Найбільш виразні епізоди з життя Івана Богуна
План:
Вступ
Розділ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVIIст.
Розділ 2. Іван Богун - один із соратників Б.Хмельницького
Розділ 3. І.Богун в 1657-1664 рр.: період пошуку політичних альтернатив
Висновки
Список використаних джерел і літератури
Додатки
ВСТУП
Останнім часом з'явилося чимало праць-біографій різних діячів епохи Хмельниччини, які заповнюють довгий провал у вивченні козацької старшини того періоду. Особа Івана Богуна в усі часи викликала жвавий інтерес і неоднозначну оцінку. Офіційні джерела засвідчяають, що Іван Богун (р.н.невід. - точна дата не від.11.1664) був кальницьким (вінницьким) полковником (1650-1658), одним з найактивнішим діячів Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі середини XVIIст.
А ким же він був насправді? На жаль, з приводу цього історія залишила багато так званих «білих плям». Так, у відомих нам документальних матеріалах XVIIст. Відсутні більш-менш вірогідні дані про рід, рік та місце народже6ння цього неординарного діяча. Значна роль вітчизняних істориків переконана в шляхетському походженні Івана Богуна. Іван Крип'якевич назвав його серед полковників-шляхтичів Теодоровича, Я.Гоголя (Яновського), Д.Нечая, М.Морозенка (Морозовицького), М.Кричевського. Володимир Головацький наголосив на тому, що Іван Богун народився у сім'ї дрібного українського шляхтича. Одна з останніх дослідниць біографії славнозвісного воєначальника Т.Яковлева переконана в тому, що він був «благородний шляхтич і лицар-козак», який походив із старовинного православного роду Федоровичів. Авторка прийшла до такого висновку на підставі ототожнення постаті Івана Богуна з полковником Іваном Федоровичем, котрий, згідно з джерелами, діяв приблизно в той же період, що й перший. Слідом за В. Ліщинським вона схиляється до думки про можливість того, що шляхтич Федір Богун, який згадується у 20-х роках XVIIст., міг би бути батьком Івана. Однак ні офіційні (урядові) документи, ні козацько-старшинські літописи чи польські хроніки не фіксують їх родинні зв'язки, навіть не згадують заслуги Ф.Богуна перед Богданом хмельницьким, а цього варто було б очікувати згідно з традицією, як у випадках з родичами Нечаїв, Виговських, Золотаренків, Самойловичів та багатьох інших сімей впливових старшин. Адже Іван Богун, починаючи приблизно з 1651 року став чи не найлегендарнішою постаттю періоду Визвольної війни, поступаючись хіба самому Хмелю.
Мета дослідження цієї праці якщо і не знайти істини, то хоча б підняти з забуття це ім'я, оцінити та й прийняти до розуму і серця всі висновки, зроблені досвідчиними історичними дослідниками, які у всіх своїх працях питалися описати, спираючись на історичні довідки і документи, цю воїстини легендарну людину.
Дослідник молодих років Богуна Б.Флоря переконаний, що найбільш рання звістка про нього датується 1641 роком і що вона пов'язана з «Азовським сидінням», коли донські козаки разом з «низовиками» героїчно обороняли Азов від турецьких військ (1637-1642). Саме тоді султан Османської імперії Ібрагім І послав під це місто близько 240 тис. чол..війська та 200 бойових кораблів. Козаки відбили 24 атаки і примусили ворога з вликими втратами (до 79 тис.чол.) відступити. Одним із загонів, на думку Б.Флорі, що протистояв кримським татарам на Боровському перевозі через Сіверський Донець, керував «атаман Иванец», тобто Богун. Останній діяв там і в наступному, 1672 році. Далі наводяться унікальні свідчення сучасників-«черкашен» Степана (Стеньки), який служив у прикордонному місті Валуйках, та Тимофія Остаф'єва, котрий перебував на російській військовій службі. За їх даними Іван Богун на початку 40-х років служив польському королю й отримував звичайну для реєстровця платню. 20 травня 1643 року джерела зафіксували військову сутичку між російським загоном на чолі з В. Струковим, посланим «для поиску над кримськими татари» з Воронежа на Дон, і кінними «черкесами» в кількості 200 чол. зі «старейшиною» Іваном Богуном та Федьком у районі Козацького перевозу. Після того запорожці перейшли Сіверський Донець, побували на р. Міус, звідти відправились у «Литву». В 1644 - 1645 рр. Богун повернувся на береги Сіверського Донця. Після того брав участь у походах проти татар.
З приводу дати початку полковництва Івана Богуна не маємо поки що жодного офіційного документа. У радянській історіографії панувала думка, що його призначення на цю посаду сталося в 1650 році. Проте М.П.Візир у поширеній з кінця 60-х років «Радянської енциклопедії історії України» зазначив: на чолі Кальницького (з 1953р. - Вінницького) полку були Остап Вінницький (1648-1649), Іван Федоренко (1649-1651), Іван Богун (1651-1658), Іван Сірко (1658-1660). На противагу такому твердженню В.О.Шевчук у коментарях до т.І «Літопису» Самійла Величка наполягає на тому, що «Богун Іван був полковником кальницьким з лютого 1649р., мав ще титул подільского полковника». Причому він слідом за літописцем розрізняє Богуна і Федоренка. А Т.Яковлева, посилаючись на працю Кушевича і свідчення львівських домініканців, фактично дійшла такого висновку: «Івана Богуна-Федоренко» Богдан Хмельницький і рядове козацтво [Дискусії]: До 400-річчя з часу народження Б.Хмельницького / Яковлєва Т.Г. // Український історичний журнал. - 1995.-N4. - С.56-67. призначено полковником до наступу військ Богдана Хмельницького на Львів». Тоді стає незрозумілим таке. Чому в «Реєстрі Війська Запорозького 1649 року» Грушевський М. Історія України-Руси.- Том IX. Розділ VIII. С. 9. Іван Богун виступає як козак Чигиринського полку, а Іван Федоренко - як кальницький полковник. С.Величко називає прізвища таких полковників за часів гетьманства Богдана Хмельницького: Богун, Антон, Остап, Кривоніс, Полкожух, Тиша, Головацький, Немирич, Федоренко та ін.
Немає чіткості із цього питання й у тогочасних джерелах. Часом вони, навпаки, ще більше заплутують дослідників. Зокрема, в них Богуна названо полковником «брацлавським» (тотожні: «брацлавський», «бреславський», «бряславський»), «кальницьким», «вінницьким», «подільським», «паволоцьким», «чернігівським» і навіть «брянським». В одному з документів 1650 р., який був підготований царськими сановниками Васильєвим та Яковлєвим, він визначається одночасно (на одному аркуші) як полковник кальницький, і як чернігівський. Хоча точно відомо, що тоді ранг чернігівського полковника займав Мартин Небаба.
Все це дало привід для дискусій: чи був полковник Іван Богун один чи їх існувало два або навіть три.
Спробуємо ж на підставі першоджерел і напрацювань істориків «відновити» принаймні найбільш виразні епізоди з життя одного із соратників Богдана Хмельницького того періоду - Івана Богуна.
РОЗДІЛ 1. Процес перетворення козацтва на важливий чинник історії українського народу, XVI - перша половина XVII ст.
У 1569 р. на сеймі в Любліні було вирішено питання про об'єднання великого князівства Литовського з Польщею в єдину державу -- Річ Посполиту. Виникла федерація двох держав. Одним із наслідків Люблінської унії є перехід у ведення польського короля українських земель, розділених в адміністративному відношенні на десять воєводств на чолі із старостами з польсько-українських магнатів, у владі яких виявилася Україна. Річ Посполита була феодальною дворянською республікою, заснованою на експлуатації і пригнобленні селян.
Населення України, включене до складу Річи Посполитої, налічувало до 4 млн. людей, велику частину якої складали селяни, що займалися землеробством, скотарством, рибальством (і рибництвом) і бджільництвом. Земля знаходилася в руках феодалів-магнатів і шляхти (дворян). Селяни були кріпаками і працювали на поміщика по 4-6 днів в тиждень. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.
У XVII ст. на Україні були багато міст, в яких розвивалося ремісниче виробництво і торгівля. Багаті міщани займалися торгівлею, лихварством і мали земельні володіння. Більшість міського населення складала біднота («халупникі убогі», «коморникі», «бродячі» і ін.). Населення міст піддавалося феодальній експлуатації у формі податків, поборів (за проїзд через міст, помел зерна, продаж продукції ремісничого виробництва і ін.) і натуральних повинностей.
У 1596 р. політична Люблінськая унія була доповнена церковною унією, що мала на меті місцеву православну церкву підпорядкувати католицькій церкві (римському папі). Унаслідок введення церковної унії національний і економічний гніт доповнився релігійними переслідуваннями. Польські магнати і шляхта зневажливо відносилися до культури широких народних мас України, що сприяло загостренню основних протиріч -- класових, національних, релігійних.
Багаті степи Придніпров'я залучали до себе маси пригноблюваного люду, що біг від феодального гніту. У степах вони промишляли полюванням, рибальством, бджільництвом. Ці степові промисли називалися козакуванням. У турецьких народів козаком називали людину, що промишляла війною. Жителі українських степів називаються козаками лише з кінця XV століття. Спочатку основну масу козаків становили селяни-втікачі, були серед них також міщани, позбавлені сану священики, шукачі пригод із збіднілої знаті. Хоч до козацьких лав вливалися поляки, білоруси, росіяни, молдавани ба навіть татари, все ж величезну більшість населення Придніпров'я складали українці.
Той, хто хотів жити в Придніпров'ї, повинен був уміти постояти за себе. Козак не розлучався із зброєю, добре єю володів і був сміливий. Для спільного промислу козаки об'єднувалися в товариства (гурти), що об'єднувало їх в бою. Це були войовничі, волелюбні люди.
Прагнучи звільнитися від влади прикордонних старост, вільне козацтво глибше вирушало в привільні степи, де створювало свої козацькі гнізда. Для захисту від татар козаки будували городки і засіки, або сiчi. На початку XVI ст виникла Запорізька Січ, яка незабаром стала козачим центром. Запоріжжя (побережжя нижче за Дніпровські пороги) було важкодоступне для польських і литовських властей унаслідок своєї віддаленості, а плавнями, трясовиною і очеретом було захищено з моря від турецьких галер. У 1552 р. на острові Хортиця був побудований замок, в якому розмістився козацький гарнізон.
З невеликого укріплення на дніпровському острові Запорізька Січ переросла у державно-політичне утворення з демократичним устроєм - козацьку республіку. Протягом свого існування (XVI-XVIIст.) Січ вісім разів змінювала місце перебування, проте її соціально-політичний устрій залишався незмінним. Вона мала свій військовий та адміністративно-територіальний поділ - курені і паланки, а також оригінальну систему органів управління. Всі козаки вважалися рівними й мали однакові права. «Кожен християнин чоловічої статі незалежно від свого соціального стану міг прийти до цього острова-фортеці з його непримітними куренями з дерева та очерету й приєднатися до козацького братства. Міг він при бажанні й покинути Січ. Жінок і дітей сюди не приймали, оскільки вважали, що в степу вони будуть зайвими.» Орест Субтельный. Україна: історія. К., 1994. - С. 142.
Вищим законодавчим, адміністративним, судовим органом Запорізької Січі була козацька рада, рішення якої були обов'язкові до виконання. Козацька рада збиралась у встановлені дні року або в будь-який час на вимогу товариства. Її учасники утворювали широке коло, всередині якого розташовувались урядовці. Свою волю козаки виявляли вигуками та підкиданням шапок. Під час походів ради відбувалися у військових таборах. На радах розглядали важливі питання внутрішньої та зовнішньої політики, а також обирали козацьку старшину - керівний орган Січі. Вибори старшини часто відбувалися в умовах гострої боротьби між голотою і заможними козаками. До складу військової старшини входили : кошовий атаман (гетьман), військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани.
Від самого початку козацька організація створювалася, передусім, для протидії татаро-турецькій агресії. Своєю боротьбою проти бусурман козаки здобули величезну славу: в Європі XVI-XVII ст., окрім них, ніхто не наважувався кинути виклик могутній Османській імперії.
У 1590 р. козацьке військо обчислювалося в 20 тис. чоловік, більшість яких жили на «волості». Як і січовики, міські козаки ігнорували урядову владу, визнаючи лише своїх старшин. Взимку на Січі залишалося всього декілька сотень козаків, які охороняли артилерію і військові запаси.
Король Речі Посполитої прагнув підпорядкувати своїй владі українське козацтво, використовуючи його в походах і залучаючи найбільш заможну частину на державну службу. «В 1572 р. король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоч цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом: уперше польський уряд визнавав козацтво чи принаймні його представників як окрему соціальну верству, що аналогічно іншим мала право на самоврядування.» Дорошенко Д. Нарис історії України. Ужгород, 1932. - С. 73.
На службу записували найбільш багатих козаків, на яких польський уряд почав спиратися в боротьбі з народними масами України. «Король Стефан Баторія встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташувати у м. Терехтемирові свій арсенал і шпиталь; за це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів та стримуватися від «самочинних нападів на татар», що часто ускладнювали зовнішні стосунки Речі Посполитої. Завдання цих негайно внесених до реєстру (реєстрових) козаків полягало в охороні кордонів і, що не менш важливо, в контролі за нереєстровими козаками.» Там само.- С. 71. Це була спроба розколоти козацтво. Проте невеликій купці реєстрових козаків протистояло багаточисельне нереєстрове козацтво. При цьому козацька старшина і рядове козацтво були дві різні соціальні групи. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше, ніж прості селяни. Відтак стосунки між 3 тис. реєстрових і близько 40--50 тис. нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Ці протиріччя усередині козацтва грали крупну роль в боротьбі українського народу за своє звільнення від панського іга.
Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ у пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства. Таким чином, на початок XVII ст. існувало три чітко не розмежованих категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду; запорожці, що жили поза межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
Головними заняттями козаків були: полювання, рибна ловля, погранична служба і війна (походи проти турок, татар і польських феодалів). Війну проти «бусурман» (магометан) запорізькі козаки вважали своїм священним обов'язком. Погранична війна з татарами і турками називалася «козацтвом». Багато козаків були майстерні в різних ремеслах (ковалі, рушничники, бондарі, теслярі, чоботарі, кравці і т. п.), знали сільське господарство, уміли варити пиво, мед, брагу і гнати горілку. При цьому під час морських і сухопутних походів вживання хмільних напоїв категорично заборонялося.
«Козаки, -- писав Боплан, -- вельми майстерні в добуванні селітри, якою рясніє Україна, і в приготуванні гарматного пороху» Мыцык Ю.А. Аналіз архивных источников по истории освободительной ойны украинского народа 1648-1654годов. - Днепропетровск,1988.- С. 125. Виробництво пороху повністю забезпечувало потреби козацького війська.
«Сполучаючи з розумом, хитрим і гострим, щедрість і безкорисливість, козаки пристрасно люблять свободу; смерть віддають перевазі над рабством, і для защищенія незалежності часто повстають проти гнобителів своїх -- поляків... Статури міцного, легко переносять холод і голод, спеку і спрагу; у війні невтомні, відважні, хоробрі, або, краще сказати, зухвалі, і мало дорожать своїми жізнію. Влучно стріляють з пищалей, звичайного своєї зброї. Козаки найбільш показують хоробрість і спритність в таборі, обгороджені возами, або при обороні фортець». Там само.
Отже, найбільш стійкими козаки виявлялися в оборонному бою. Боплан відзначив вищі бойові якості козацької піхоти порівняно з їх кіннотою.
Основною зброєю козака була пищаль, крім того, він мав шаблю, часто пістолет і довгий спис. Застосовувалися також лук і стріли. Дальність польоту стріли в два рази перевищувала дистанцію стрілянини з пищалі.
Все запорізьке військо ділилося на полки. На початку XVII ст офіційно числилися чотири полки по 500 козаків в кожному. Насправді полків було більше і чисельність їх була не однакова. Деякі полиці мали по декілька тисяч чоловік. Полки ділилися на сотні, а сотні -- на курені. Куренем командував отаман, сотнею -- сотник, а полком -- полковник. На чолі «вольного війська Запорізького» стояв кошовий отаман, який обирався радою (зборами) всього війська. Доручення кошового отамана виконували осавули, артилерією відав гармаш, канцелярією завідував писар.
Себе козаки називали «товаришами», а все своє військо -- «товариством». Козаки дуже дорожили правом самоврядності і широко їм користувалися. Цей широкий козацький демократизм не перечив високій військовій дисципліні, якою характеризувалося козацьке військо. Зовні ради кошовий отаман користувався всією повнотою влади, мав право ухвалювати вирок про вживання або відміну страти. Все військо зобов'язане було беззаперечно виконувати накази кошового отамана.
Козацьке військо мало невелику за чисельністю, але добру артилерією. У затишних місцях зберігалися військова казна, бойові запаси, зброя і різне військове приладдя. Дбайливо зберігалися бойові прапори. У документах згадується військова музика -- військові сурмачі, сурмачи і довбиши, що били в казани, барабани і литаври.
На поході в степу козаки застосовували похідний табір, який був двома рядом возів, що замикалися 8-10 возами. Піхота йшла усередині табору, а кіннота поза ним. На дистанцію до 500 м ходу на всі боки висилалися одиночні вершники для спостереження. Як тільки показувався противник, табір зупинявся і готувався до віддзеркалення нападу. На атаку табору татари вирішувалися лише тоді, коли їм удавалося захопити козаків зненацька. У всіх останніх випадках вони «лише здалека загрожували нападом, не під'їжджаючи, проте, на рушничний постріл, і, пустивши через наші голови хмару стріл, -- ховалися. Стріли їх летять дугою, удвічі далі рушничної кулі». Грушевський М. История Украины-Руси.-Т.Х. - Одеса, 1975. - С. 511
Для ведення оборонного бою запоріжці розташовували табір у формі трикутника замість загальноприйнятого у той час каре (чотирикутника). Вози міцно зв'язувалися між собою залізними ланцюгами. На деяких возах встановлювалися легкі гармати. Усередині табору розміщувалися кращі стрільці з пищалей, що зустрічали атакуючого противника влучним вогнем. Безперервність ведення вогню забезпечувалася особливою організацією заряджання пищали. Декілька козаків заряджали пищалі і подавали їх стрілку в готовому для пострілу вигляді. Виходила свого роду стрілецька група, від чисельності якої і від навиків обслуговуючого персоналу залежала скорострільність.
