1960-70-ті роки стали періодом формування українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час фільми "Камінний хрест" Леоніда Осики, "Криниця для спраглих" Юрія Іллєнка за сценарієм І. Драча, Білий птах з чорною ознакою" і "Вавілон ХХ" Івана Миколайчука, "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова. Доля цих картин не була простою. Часто її вирішувала не професійність режисури чи майстерність акторів, а реакція влади. 1
6 Опозиція в 1960-70-х роках
У вересні 1965 р. під час презентації у кінотеатрі "Україна" фільму "Тіні забутих предків" з різкою критикою арештів інтелігенції виступили Дзюба, Стус, Чорновіл. Під їхнім листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Їх всіх було звільнено з місць роботи. Листи звернення до керівників УРСР та СРСР стали однією з найпоширеніших форм протесту у ті роки. І
У 1967 році в структурі КДБ створюється спеціальне "п'яте управління" на яке режим поклав обов'язки по боротьбі із "ідеологічними диверсіями", а по суті -- з інакодумцями. Іншою формою діяльності дисидентів було поширення підготовлених книг, статей, відозв. Вони потайки переписувалися, передавалися з рук в руки. Така система називалася "самвидавом". Першою "самвидавською" роботою (1966 р.) була "Правосуддя чи рецидиви терору?" В'ячеслава Чорновола. В січні 1970 року почав виходити журнал "Український вісник". До 1972 року вийшло шість номерів.
Завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 1960-х рр. була започаткована традиція 22 травня вшановувати пам'ять Тараса Шевченка. Цього дня 1861 року труну з його тілом провезли з Петербургу через Київ до Канева. 1967 року в цей день міліція розігнала учасників зібрання біля пам'ятника поетові у Києві і заарештувала 4 з них. На вимогу розгніваних людей, які влаштували демонстрацію біля ЦК КПУ арештантів звільнили.
У 1972 році досягла свого апогею кампанія репресій проти інакомислячих. Були заарештовані В'ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Тарас Мельничук, Іван Світличний, Іван Дзюба, Михайло Осадчий, Юлій Шелест, Василь Стус та інші. Практично всі вони були засуджені до тривалого ув'язнення та відправлені до таборів суворого чи особливого режимів на Уралі та в Мордовії. Крім цього було поставлено систему "каральної медицини". Деяких опозиціонерів, яких було важко звинуватити у порушенні відповідних статей кримінального кодексу оголошували божевільними та замикали до психіатричних лікарень спеціального типу.
На початку 1970-х рр. дисидентство стало впливовим чинником політичного життя. Активні дії правозахисників стали відомі на Заході, повідомлення про них потрапили на сторінки іноземної преси.
Масові репресії 1972 року на деякий час паралізували активність дисидентів. Однак вже у 1974 році побачили світ 7 та 8 випуски "Українського вісника" у чому незаперечна заслуга Степана Хмари.
Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості дисиденти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінкську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих.
Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридичне санкціоновані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінкський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з'явилася Українська Гельсінкська група. Аналогічні групи сформувались у Литві (листопад 1976 р.), Грузії (січень 1977 р.) та Вірменії (квітень 1977 р.).
Гельсінські групи не були таким уже поширеним явищем серед країн соціалістичного табору. У Радянському Союзі їх було п'ять. Поза його межами вони існували лише у Польщі (Комітет захисту робітників, перетворений згодом у Комітет громадського захисту (KOS-KOR)), у Чехословаччині (група “Хартія-77”). У Румунії подібні групи не виникли, оскільки таємна поліція придушувала кожну таку спробу у зародку. У НДР місцеві громадяни користалися Гельсінськими угодами головно для того, щоб дістати право еміграції. Зовсім слабим був відгук на гельсінський процес у Болгарії та Угорщині. Все це дає підстави стверджувати, що українські дисиденти були однією з головних опозиційних груп у Центральній і Східній Європі. 1
7 Українська Гельсінкська група
Очолив Українську Гельсінкську групу (УГГ),створену 9 листопада 1976р., письменник Микола Руденко -- політичний комісар у роки другої світової війни та колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко -- кавалер багатьох урядових відзнак, якого відправили у відставку.
Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув'язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після десятиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко. І
Незважаючи на постійні арешти, склад УГГ продовжував збільшуватися. Наприкінці 1970-х років деякі з членів - Григоренко, Строката-Караванська, Надія Світлична - еміґрували з СРСР, тим самим діставши можливість представляти УГГ за кордоном.
Українську Гельсінкську групу відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними групами по всьому СРСР з метою “інтернаціоналізувати” захист громадянських і національних прав.
У програмних заявах групи явно проступало й нове мислення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблему дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зауважував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася українська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.
Хоч деякі члени Української Гельсінкської групи лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацистських і радянських тюрмах: “Лише демократія здатна врятувати людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого ґатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... 1
Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націоналістів донцовського типу”.
Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналізмові оунівського ґатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших народів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося: “Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншостей і різноманітних релігійних асоціацій”. Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської групи вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб “деколонізації” Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.
Але ні поміркованість Гельсінкської групи, ні вимоги Заходу дотримуватися зобов'язань, що їх на себе взяв СРСР за Гельсінкською угодою, не перешкодили радянським властям знову влаштувати дисидентам погром. До 1980 р. приблизно три чверті членів Української Гельсінкської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.
Діальність Української гельсінської групи засвідчила про перехід дисидентського руху в нову, зрілішу стадію - стадію, яка відзначалася сформованою організаційною структурою й чітко окресленою політичною програмою. Основним новим моментом цієї програми був перехід українських дисидентів на самостійницькі позиції. У документах дисидентського руху все частіше звучала вимога виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної української держави”. Після відновлення діяльності групи у 1988р.,на її базі було створено "Українську республіканську партію" у 1990 році. 1
8 Релігійне дисидентство
Окремий різновид дисидентства в Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантувала свободу віровизнання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони включали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за віру, громадських та економічних санкцій, обмеження можливості здобути освіту. Антирелігійна кампанія Хрущова у 1959-1964рр. призвела до закриття половини православних церков в Україні (з усіх близько 7 000 у 1959р.).
Релігійний опір прийняв форму петицій, протестів проти порушень свободи совісті і релігії, переконань та напівлегальної діяльності.
Намагання влади закрити 1974 Почаївську Лавру в результаті солідарного опору монахів і вірних та розголосу за кордоном не було здійснене. Духовна безплідність радянської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політикою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі.
Скажене переслідування Української греко-католицької церкви (“ церкви у катакомбах ”) не змогло цілком знищити її. В останні десятиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300--350 греко-католицьких священиків на чолі з кількома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні.
У 1968-1969 органи КДБ провели масові арешти серед священників Греко-Католицької Церкви, а 1969 єпископ В. Величковський був засуджений на три роки ув'язнення. 1973 священик В. Прокопів був заарештований за те, що супроводжав до Москви делегацію вірних, яка вимагала офіційного відновлення Греко-Католицької Церкви. 1
У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.
Православна церква в Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний Василь Романюк, виступили з осудом як власних зверхників, так і держави.
Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнаннями в Україні в 1960--70-х роках були баптистська та інші протестантські церкви -- п'ятидесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгрегаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко відмовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. Їхні погляди, організація, що спирається на простих віруючих, відданість вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непропорційно велику частку “в'язнів совісті” в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс. 1
9 Придушення дисидентства
На початку 1980-х рр. в Україні інтелігентський дисидентський рух було практично розгромлено. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм дисидентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки в Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоденного життя, що хвилюють більшість населення. І
Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі.
Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найвпертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.
У своїй діяльності в Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої “парасолі гласності”, як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив в Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських репресованих. 1
10 Значення руху
Рух опору в Україні здобув широкий розголос у СРСР та за кордоном. Важливіші його публікації дісталися за кордон і були перекладені на чужі мови. Гуманні політичні позиції руху здобули йому прихильне наставляння поступових кіл світу. І
В обороні ув'язнених учасників українського руху опору виступили серед іншого в СРСР -- академік А. Сахаров, П. Літвінов, О. Єсенін-Вольпін, В. Некрасов; у західному світі -- діячі культури, науки, видатні письменники, між ними також деякі особи, відзначені Нобелівськими преміями (Гайнріх Бель, Сальвадор Лурія, Ґунар Мірдал, Ґюнтер Ґрас, Норман Мейлер, Еріх Фром, Ернест Мандель, Наум Чомський, Ленард Бернстін, Артур Шлесінджер та ін.).
Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, серед яких учасник Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл.
Досяг успіху рух за визнання УГКЦ, розпочатий в середині 1980-х років митрополитом Стернюком та підпільною ієрархією. Переломними подіями були багатотисячний молитовний похід у Львові до Собору Святого Юра 17 вересня 1989 року з вимогою легалізації УГКЦ в Радянському Союзі і зустріч Папи Івана Павла II з Михайлом Горбачовим в грудні того ж року. Вони дали початок легалізації УГКЦ.
З початком та розгортанням перебудови Михайла Горбачова поліцейський тиск з боку держави на суспільно-культурну сторону життя громадян СРСР було поступово знято.
Формою вияву руху опору були петиції і протести, адресовані до влади, демонстрації та так звана самвидавна література.
Рух опору в Україні -- це дії, спрямовані на здійснення державних законів і статей Конституції, які визначають громадянські та національні права і права УРСР в СРСР. Одним з перших збірних виявів руху опору можна вважати конференцію у справах культури мови в Київському Університеті у лютому 1963, під час якої висунуто серед інших вимогу увести в УРСР українську мову як урядову та повернути права національної меншості українцям в РРФСР. 1
У 1962-1963 були поширені не дозволені до друку поезії і щоденник В. Симоненка, а у 1964 -- анонімна листівка-протест проти підпалу Бібліотеки АН УРСР у Києві. 4 вересня 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в Києві І. Дзюба і В. Чорновіл виступили з протестом проти проведених тоді арештів української інтелігенції. Восени того ж року в обороні заарештованих виступили з петиціями і протестами до влади видатні діячі культури і науки, серед яких були: М. Стельмах, А. Малишко, Г. і П. Майбороди, О. Антонов, С. Параджанов, В. Кирейко, Л. Костенко, І. Драч, Л. Серпілін. У грудні 1965 І. Дзюба вислав на адресу першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького протестного листа проти репресій та додав до нього есе під назвою «Інтернаціоналізм чи русифікація?». На початку 1966 в Києві, Львові, Івано-Франківському, Луцьку та інших містах України відбулися з грубими порушеннями радянських законів політичні процеси. Того ж року В. Чорновіл зладив збірку біографій та творів 20 засуджених під назвою «Лихо з розуму» і вислав на 55 сторінкове звернення до прокурора УРСР Ф. Глуха та інших, в якому з'ясував порушення громадянських прав заарештованих.
Протестні акції проти порушень законів, антиукраїнського курсу національної політики, в обороні заарештованих, а також в обороні національних прав українського народу набрали в наступні роки досить широких розмірів й участь у них брали різні прошарки населення. Важливіші виступи:
· лист до ЦК КПУ та Спілки Письменників України з протестом проти нападів на І. Дзюбу, що його вислали 1966 П. Скочок, В, Чорновіл, Л. Шереметьєва;
· лист Скочка до П. Шелеста з приводу порушень законності на процесі М. Озерного в 1966 (разом з записом цього процесу);
· лист баптиста А. Ковальчука до Л. Брежнєва в 1966 проти переслідувань віруючих;
· лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко до Шелеста в обороні засудженого в 1967 В. Чорновола;
· звернення 139 меш. Києва до Брежнєва, М. Підгорного і О. Косиґіна в квітні 1968 з протестом проти переслідувань за переконання, незаконних арештів і обмеження прав української мови і культури; 1
· лист творчої молоді Дніпропетровська у 1968 проти русифікації міста;
· відкритий лист до «Літературної України» за підписами І. Дзюби, Є. Сверстюка, М. Коцюбинської, Л. Костенко, В. Некрасова в обороні В. Чорновола та С. Караванського; подібний лист В. Стуса до Ф. Овчаренка;
· есей В. Мороза «Хроніка опору» про нищення пам'яток української культури;
· відкритий лист А. Коваля до депутатів Верховної Ради УРСР, у якому вимагає здійснення прав, записаних у Конституції;
· протестні листи різних громадян, зокрема Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, В. Чорновола, Ольги Горинь, Ігоря та Ірини Стасів-Калинців, О. Мешко, о. В. Романюка проти другого засуду В. Мороза в листопаді 1970;
· звернення мешканців м. Вишгорода Київської області до ЦК КПСС з приводу надуживань місцевої влади;
· звернення Громадського Комітету захисту Ніни Строкатої, що його в грудні 1971 підписали П. Якір, Ірина Стасів-Калинець, В. Стус, Т. Тимчук, В. Чорновіл;
· не підписана листівка про арешти діячів культури на початку 1972;
· листівки і протестні написи проти русифікації у Львівському Університеті у 1974;
інші.
Протестні листи проти правопорушень висилали також учасники руху опору, що перебували у в'язницях та концентраційних таборах, наприклад:
· звернення М. Масютка до Верховної Ради УРСР у жовтні 1966, у якому він засуджує суди над українцями в різних містах;
· лист С. Караванського до Ради Національностей СРСР у 1966 з вимогою припинити дискримінацію неросійських народів, зокрема українців, кримських татар, євреїв, та подібні його листи до В. Ґомулки в 1965 і Голови Президії Верховної Ради СРСР у 1967; 1
· його ж звернення на цю саму адресу з протестом проти окупації Чехо-Словаччини в 1968;
· лист М. Гориня, І. Кандиби, Л. Лук'яненка до Комітету прав людини ООН у 1969 з протестом проти домішування отрути до харчів в'язням;
· звернення до прилюдної опінії світу С. Бедрила в 1970, з скаргою на поведінку органів КДБ
· есе В. Мороза під назвою «Репортаж із заповідника ім. Берії», який був написаний під час ув'язнення автора.
Інша форма діяльності руху опору -- це маніфестації в річницю перевезення тіла Тараса Шевченка на Україну 22 травня, що їх постійно розганяли органи КДБ. У 1967 за цієї нагоді відбулось зіткнення учасників з КДБ, після чого 64 мешканці Києва вислали протест до Брежнєва та Шелеста. Демонстрації з участю кілька сот осіб відбувалися у Львові в квітні 1966 під час процесу братів Горинів й інших та в листопаді 1970 в Києві під час похорону А. Горської. У 1968, у 51 річницю жовтневої революції, спалив себе на Хрещатику в Києві В. Макуха, виголошуючи гасла «Геть колоніялізм з України» та «Хай живе вільна Україна». У 1969 також для протесту проти поневолення України намагався спалити себе біля унівеоситету в Києві М. Береславський.
Рух опору виступав також в обороні національних меншостей України, що виявилося зокрема у виступі І. Дзюби і В. Некрасова у Бабиному Яру у вересні 1969, у заявах діячів руху опору на оборону кримських татар тощо.
Поряд з цими стихійними формами руху опору, існували спроби організованих акцій. Ще в кінці 1959 група українськиї юристів під проводом Л. Лук'яненка виготовила проект програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР. У проекті програми Спілки написано, що її ідеалом є самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм. 1
Про засоби боротьби в проекті говориться: Мета цього першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.
У січні 1961 Лук'яненко був засуджений у Львові на смертну кару, що була замінена на 15 pp. в'язниці, а обвинувачені (І. Кандиба, С. Вірун, О. Лібович, В. Луцькій, Й. Боровницький, В. Кіпиш) на ув'язнення від 10 до 15 рр. З 1957 до 1967 в Галичині діяли також малі нелегальні групи: Об'єднана Партія Визволення України, Український Національний Комітет та Український Національний Фронт, члени яких були також засуджені на ув'язнення, при чому двох членів Українского Національного Комітету І. Коваля та Б. Грицину Львівський суд засудив на смертну кару, і вирок виконано. Процеси над вищезгаданими групами відбувалися при зачинених дверях. Члени Українського Національного Фронту перевидали деякі публікації ОУН, у 1965-1967 випустили 16 чисел часопису Батьківщина і Воля.
До руху опору треба зарахувати також робітничі заворушення і страйки, наприклад, у 1963 в Кривому Розі (спричинені підвищенням цін на харчі та їх недостачею; тоді дійшло до сутичок між відділами КДБ і військовими частинами) і Одесі (портові робітники відмовилися вантажити масло до Куби), 1969 на гідроелектростанції в с. Берізка; 1972 у травні в Дніпропетровському (робітники протестували проти впровадження росіян на зав.) і в червні в Дніпродзержинському (у заворушеннях брало участь кілька тисяч осіб; вони були спровоковані грубою поведінкою влади).
За даними самвидавних документів в русі опору брали участь біля 600 осіб (кількість учасників масових демонстрацій і читачів самвидаву -- кілька тисяч), здебільшого представники професійної інтелігенції, далі робітники, вчені, письменники, студенти, митці, священники, селяни; переважно молодь і люди середнього віку, з значною участю жінок. Учасники руху опору походять головинм чином з Київщини та з Західної України (переважно зі Львова); далі з Дніпропетровської та Донецької областей. Духовим зачинателем руху опору. треба вважати В. Симоненка. 1
Політичним позиціям руху опору притаманні ідеї гуманізму, політичної та соціальної демократії, особистої та національної свободи. У центрі мислення учасників руху опору є людина, її гідність, її право вільно розвиватися. Метою руху опору є українська демократична самостійна держава, «у якій би всі громадяни дійсно користувалися політичними правами і визначали напрям економічного і політичного розвитку України». У галузі міжнаціональних відносин рух опору засуджує всякий шовінізм та імперіалізм і проповідує шанування прав інших народів та співпрацю з ними. Методи діяльності руху опору легальні; діячі руху часто посилаються на принципи так званої ленінської національної політики. Проте, після арештів і судів провідних діячів руху опору у 1972-1973 помітна часткова радикалізація поглядів, тенденції до нелегальної діяльности. Це позначилося зокрема на 7-8 випуску (1974) самвидавного періодичного видання руху «Український Вісник».
Українці (наприклад, генерал П. Григоренко) беруть участь також у загально-союзному чи російському русі опору. Але намагання російського періодичного видання руху опору «Хроника текущих событий» у Москві виступати від імени руху опору неросійських народів СРСР, спростувала редакція «Українського Вісника». Поряд з українським рухом опору, в Україні діяв також рух опору інших національностей, зокрема єврейська (він ставив собі метою, як і в Росії, право на виїзд за кордон СРСР) і російський що солідаризується з російським рухом опору в Росії. Подекуди вони співпрацюють з українським рухом опору. 1
Висновок
Значення дисидентської боротьби полягало в тому, що відбувалося організаційне та ідейне оформлення національно-демократичного руху, викривалася тоталітарна суть й антиукраїнський характер радянського режиму, подальшого розвитку набули національна самосвідомість і національна культура, одночасно з тим підтримувалася віра в можливість опору репресивній державі. І
Дисиденти зайняли помітне місце у світогляді населення. Завдяки їх самовідданій боротьбі у громадський свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до "великого брата", що можливе створення незалежної держави. З середовища дисидентів вийшло багато видатних політиків часу перебудови, які продовжували все своє життя продовжували усіма своїми силами вплинути на життя звичайного люду та змінити його на краще. 1
Отже, про дисидентський рух можна сказати, що це масштабна течія, яка була пов'язана насамперед із соціально-економічною напруженістю. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найбільшим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюрократією російської імперії. І
Список використаної літератури та джерел
1. Дисидентський рух і УРСР. http://narodna.pravda.com.ua
2. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968. - 48, 81-83, 120-124 с.
3. Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1968. - 50-56 с.
4. Кожелівеч І. Хроніка Українського опору. Культура. Париж 1975. -- 328-330, 339-341 с.
5. Піднесення національно-визвольного руху в Україні. Поява "шістдесятників". http://pidruchniki.com.ua
Додаток
Із проекту програми Української Робітничо-Селянської Спілки з метою вести легальну акцію за вихід УРСР з СРСР, у якому говориться:
“Мета першого етапу нашої боротьби полягає в завоюванні демократичних прав, необхідних для організації всього українського народу на боротьбу за утворення незалежної національної держави. Методи досягнення цієї мети мирні, конституційні.” 1
Характеризуючи найяскравіших представників літератури того часу Є.Сверстюк писав, що незважаючи на спільні риси, кожен з них відрізнявся своєю творчою індивідуальністю:
"Іван Світличний виводив соцреалізм на загальнолюдський простір та демонтував теорію партійної літератури. Іван Драч приніс перші вірші незвичайні та незрозумілі так, наче його й не вчили, про що і як треба писати. Василь Симоненко заговорив з Україною в тоні надзвичайної щирості та відвертості. Микола Вінграновський тривожно заговорив про свій народ, і метафори його звучали апокаліптично. Ліна Костенко зрідка виступала зі своїми віршами, але то були вірші такої сили звучання, наче вся радянська поезія для неї неістотна." І
Страницы: 1, 2
