Поряд з відродженням старих міст, заснованих ще в часи Римської імперії, виникали нові міські поселення, як правило, на перетинанні сухопутних і водних транспортних шляхів, у стін феодальних замків і великих монастирів. Там починали розвиватися ремісниче виробництво й торгівля, що помітно підвищувало економічний і політичний статус міст. Поступово мінялася їхня роль: з адміністративних і релігійних центрів вони перетворювалися в центри економічного й культурного прогресу.
Слід зазначити, що населення міст було нечисленним, у середньому від 10 до 35 тисяч жителів; були й більше дрібні, у яких проживало від 1 до 5 тисяч чоловік. Як правило, всі міста мали свій центр, що включав ринкову площу, міський собор і ратушу. Довкола нього розташовувалися передмістя, де за принципом сусідства селилися ремісники однієї або суміжних професій. У Середні століття міста оточували кам'яні або дерев'яні стіни й глибокі рови, заповнені водою. Міські ворота на ніч защіпалися, а мости через рови піднімалися. Вулиці були небруковані, неосвітлені, криві й вузькими, тому що кріпосні стіни заважали місту рости вшир - вулиця повинна була бути "не ширше довжини списа". Дерев'яні будинки зводилися впритул друг до друга, верхні поверхи видавалися вперед, поступово замикаючись нагорі, тому сонячне світло майже не проникав у вікна будинків. [9. с.93-96. ]
Але варто враховувати й те, що феодал не шукав засобів до того, щоб перетворити міста в придаток свого маєтку, тому що дуже незабаром зрозумів вигоду підтримки економічної діяльності міста як центр товарного виробництва й обміну. Більше того, в інтересах її поліпшення він нерідко відмовлявся від одних феодальних повинностей, натуральну форму інших заміняв грошової, тим самим створюючи стимул для розвитку міст.
Феодальна держава з містам і певні адміністративні функції. Самі великі міста стали адміністративними центрами воєводств і поветов.
Малим містам і містечкам приділялася роль адміністративних центрів волостей, войтовств, володінь феодала. Строго говорячи, поняття "адміністративний центр" до міст Бєларусі феодальної епохи застосовно досить відносно й умовно. Роль адміністративного центра певної території місту надавало лише те, що він служив місцем перебування органів влади, судових установ, що становила ланки державного керування або влади приватного власника даної території[6. стр.19].
Посилення дворянства в Литовському князівстві супроводжувалося занепадом стародавніх міст Західної Русі. У старій Київській Русі області зі своїми волостными містами становили цільні землі, які підкорялися рішенням віча старших міст. Тепер із введенням господарских урядів обласне місто відірвалося від своєї області; місце віча заступив призначуваний великим князем воєвода з підручними йому старостами, кастелянами й іншими державцами; земско-городовое керування замінене було коронним. У той же час подгородные землі, що перебували в общинному користуванні міст, роздані були великими князями в приватне володіння із зобов'язанням ратної служби. Служиві землевласники, бояри й земяне, що колись входили до складу міських суспільств, тепер шляхетскими своїми привілеями відокремилися від міщан (місце по-польському місто, посад), торгово-промислового міського населення, і почали залишати міста, селячись у своїх вотчинах і выслугах, жалуваних маєтках. Стародавні області вічових російських міст поступово розкладалися на князівські й панские вотчини, і знесилене вічове місто залишалося самотнім серед цих далеких і часто ворожих йому власників, що розкрали його споконвічну волость; голос його віча замикалися в його стінах, не доходячи до його пригородів. Великокнязівські урядники, воєводи, кастеляны й старости пригноблювали городян. Щоб вивести міста Західної Русі із занепаду, польсько-литовські государі давали їм німецьке городовое самоврядування, магдебурзьке право, що в XІІІ й XІ вв. проникнуло в Польщу разом з німецькими колоністами, що наводнювали тоді польські міста. Ще в XІ в. це самоврядування уведене було в містах Галицкой землі, що приєднана була до Польщі королем Казимиром Великим в 1340 р.; з половини XV в. магдебурзьке право поширилося й в інших містах Західної Русі. По цьому праву міщани одержували деякі торговельні привілеї й пільги по відправленню казенних повинностей і звільнялися від підсудності воєводам й іншим урядовим урядникам. По магдебурзькому праву місто управлялося двома радами, або колегіями, лавою, члени якої (лавники - присяжні) під головуванням призначуваного королем війта (німецьке Vogt) робили суд над городянами, і радою з обраними з городян радцами (ратманами) і бурмистрами на чолі їх, які завідували справами по господарству, торгівлі, благоустрою й благочинию міста.
Стародавні області, або землі Київської Русі, що тягли до своїх старших міст, як до політичних центрів, у Литовській Русі розбилися на адміністративні округи великокнязівських урядників, що об'єдналися не місцевими осередками, а загальним державним центром. Нарешті, самі старші міста областей, через свої віча обласні мири, що представляли свої, перед князями, відірвані були від цих мирів великокнязівською адміністрацією й приватним землеволодінням, а заміна вічового ладу магдебурзьким правом перетворила їх в узкосословные міщанські суспільства, укладені в тісну рису міської осілості, і позбавила земського значення, участі в політичному житті країни. Панування шляхти, довічні, а по місцях і спадкоємні уряди й магдебурзьке право - такі три новини, принесені в Литовську Русь польським впливом. Люблинская унія своїми наслідками повідомила посилену дію й четвертої новини, раніше подготовлявшейся польським впливом, - кріпосному праву.
2.2 Привілеї містам
У соціально-економічному розвитку міст серйозне значення мали жалувані грамоти, у яких верховна влада надавала їм права й гарантії, що забезпечували їхня життєдіяльність як центрів ремесла й торгівлі, а також установлювали місце й положення городян як стану феодального суспільства.
Ряд заохочувальних привілеїв і пільг містам сприяв економічній діяльності населення. Природно, що чим більше помітної ставала роль міст в економічному житті держави, тим наполегливіше виступали городяни з вимогою політичних гарантій у суспільстві.
У жалуваних грамотах незмінно присутні торговельні привілеї, надання права користування земельними ділянками, загальними вгіддями, звичайно за певну плату, регламентація державних повинностей городян, звільнення з-під влади й підсудності великокнязівської й приватновласницької адміністрації, установлення місту права власної судової й адміністративної влади, тобто самоврядування. Незмінною деталлю преамбули в кожній грамоті присутня запевняння про бажання великого князя литовського, що видавав містам привілею, місто "у мері лепшой поставити", сприяти росту числа жителів, установити в ньому "справедливі й добрі порядки" і тим сприяти його добробуту.
У другій половині XVІ - першої половинеXVіі в. вступна частина грамоти розширюється. У грамотах Могильову, Мозиреві за 1577 рік говориться, що надання місту привілеїв допоможе "збільшити доход скарбниці Великого князівства Литовського... Не підлягає сумніву, що де міщани убожіють, там зменшуються доходи й прибуток, а де міщанам забезпечені більші права й більше справедливий порядок, у таке місто стікаються люди, у ньому краще живеться, таке місто краще захищене й доходи ростуть".
Заохочувальні привілеї містам оформлялися у вигляді грамоти на магдебурзьке право. У неї включалися всі види правий, гарантій і заохочень. У грамотах переважають три головні області життя городян: торгівля, міська адміністрація і юрисдикція, побори й податки. Заохочувальні грамоти містам стали постійною рисою внутрішньої політики держави. Головною турботою цієї політики було стимулювання економічного життя міста. Натуральні повинності городян або скасовувалися безоплатно, або замінялися грошовим побором. Правилом було перше. Тим самим верховна влада визнавала своєрідність і самостійність міського життя.
У міру росту зацікавленості в містах магнаты-городовладельцы доводили це "визнання" до надання знову, що оселилися городянам, особистої волі. Причому, серед міщан під магдебурзьким правом власник міста хоче бачити заможних людей. Таким чином, заможний селянин одержував можливість, переселившись у місто, знайти особисту волю.
Важливо відзначити, що міста в XVІ - першій половині XVІІ в. не втратили перспектив подальшого розвитку від зміни вічового ладу магдебурзьким правом, вони скоріше випробовували ряд утруднень тому, що "магдебурзька реформа" виявилася половинчастої, урізаної, того, що вона не усунула феодального засилля в містах. І все-таки значення жалуваних грамот в економічному й соціально-політичному житті міст дозволяє укласти, що перехід до магдебурзького права зіграв у їхньому розвитку позитивну роль. Однак варто враховувати й те, що уряд у міській політиці діяло виходячи насамперед з інтересів панівного класу, - воно найменше було схильне випереджати події й робило лише те, що диктували час й обстановка. Не привілею верховної влади визначали розвиток міст, а, навпаки, спрямованість еволюції самих міст формувала політикові верховної влади. І якщо протягом XVІ й першої половини XVІІ століть спостерігалося розширення різного роду привілеїв, те це можна пояснити насамперед ростом міст, посиленням їхньої ролі в економічному й соціальному житті держави[6. стр.21-30].
2.3 Юридики
Монопольний характер власності феодалів на землю, їх економічних і політичних привілеїв впливав на формування й розвиток міста. Володіння феодалів не обмежувалися межами маєтків. Їм також належали цілі міста. Але й ті міста, які не перебували у власності феодала, виявлялися в орбіті його володінь і влади. Досягалося це шляхом придбання ділянок землі, що входили в межі міста або належали їм, хоча й розташованих за міською рисою у вигляді передмістя, окремої слободи. Власність феодалів у містах випадала з-під юридичного контролю й впливу правового статусу міста, як і сам феодал. Вона й одержала назву юридики.
Юридики стають, так сказати, постійно діючим фактором економічного й політичного життя феодального міста головним чином тому, що панівний клас включає місцеві ринки, дрібнотоварне виробництво в ті сфери, використання яких сприяє росту його доходів. У цьому насамперед вся суть такого явища як юридики.
Система юридик не локалізувалася межами Східної Європи, зокрема Великим князівством Литовським. Вона була добре відома й країнам Західної Європи. Правда, сеньйоральний режим в історії західноєвропейського міста склав етап його ранньої історії - XІ - XІ вв. За ним пішов період боротьби проти сеньйорів за муніципальні волі, у результаті якої міста затвердили свою станово-політичну автономію.
Перші звістки про юридике в містах України ставляться до XV століття.
Верховна влада санкціонує юридики твердженням їхніми своїми грамотами, зовсім не з огляду на, як позначиться на місті й на її власних інтересах множення юридик. Тільки грамоти королеви Бони Гродно містять єдине свідчення спроби відокремити приватну власність феодала від приватної влади над городянином.
Як ні отрывочны дані, вони цілком виразно свідчать про те, що в містах юридики являли собою постійне явище протягом усього розглянутого періоду.
У чому причини устремління городян у юридики? Документи одностайні у визначенні головної з них - втечі від податкового тягаря. Оскільки вдома й ділянки феодалів не піддавалися оподатковуванню, прагнення городян звільнитися від поборів передачею права власності на свій будинок і земельні ділянки феодалові, залишаючись при цьому розпорядником проданої нерухомості, було цілком природним виходом з положення.
Питанням першорядної важливості є питання про заняття населення юридик. Документи незмінно вказують, що на юридиках духовних і світських феодалів живуть купці, торговці, ремісники. Запису книг раді Бреста неодноразово називають цехових майстрів, подмастерьев, навіть цехмистров. Єдиною групою землеробського населення на юридиках були городники.
Юридики в містах не досягли того ступеня автономності, що грозила перерости в самоізоляцію усередині міста.
Документи чітко виявляють прагнення власників юридик сконцентрувати у своїх міських володіннях ремісниче й торговельне населення. Звідси можна укласти, що оскільки формування юридик проходило й за допомогою переселення кріпаків у міста, юридика сприяла процесу урбанізації, а це дає можливість, з огляду на умови розвитку міст у Мові Посполитой, зробити висновок про позитивну роль юридик у процесі розвитку міст як центрів ремесла й торгівлі. Юридики протягом XVІ - першої половини XVІІ в. залишалися важливим фактором соціально-економічного життя украниских міст. Вони наклали свою печатку й на структуру міського населення[6. стр.30-54].
2.4 Городяни
Міське населення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій склад різні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін. Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшло відбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського - Статутах. Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялося як особливий об'єкт права: "... міщан карати не хочем...". Однак не тільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалося великокнязівськими грамотами на магдебурзьке право[4. c. 83-84].
Населення міст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселених феодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жили також росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частину населення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була велика кількість міських низів (плебсу )[3. с.136].
Збережені документи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення за рахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці з малих міст і містечок, що належали приватним власникам.
Реалізуючи бажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявся від можливості "перемкнути" частина своїх підданих на працю в сфері дрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих і непрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групу становили жителі, переселені їхніми феодальними панами й сохранявшие при цьому свою особисту залежність.
Городянин-кріпак виступає в феодальному місті зовсім чітко. Невірно бачити в цьому факті особливість всього Великого князівства Литовського. Це - особливість епохи. Так, дослідник феодальних міст В.А. Франконии Єрмолаєв прийшов до висновку, що "все населення франконских міст XVІ століття можна розділити на три категорії: на особи, що не перебувають у феодальній залежності й не несучих ніяких феодальних повинностей; на особи, особисто вільних, але, що перебувають у феодальній залежності від міста або інших сеньйорів і несучої відповідної повинності; на особи, що перебувають у кріпосної залежності".
Подібну із цієї можна вважати структуру населення білоруського міста XVІ - першої половини XVІІ в. Таким чином, кріпосний городянин - фігура постійна для феодального міста. Але влаштувавшись у місті такий кріпак здобувало можливість зняти із себе тягар натуральних повинностей, замінивши їхнім грошовим оброком.
У соціальній структурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликане як ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошових відносин. Група ця позначена в джерелах термінами "люзные", "гультяи". Обидва терміни мають через що розорилася й збезземелену частину селянства. Протягом XVІ - першої половини XVІІ в. місто залучило більшу масу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міського населення. Конституція 1620 року прямо називає "люзного" міським жителем. Відповідно до цієї конституції, до "люзным" - городян ставилися ті, "які будинків своїх не мають і не найнялися на рік".
Для того, щоб бути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить, мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було мати певну нерухомість. Обов'язковим мінімумом був власний будинок, або, як тоді говорили, "оселость свою мети". У цехових уставах обмовлялося, що для вступу в цех майстер, крім знання свого ремесла, повинен "у місці бути добрі оселым". Отже, "люзный" городянин не мав необхідного майнового мінімуму, щоб стати повноправним городянином. І проте "люзные", "гультяи" заповнюють міста. Вони наймають житлове приміщення в городян й у документах фігурують за назвою "каморники". Ті з них, які займаються перепродажем товарів, продуктів, позначені в джерелах терміном "перекупники"; працюючі по найманню - "найманці", "молодці", "паробки"; пошедшие в служіння названі "слугами". Але в місті поселявся не що тільки розорився селянин. Число городян поповнював і селянин, що володів відомими матеріальними можливостями, які дозволяли йому влаштуватися в місті як повноправному городянинові. Позбавлені такий можливості, але обладавшие ремісничою професією, виявлялися в сфері бюргерських і цехових з, хоча й не мали "своєї оселости", тобто власного будинку й двору, живучи на положенні "каморника". Про таких майстрів - членах цеху повідомляє ряд міських документів. Очевидно велико в місті було й число жебраків.
Відома феодальному місту й група городян, що розорилися. За даними про збір "позлотового" побору з міських будинків Вітебського повета в 1601 р., з 1143 будинків 295, або 26%, названі "бідними халупами". З 253 ремісників, що сплатили цей податок, 81 - "бедные", а 23 "гірші", перші платили 15 грошів, другі 12. Про велику чисельність бідних городян якоюсь мірою може свідчити сам факт їхнього оподаткування[8, c.115].
Верхівку міського населення становили багате купецтво, ремісничі майстри, що стояли на чолі цехів. Ця частина городян тримала у своїх руках всю владу в місті. Велика кількість описів майна, заповідальних актів дозволяє скласти загальне уявлення про структуру власності міських багатіїв. Основні її елементи - будинку, крамниці, товари, наявні суми, боргові зобов'язання, орні, сінокісні вгіддя й фольварки. Можна з повною впевненістю сказати, що багатство купця, цехмистра спочивало на двох підставах: товарному виробництві й обміні й феодальному господарстві.
Перерозподіл частини коштів зі сфери товарного виробництва й обміну в сферу землеволодіння зі споживчими цілями диктувалося також чисто життєвими міркуваннями: прагненням забезпечити себе необхідними продуктами на випадок неврожаю. А випадки подібного роду були дуже частими й неминучими через низький рівень землеробства й малої продуктивності сільськогосподарського виробництва. У той же час товарне виробництво й обмін залишалися в цілому слаборозвиненими. Їхньої можливості дуже часто залежали від стану й можливостей зовнішнього ринку. Тривалі й приватні війни, постійні спалахи феодальних междуусобиц усередині країни, що ввійшли в побут Великого князівства Литовського, надовго переривали торговельні операції купецтва й ремісничих майстрів, збільшували ризик додатка засобів у товарно-грошову сферу. Надлишок, що створився подібним чином, коштів перетерплював чисто феодальне перетворення, "застигаючи" у землеволодінні.
