Українська національна ідея особливо виразно прозвучала у творчості Т. Г. Шевченка та М. П. Драгоманова. Тарас Шевченко став джерелом духу і слова українського народу, утвердив його самобутність, Михайло Драгоманов визначив віхи суспільного поступу українського народу і показав шляхи їх досягнення.
За визначенням І Франка, Тарас Шевченко і Михайло Драгоманов -- «два чільних сини України», які піднесли її культуру до світового рівня. Шевченкове слово стало символом самої України, а політична думка Драгоманова "могутньою силою, що гуртувала навколо себе найсвітліші уми і найчесніші серця.
Ідея національного відродження, започаткована плеядою діячів української культури наприкінці XVIII--початку XIX ст. й розвинута у творах письменників-романтиків Харкова та Києва, знайшла своє остаточне оформлення у творчості Т. Г. Шевченка.
Великий український поет, художник, мислитель Т. Г. Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ «Кобзаря» (1840 р.), поеми «Гайдамаки» (1841 р.) та збірки «Три літа» (1843-- 1845 рр.) вивели поета до вершин української літератури. Т. Г. Шевченко, насамперед, повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди: «Тарасова ніч», «На вічну пам'ять Котляревському», «До Основ'яненка», «Гамалія», «Іван Підкова» та героїко-романтична поема «Гайдамаки», в яких Україна зображена «зболеною і розтерзаною, вкритою могилами» на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі. Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.
Таким чином, національна ідея є однією з провідних і визначальних ідей світогляду Т. Г. Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас Т. Г. Шевченко формулює своє бачення єдиної панслов'янської спільності.
У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т. Г. Шевченко вбачає одну з форм державного устрою, що могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеалом поета є єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак це єднання не повинно призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури та історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, як нації.
Ідея братання слов'янських народів у творчості Т. Г. Шевченка побудована на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі якого лежить національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державництва, є характерною ознакою його світогляду.
Під впливом творчості Т. Г. Шевченка проходила літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму та народності. На ниві поезії плідно працювали Л. Глібов, А. Свидницький, С. Руданський, П. Чубинський, П. Куліш та ін. Демократичний напрям української літератури у прозі представляли Марко Вовчок, Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка. їх твори залишили глибокий слід у свідомості народу, сприяли формуванню національних і патріотичних почуттів українців.
Ідеї Т. Г. Шевченка розвивав публіцист, вчений і громадський діяч М. П. Драгоманов (1841--1895 рр.), діяльність якого становила якісно новий період у розвитку суспільно-політичної думки України. Враховуючи потреби нового історичного часу, він заклав теоретичні засади, на яких ґрунтувався визвольний рух кінця XIX--початку XX ст.
Історична заслуга М. П. Драгоманова полягає в тому, що він став на захист духовності українського народу, виступив проти денаціоналізації, проти заборони царськими указами народної мови. Зазнавши переслідувань з боку царського уряду, М. П. Драгоманов емігрував і видавав у Женеві український громадсько-політичний альманах «Громада» (1878--1882 рр.).
М. П. Драгоманов увійшов в історію культури українського народу як видатний фольклорист. Йому належать ґрунтовні наукові праці з історії, фольклору та етнографії: «Історичні пісні малоруського народу», у співавторстві (1874--1875 рр.); «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876 р.); «Нові українські пісні про громадські справи. 1764--1880» (1881 р.); «Політичні пісні українського народу XVIII--XIX ст.» (1883--1885 рр.) та інші, які є чудовими пам'ятками народного слова [30,14].
У галузі літературознавства М. Драгоманов був одним з найвизначніших прибічників порівняльно-історичного методу. Він прагнув обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку. Про це свідчить його праця «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891 р.).
На думку М. Драгоманова, українська література повинна бути «по ідеях демократична, по манері -- критична і реалістична, по мові -- животворна».
М. Драгоманов був глибоким аналітиком і блискучим полемістом. Він значно вдосконалив форми і засоби української літературної критики, підніс її авторитет і дієвість. Його виступи мали позитивний вплив на розвиток української літератури і передової літературно-естетичної думки.
У своїх публіцистичних статтях та історичних дослідженнях -- «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Неполітична політика», «Неправда не просвіта», «Довгі вуха нової гри» та інші М. Драгоманов обстоює ідеї про можливість політичної та національної автономії України. Він вважав, що «без політичної самостійності чи автономії не може бути і автономії національної» [30,12].
Погляди М. Драгоманова у розв'язанні національного питання ґрунтувались на федералістичних позиціях. Не бачачи в той час реального ґрунту для державної самостійності України, він вважав за можливе виборювати політичну і культурну самостійність українців на засадах федеративної системи.
М. П. Драгоманов віддавав перевагу республікансько-демократичному устрою. За його проектом, представницький орган -- земський або державний собор складається з двох палат: Державної думи, що обирається округами, та Союзної думи, Що обирається обласними думами. Він незмінно обстоював головну вимогу політичного демократизму -- загальне виборче право.
Наукова, просвітницька та культурна діяльність української інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгомапову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встановили контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу.
Важливим чинником формування світоглядних позицій української інтелігенції в той час стала філософія. Найбільш відомим серед філософів був С. С. Гогоцький (1813--1889 рр.) -- професор Київської духовної академії та Київського університету. Його праці присвячені аналізу філософських систем І. Канта та Г. В. Ф. Гегеля. Він відомий також як автор «Філософського лексикону» в 4-х томах (1857--1873 рр.), що був одним з перших видань філософського словника у Росії.
Визначним представником так званої «філософії серця» на Україні був професор Київської Духовної Академії, а згодом Московського університету П. Д. Юркевич (1826-- 1874 рр.). В його творах відображена специфіка українського світобачення, характерні ознаки національного світогляду та національної психології. Християнське вчення про серце як основу людської істоти і духовно-моральне джерело душевної діяльності він розвиває у праці «Серце та його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого». Сферу духовного життя П. Юркевич, як і 1. Сковорода, позначає символом «серце», що є виразом душевного стану людини. Душа знаходиться в глибині людського серця, вона є вічною, так само як вічною і безсмертною є людина, що повністю залежить від Бога.
Філософські концепції, проповідувані українськими мислителями XIX ст., серед яких слід також назвати А. Спірл, К. Ганкевича, І. Федоровича, позначились і на інших сферах духовної культури українського народу -- літературі, театрі, мистецтві.
Важливим фактором прогресу української культури став театр, який протидіяв русифікації, прищеплював маса і любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури. В 60-х роках XIX ст. «Артистичне товариство» в Єлисаветграді вперше на Україні поставило п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля», а в 70-х роках -- оперу С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», і В Києві діяв аматорський театр, де починали свою творчість композитор М. Лисенко (1842--1912 рр.) та драматург М. Старицький (1840--1904 рр.). У 1882 р. в Єлисаветграді при активній участі М. Кропивницького (1840--1910 рр.) був створений професійний театр. До провідної трупи увійшли відомі зірки української сцени М. Садовський (справжнє прізвище Тобілевич, 1856--1933 рр.), ТІ. Саксаганський (справжнє прізвище -- Тобілевич, брат М. Садовського, 1859--1930 рр.), М. Заньковецька (справжнє прізвище -- Адасовська, 1854--1934 рр.), О. Вірина (справжнє прізвище -- Колтановська, р. н. невід.--1926 р.). Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України.
Слухачів кращих оперних сцен Європи та Америки вражали своїм талантом співачки сестри Крушельницькі (Ганна, 1887--1965 рр.; Соломія, 1872--1952 рр..).
Серед архітектурних споруд цього періоду виділяються своєю мистецькою цінністю оперні театри в Одесі (арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер, 1884--1887 рр.), Києві (арх. В. Шребер, 1897--1901 рр.) та Львові (арх. 3. Горголевський, 1897--1900 рр.), будинок Нової біржі в Одесі (арх О Бернардацці, 1894--1899 рр.), Львівський політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич, 1873--1877 рр.) та ін.
Основоположниками національної реалістичної школи в галузі скульптури були Л. Позен (1849--1921 рр.) та П. Забіла (1830--1917 рр.). Перший з великим успіхом працював у жанрі скульптури малих форм («Кобзар», «Шинкар», «Переселенці», «Оранка на Україні»), другий -- в жанрі скульптурного портрета (мармуровий портрет Т Г. Шевченка, пам'ятник М. В. Гоголю в Ніжині). Сере монументальних творів слід назвати пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві (скульп. М. Микешин, 1879--1888 рр.)
В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найбільш яскраво виявилося у жанрі пейзажу. Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко, що найбільш відомим був художник С. Васильківський (1854-- 1917 рр.), якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю Його пейзажі «Козача левада», (1893 р.), «Дніпровські плавні» (1896 р.), «По Донцю» (1901 р.) є справжніми шедеврами мистецтва.
Ідеєю національного відродження була пройнята й музика тієї доби, яка розвивалася в руслі народної пісенної творчості. Була створена перша за змістом українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» (1862 р.), музику до якої написав композитор С. Гулак-Артемовський (1813-- 1873 рр.). Великий внесок у розвиток національної музики, популяризацію української народної пісні зробили композитори: П. Сокальський (1832--1887 рр.) -- опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»; П. Ніщинський (1832--1896 рр.) -- музична картина «Вечорниці» до драми Т Шевченка «Назар Стодоля»; М. Аркас (1852-- 1909 рр.) -- опера «Катерина»; О. Нижанківський (1863-- 1919 рр.) -- музичні твори на слова Т. Шевченка.
Світову славу українській музичній культурі приніс талановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та громадський діяч М В. Лисенко (1842--1912 рр.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відомими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.
Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, С. Людкевич.
Розділ III
Політичний період західноукраїнського національного відродження (1890 - 1914рр.)
Останнє десятиліття минулого століття було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України.
Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер.
В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, у той час виникають політичні групи, які висувають і обстоюють українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації «Руська Рада» (1870 р.), «Народна Рада» (1885 р.), а згодом і політичні партії. Дорошенко Д. Нарис історії України. У 2 - х томах, Т.2. - К.: Глобус, 1992. - 269с.
У цей період в діяльності передових діячів української культури спостерігається поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей, серед яких провідне місце займала українська національна ідея. Вона все глибше проникала у народні маси, руйнувала стіну, яка раніше розділяла інтелігентів-патріотів і народ. У галузі духовної культури цей час позначений плідним розвитком науки, літератури, публіцистики, на нього припадає діяльність таких представників української культури, як І. Я. Франко та М. С. Грушевський.
В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціального гноблення. Грушевський М.С. Історія українського народу. - К.: Либідь, 1990. - 300с.
Саме у 90-х роках XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно - політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла, розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що насував політичного змісту став масовим.
Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890 р. у Львові була створена перша на Україні політична організація європейського типу - Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Кінцевою метою своєї програмної діяльності радикали вважали соціальне визволення селян та робітників, проголошення незалежності України. Політична історія України. Посібник за ред. Танцюри В.І. - К.: Академія, 2001. - 151с. В гострій внутрішній полеміці між старими (Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький) та "молодими" (В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Володимир Охримович та ін.) радикалами вперше в історії українського руху було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895).
На початку 90-х років у народовський рух влилася нова група молодих діячів, які згодом стали загальновизнаними лідерами українського руху в Галичині -- Євген Олесницький, Кость Левицький, Степан Федак та ін. Перед загрозою російської експансії австрійський уряд зробив спробу примирити між собою українців і поляків. Ця позиція збігалася з бажанням частини лідерів Київської громади, які пов'язували свої надії на розв'язання українського питання з майбутнім російсько-австрійським воєнним конфліктом і в зв'язку з тим готові були іти на співпрацю з урядовими австрійськими і польськими колами у Галичині. Під тиском обидвох сторін старше покоління народовців 1890 р. заключило компроміс з польськими депутатами у сеймі, проголосивши "нову еру" в польсько-українських відносинах. Крип'якевич І.П. Історія України. Навчальний посібник. - К.: Просвіта, 1992. - 267с. За умовами угоди польська сторона зобов'язалася дати згоду на відкриття української кафедри історії у Львівському університеті та ще однієї української гімназії, введення двомовності в учительських гімназіях тощо. "Новоерівська" політика не знаходила підтримки серед місцевого населення, тому вже 1891 р. від неї відійшли Юліан Романчук і "Народна рада". "Нову еру" підтримували народовські лідери Олександр Барвінський, Наталь Вихнянин та галицький митрополит Сильвестр Сембратович. Після краху цієї політики (1894) вони 1896 р. утворили Русько-український християнський союз (РУХС) -- українську партію клерикального спрямування. Велика історія України. У 2 - х томах, Т.1. - К.: Глобус, 1993. - 220с.
У галицькі справи втрутився професор Київського університету, видатний історик і лідер національного руху на Наддніпрянській Україні Володимир Антонович (1834 - 1908рр.). Перспективи українського руху в Російській імперії видавалися тоді безрадісними, і Антонович дбав про зміцнення його притулку у Галичині. У цьому його погляди збігалися з поглядами його колишнього товариша й довгорічного суперника Драгоманова, який перебував у вигнанні. Але підходи цих двох людей були різні. Драгоманов пов'язував українські національні завоювання в Галичині з політичною демократизацією, захистом соціальних інтересів селянства й антиклерикалізмом, що передбачало боротьбу проти консервативного австро-польського режиму. Натомість Антонович вірив, що для задоволення насущних українських культурних потреб багато важила згода польських правлячих кіл. Окремі представники польської меншості на Наддніпрянській Україні, які підтримували ідею польсько-української співпраці проти Росії, стали посередниками між групою Антоновича, так званою "Київською громадою" й авторитетним польським аристократичним гуртком в Австрійській імперії. Качкан В.А. Українське народознавство в іменах. У 2 - х томах. Т.1. - К.: Либідь, 1995. - 280с.
