З часом влада місцевих князів стала посилюватися, а великого князя - зменшуватися. Послаблення влади великого київського князя і посилення впливу багатих феодальних землевласників зумовили скликання феодальних з'їздів ("снемів"). Ці з'їзди були загальнодержавними. На них збиралися місцеві князі, їх спільники ("брати"), васали ("сини"), бояри, інколи церковна знать. Під проводом великого київського князя тут розробляли нове законодавство, розподіляли лени, розв'язували питання війни і миру з іноземними державами, планували заходи щодо охорони торговельних шляхів. З'їзд був, таким чином, державним органом, який вирішував питання, що стосувалися суспільної організації, державного ладу, зовнішньої і внутрішньої політики країни в умовах послаблення влади київського князя і посилення впливу місцевих феодалів. Так з'їзд 1097 р. в Любечі, маючи на увазі "строение мира", визнав незалежність окремих князів ("каждый пусть держит одну отчину свою") і в той же час закликав їх охороняти Русь всіма "за один". З'їзд 1100 р. в Уветичах займався розподілом ленів.
Феодальні з'їзди не могли припинити процес розпаду Київської Русі, оскільки в основі його лежали соціально-економічні фактори. Політична влада, будучи атрибутом земельної власності, в міру зростання і зміцнення приватного землеволодіння переважно зосереджувалася в руках місцевих князів і бояр на шкоду великому князю, що у кінцевому рахунку й прискорило розпад Київської Русі.
Разом з цим, у Давньоруській державі продовжували існувати народні збори - віче, яке вирішувало важливі громадські та державні справи. Воно зародилося у родоплемінному ладі. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. Із племінних сходів давніх слов'ян вони перетворилися у збори, в яких брали участь вільні дорослі жителі міста - купці, ремісники та ін. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Слід зазначити, що вирішальна роль в них належала міській феодальній верхівці -- боярам і "старцам градским". Механізм прийняття рішень був гранично простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком.(2)
Віче мали певне значення у політичному житті Київської Русі. Рішення про убивство князя Ігоря, який зловживав збиранням данини, древляни, наприклад, прийняли на вічі ("сдумаша со князем своим Малом"). У 970 p. новгородське віче запросило до Новгорода князя Володимира Святославича. Коли у 997 p. Бєлгород оточили печеніги, міське населення "створиша вече". Важливою функцією віча було комплектування народних ополчень і вибір його ватажків. Віче скликалося під час облоги міста, перед початком воєнних походів, на знак протесту проти політики князя. Виконавчим органом віча була Рада. У зв'язку з тим, що віче збиралося рідко, Рада не тільки представляла його, але фактично й заміняла. Правила в ній міська знать. Володіючи правом затвердження важливих рішень, віче ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами. З розвитком феодалізму та зміцненням влади князів і державного апарату діяльність віча практично відмирає. Виняток становили лише віча у деяких містах (Новгород, Псков). Взагалі, віче - це був тільки надзвичайний орган влади, що появився тоді, коли авторитет князя занепадав, а боярська дума також не була спроможна утримати провід.
Найвищим органом місцевого селянського самоврядування була вервь -- чи то родова, чи то територіальна община. Територія верві була досить великою. Вона охоплювала кілька населених пунктів, які знаходилися недалеко один від одного, здійснювала колективну власність на неподільні землі, реалізацію норм звичаєвого права, організацію захисту своїх членів та їхньої власності у конфліктах з державним апаратом, феодалами і сусідніми общинами. Члени верві, пов'язані поміж собою системою кругової поруки, несли перед князівською адміністрацією фінансові, поліцейські та інші зобов'язання. Виникнувши ще у доісторичні часи, община виявилася надзвичайно стійкою структурою, проіснувавши, хоча й з великими втратами повноважень, аж до ХХ ст.
Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну князя) не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
2 Суд, військо, церковна організація в Київській Русі
Серед судових органів Київської Русі найдавнішим судом був общинний суд (ізвод). Община судила у відповідності із звичаєвим правом. Як найвища міра покарання використовувалося вигнання з общини. Про общинний суд Руська Правда досить виразно згадує тільки у ст. 15 Кр. Пр., де йдеться про пережиток давнього общинного суду ("извод пред 12 человека").
В процесі зміцнення державності князівська юрисдикція розширювалася, суди все більше ставали невід'ємними від адміністрації. Вони будувалися на класовій основі і захищали перш за все інтереси пануючих верхів давньоруського суспільства. У ролі судді в першу чергу виступав князь. До компетенції лише князівського суду належали справи, в яких хоча б однією з сторін були представники феодальної знаті. Судові функції, крім князя, здійснювали і представники місцевої адміністрації -- посадники, волостелі та їх помічники (ст. 41 Кр. Пр., статті 9, 10, 20, 74, 86, 107, 108 Пр. Пр. та ін.).
Слід зазначити, що суди поділялися на публічні (державні), приватні й духовні.
Судом першої інстанції в публічних судах був суд громадський (вервь), до складу якого входили вервний староста і визначні громадяни (добрії люди). Компетенція цього суду -- захист власності, особливо порушення земельних меж. У справах порушення меж суд ухвалював рішення без апеляції.
Вервний суд провадив також вступне слідство у випадках, коли траплялося вбивство на території верви і коли громада відводила слід до другої верви (громади). Якщо не знаходили вбивцю, то громада мусила заплатити “дику кару”. Така сама платня передбачалася в тому разі, коли громада не хотіла видавати злочинця.
В пригородах першою інстанцією був суд посадника й суд тисяцького. Суд посадника (колегіальний) вирішував всі справи, за винятком тих, які належали до компетенції суду тисяцького.
У містах першою інстанцією був суд князя або княжого тиуна. Князь приймав відклики від судів посадників. Князь судив у себе на подвір'ї або прямо на місці. Про суд князя розповідається в Руській Правді та інших джерелах. Про князя як суддю свідчать, наприклад, статті Руської Правди, котрі забороняли мучити смерда і огнищанина без "княжа слова" (ст. 33 Кр. Пр., ст. 78 Пр. Пр.). Закуп міг піти "жалітися до князя і до суддів" (ст. 56 Кр. Пр.). Суддею виступив князь Ізяслав: він виніс вирок дорогобужцям, які убили старого конюха біля стада (ст. 23 Кр. Пр.). Найбільш важливі справи князь вирішував разом зі своїми боярами. У Руській Правді згадується також звичайне місце суду -- "княж двір" (ст. 40 Пр. Пр.).
Брали участь у процесі й княжі урядовці -- судовий тиун; вірник (або ябетник), який виступав у кримінальних справах; метальник -- проводив Божі суди (випробування вогнем і водою). Питання про спадщину, земельні питання вирішували отроки та дітські. На рішення громадських судів можна було скаржитися до княжих судів. Вічу належала компетенція чинити суд над князями і посадниками за політичні злочини, які зачіпали інтерес усієї волості.
У Київській Русі активно йшов процес становлення вотчинного суду (приватний). Це був суд землевласників над феодально залежним населенням, який здійснювався на основі імунітетних жалувань. Виникнення вотчинного суду пов'язано зі зростанням великого землеволодіння й утвердженням феодальних відносин на Русі. Під його юрисдикцію підпадали холопи, наймити та закупи. Наймити і закупи мали право оскарження рішення суду феодала до князівського суду. Про ці суди згадується у літописі і грамоті новгородського князя Мстислава Володимировича Юр'єву монастирю 1130 р.
Запровадження християнства у Київській Русі і зростаючий вплив церкви на віруючих визначили виникнення церковного суду. Судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити. При вирішенні справ, які стосувалися чернецтва і населення залежного від монастирів, у ролі судової інстанції виступав архімандрит.
Юрисдикція церковних судів поширювалася на духовенство, на церковних людей. Підсудними церкви були оголошені також справи, так чи інакше пов'язані з релігією, незалежно від учасників судового процесу. До них належали всі справи, що виникали з шлюбно-сімейних відносин. Церковний суд розглядав також справи про святотатство, чаклунство і знахарство, про здійснення колишнього дохристиянського язичницького культу, про родинні сварки, справи про церковне майно.
До божих судів належали судовий поєдинок, а також ордалії -- випробування залізом або водою. При випробуванні залізом звинуваченому давали в руки розпечене залізо, яке він повинен був пронести кілька кроків і кинути. Після цього рука зав'язувалася в мішок. Якщо через визначений час слідів опіку не залишилося, то звинуваченого виправдовували, а якщо рана не гоїлася -- звинувачували.
Під час випробування водою людину кидали зв'язаною у воду. Якщо вона випливала, то звинувачувалась, бо вважалося, що вода не приймає її як винну.
Слід зазначити, що існували особливі форми так званого досудового процесу, вміщені в “Руській Правді”. Це своєрідне встановлення певних відносин між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями “Руської Правди” про “звід” та про “гоніння сліду”. “Звід” -- це процедура встановлення осіб, які привласнили чужу річ, а потім повернули її власникові.
“Гоніння сліду” полягає в розшуку злочинця за залишеними слідами, якщо його на місці злочину не спіймали. Вважалося, що там, де губляться сліди, знаходиться злочинець: «Не будеть ли татя, то по следу женуть; аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочять от собе следа, ни едуть на след или отбьться, то тем платити татбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухи; аже погубять след на гостиньце на велице, а села не будеть, или на пусте, кде же не будеть ни села ни людии, то не платити ни продажи, ни татбы.»(ст.77 Пр.Пр.). Якщо слід заводив на територію якоїсь общини і там губився, то община повинна була або знайти й видати злочинця, або відшкодувати вкрадене.
У разі, коли сліди взагалі були відсутні, потерпілий мав право вчинити “заклики” про свою пропажу на громадському торзі. Якщо протягом трьох днів вкрадене не було знайдене, то особа, в якої його знайшли, була зобов'язана не лише повернути вкрадене, а й заплатити штраф у три гривні. Якщо крадену річ знаходили в когось до заклику, то ця особа повинна була довести добросовісне володіння річчю (де купив, в кого або взяв). Якщо особа не могла довести добросовісне володіння річчю, то вона вважалася злодієм.
Потерпілий -- особа, що “гнала слід”, -- мав право вимагати від влади допомоги. Та коли на суді виявлялося, що заарештована невинна людина, то потерпілий мусив сплатити штраф: три гривні за арешт смерда і 12 гривень -- за боярина.
Доказом провини було зізнання підозрюваного, присяга, ордалії, сліди злочину на тілі скривдженого, свідчення видоків та послухів. Свідків доброї слави підозрюваного “Руська Правда” називала послухами, а очевидців правопорушення -- видоками.
У справах місцевих жителів достатньо було свідчень двох очевидців, іноземців -- більше. Свідчення холопа в суді не приймалися. Якщо потерпілий не міг довести в суді вину підозрюваного, то останній міг вимагати слухання справи про наклеп. Для засвідчення своєї порядності місцевий житель мусив виставити сімох послухів, а іноземець -- двох. У кого послухів не було, той мусив іти на суд божий.
За нормами “Руської Правди” у справах до двох гривень для очищення від підозри достатньо було присяги. У справах до шести гривень застосовувалось випробування водою, а більше шести гривень -- випробування залізом.
Важливо зазначити, що хоча у цей період державні органи не порушують судову справу, не проводять розшукових дій, однак у випадках коли зачіпалися інтереси держави, князя, органи держави все ж таки беруть на себе ці функції. (3)
Військо Древньої Русі - збройні сили Київської Русі (з кінця IX століття) і російських князівств домонгольського періоду (до середини XIII століття). Як і збройні сили раньосередньовікових слов'ян V-VIII століть, вирішували завдання боротьби з кочівниками степів Північного Причорномор'я й Візантійською імперією, але принципово відрізнялися новою системою постачання (з першої половини IX століття) і проникненням у соціальну верхівку східнослов'янського суспільства варязької військової знаті наприкінці IX століття. Військо Древньої Русі також використовувалась князями династії Рюриковичів для внутрішньополітичної боротьби на Русі.
З розширенням у першій половині IX століття впливу київських князів на племінні союзи древлян, дреговичів, кривичів і жителів півночі, налагодження системи збору (проводився силами 100-200 воїнів[4]) і експорту полюддя, київські князі починають мати у своєму розпорядженні засоби для утримання численного війська в постійній боєздатності, що було потрібно для боротьби з кочівниками. Також військо мало змогу довго триматися під прапорами, здійснюючи багаторічні походи, що було потрібно для відстоювання інтересів зовнішньої торгівлі на Чорному й Каспійськім морях.
Збройні сили складалися з трьох основних частин: великокнязівської дружини, дружин місцевих князів та інших феодалів; народного ополчення; найманих загонів.
Ядро війська становила князівська дружина, що з'явилася ще в епоху військової демократії. У її число входили воїни-професіонали. У перший період існування Київської Русі дружинний лад характеризувався тим, що дружинники постійно перебували поруч з князями, жили з ними, поділяли їх інтереси, в усьому допомагали їм. Князі постачали дружину всім необхідним: їжею, одягом, зброєю. Вони вважали дружинників своїми радниками. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Верхівка дружинників спрямовувала діяльність князя. Літопис розповідає, що Володимир Святославич «любя дружину и с ними думал о строе земелнем и о уставе земелнем».
Дружина формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин.
Основний контингент дружини -- родова знать, але усякий, кого князь вважав цінним у ратній справі і пораді, міг бути включений до складу дружини. Із рядів старшої дружини виходили найбільш важливі представники князівської адміністрації -- посадники, тисяцькі та інші. Про чисельність старших дружинників (без обліку їхніх власних дружинників і слуг) можна судити по більше пізнім даним (Новгородська республіка - 300 «золотих поясів»; Куліковська битва - більше 500 загиблих). За свою службу старші дружинники одержували землі.
Більше чисельну молодшу дружину становили гріді (охоронці князя, отроки (військові слуги), дитячі (діти старших дружинників). Однак, дружина була нечисленна й навряд чи перевищувала 2000 чоловік.[5] Молодші дружинники постійно знаходилися при дворі князя, зближуючись зі слугами. З молодшої дружини виходили охоронці князя, а також призначалися нижчі посадові особи.
Представники верхівки старшої дружини з часом стали називатися боярами. У договорі Олега з Візантією 911 р. говориться, що він підписаний від імені "бояр його світлих". Боярами іменували у першу чергу членів старшої дружини, які дістали не тільки велику суспільну увагу, але й певну самостійність. З поглибленням та розширенням феодального процесу вони осідали на землі, відривалися від князівського двору, перетворювалися у землевласників. Бояри створювали свої дружини. Відносини між ними і князем з часом переростали у васальні. Отже, колишні дружинники князя, перетворюючись у феодалів-васалів приводили на війну свої дружини, феодальні ополчення, що складалися з міського населення, слуг, холопів і залежних селян.
Слід зазначити, що більше чисельною частиною війська було ополчення - «вої» - земське військо, головно із смердів, почасти призначуваних вічем, почасти - добровольців, що йшли з власною зброю, на власних конях. На рубежі IX-X століть ополчення було племінним. На відтинку від дружини, вої часто вирушали в похід пішо.
Із середини IX століття, коли княгиня Ольга організувала збір данини на російській Півночі через систему погостів (пізніше бачимо в Новгороді київського намісника, що переправляє 2/3 новгородських данин у Київ), племінні ополчення втрачають своє значення.
Набори воїв на початку правління Святослава Ігоровича або при формуванні Володимиром Святославичем гарнізонів побудованих їм на границі зі степом фортець носять разовий характер, немає відомостей про те, що ця служба мала якийсь строк або що воїн повинен був бути на службу з яким-небудь спорядженням.
З XI століття старша дружина починає відігравати ключову роль на віче. Навпроти, у більш чисельній частині віче - у молодших - історики бачать не молодшу дружину князя, а народне ополчення міста (купці, ремісники). Що стосується сільського народного ополчення, то, за різними версіями, смерди брали участь у походах як обслуга обозу, поставляли коней для міського ополчення (6) або самі служили в кіннотах (5).
Також у війнах Древньої Русі приймали участь іноземні наймані загони, яких залучали князі. Спочатку це були варяги, що пов'язане із дружніми відносинами між Руссю й Скандинавією. Вони брали участь не тільки як найманці. Варяги зустрічаються і серед числа найближчих сподвижників перших київських князів. У деяких походах X століття російські князі наймали печенігів й угорців. Пізніше, у період феодальної роздробленості, в міжусобних війнах також нерідко брали участь найманці. Серед народів, що входили до числа найманців, крім варягів і печенігів були половці, угорці, західні й південні слов'яни, фінно-угри й прибалти, німці й деякі інші. Всі вони озброювалися у своєму стилі.[6] Загальна чисельність війська могла бути більше 10 000 чоловік.[5]
