних планів нових торі.
Як писав згодом її біограф, «поразка Скаргіла означала перемогу над найбільшою загрозою «тетчеризму», що існувала в роки перебування при владі іншого уряду. Але методи, якими було досягнуто успіху - «насилля над насиллям» - багатьма у Великій Британії було сприйнято без ентузіазму. Перемога над шахтарями не принесла М.Тетчер, на відміну від фолклендської війни, великих лаврів і не сприяла підвищенню її особистого авторитету в країні». [102] «..курс кабінету М. Тетчер привів до великих з часів великої депресії страждань для людей праці». [103]
§3. Наслідки заходів консерваторів для економіки країни та її населення;
Монітаристський експеримент в дії супроводжувався надзвичайно суперечливими, багатофакторними явищами, що відображували комплекс кризових процесів, з одного боку, і спроби на цій хвилі роз'єднати сили опозиції і, зокрема, послабити сили організованого в тред-юніони робітничого класу, з другого. Саме за рахунок реприватизації державних підприємств, де була сконцентрована більшість організованого робітничого класу, й посилювалися позиції приватного капіталу і в цілому правлячого класу. Одним з найважливіших наслідків цього курсу стало масове зростання безробіття. У країні налічувалося понад 3 мільйонів безробітних, а за підрахунками профспілок понад 4 млн., що майже досягало 12 % робочої сили, серед яких кожен п'ятий - молодше 25 років, а понад 40 % безробітних був позбавлений роботи понад один рік. Із передсмертної записки англійських підлітків Шона Гранта і Грема Ретбоуна: «Заради чого нам тепер жити, якщо на всіх не вистачає роботи… Нам шкода вас, тих, що залишились».[104]
Уряд висунув теорію, згідно якої на першій стадії економічних реформ зріст безробіття неминучий і англійське суспільство повинно його «перетерпіти». М.Тетчер, виступаючи по телебаченню, висловилась так: «Це подібно лікам. Спочатку ви страждаєте, як від хвороби, так й від самих ліків, а потім настає одужання». [105] січні безробіття досягло 2 217 100 чоловік.
На думку одного з буржуазних оглядачів, «інфляція схопила людей за горло. Безумовно, батіг інфляції відчувають на собі усі західні країни. Останнє протягом десятиліть спостерігається й на Британських островах. Жодна з промислово розвинених країн не страждає від інфляції в такій мірі, як Велика Британія, і ніколи, напевне, у самій Англії знецінення грошей не відбувалося такими темпами, як тепер… Ні уряд, ні хто інший, очевидно, не мають надійного й переконливого засобу протидії інфляції».[106]
Буржуазна газета «Дайлі Міррор» вважає: «Якщо збережуться теперішні темпи інфляції, то через 7 років вартість життя зросте вдвоє, а через 50 років сьогоднішній фунт стерлінгів за своєю купівельною спроможністю перетвориться у пенні (дрібна монета). Багаті багатіють, а бідні, менш забезпечені та непривілейовані - стають біднішими».[107]
До березня 1981 року, тобто до строку, коли повинні були бути перші успіхи, вдалося лише на декілька відсотків зменшити темпи росту інфляції. Але в той же час усі інші економічні показники погіршилися. Число безробітних в країні перевищило 2, 5 млн. чоловік, рівня, котрого не спостерігалося з часів економічної кризи 1929 - 1933рр. На 8 % впало промислове виробництво. Темпи розорення дрібних підприємств збільшилися. В англійському суспільстві, в тому числі і в колах консервативної партії, відкрито почали висловлюватись побоювання, що подібна політика може привести країну до катастрофи.
Тетчер впевнено запевняла країну, що економічний стан Англії з кожним місяцем поліпшується. У квітні 1981 року вона заявила: « Падіння підходить до кінця»; в червні: «Ми повинні вигравати»; у липні: «Настала перша стадія виліковування» ; у січні наступного 1982 року: « Саме гірше позаду», - а безробіття продовжувало зростати і до того часу вже наблизилось до 3 млн.[108]
Реальна заробітна плата почала відставати від росту цін. Велика Британія була однією з країн з найвищими податками у світі. Стандартна ставка податку становила 33 %, піднімаючись у подальших критеріях прибутку до 83 %. Інакше кажучи, люди, чкі досягли завдяки старанній праці і здібностям великих успіхів у своєму бізнесі чи професії, виявляли, що з кожної додаткової тисячі фунтів, котру вони заробляли, вони мали тільки 170 ф.ст. Звичайно, це стосувалося невеликої меншини, але ця меншість відіграє найважливішу роль в успішному функціонуванні економіки, сприяючи зростанню її конкурентоспроможності не тільки в середині країни, але й на світовому ринку.
В результаті британській промисловості не вистачало внутрішнього імпульсу та ефективності. Крім того, постійно збільшувався від'їзд здатних людей в інші країни, особливо в США і Канаду, де винагорода за підприємництво значно вища.
Але вже у другій половині 80-х років цілеспрямована діяльність уряду М.Тетчер дала конкретні результати. 1986 року безробіття в країні значно зменшилося. Темпи інфляції впали до 3 %, прибутки споживачів порівняно із попереднім роком зросли на 6 %, обсяг промислового виробництва збільшувався щоквартально на 1,2 % (найбільший приріст після 1980 року).Багатомісячний дефіцит у зовнішній торгівлі нарешті змінився позитивним сальдо у 132 млн. дол.[109]
Відбулися позитивні зміни й у соціальній сфері. На зміну жорсткій економії перших років прийшло підвищення заробітної плати у розмірі 22% протягом 1987-1988рр. Більше того, при затвердженні державного бюджету на 1987 рік міністр Н.Лоусон оголосив про намір уряду на наступні два роки збільшити урядові видатки на соціальні потреби на 14, 5 млн. дол.., при тому, що левова частина їх мала йти на потреби освіти, охорони здоров'я та інші соціальні програми.
Ці наміри уряду підкріплювалися різними економічними показниками. Темпи економічного зростання у Великій Британії навесні 1987 року, з розрахунку на рік, становили 3%. Це був найвищий показник у Європі і вдвічі більший за той, що був по країні у 1979 році, коли М.Тетчер прийшла до влади. [110]
Політика реприватизації мала певні результати не лише в економічному, а й у соціальному плані. Вона призвела до зростання реальних доходів населення з 2, 8% у 1985 році до 4, 2% у 1986 році. Ставка, яку зробили консерватори на приватних власників, проголошення своєрідної програми «народного капіталізму», сприяла певною мірою розширенню «середнього класу». За підрахунками щотижневика «Економіст», у 1979 році лише половина англійців мали приватні будинки. На літо 1987 року їх стало дві третини.
До кінця свого строку перебування при владі першому уряду М.Тетчер вдалося подолати спад економіки. Валовий національний продукт впав на 5% у період між першою половиною 1979 року і найнижчою відміткою рецесію - першій половині 1981 року. З 1982 року починається щорічний зріст виробництва, а з 1983 року - збільшення зайнятості. Згодом зростання промислового виробництва впевнено набирало темпи і у 1988 році ВНП був на 21 % вище, ніж у 1979 і майже на 27 % вище 1981року. Реальне оздоровлення інвестиційного клімату відбулося до середини 1980-х років, після чого інвестиції почали швидко зростати. У 1983 році імпорт промислових товарів у Великій Британії вперше за мирного часу перевищив експорт. Зросла сфера послуг, позитивний платіжний баланс досягався небаченими прибутками і торгівлею непромисловими товарами.
Розділ ІV. Зовнішня політика урядів М. Тетчер.
При новому консервативному уряді зросла активність Англії у міжнародних справах. В яких би нарадах і зустрічах не приймали участь британські дипломати - у НАТО чи ЄЕС, у Співтоваристві чи в ООН - всюди англійці прагнули діяти наполегливо і, де можливо, з «позиції сили».
Погіршення економічного стану країни, перемоги, котрі одержували над Британією її економічні конкуренти, послаблення «особистих» відносин із США і ряд інших обставин поставили у другій половині 60-х років британські уряди перед необхідністю перегляду традицій імперської політики.
У січні 1968 року лідер тодішнього лейбористського уряду Г.Вільсон оголосив про відмову від британської воєнної присутності до «сходу від Суецу», а у 1971 році при консервативному уряді Е.Хіта це рішення було реалізоване. Тим самим керуючі кола країни фактично відмовилися від ідеї ведення глобальної світової політики. На міжнародній арені було вирішено діяти з позиції «великої держави другого рангу». В січні 1972 року Е.Хіт підписав договір про приєднання Англії до організації Європейських співтовариств, що включає три організації - Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОУС) і Євратом, котрий ознаменував собою вступ Великої Британії в західноєвропейське угрупування на правах рівного партнера і співвідносна відмова від ролі лідера, на яку вона претендувала в 30-х роках.
Консервативний уряд, котрий прийшов до влади, став на шлях ревізії зовнішньополітичних установок 60 -70-х років. Він вступив із закликом «знову зробити Британію великою», « узяти новий старт», «знову стати лідером». У виступах керівників торі ясно чулися відголоски Черчілівської доктрини «трьох великих кіл» англійської зовнішньої політики, які включали «особливі» англо-американські відносини, Британську імперію і західноєвропейський регіон з домінуючою в ньому роллю Англії.[111]
Три десятиліття потому у передвиборчій агітації неоконсерваторів на чолі з М.Тетчер, вдалося матеріалізувати ідеї «холодної війни», «імперської дипломатії» і доктрини «трьох великих кіл», раніше відкинуті історією. На сторінках друку частіше почали з'являтися виступи представників монополістичних кіл, ветеранів англійської політики і дипломатії з вимогою підняти на більш високу сходинку відносини з США, повернути Англії лідируючу роль у Західній Європі, ефективніше використовувати її зв'язки з розвиненими країнами, тісніше ув'язувати інтереси англійського бізнесу з політичними стосунками.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9
