Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина, здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило контролювалися греками, й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи грецькі звичаї та мову, або якщо пам'ятали болгарську мову, писали на болгарському грецькими літерами, видавали себе за греків. Носієм національної свідомості виступало болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів.
В цей час з'являються перші ознаки національного Відродження у болгар. У цей період тривало поступове становлення болгарської національної свідомості. Слово «болгарин» мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом тотожним російсько-українським «безголовий», «мужик». А представники різних соціальних верств, у тому числі торгівці й ремісники з гордістю називають себе болгарами.
Болгарська культура цілком відбивала становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено величезну кількість пам'яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії. Позбавлення народу історичної пам'яті - таким було одне з головних завдань османів.
За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравали монастирі Рильський, Бачківський, Хілендарський. При монастирях діяли школи, в яких не тільки викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут також переписували релігійні книги. Особливе місце в них посідали житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для всього болгарського народу.
За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення набував фольклор. Одним із найпопулярнішим жанрів народної творчості початку XIX ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів, міститься заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами грецькими купцями, болгарськими феодалами - потурченцями.
Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі. Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи більші за турецькі. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні будинки й не дуже вирізняються орнаментом. Зазнав своєрідної кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів малярства фактично збереглося тільки іконописання.
Незважаючи на помітний занепад культури, в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського національного Відродження.
Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722-1798рр.). Він прибув у «святые горы Афонские», у Хілендарський монастир, де займався самоосвітою. У 1762 р. почав писати історію свого народу. Працюючи над книгою, він використовував історичні матеріали на російському перекладі: - «Книгу историографию початия имене, слави и расширения и их царей и владетелей» (1722р.)дубровницького абата Мавро Орбини і книгу італійського кардинала Цезаря Барона «Годовые дела церковные»(1719). Ці і інші джерела лягли в основу праці Паїсія Хілендарського «Історію слов'яно-болгарську», яка була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину.
В цій книзі Паїсій виступає як син свого часу, стурбований витягом практичного досвіду - із історії. В попередні мові до книги, що розкривала методологію її автора («В користі від історії»)сказано : «Ведание прежде бывших в мире сем вещей и деяний живших на земле не токмо полезно, но и зело потребно есть, любомудрый читатель. Аще навыкнешь сие часто прочитывать, обогатишься разумом и не будешь весьма неискусен и младым детям и простим человекам безответен, егда по случаю вопросят тебя о прежде бывшем в мире…» И в другом месте: «Зри, кролика польза от истории». Така установка адресована «читателям и слушателям, кои ревнуют и усердствуют ради своего болгарского рода». Вона пронизана усі твори. Паїсій звертається до громадян, на їх совість тих, хто звертається на чужу політику і на чужу мову... соромиться признати себе болгаріном. Докір таким громадянам проходить через весь твір.
Основну частину твору складає «Зібрання історичне о народі і о царях болгарських», «О вчителях словенських». Ці розділи розповідають про походження болгар, як розвивались і формувались незалежні болгарські царства, як з'являлась слов'янська церква і писемність.
Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому, винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й греків. Праця Паїсія містила, таким чином, першу писемну програму духовного відродження болгар яке, на його думку, було можливим лише через просвітницьку роботу, освідчінність народних мас.
Паїсій Хілендарський досяг своєї мити. Він пробудив у болгарському народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його послідовників. Найвідоміший із них - єпископ Софроній Врачанський (Стойко Владиславов) (1739-1813рр.), родом з міста Котел, син скототоргівця. На місці котленського священика проявив себе як переписувач церковних книг. З 1794 р. очолює Врачанську єпархію, але покинув батьківщину і поїхав у Бухарест, де займався літературною діяльністю. Софроній - автор збірників «Повчання і слово сказання на свята господні» (1802р.) і «Повчання і повчальні розповідями» (1802р.).Працями Софронія випущена болгарська печатна книга «Кіріакодроміон сіреч Недільник»(1806,Римникі), «Театрон політікон сіре гражданське позоріште»(1809р.).
Найбільш значеним твором Софронія є його автобіографічна праця «Житіє та страждання грішного Софронія»(1805р.)
Автор цих книг показується як фігура національного Відродження як філософ, просвітитель, гуманіст. Його уява направлена на визволення особистості від сліпого спрямування догматам релігії. Його програма розкрита у «Повчальних розповідях», серед цих розповідях значні «Міфологія Сантіпи Філософа», «Езопові басні». Усі вони прославляють «безцінний розум» людини, в той же час як богослов'я примушувало особистість «ходити, подібно сліпому, в темряві».
Повчає читачів «добрим і розумним річчям», Софроній звертається до жанру філософського іносказанні, басні. По його розумінню рабська залежність болгарського народу пояснюється неосвіченністтю. Софроній повторює головну думку - кожний повинен «думати своїм розумом»: «Відкрийте очі і розум ваш, о, болгари, чада мої, і розумійте, і подивіться розумно, і поміркуйте розумом вашим, і зрозумійте, що ви робите!».
Софроній подібно своєму учителю Паїсію, він кличе кожного зрозуміти «книжне вчення мудре, злате», «з радістю дивитись на сина свого, прикрашеного розумом».
Головний твір Софронія - «Житіє та страждання грішного Софронія» - являє описом одісеї його автора, хоча і займавшого церковний піст, але повністю немавшого елементарних цивільних прав, що особливо відбувалося під час кирджалійських безчинств. Цей твір Софронія о його злокліннях в роки безправ'я, які робили розбійники. Правдивий твір про самого себе розповідає і про життя залежного народу. Твір має короткі епізоди і драматичні сцени, автор використовував діалог, іронію, емоційні вставки. «Житіє» написано живою мовою, відрізняється фольклорною метафорікої: «ми есть райя. Боягузи як зайці».У «Житіє» Софроній ставить собі установку писати «мовою, якою ми усі розмовляємо». У його «Житіє» немає містики, богословного дива. У творі чимало фактів, що свідчать про тяжке становище болгар у добу османського володарювання.
Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася кількість церковних шкіл. На початку XIX ст. кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до200). Збільшилася й кількість предметів, які в них викладали. В окремих школах замість церковнослов'янської викладали болгарською мовою. Проте а ні кількісні, а ні якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в освічених людях. Що стосується світських шкіл, такі школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах, вони в Болгарії перебували в руках греків. На початку XIX ст. в окремих світських школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською.
Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії зробив відомий учений Петр Берон (1800-1871р.) Його життя і діяльність проходила за межами країни. Родом з Котела, він отримав освіту у училищі видатного енциклопедиста і педагога К. Вардалаха (Бухарест), потім вивчав філософію і медицину у Німеччині, захистив дисертацію за медицини (на латинській мові). У 1840 р. Жив і працював у Берлині, Лондоні, Парижі, займався філософією, хімією, математикою, астрономією. Він був вченим енциклопедистом і гуманістом. П.Берон протистає сліпій богословській вірі. Він у центрі навчання ставить усвідомлене знання. Важливе значення мали педагогічні установки П.Берона. він опирається на тезис, котрий гласить, що душа від народження чиста і що «все відбувається від виховання». Звідси реформаторські ідеї П.Берона по відношенню народної освіти-думка о створенні системи шкіл, доступних як хлопчикам, так і дівчатам о введені світської програми і прогресивний метод навчання (навчання молодших школярів старшими, використання елементів пізнавальної гри, відмова від тілесного покарання).
Ідеї Берона виражені у першій болгарській книзі - «Буквар з різними повчаннями, зібраними Петром Бероном для болгарських училищ» (1824р.). «Буквар» П.Берона був не просто посібником по елементарному читанню - він показує собою компактний, раціонально-організований підручник, який носив енциклопедичний характер. Користуючись лише одним підручником, школяр вивчав азбуку, граматику, отримував початкові знання з історії, фізики, географії, арифметики, а також знаходив матеріал для повчального читання, малюнки (зображення тварин).
Різноманітний зміст і доступність його викладання забезпечили підручнику популярність. «Буквар» читали не лише діти, але і дорослі. У просторіччі книга П.Берона отримала назву «Рибного букваря» по зображенню дельфіна на останній сторінці.
У 1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, навчання велося на болгарській мові, котра стала основу болгарській національної школи і зіграла важливе значення у розповсюджені світської освіти у Болгарії. Першим викладачем у Габровському училищі був болгарський мовознавецць і письменник Неофіт Рильський. З його праць слід виділити «Болгарську граматику» (1835р.)перший досвіт систематизації болгарської граматики.
В середині 40-х р. таких шкіл налічувалося близько 50. Їх створення ініціював знаменитий меценат-лікар і громадський діяч Василь Апрілов (1789-1847рр.). Діяльність В.Апрілова свідчить о просвітницькій програмі, включаючи у себе вивчення історії, етнографії, мови, фольклору болгарського народу. Свої патріотичні, просвітницькі погляди В.Апрілов викликав у працях: «Болгарські книжніки, або якому слов'янському племі власно належить кіріловська азбука?»(1841р.), «Дениця новоболгарськой освіти»(1841р.), «Довнення до книги Деница»(1842р.). В них розкривається вигляд В.Априлова - історика, публіциста, громадянина, патріота, «Деница...» уявляє собою одну з перших у Болгарії програмних праць історико-філологічного характеру. В ній висувається тезис о незалежній національній культурі. В.Апрілов пропагує ідею національно-культурного самовизначення як комплексну проблему (історія, писемність, фольклор, етнографія, незалежність церкви). У працях В.Апрілова виражена думка о єдиній нації, мови, культури і освіченості як основи національної незалежності.
Освіта мала тісні зв'язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ - перша книга болгарською мовою святкові історії («Тижневик»), а з 1844 р. видається перший болгарський журнал «Любословіє» був видан К.Фотіновим у м.Смірне. На його сторінках публікували свої твори знані діячи національного Відродження. Першу болгарську газету «Български орел» заснував у Лейпцигі І.Богоров. У 1848 р. видання газети перемістилась у Константинополь, де вона стала виходить під назвою «Царіградскій вісник».
В умовах культурного підйому виникли перші бібліотеки - читальні («читалишта»). Читалишта уявляли собою культурно-просвітницьку організацію типа народного клуба: при них створювались бібліотеки, самодіяльні театральні колективи, в них організовувались школи для неосвічених, виставки, проводились зібрання, бесіди, читались лекції. З часом читалишта стали опорними крапками професійної освіти, творчих об'єднань. Читалишта, поряд з школою, зробились очагами патріотичного виховання. Тут виховувались видатні діячі болгарського Відродження, у тому числі і письменники - Г.Раковський, Д.Чінтулов, П.Славейков, Х.Ботев, З.Стоянов та інші.
Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів. Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар. Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу панування Порти, для якої невідгластно південнослов'янських підданих було найкращою гарантією від заколотів. Союзникам турецького уряду залишалося грецьке духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед болгар.
Таким чином, культурно-просвітницький рух у Болгарії прийняв широкий розмах. Болгарський народ і видатні діячі такі як: Паїсій Хілендарський,Софроній Врачанський, Петро Берон, Василь Апрілов виступали за формування власної болгарської мови, літератури, за звільнення від турецького іга, надання Болгарії вільно розвивати свою мову, літературу, патріотичні погляди.
Розділ 3. Боротьба за незалежність церкви
Початок боротьби за церковну незалежність у болгар починається з 1839-1840 рр. і підтверджений так званим Гюльханейським хатт-і-шеріфом 1839 р., котрим турецька влада (султан Абдул-Меджид дало початок рівноправ'я для усіх народів країни без різниці віросповідання і національності. Організуючим центром цієї боротьби була об'єднавча тоді у Константинополі найбільш активна частина болгарської буржуазії, в котру входили значні представники торгівельного капіталу: Стоян Чомаков із Копровщици, Савва Стойков із Котела та інші, представники цехової торгівельно-промислової буржуазії (еснафи), представники служилої і не служилої болгарської інтелігенції, такі як типу турецького чиновника, болгарина за національністю.
Першим досягненням болгар у їх боротьбі з грецької патріархією було право видання на болгарській мові власної газети, котра стала виходити з 1848 р. під назвою «Цареградський вісник».
У зв'язку з зростом успіхів болгар в їх боротьбі з іноземним гнітом за церковну незалежність, виникають одночасно і міжнаціональна ворожнеча болгарського населення з греками, яка вилилась у насильне вигнання з болгарських районів грецьких митрополитів і єпископів.
Центром болгарського церковного руху став Константинополь, де знаходилась більша колонія болгар, яка нараховувала біля 20 тис. чоловік. Церковну боротьбу оголили діячі болгарського національного-церковного руху, як Неофіт Бозвелі і Іларіон Макаріопольський.
Неофіт Бозвелі - один із перших ідеологів, організаторів і керівників боротьби за незалежність болгарської церкви. За його діяльність він був закритий темницю одного із афонських монастирів (1841р.), звідки він втік. Серед його писемної діяльності є важливі праці-це «Словено-болгарське діловодство»(1835р.), а також діалоги: «Просвітницький Европеець, Полувмерша Мати Болгарія і Син Болгарії», «Плач бідної Мати Болгарії»(усі діалоги написані між 1840 і 1846 рр.)
У своїх діалогах Н.Бозвелі розкривається і як особистість і публіцист, у діяльності котрого бачиться риси художника.
У 1845 р. Бозвелі і Макаріопольський звернулись до турецької влади з вимогами, щоб єпископи вибирались і отримували утримання, щоб болгари мали своїх офіційних представників у Константинополі.
З метою поширити ворожнечу між православними і нанести удару по політиці Росії, направленої на збереження цілісної православної церкви, турецька влада не відмовила у вимогах болгар. Але тут своє коварство показала Константинопольська грецька патріархія, котра хотіла переконати російських дипломатів, що Бозвелі і Макаріопольський стоять на розколі православної церкви. Турецька влада, заарештувала Бозвелі і Макаріопольського і відправила їх у заточення на Афон, де Бозвелі, у 1848 р., помер.
Після арешту Бозвелі і Макаріопольського болгарська колонія у Константинополі наполягала на задоволення висунутих вимог. Ії представник А.Єкзарх отримав дозвіл турецької влади на будівництво болгарської церкви.
У 1850 р. болгарська церква «Св.Стефана» у Константинополі була відкрита і був написаний устав. У 1851 р. її єпископ став сербський архімандрит Стефан Ковчевич, але швидко був замінений на Ілархімандріта Макаріопольського, котрий по вимозі Росії був звільнень із заточення.
У 1856 р. Турецька влада під тиском вимог болгарського народу спрямовуюча у Константинополь з всіх кінців Болгарії багаточисленні делегації, висуваючи турецькій владі і європейським посланцям свої вимоги реформ, видала так званий Хатіхумаюн тобто владну декларацію о реформах в управлінні імперією, котрі мали на увазі забезпечити християнське населення необхідною духовною свободою. В результаті цих реформаторських вимог турецька влада, була скликана змішана греко-болгарська комісія з участю в неї турецьких представників, на обов'язки котрого було розглядання болгарських вимог і вироблення по ним заключення у найбільш благоприємних для їх вирішення дусі.
Болгарські вимоги зводились до наступного:
1)болгарська церква повинна мати свого незалежного главу і свою болгарську ієрархію, котра провела би служби на слов'янській мові;
2)голова болгарської церкви разом з кліром і народом повинні керувати болгарською церквою. Ці вимоги викликали у патріарших кругах незадоволення, внаслідок чого і праця комісії не дала ніяких дій.
Вирішення церковного питання створило, між тим, напружене становище у країні і викликало ряд ексцесів зроблених агентами турецької влади по відношенню до грецьких єпископів, не користуючись популярністю серед населення їх виганяли із міст, били. Для турецької влади пріободрили грецькі фанаріотські елементи, негативно настроюванні по відношенню до болгарського народу, у котрому вони вбачали головну перешкоду здійснення своєї «великої душі».
В цей момент турецька влада повернула із заслання болгарських єпископів, добре зустрінені болгарським народом і боротьба за церковну незалежність спалахнула з новою силою. До цього часу відноситься і славетний виступ у м. Шумне з церковного амвона майбутнього болгарського екзарха Антіма, котрий у своїй патріотичній мові нагадав болгарам деякі сторінки із славного історичного минулого болгарського народу. Народився у містечку Кирк-клісе в Лезенградському окрузі, Антім здобув духовну освіту у Харьковський семінарії і у Московській духовній академії. Свою громадську діяльність він почав у 1857 р. У 1868 р. Антім був призначений на митрополичу кафедру у м. Відин і з цього часу він веде відкриту боротьбу проти патріархії. Під впливом російського посланця графа Ігнатєва патріарх Софроній був призначений патріархом. Патріарх Софроній очистив усі митрополичі кафедри у Болгарії від греків і посадив на їх місце болгар, за що по вимозі фанаріотської патріархії був відставлений від чину константинопольського патріарха. На його місце був призначений цареградський патріарх Георгій VI. Георгій був на боці благоприємного для болгар вирішення церковного питання і самостійно розробив по цьому питанню спеціальний проект, котрий, не задовольнив ні болгар, ні греків. Болгар він не задовольнив тому що, він виходив із наявності на території Болгарії різних єпархій: болгарських і неболгарських. Проект пропонував об'єднати болгарські єпархії у віддільний округ під назвою «Болгарський». Греки наполягали перед графом Ігнатєвим на тому щоб болгарська церковна область була обмежена лінією Отара-планіна.
Незадоволені проектом патріарха Георгія VI, болгари склали свій контр проект. Його автором був грецький митрополит Паісій. В цьому проекті болгарські єпархії були названі поіменно, а єпархії зі змішаним населенням надавалось право вільного вибору приєднання до патріархії або до екзархії. В наслідок, того що спорюючи сторони не прийшли до згоди, патріарх вирішив скликати для розглядання цього питання Вселенський собор. Було скликано передвиборче зібрання із вищих духовних осіб і докторів богослов'я, котрому було доручено скласти спростування усіх болгарських і турецьких проектів відділення болгарської церкви як суперечливо, як буд то, канонам і догмам вселенської церкви. Вперше на цьому зібрані болгарське церковне питання було охарактеризовано як «філетізм», тобто відділення, термін котрий, по характеристики болгарського історика, звучить у вухах греків як святотатственне, як «нечестиве і протизаконне», як те що, «у корні спотворене саму суть усіх основних, від століть незмінних євангельських і соборних порядків особливо по відношенню моральності і церковного управління».
Згідно з вченням про філетізм, болгарські вимоги незалежної церкви і своєї національної ієрархії розцінювалось як «бунтарство, безприкладне у історії, неспроможне до виконання, безрозсудне богохульне, святотатственне домагання людей, котрі будують на піску, котрі хочуть зробити негра білим, у котрих матеріальні і особисті інтереси стоять вище духовних і народних інтересів ». Так відносився до болгарського церковного питання і патріарх, повідомивший свою точку зору у циркулярному посланні до православних церквах, в котрому він виклав історію болгарських вимог зі своєї точки зору і запросив їх на собор для розглядання греко-болгарської суперечки».
Болгарські церковні діячі дали відповідь на грецькі обвинувачення болгарського народу у філетізмі протирічно історичній дійсності і церковно-админістративної практиці.
Болгарська церква втратила свою незалежність разом з завоюванням Болгарії турками, тобто в результаті чужеземного загарбницького насилля, котре було проведено, розуміється, без санкції вселенського собору; отже, і для відновлення болгарської церкви у своїх правах нема ніякої потреби у скликані вселенського собору.
Турецька влада віднеслась негативно до скликання вселенського собору і запропонувала болгарському виконавчому комітету скликати у Константинополі собор болгарських епіскопів для того, щоб разом з ними виробити основі положення строю болгарської церкви. Прибувши у Константинополь болгарські епіскопи подали патріарху докладну записку, в котрій підкреслювали, що відділення болгарської церкви от константинопольській - звичайний факт; що болгарські епіскопи, відділившись від цареградської патріархії, повертаються у древню болгарську, православну, канонічну, автокефальну церков. Патріарх повернув докладну записку болгарським епіскопам і вимагав, щоб вони повернулися у свої єпархії, погрожуючи їм, у противному випадку, залишенням займаними ними постів. В результаті була створена нова греко-болгарська комісія у складі 3 болгар і 3 греків під керівництвом великого везіра Алі-паша. Ця комісія розробила проект відділення болгарської церкви у голові з екзархом, котрий разом з тим по проекту проявляється і голова сінода, вибирається болгарами і утверджується султанським бератом. Під час богослужіння болгарський екзарх поминає патріарха, котрий, однак, не втручається у справи управління болгарської церкви. Згідно з цим проектом, у болгарську церковну область включались усі міста Болгарії, Фракії і Македонії, за винятком міст: Варна, Месемврія, Анхіало, Созополь, Пловдив, Станімака, Одрін, Драма і Солунь. Патріарший синод не прийняв цього проекту. Тоді великий візир Алі-паша 28 лютого 1870 р. вручив болгарським представникам султанський ферман, котрим засновувалось незалежна болгарська православна церква (болгарський екзархат)[ ] Патріарх Георгій пішов у відставку, і на патріарший престол було обрано Антіма який обіцяв врегулювати болгарське церковне питання, чого, однаково, йому не вдалось досягти внаслідок складності виниклих у зв'язку з болгарським церковним питанням міжнародної обставини.
Болгарські делегати - Ілларіон Макаріопольський, Панарет Пловдівський і Стоян Чомаков - займали непримиримі позиції і не хотіли йти ні на якісь поступки. Ліва група болгарських церковних діячів в голові з Чомаковим, Славейковим наполягали на зупинені подальших переговорів з патріархом. Внаслідок різко загострившихся відносин між патріархій і болгарськими представниками патріарший синод зняв з митрополитських постів Іларіона Ловчанського і Панарета Пловдивського, а Іларіона Макаріопольського відлучив від церкви і вимагав від турецької влади їх заслання. Усі три болгарські ієрарха були заслані у Малу Азію у м. Ізмід. У зв'язку з цим у Константинополі і по всій Болгарії були болгаро-грецькі кровопролиття.
Заслані болгарські ієрархії були визволені турецькою владою. Воно дало болгарам дозвіл на обрання екзарха Болгарії.16 лютого 1872 р. першим болгарським екзархом був обраний Антім I.
Отже, наприкінці XVIII - I пол.XIX ст. відбувся поряд з національно-культурним відродженням і боротьба за незалежну церкву, що стає невід'ємної частиною національної боротьби болгарського народу. Особливістю національної боротьби болгар стало те, що боротьба за незалежну церкву тісно пов'язана з боротьбою за незалежність держави.
Висновки
Підкорення болгарських земель Османською імперією, відсутність найменших автономних прав, ставили економіку, політику, культуру Болгарії у залежність селян від поміщиків. Вони поділялися на категорії : здольщина, кесімджийство, робітник-батрак. Кожна з категорій повинна була нести повинність. Ця повинність лягла тяжким тягарем на селян.
Наприкінці XVIII - I пол.XIX ст спахійська військо-ленна система імперії остаточно розкладається, лени повністю переходять у володіння турецьких феодалів. Це приводить до масової втрати землі селянами. В цей же час у I пол.XIX ст. відбувається зростання болгарських міст, виникають мануфактури, відбувається піднесення торгівлі, що було викликано кризою в Османській імперії, занепадом військово-ленної системи. Це все призвело до створення у Болгарії єдиного внутрішнього ринку.
Що стосується російсько-турецьких війн, в яких брав участь болгарський народ, то вони вбачали в цій війні визволення болгарського народу з під гніту турецької влади.
Початок періоду Відродження пов'язаний з таким іменами, як: Паїсій Хілендарський, Софроній Врачанський, Петро Берон, Василь Апрілов, які виражали інтереси народу, боролись за болгарську мову, літературу. У своїх творах вони хотіли пробудити у болгарського народу патріотичні погляди. Їх діяльність почала давати певні результати збільшувалася кількість церковних шкіл, виникали читальні які уявляли собою культурно-просвітницьку організацію.
Поряд з тим, що іде боротьба за відродження літератури, мови, відбувається боротьба і за незалежність церкви, головним ворогом болгарського народу крім турецької влади, була і Константинопольська грецька патріархія.
Болгарський народ, висував свої вимоги: скасувати відправи грецькою мовою, організовувати управління церквою самостійно,заміна грецьких священиків на болгарських. Вони прагнули здобути свою незалежність, адже довгій час болгарський народ перебував у залежності від Османської імперії.
Список літератури
1. Андреев В.Д. История болгарской литературы - М., 1978.
2. Билунов Б.Н. Болгария и Россия : Сб. трудов Билунова Б.Н.- М., 1996.
3.Валев Л.Б. Исследования по новой и новейшей истории Болгарии.- М.,1986.
4. Всемирная история в 12-ти томах: Т.IV.- М., 1958.
5. Гандев Х.Фактори на болгарського въезраждане- София,1953.
6. Державин История Болгарии в 4-х томах: Т.IV.-М.,Л., 1948.
7. История Болгарии в 2-х томах:Т. II.- М.,1954
8. История южных и западных славян, В 2-х т- Т.1./Под ред.Матвеева Г.Ф. и З.С. Ненашевой.М., 2001.
9. Краткая история Болгарии. С древнейших времен до наших дней- М., 1987.
10.Косев Д. Новая история Болгарии. Курс лекцій- М.,1952.
11. Новая история стран Европы и Америки/ Под ред. Адо А.В.- М., 1986.
12. Новая история.Учебник для вузов/ Под ред.Юровского в 2-х частях. ч 1.-М., 1983.
13. Натан Ж. Болгарское возрождение- М., 1957.
14. Пашаева Н.М. Проблемное изучение славянского национального Возрождения. Книга как исторический источник- М., 1996.
15. Погодин Л. История Болгарии- М., 2002.
16. Ровняков А.А. В борьбе за свободу Болгарии- Л., 1980.
17. Улунян А.А. Деятели болгарского национального-освободительного движения XVII - XIX вв.- М., 1996.
18. Яровий В.І. Історія західних та південних слов'ян у XX ст. Курс лекцій.- К., 1996.
Страницы: 1, 2
