Основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933–1939 рр.
ПланВступ1. Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі1.1 Ліга Hацій1.2 Конференція з розброєнь1.3 Підписання франко-радянського і радянсько-чехословацького договорів
2. Зовнішньо-політичні стосунки СРСР з Німеччиною (Пакт Молотова-Рібентропа)
Висновки
Вступ
Зовнішня політика СРСР періоду 30-х років ХХ ст.. завжди була об'єктом постійного інтересу не тільки політиків, істориків-науковців, а й для кожного пересічного громадянина європейського континенту, та і не тільки.
Пройшли десятиліття, які корінним чином змінили політичний і економічний спектри розвитку людської цивілізації, але не змогли поки що зняти знаки питання над окремими історичними подіями і явищами минулих років. Тому саме в даному контексті повинна бути спрямована наукова діяльність істориків-сучасників, результатом якої має бути зникнення білих плям з історичної карти світу. Одним з таких складних питань і є зовнішні політичні СРСР вищеназваного періоду. Саме ця сторінка історії європейського континенту не тільки не втратила актуальності через своє недостатнє вивчення, а й набула нового підтексту через призму сучасних політичних реалій. В результаті чого з'явилося ряд публікацій які дещо по іншому висвітлюють окремі проблеми зовнішньої політики СРСР, часто заперечуючи попередні норми, встановлені радянськими істориками, але досить часто основою даних праць стають не історичні факти, а популіські гасла, покликані викликати певний суспільний резонанс. Завдання ж свідомих істориків-практиків розібратися самим і довести до суспільства об'єктивні реалії того часу.
Виходячи з актуальності теми, спираючись на досягнення радянських і зарубіжних істориків, враховуючи суперечливість, яка домінує в науковій і художній літературі, в засобах масової інформації, я поставив перед собою мету: на основі комплексного й об'єктивного аналізу поглибити дослідження і зробити науково обґрунтовані висновки щодо з'ясування об'єктивних кроків радянської дипломатії у сфері зовнішньополітичної діяльності.
Метою продиктовано основні завдання, які необхідно розв'язати у процесі дослідження даної наукової проблеми:
· створити об'єктивну картину політичної ситуації, що склалася на європейському контексті в період часу, який досліджується;
· висвітлити історико-політичні передумови, що вплинули на формування зовнішньополітичної стратегії СРСР;
· дати цілісну оцінку ролі Радянського Союзу в світовому політичному протистоянні, яке в кінцевому результаті привело до Другої світової війни.
Таким чином об'єктом даного дослідження є основні напрямки зовнішньої політики СРСР в 1933-1939 рр.
Відповідно предметом дослідження тут виступає СРСР, як один з суб'єктів юридичного права світового співтовариства.
Дана історична проблема досить широко висвітлена як в науково-популярній літературі так і в періоді, як в сучасній так і тих часів. Звичайно охопити аналізом всі історичні праці присвячені даній тематиці неможливо, але розглянути окремі просто необхідно.
Історіографічний аналіз виходячи зі специфіки теми дипломної роботи потрібно проводити в двох напрямках, відповідно до двох основних пунктів плану. Отже, яким чином в історіографії висвітлювалася проблема створення системи колективної безпеки в Європі та участь в цих процесах СРСР? Одними з перших хто висловили свої відгуки по даних політичних процесах були тогочасні газети.
Так, німецька газета „Берлінер Берген Цайтунг” від 1 вересня 1934 р., закликаючи західний світ „відкрити очі” на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: „Адже мова йде не просто про прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичного масштабу... Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим і Комінтерну..?”
Французька газета „Тан” 1934 р писала, що „Двосторонні договори про ненапад недостатні щоб стабілізувати ситуацію в Європі”.
П польська газета „АБЦ” цього ж року видання надрукувала статтю: „Третя імперія не хоче безпеки на Сході”.
В 1935 р., американський історик Лі Бернс в одній зі своїх статей пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародної організації 160-ти мільйонну державу з територією в три рази більшою ніж решта держав Європи.
У 1945 р., побачила світ багатотомна збірка документів „Зовнішня політика СРСР” Дана збірка цінна своєю документальною основою, а основним недоліком її є надмірна заполітизованість, та насиченість популістськими гаслами на кшталт „мир неділимий” і ін.
В 1959 р. В Києві побачила світ „Історія Комуністичної партії Радянського Союзу” Стосовно вищезгаданого питання то тут все зводиться до домінуючої ролі партії стосовно всіх зовнішньополітичних аспектів.
У журналі: „Міжнародне життя” №10 від 1963 р. була опублікована збірка документів під заголовком: „Боротьба за колективну безпеку в Європі 1933-1935 роках”. В ній досить детально висвітлений перебіг політичних процесів в Європі стосовно даної тематики, а СРСР виступає тут, як основний поборник створення системи колективної безпеки.
У 1967 р. в Москві з'являється праця „Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР”. Стосовно Радянсько-Французького пакту, то в даній праці розвивається думка про те, що пакт передбачав автоматичне подання допомоги.
На повністю протилежній позиції „стояла” З. С. Белоусова, оцінюючи франко-радянський пакт, вона стверджує, що принцип автоматизму дії пакту не був прийнятий.
В основі історичних досліджень і публікацій 80-х та 90-х років лежать матеріали, які використовувалися і раніше. Разом з тим все частіше і частіше почали з'являтися статті з так званим „новим баченням” даних подій, але як правило в їх основі лежать в основному популістські гасла.
Радянсько-Німецький договір про ненапад також досить широко досліджувався вже не одним поколінням істориків, саме цим пояснюється широкий спектр публікацій стосовно нього. Розглянемо окремі з них.
В 1939 р., з'явилася двотомна підбірка „Документи і матеріали переддня Другої світової війни. ВТ №2 по ст.. 168 - 169 детально обґрунтована позиції Англії щодо трьохсторонньої угоди і це розглядається як одна з основних причин зближення СРСР з Німеччиною”
Після завершення Другої світової війни певний період часу тема Радянсько-Німецького пакту не афішувалася. В 1972 р. у Москві під редакцією Безименського була видана праця - Особая папка „Барбаросса” яка дає широкий спектр інформації про стратегічні плати німецького командування в східному напрямку, та його відгуки про Ч А.
Андросов в праці „На перехресті трьох стратегій” 1979 р., зазначає, що основним ініціатором Радянсько-Німецького зближення є Гітлер, а крок Сталіна оцінює як вимушений.
В Філін в статті „Чому в 1939 - му” яка була надрукована в журналі „Новий час” № 29 від 1987 р. як основних винуватців Другої світової війни розглядає Англію і Францію в контексті Мюнхенської змови.
В 1987 р., побачила світ праця Сопілса В. Я. „Зовнішня політика Радянського Союзу” Сопілс стверджує що винуватцем і ініціатором війни потрібно вважати Німеччину. Також він підкреслює, що саме остання сама шукала зближення з СРСР, а Радянський Союз в цей час зайняв позицію вичікування.
Цього ж 1987 року Й. М. Майський, колишній посол СРСР в Англії в своїх спогадах зауважував, що з моральної точки зору Радянський Союз, заключивши договір про ненапад з Німеччиною втратив позиції в очах світової громадськості, і також наніс удар по міжнародному комуністичному русі. Але водночас зазначає, що пересічні громадяни не могли знати все те, що було відомо Радянському керівництву.
В 90 - х роках в результаті значних політичних перетворень народилася нова плеяда істориків з новим баченням як сьогодення, так і минувшини.
Але попри всі їхні намагання з'ясувати щось принципово нове їм цього не вдається. Основна проблема з якою стикаються такі історики (працюючи по даній тематиці) недостатня джерельна база. Значна частина архівних матеріалів зібрана в Москві і в 1991 р на них було повторно накладено гриф „секретно”.
Отже на даний час повністю розкрити занавіс перед закулісними політичними подіями вищезгаданого періоду часу практично неможливо.
1. Боротьба СРСР за досягнення системи колективної безпеки в Європі
1.1 Ліга Hацій
З наближенням відкриття асамблеї Ліги Націй активізувалося питання про вступ Радянського Союзу до цієї міжнародної організації.
Рішення про можливість вступу СРСР в Лігу Націй фактично було вже прийнято радянською стороною, що відбилося в постанові Центрального Комітету, ухваленій у грудні 1933 р.
Нове ставлення СРСР до Ліги Націй обумовлювалося насамперед серйозними змінами в міжнародному становищі, що сталися на початку 30-х років. Утворення небезпечних вогнищ війни вимагало згуртування всіх миролюбних сил в інтересах збереження миру, і зрозуміло, що в пошуках засобів зміцнення міжнародного співробітництва Радянський Союз не міг не звернути погляди на Лігу Націй, тим більше, що в самій Лізі на цей час відбулися принципові зміни. Агресивні держави -- імперіалістична Японія і фашистська Німеччина -- вийшли з Ліги, вважаючи, що вона до певної міри зв'язує їм руки. Важливе значення мав і той факт, що під впливом зростаючої загрози війни країни, які відігравали вирішальну роль в Лізі Націй, і особливо Франція, починають розуміти необхідність зміцнення співробітництва з СРСР як могутнім поборником миру. Першорядне значення мало, безумовно, зміцнення економічної, політичної і військової могутності СРСР, зростання його авторитету на міжнародній арені, що примушувало капіталістичний світ змінювати тактику у відносинах з соціалістичною державою.
«Сила радянської промисловості і Червоної Армії,-- писала Анна Стронг,-- зробила можливим для СРСР вступити до Ліги Націй не в ролі одної з малих країн, а в ролі одного з головних факторів, що визначають політику Ліги».
Що ж стосується Радянського Союзу, то він, завжди прагнув до нормалізації відносин з капіталістичними країнами.
Вступ СРСР до Ліги Націй передбачався всім змістом проекту Східного пакту. З Лігою пов'язувалася допомога учаснику колективного пакту, що став об'єктом агресії. В статті другій проекту франко-радянського пакту також підкреслювалося, що Франція бере на себе зобов'язання перед Радянським Союзом прийти йому на допомогу відповідно до Статуту Ліги Націй або за рішенням Асамблеї чи Ради Ліги Націй. У третій статті Генерального акту вказувалося, що однією з умов набору чинності Східного пакту є вступ СРСР до Ліги Націй.[3;151]
Радянський Союз пов'язував свій вступ до Ліги Націй з підписанням пактів про взаємодопомогу. Але у зв'язку з тим, що переговори про колективну безпеку затягнулися, 28 липня 1934 р. Радянський уряд повідомив Варту, що йдучи на зустріч побажанням французького уряду, СРСР «готовий вже тепер здійснити вступ до Ліги при умові одержання від неї відповідного запрошення і забезпечення СРСР постійного місця в Раді Ліги».[3;152] Про своє рішення Радянський уряд повідомив і також Лондон, Рим, Прагу і Анкару і розпочав відповідні переговори як з французьким, так і з англійським урядом, погоджуючи процедурні питання. У ході переговорів в Лондоні Ванситтарт повідомив 9 серпня 1934 р. і радянського повпреда, що англійський уряд готовий підтримати французький уряд у надісланні Радянському Союзу запрошення про вступ до Ліги Націй Чим можна пояснити таке рішення англійського уряду? Адже основною лінією англійської політики залишався курс на блок чотирьох західноєвропейських держав, що мав, зокрема, на меті ізоляцію СРСР.
Справа в тому, що в умовах загострення воєнної небезпеки і зростання міжнародного авторитету СРСР виступ проти прийняття Радянського Союзу в Лігу Націй не міг не мати серйозних негативних політичних наслідків для англійського уряду. По-перше, англійський уряд не міг не рахуватися з тим, що найширші кола англійської громадськості виступали за вступ СРСР до Ліги Націй і об'єднання зусиль з нум у боротьбі проти фашистської загрози. Якщо врахувати такі масові організації, як союз Ліги Націй, тред-юніони, лейбористську партію, то не менше 10 мільйонів англійців висловлювалися за вступ СРСР до Ліги Націй і вимагали, щоб англійський уряд всіляко сприяв цьому. По-друге, англійський уряд не міг не рахуватися з позицією переважної більшості членів Ліги Націй, і особливо Франції, не резикуючи погіршити свої міжнародні зв'язки і вплив. По-третє, реально оцінивши обстановку, керівники англійської політики зрозуміли, що незалежно від позиції Англії СРСР буде прийнятий до Ліги Націй. 14 вересня радянський представник в Женеві погодив з французькими представниками тексти запрошення СРСР до Ліги Націй і відповіді Радянського Союзу ".[3;153]
Все це дає підставу зробити висновок, що Радянський уряд вживав активних дій, спрямованих на створення сприятливих умов для вступу СРСР до Ліги Націй. Така діяльність радянської дипломатії була необхідною, оскільки найбільш реакційні імперіалістичні кола прагнули зірвати реалізацію Східного пакту і, зокрема, вступ СРСР до Ліги Націй. В ролі заспівувача пропаганди проти прийняття Радянського Союзу до Ліги виступила преса фашистської Німеччини. Так, газета «Берліне Берзен цейтунг», закликаючи західний буржуазний світ «відкрити очі» на факт прийняття СРСР до Ліги, писала: «Адже мова йде не просто про прийняття нового члена до Ліги Націй. Йдеться про питання всесвітньо-історичного масштабу... Чи можна відчинити двері Радянському Союзу, а тим самим і Комінтерну..?» «Рейніш Вест-фаліше цейтунг», граючи на антирадянських настроях правлячих кіл імперіалістичних держав, підкреслювала, що вступ СРСР до Ліги зміцнить його міжнародні позиції і забезпечить Радянській країні моральну підтримку на випадок конфлікту.[30;179]
Плани вступу СРСР до Ліги Націй викликали роздратування у Берліні також у зв'язку з тим, що там усвідомлювали значення цього факту для зміцнення міжнародної організації. В циркулярі Нейрата від 17 липня 1934р., розісланому німецьким посольствам, прямо вказувалося: «Вступ Росії до Ліги Націй означав би, що вона могла б відігравати вирішальну роль у прийнятті всіх рішень про застосування санкцій згідно з статтями 10 і 16 Статуту. Це може тільки збільшити наші побоювання».
Але зусилля Берліна зірвати вступ СРСР до Ліги Націй не мали успіху:
15 вересня 1934 р. Народний Комісаріат закордонних справ СРСР одержав телеграму представників 30 країн, які запрошували Радянський Союз вступити до Ліги Націй і принести їй своє співробітництво в справі підтримання і організації миру . В той же день Радянський уряд дав відповідь, де говорилося, що він зміцнення миру вважає головним завданням своєї зовнішньої політики, ніколи не залишається глухим до пропозицій міжнародного співробітництва і готовий стати членом Ліги Націй. Того ж самого дня Рада Ліги Націй одноголосне при трьох, що утрималися (Аргентина, Португалія, Панама), прийняла рішення про надання СРСР постійного місця в Раді. В ході дебатів у політичній комісії, що тривали протягом 3 годин, представники Португалії, Швейцарії, Голландії виступили з промовами, що містили наклепницькі випади проти СРСР.
За прийняття Радянського Союзу до Ліги Націй рішуче виступав Варту, який вказав, що аргументи противників вступу СРСР до Ліги зводяться до протиставлення соціально-політичних систем, що не має відношення до боротьби за мир. Голова Ради Ліги Націй Бенеш відзначив в своєму виступі, що «Радянський Союз одна з найбільших держав Європи і найбільша країна Європи за кількістю населення. Співробітництво цієї країни необхідне Європі з усіх точок зору». Вже сам характер виступів таких буржуазних діячів, як Барту, Бенеш та інші, переконливо свідчить про надзвичайне зростання міжнародного авторитету СРСР. 38 голосами при трьох проти (Голландія, Португалія і Швейцарія) і 7, що утрималися (Аргентина, Бельгія, Куба, Люксембург, Панама, Перу, Венесуела), політична комісія ухвалила резолюцію рекомендувати Асамблеї прийняти СРСР до Ліги Націй.[30;180]
18 вересня Асамблея (пленум) Ліги Націй затвердила рішення Ради і політичної комісії. Радянський Союз став членом Ліги Націй.
Вступ СРСР до Ліги Націй був фактом великого політичного значення. Відкривалися нові можливості для зміцнення міжнародних позицій Радянської країни, для поліпшення ділових відносин з капіталістичним світом.
Радянський Союз використав трибуну Ліги для викриття планів агресорів і згуртування миролюбних держав у боротьбі за збереження і зміцнення миру. Незважаючи на серйозні недоліки Ліги, Радянський Союз згідно з її статутом міг розраховувати на певну підтримку членів Ліги у разі нападу на нього агресора.
Вступ СРСР -- великої і могутньої країни -- до Ліги Націй серйозно зміцнив авторитет міжнародної організації. Цей факт змушені визнати навіть ті буржуазні історики, які в цілому тенденційно висвітлюють зовнішню політику СРСР. Так, американський історик Лі Беннс пише, що вступ СРСР до Ліги Націй мав надзвичайно важливе значення, оскільки це ввело до міжнародної організації країну з населенням понад 160 млн. чоловік і територією, в три рази більшою решти держав Європи. Це було дипломатичною поразкою фашистської Німеччини і імперіалістичної Японії та перемогою миролюбних сил.
Джордж Кеннан, характеризуючи вступ СРСР до Ліги Націй, визнає, що це був крок, спрямований на створення колективної безпеки і консолідацію сил проти агресивних Німеччини і Японії.
Сам факт прийняття в міжнародну організацію капіталістичних держав соціалістичної Радянської країни знаменував собою новий тріумф політики мирного співіснування.
Внаслідок вступу СРСР до Ліги Націй була реалізована важлива складова частина проекту Східного пакту.
У вересні 1934 р. після тривалих проволочок, погодивши свої позиції, офіційні відповіді на франко-радянські пропозиції про утворення Східного пакту дали нарешті останні два з передбачених його учасників -- Німеччина та Польща. Характерно, що ці дві країни дали відповіді майже одночасно, що також свідчить про співробітництво і погодження дій німецького та польського урядів.[8;516]
7 вересня 1934 р. у Женеві в бесіді з Луї Барту Бек дав негативну відповідь на пропозицію взяти участь у Східному пакті. В меморандумі від 8 вересня офіційну відповідь дала Німеччина, а 27 вересня -- польський Уряд.
Позиція Німеччини, що була викладена в її меморандумі від 8 вересня, мало чим відрізнялася від того, що раніше висловлювали керівники німецької дипломатії відносно системи колективної безпеки в Європі. В меморандумі підкреслювалося, що Німеччина готова підписати довгострокові пакти про ненапад з усіма своїми сусідами, але не може взяти участь в будь-якій міжнародній системі безпеки доти, доки держави не визнають за Німеччиною рівноправ'я в галузі озброєння. Німецький уряд взагалі ставив під сумнів можливість здійснення запропонованого проекту і висував до нього ряд зауважень, намагаючись виправдати свою негативну позицію. Німецька сторона не погоджувалася, зокрема, з тим, що в пакті повинні взяти участь саме вказані вісім країн, що Франція виступатиме в ролі гаранта пакту. В кінці меморандуму Німеччина пропонувала в разі продовження переговорів про колективний пакт замінити в ньому принцип взаємодопомоги принципом ненападу. Іншими словами, Берлін прагнув всілякими засобами зірвати створення системи колективної безпеки а в разі невдачі принаймні витравити її ефективну основу, якою був, безумовно, принцип взаємодопомоги у боротьбі проти агресора. Як свідчать відомі тепер документи, Берлін висував принцип ненападу лише з метою якось скрасити свою негативну позицію щодо популярної ідеї колективної безпеки.[30;182]
