Олександр І: людина і державний діяч
b>3. Міжнародні відносиниУ відносини міжнародні Олександр I хотів внести ті ж одушевляючі його відчуття законності, любові і миру; він вірив у високу роль, що належить йому і його країні. Він не мав наміру розширювати володінь Росії; його мрією було стати на чолі людства, для його блага. Перший консул і Франція були найсерйознішою перешкодою до здійснення його мріянь.З перших же днів Олександр I виступає як супротивник Наполеона, звичайно, дуже обережний. В спадок від батька йому дісталися дуже заплутані відносини: союз з Францією, війна з Англією, розривши з Австрією і майже готовий розрив з Пруссією. Положення це було настільки дивне і ненормальне, що навіть недавні вороги наші не дивилися на нього серйозно. Олександр I відразу проголосив початки невтручання Росії: Росія не потребує в союзах, їй не слід зв'язувати себе ніякими договорами; "особисто для себе, - говорив Олександр I, - мені нічого не потрібне, бажаю тільки сприяти спокою Європи". В той же час він наважувався "накласти узду на владолюбство Франції". З першим посланцем Бонапарта, Дюроком, Олександр I завів мову про королів неаполітанському і сардінському. Він не приховував від своїх співробітників, що лише обставини примушують його підтримувати поки з консулом мирні відносини.Навіть у приватному житті своєї Олександр I був супротивником французького правителя; у міру того, як Бонапарт оточував себе все більшою помпою і розкішшю, реставруючи двір колишнього режиму, Олександр I красувався простотою побуту і обстановки настільки, що викликав не зовсім схвальне здивування своїх підданих. Зовнішня політика Олександр I протилежна звичайно реальній і вигідній для Росії політиці його бабці. Його часто засуджують за його перші дві війни проти Франції, але навряд чи це справедливо: російському уряду було дуже важко залишатися байдужим глядачем того, що тоді відбувалося в Європі. Олександр I, не чекаючи нападу Наполеона, сам виступив проти нього спочатку з Австрією, потім з Пруссією: в обох цих війнах Олександр I діяв згідно з реальними вигодами Росії, підготовлюючи її тріумф.Абсолютно правильно він пов'язував війни з Наполеоном з польським питанням, і думка про те, що думку про такий зв'язок вселена йому князем Чарторійським, навряд чи справедливо. Відновлення самостійності Польщі було можливе: наслідки - Тільзітський мир - довели, що Олександр I передбачав цю можливість і бажав попередити відновлення Польщі ворогом Росії. По своєму положенню Польща могла бути і авангардом Росії в її боротьбі із західними сусідами і навпаки. Олександр I була потрібна Польща не для збільшення території Росії, а для того, щоб відняти у ворога Росії можливість мати союзника майже, що в самій Росії, тобто в західній Русі і Литві, де був такий сильний польський елемент.До XIX століття процес збирання російської народності (окрім Галіциі) кінчився; об'єднуючись з Польщею, Росія виступала вже як старша і головна в сім'ї слов'янських народів. В XVII столітті це не було зроблено не тому, що цього не хотіли, а тому, що не могли. Вигоди Росії були добре злагоджені з принциповою стороною дій Олександра I. Досягти мети можна було різними шляхами. Коли Олександр I, до здивування і обурення багато кого, настояв на призначенні князя Олександр I Чарторійського міністром закордонних справ, він дав зрозуміти, що кладе дозвіл польського питання в основу всієї зовнішньої політики.Побачення Олександр I з Фрідріхом-Вільгельмом III укріпило зв'язок між обома дворами. При таких відносинах Росії до Пруссії відбувся розрив з Францією, приводом для якого послужила страта герцога Енгиенського (1804), родича Олександр I, захопленого на Баденськой території. Запевняючи, що мета війни - незалежність держав Європи, що російський государ, володіючи величезною імперією, нічого не бажає, окрім користі своїх союзників, і починає війну не проти французького народу, Олександр I вступив в бій, щоб виконати, як він її розумів, обов'язок могутнього государя (grand souverain) і, разом з тим, дозволити польське питання.Війна почалася, але Пруссія не приєднувалася до коаліції. Олександр I поїхав в Пулави, щоб підготувати польську громадську думку до проголошення його королем польським, а кн. П. Долгорукова послав домовитися з королем прусським про конвенцію щодо проходу російських військ через прусську територію. Коли Олександр I дізнався про це, він з Пулав проїхав не до Варшави, як раніше передбачалося, а до Берліна; тут він добився умовного приєднання Пруссії до коаліції, за що їй був обіцяний Ганновер; тоді ж в Потсдамі, біля гробниці Фрідріха Великого, Олександр I присягнувся у вічній дружбі королю Прусському і його будинку. Потім Олександр I поспішив до своєї армії. Є багато свідоцтв, що він і оточуючі його не сумнівалися в перемозі. Напередодні битви князь Долгоруков говорив з Наполеоном від імені Олександр I так, як ніби російські сили стояли на висотах Монмартра. Олександр I сам горів нетерпінням битися з Наполеоном.Поразка російських і австрійських військ під Аустерліцем (20 листопаду 1805) була повна, коаліція була засмучена, Австрія поспішила укласти мир з Францією. Після Аустерліца Олександр I не відмовився від основних своїх переконань, але, одержавши бойове хрещення, став самостійніше, строго, підозріліше. Самолюбність його не могла не страждати: в такі осуджувані їм епохи Катерини і Павла російські війська брали тільки перемоги - а при ньому, у присутності нього, пануючи (чого не було з часу Петра Великого), війська були рішуче розбиті. Він шукав в душі виправдання і знайшов його - в оточуючих. Широко розповсюдилася легенда про підступний образ дії австрійців; навіть Єлизавета Олексіївна, що почерпала свої відомості з першоджерела, в листах до матері запевняє останню, що причина невдачі австрійці, не знаходить слів для їх осуду (lache, traitre, bete), запевняє навіть, що австрійці не тільки примусили голодувати російську армію, але і обернули зброю свою проти росіян! В тому ж дусі говорив в Берліні князь Долгоруков.Окрім Австрії, в очах Олександр I були винуваті і російські генерали, особливо Кутузов, і члени неофіційного комітету: вони ввели государя в оману щодо сил Наполеона. Кружок неофіційного комітету розпався. Увага Олександр I цілком зосередилося на зовнішній політиці. Зовнішню політику він узяв безпосередньо в свої руки; при головних дворах Європи сталі час від часу бути особливі посланці його з важливими, секретними дорученнями; міністр закордонних справ не завжди був цілком обізнаний про істинні наміри Государя. Олександр I зважився продовжувати війну з Наполеоном, цього разу - в союзі з Пруссією. Марно князь Чарторійський енергійно повставав проти такого образу дій, передбачав загибель Росії від союзу з Пруссією, указував на необхідність для Росії придбання гирл Німану і Вісли, тобто якраз те, що згодом і Наполеон запропонував Олександру I.Всі ці поради не переконали Олександра I, і князю Чарторійському залишилося тільки покинути пост міністра закордонних справ. В наступному 1807 році залишив пост міністра внутрішніх справ і Кочубей, а Новосильцев був вимушений виїхати від гніву государя до Відня. І Олександр I, і армія його, і суспільство російське були упевнені, що Аустерліцкий бій - прикре непорозуміння, що вимагає помсти.Невдачі привели Росію до Тільзітському світу: Олександр I став союзником Наполеона, прийняв від нього Белостокську область з колишніх володінь Пруссії, зобов'язався приєднатися до континентальної системи; два нові союзника зобов'язалися діяти спільно; Наполеон вказав Олександр I на необхідність для Росії досягти природних меж - річки Торнео на півночі, Німану або навіть Вісли на заході і Дунаю або Балкан на півдні. Особливо важке враження справлене приєднанням Белостокської області, що відняла у государя, якому так недавно Олександр I дав клятву вірності. Таким чином, Олександр I ставав в ряди звичайних государів старого режиму, що прикривалися іноді ідеями, але на ділі захоплюючими здобич усюди, де тільки було можна.Невеликий об'єм цього придбання підкреслював символічне значення його: Олександр I був привернутий до розкрадання Пруссії. Утворення герцогства Варшавського, з якого повинна була вирости Річ посполита, робило Тільзітській світ безумовно невигідним для російського уряду; Наполеон, і по свідомості самих французьких істориків, вносив цим руйнування у власну справу. Покійний історик Шильдер, привівши немало свідоцтв украй скептичного відношення Олександр I до Наполеона навіть в дні Тільзіта, схилявся, проте, до висновку, що Олександр I щиро зважився слідувати новій системі.Тільзітській мир тому кульмінаційний пункт в житті Олександр I, незвичайний підйом його духовного розвитку, інше вже слідства, що витікали звідси при слабшаючому вже настрої. Особливо рельєфним стає його образ по порівнянню, з одного боку, з Наполеоном, з іншою - зі всім російським суспільством. Він постійно ставить Наполеону питання, коли ж і як обидва імператори діятимуть в Туреччині? У міру того, як Наполеон все більше заплутувався в Іспанії, Олександр I почав поводитися до нього з боязкими спочатку натяками про польські справи і на користь нещасного прусського короля. Російське суспільство не співчувало союзу з Наполеоном; государя жаліли, над ним сміялися, навіть базікали, ким би замінити його.Вище суспільство не хотіло "знати" Саварі і Коленкура і навіть з цієї, чисто зовнішньої, сторони створювало багато клопотів государю. Оголошення війни Англії, дотримання континентальної системи згубно відображалося на Росії в економічних відносинах: скорочення вивозу хліба і лісу особливо чутливе було землевласникам, припиненням морської торгівлі обтяжувалося купецтво, подорожчання звичних вже товарів (кава, вино), що привозяться з Англії, упадок курсу і загальна дорожнеча пригноблювали стан, що служить. Государ і народ не розуміли один одного.Не відмовляючись від своїх принципів, Олександр I визнав потрібним ввести строге і міцне управління. Військовим міністром замість Вязьмітінова був призначений граф Аракчєєв, вплив якого відразу став помітний на всьому управлінні; поза сумнівом, Олександр I поставив поряд з собою це "страховище престрашне" зважаючи на внутрішнє бродіння. Закордонні справи, більше номінально, були увірені Н.П. Румянцеву, одному з небагатьох прихильників союзу з Францією; кн. Олександр I Б. Куракін зайняв місце Кочубея. Хвилювання суспільства з приводу союзу з Наполеоном досягло апогею перед поїздкою государя в Ерфурт. Князь Чарторійський знову рахував себе має право давати Олександр I поради; більш сильне враження повинне було провести на Олександр I лист імператриці Марії Федорівни, що заклинала сина не їздити в Ерфурт, не "преклоняти добровільно чола свого, прикрашеного прекрасним з вінців, перед кумиром, проклятим теперішнім часом і грядущим поколіннями".У Ерфурте (1808) Росія особливою конвенцією зобов'язалася сприяти видам Франції в Австрії, за що Наполеон визнавав приєднання Молдавії і Валахії до Росії; але вже тоді було помітно, що союз майже руйнується. До числа наслідків Тільзітського миру належало оголошення Росією війни Швеції (1808) і війна з Австрією (1809). Війна з Швецією кінчилася приєднанням до Росії по Фрідріхсгамському світу шведської Фінляндії. За Фрідріхсгамському договором король шведський відмовився назавжди від своїх прав у Фінляндії і визнав, що вона "полягатиме у власності і державному володінні Імперії Російської"; спроба шведських уповноважених внести в договір визначення прав і привілеїв фіннів відхилювала.Таким чином Фрідріхсгамській договір забезпечив Росію від можливості зовнішнього втручання в російсько-фінляндські відносини. Ще раніше, ніж був укладений цей договір, Олександр I обіцяв населенню Фінляндії збереження старовинних його прав, управління, релігії; він особисто відкрив і закрив скликаний їм сейм в Борго, на якому підтвердив обіцянку збереження фінляндської конституції. Не підлягає сумніву, що населення Фінляндії після цього визначало свої відносини до Росії на підставі акту в Борго, і Олександр I у все своє життя жодного разу не показав, що вважає себе вільним від зобов'язань, даних в Борго.Війни з Швецією Олександр I не хотів, вона була почата по вельми настирних вказівках Наполеона. Олександр I умовляв Густава IV Адольфа, одруженого на сестрі Єлизавети Олексіївни, вчорашнього союзника Росії, примиритися з Наполеоном, щоб уникнути неприємної і украй непопулярної війни; коли це не вдалося, Олександр I зробив все від нього що залежало, щоб не наслідувати Наполеону і не здаватися таким же хижаком, хоч би і мимоволі. Тому він прагнув додати приєднанню Фінляндії характер добровільного підкорення йому фіннів. В очах Олександр I це було удвічі вигідно: добровільне приєднання дозволяло Росії не побоюватися повстання знов завойованого краю, такого близького до столиці, а саме приєднання було важливе вже тому, що тодішня Росія не налічувала і 40 мільйонів жителів, а тим часом Олександр I готувався до війни з Наполеоном.Знов вступивши в 1809 році в листування з Чарторийськім про відновлення Польщі і з'єднання її з Росією, Олександр I міг посилатися тепер на наочний приклад того, що країни, що ввійшли до складу Росії, можуть спокійно і щасливо розвиватися. Олександр I хотів, щоб у Фінляндії діяла конституція; він не бажав підпорядковувати Фінляндію російському управлінню і особисто викреслив ту статтю проекту положення, якою передбачалося зобов'язати генерал-губернатора зноситися з міністрами у справах Великого Князівства.Ні в установі державної ради 1810 року, ні в установі міністерств немає і натяку, щоб туди повинні були або могли поступати фінляндські справи; Олександр I наказав докладати їх особисто йому, для чого згодом і була встановлена посада статс-секретаря по фінляндських справах і особлива комісія.Вина Олександра I не в тому, що він дав Фінляндії, а в тому, що він не дав того ж Росії; цим він істотно порушив рівновагу між окремими частинами держави; поряд вільний народ, що діяв через своїх законних представників, і народ не вільний, ім'ям якого говорили і діяв дуже багато хто без всякого на те права.У з'єднанні із знов придбаною Фінляндією Старої Фінляндії, тобто завоювань Петра Великого і Єлизавети Петрівни, Олександр I і його оточуючі бачили не відторгнення земель від Росії, а швидше простий перелік з одного генерал-губернаторського в інше.У політиці Олександр I помітна відсутність правильного уявлення про "народність", властива майже всім вихованим на філософії XVIII століття. За верхнім шаром: у Фінляндії - шведами, в Прибалтійському краю - німцями, в Західній Русі - поляками, Олександр I не розрізняв власне народу: у Фінляндії - фіннів, в Прибалтиці - естів і латишів, в західних губерніях російського населення, і тому розуміння ним блага цих околиць було дуже поверхнево. Війну з Австрією (в 1809 році) Олександр I вів не серйозно, і Наполеон ясно бачив, як мало він може покладатися на Олександра I.Втім, по Шенбруннському світу Росія одержала від Австрії Тарнопольську область, але до герцогства Варшавському від Австрії ж відійшла територія, в два рази велика. Маючи намір дати Росії ліберальні встановлення, Олександр I, в глушині свого кабінету, в довірчих бесідах із Сперанським, обдумував план загальної реформи, яка повинна була відновити Росію від палацу до останньої хатини. Сперанський "знайшов в розумі і серці государя віру в гідність людської природи, у високе її призначення, в закон загальної любові, яко єдине джерело буття, порядку, щастя, всього витонченого, високого". Сперанським і був вироблений "План загального утворення Росії".У даний час представляється можливим встановити повну спадкоємність плану Сперанського по відношенню до задумів неофіційного комітету; це дозволяє вважати Олександр I в набагато більшому ступені автором плану, чим це представлялося раніше. Сперанський тільки розвивав, а іноді і просто повторював думки Олександра I.Мета "Плану" та ж, що і раніше: ввести законність в російське життя; засоби ті ж - реорганізація суспільства і управління, дарування громадянам гарантій і закінчені політичні реформи. Тому і в плані взаємні відносини державної влади і нових політичних встановлень визначені ясно.Недолік "Плану" той же, що і в проектах неофіційного комітету: незвичайні розміри задуманого перетворення, що припускає нову організацію станів, досконалу видозміну кріпосного стану, нове адміністративне розділення Росії, повне перевлаштування цивільних і судових встановлень Імперії і, на закінчення, політичну реформу. Представляючи свій план в жовтні 1809 року, Сперанський розраховував, що вже восени 1811 року Росія вступить в нове політичне буття.З цього плану здійснено було дуже небагато що, та і те, що було здійснене, опинилося в старій обстановці зовсім не таким, яким було б в новій. Державна порада, перетворена з неодмінної поради, повинна була обговорювати закони до внесення їх в державну думу; на ділі державна порада утворила установу, в якій в останній інстанції розглядалися проекти законів і статутів.Міністерства, в точному значенні цього слова, створені в Росії не реформою 1802 року, а Сперанським. Розподіл справ по окремих міністерствах і, головне, внутрішня організація міністерств проведені дуже точно і ясно, так що ці установи могли з літа 1811 року відразу правильно функціонувати на нових початках. Проводячи в життя одноосібне управління в адміністративних органах, укладач плану мав зважаючи на встановлення дійсної відповідальності міністрів перед державною думою; але оскільки остання не була здійснена, то в результаті вийшло лише, з одного боку, поліпшення урядового механізму, з іншою - ще більший проти 1802 року розвиток міністерського самовладдя. Складання зведення законів посувалося вперед поволі і неправильно.Фінанси державні, засмучені тривалими війнами, передбачалося швидко поправити величезним випуском асигнацій; натомість в 1812 році наступила криза, і курс асигнацій впав з 50 копійок сріблом до 25, а місцями навіть до 20 - 19 копійок сріблом. Окремі заходи государя (укази 3 квітня і 6 серпня 1809 року) порушували в суспільстві сильне роздратування.На початку 1812 року створилася надзвичайно напружена атмосфера. Все чогось чекали, чогось побоювалися; інстинктивний страх охопив як суспільство, так і народ. З 1811 року Олександр I став говорити своїй дружині після звичних відвідин 11 березня гробниці батька в Петропавловської фортеці: "десь цього дня ми будемо наступного року".Страх перед Наполеоном, незадоволеність перетвореннями, чутка про грядущі реформи, робили суспільство і навіть державних людей дуже нервовими. Нещира зовнішня політика - а відкритої вона не могла бути - государя, офіційний язик того часу, далекий від об'єктивності, завжди все перебільшуючий, - все це створювало взаємне недовір'я і нерозуміння. До чого доходила загальна підозрілість, видно з того, що близькі до Олександр I люди указували йому на двір великої княгині Єкатерини Павлівни як на кубло інтриги; інші глибокодумно міркували, отчого Петро Георгійович, що народився в 1811 році, син принца Георгія Ольденбургського і великої княгині Катерини Павлівни, хрещений по лютеранському обряду, а не по православному, як би було слід згідно із законом, незадовго перед тим виданому.Після закінчення війни з Австрією незгоди між супротивниками швидко росли; війна здавалася неминучою всім, скільки-небудь присвяченим в таємниці тодішніх відносин. Все зводилося, по суті, до одного капітального питання: кому з двох - Олександр I або Наполеону - повинна належати гегемонія в Європі. До Парижа, по думці Сперанського, відправився К.В. Нессельроде, тоді молода людина. Місія його була дуже лоскітлива: государ не цілком довіряв здібностям канцлера свого Румянцева і посла в Парижі, князя А.Б. Куракіна; для безпосередніх переговорів з Наполеоном був посланий Нессельроде.У цілому ряду листів (з березня 1810 року по вересень 1811 року) Нессельроде незмінно указує на неминучість війни саме в 1812 році і настирливо радить якнайскоріше помиритися з Туреччиною, щоб мати вільні руки. Бажання Наполеона одружитися з сестрою Олександр I Анною Павлівною, майстерно відхилювало. Він одружувався на Марії-Луїзі, дочці імператора австрійського. В серпні 1811 року Наполеон вже зробив російському послу в Парижі сцену, яка з його сторони звичайно служила ознакою близького розриву.
