Політична система Української козацької держави

Політична система Української козацької держави

39

План

Вступ

Розділ 1. Інститут гетьманства та генеральної старшини в політичній системі Української козацької держави XVII ст.

1.1 Наукова дослідженість визначеної проблематики

1.2 Характеристика інституту гетьманства, як уособлення верховної влади

1.3 Генеральна та Старшинська ради - ограни політичної влади Української козацької держави в XVII ст.

1.4 Роль генеральної старшини в структурі політичної влади Гетьманату

Розділ 2. Структура адміністративного поділу та судова і виконавча влада Української козацької держави у XVII ст.

2.1 Структура полкового та сотенного управління

2.2 Органи виконавчої та судової влади Української козацької держави XVII ст.

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. У період становлення і розвитку соціальної, демократичної, правової Української держави історичне минуле відіграє важливу роль. Чимало відповідей на питання про те, яким бути сучасному державотворенню, можна знайти в історії українського козацтва, вивчаючи зокрема, політичну систему козацької держави, організаційні структури, інститут гетьманства, генеральної старшини, органи судової та виконавчої влаади, досвід у міжнародній діяльності тощо.

Еволюція сучасного механізму державної влади нашої країни пройшла довгий і складний шлях. Розвиток одного з складових елементів цього механізму - інституту глави держави - розпочався ще в епоху ранньофеодальної держави Давньої Русі в особі київських князів. Наслідуючи традиції княжої доби та керуючись прагненням до самостійного державного життя, український народ створив у XVII ст. свою власну державну організацію - козацьку республіку, на чолі адміністративного устрою якої знаходився гетьман. Його посада логічно уособлювала традиції князівського врядування. Неабиякий інтерес становлять і органи судової а виконавчої влади та інститут генеральної старшини української козацької держави.

Правильне розуміння історичних закономірностей і процесів становлення Української держави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для сучасних науковців, але й урядовців. За умов становлення незалежної Української держави, її активної інтеграції до світового співтовариства значно посилився інтерес суспільства до минулого українського народу.

Тому вивчення і узагальнення козацької спадщини, проблемний аналіз формування та розвитку політичної системи української козацької держави в XVII ст.: гетьманської влади, її найближчого оточення, а також судової та виконавчої влади, означеного періоду розширяє наше уявлення про козацтво як виразника національного духу та державотворчі процеси ранньомодерної України, чим і обумовлюється актуальність теми.

Об'єктом дослідження є політична система української козацької держави XVII ст., як вияв влади нового типу.

Предметом дослідження є процес виникнення і функціонування гетьманства, генеральної старшини, органів судової та виконавчої влади в середовищі українського козацтва в умовах перебування вітчизняних земель під іноземним поневоленням.

Хронологічні межі дослідження визначаються XVII ст. Саме на цьому етапі у козацтва активно формуються організаційні структури, виникає влада гетьмана, яка поступово перетворюється з військової в адміністративно-військову владну посаду.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення наукових джерел, з'ясувати процес становлення політичної системи Української козацької держави XVII ст.

Для реалізації зазначеної мети поставлені конкретні завдання дослідження:

проаналізувати джерельну та історіографічну базу дослідження; на цій основі з'ясувати ступінь наукової розробки теми;

проаналізувати функції та еволюцію інституту гетьманства в Україні в XVII ст.;

дати характеристику Генеральній та Старшинській радам, як органам політичного устрою Української козацької держави в XVII ст.;

охарактеризувати склад та функції генеральної старшини;

проаналізувати особливості та функції органів виконавчої та судової влади, а також адміністративного поділу і управління Української козацької держави в XVII ст.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в ній:

проведено дослідження політико-адміністративного устрою Української козацької держави в Україні XVII ст.;

визначено і проаналізовано становище та функціонування інститутів гетьманства, Генеральної та Старшинської ради, Гнеральної страшини, органів виконавчої та судової влади в Українській козацькій державі XVII ст.

Практичне значення дослідження полягає у можливості використання основних положень роботи при підготовці наукових праць узагальнюючого характеру з історії України; розробці лекцій і проведенні семінарських занять; написанні наукових курсових та дипломних робіт з історії України, у тому числі з історії українського козацтва та українського війська, історії розвитку державності України тощо.

Структура курсової роботи обумовленна її метою та науковими завданнями. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, який налічує 30 найменувань.

Розділ 1. Інститут гетьманства та генеральної старшини в політичній системі Української козацької держави XVII ст.

1.1 Наукова дослідженість визначеної проблематики

Незважаючи на те, що українська історична наука займається цими проблемами вже понад двох століть, дослідники лише наближаються до її розв'язання. Вперше питання про гетьманів українського козацтва порушили у своїх працях П. Симоновський, О. Рігельман, В. Рубан, а також Д. Бантиш-Каменський та М.Маркевич [7, 24]. У своїх синтетичних розвідках вони навели короткі відомості про боротьбу гетьманського війська з Кримом і Туреччиною у ХVI-XVII ст. Але ці праці насамперед містили нагромадження історичних матеріалів та фактів.

Якісно новий етап у справі наукового дослідження військового устрою українського козацтва (в т.ч. і деяких питань діяльності козацьких гетьманів) розпочинається з середини ХІХ ст. Зокрема, проблему ґенези козацтва розкривають у своїх працях В.Антонович та М. Костомаров [1], [13, 48]. Так, М. Костомаров залишив розвідку про гетьмана І. Свірговського. Зберегли свою цінність дослідження І. Каманіна, Д. Багалія, І. Новицького та Є. Барвінського [13, 48].

Найгрунтовнішими і фактологічно найбільш наповненими й на сьогодні залишаються монографії М. Грушевського, Д. Яворницького [8], [30]. Зокрема Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» вперше широко використав описи поїздок на Січ магната С. Зборовського і австрійського посла Е. Лясоти, проаналізував на стосунки козаків з московським урядом [30, 176].

Вивчення історії українського козацтва продовжували радянські вчені К. Гуслистий і В. Голобуцький [13, 49], [4]. Однак лише з середини 80-х рр. ХХ ст. починають з'являтися праці, в яких знайшли об'єктивне відображення окремі аспекти ґенези козацтва. Зокрема, окремою верствою «військового прикордонного населення» вважає козацтво Я. Дашкевич, виводячи його появу з геополітичного становища України [13, 49]. Зазначається, що в середині XVII ст козацтво перебирає на себе функції привілейованого суспільного стану.

В цілому негативне ставлення до козацтва простежується в російській історіографії. Так, видатний історик С.М.Соловйов пояснював причини його появи відходництвом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошуках легкої здобичі [13, 49]. Українське козацтво до середини ХУІІ ст. він оцінював як антидержавний руйнівний елемент.

1.2 Характеристика інституту гетьманства, як уособлення верховної влади

Гетьманство є самобутня національна форма організації вищої влади в Україні в умовах її самоврядування (автономії) у складі Польщі та Російської імперії (ХVІ - ХVІІІ ст.). Термін «гетьман» широко вживався, починаючи з ХV - ХVІ ст., у багатьох європейських мовах і позначав керівників військового рівня. В Україні «гетьманами» називали демократично обраних народних ватажків козацького війська. У ХVІ ст. прославився серед населення і козаків неспольщений православний князь Дмитро Вишневецький, знаний в народі як Байда. Він організував козаків, побудувавши за Дніпровими порогами на острові мала Хортиця 1553-1554 рр. укріплений табір, названий Запорізькою Січчю [3, 38].

У Запорізьких козаків гетьман є найвища посадова особа. Хто його вибирає чи призначає? На це питання читкою інформації немає через те, що запорожцям бракувало політичної культури. У правовому устрої закон визначає, кому належить верховна влада. Що ж стосується запорожців, то у них це не було всебічно обґрунтовано. В одному випадку вона належала до козацького війська, в іншому - належала гетьману. Однак у них не було жодної інституції, де б це було чітко зафіксовано і яка б регулювала цей процес.

Усю повноту виконавчої влади в Українській козацькій державі зосереджував у своїх руках виборний гетьман. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке, щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.

Влада гетьмана була виборною і формально пожиттєвою. Але, як засвідчив приклад гетьманів І.Виговського, Д.Многогрішного чи І.Самойловича, фактично гетьманська влада здійснювалася «до ласки войсковой», і в разі виникнення певних обставин Генеральна рада могла позбавити гетьмана влади [3, 42].

Виборний гетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень: скликав Загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренні питань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючи адміністрацію. За підписом гетьмана виходили найважливіші розпорядження і накази-універсали; він також очолював судочинство як вища апеляційна інстанція; організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичної діяльності країни; стояв на чолі війська. Загалом же гетьман як верховний правитель підпорядковував собі усі суспільні стани та групи козацької України, користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: для козацтва - в ролі безпосереднього глави, для решти станів - як верховний арбітр.

У своїй основі влада гетьмана була обмеженою. На цю посаду Генеральна рада обирала формально пожиттєво, оскільки «Березневі статті» Богдана Хмельницького 1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст. фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смерті володаря гетьманської булави. Але фактично, як засвідчила доля І. Виговського, І. Брюховецького, Д. Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішенням Генеральної ради чи внаслідок заколоту правителів, вибори здійснювалися «до ласки войсковой» [5, 26].

Історичні джерела містять чимало переконливої інформації про те, що влада гетьмана Б. Хмельницького із середини 1650-х рр. наближалася до необмеженої, еволюціонуючи в бік монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканці України бачили в особі Хмельницького «їх країни начальника» і володаря» [14, 295]. Становлення авторитарної форми правління призводить до того, що Хмельницький «володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять» [14, 295]. Йдеться вже не лише про ігнорування інституту Загальних рад, а й думки старшин, котрі «гетьманові вимовити не можуть» про своє ставлення до тих чи інших процесів державного життя [14, 295].

Одна з найважливіших прерогатив ради - обрання старшини - відтепер повністю зосереджується в руках гетьмана, котрий призначає своєю волею не лише полковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави, незалежно від посади, у тому числі представників генеральної старшини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чи заперечити щодо впроваджуваного ним політичного курсу.

Після смерті Б. Хмельницького його наступник І. Виговський, щоб залучити на свій бік вищу козацьку старшину, невдоволену тим, що гетьман «володів усім один, що накаже, то всім військом і роблять», на Корсунській генеральній раді 1657 р. запевнював її, що «без вашої військової ради жодних справ не буду робити» [14, 295]. Однак, як слушно зазначають політологи, в часи суспільних макрореформувань, загострень суперечностей між різними верствами й громадянськими силами внаслідок зламу традиційних соціальних структур, як правило, в суспільстві формується потреба в лідері харизматичного типу, уособленні всієї влади в одній керівній особі - як засобі толерантного співіснування розшарованих верств і спільнот [13, 50]. Реагуючи на суспільні тенденції, І. Виговський уже навесні 1659 р., відправляючи послів на Варшавський сейм, що мав ратифікувати Гадяцьку угоду 1658 р., доручив їм домагатися, аби після його смерті один з братів - Данило - без жодних виборів успадкував Велике Гетьманство і Київське воєводство», а другий брат - Костянтин - «успадкував би пільне гетьманство», щоб у такий спосіб «на Україні не доходило до вибуху заворушень...» [14, 296].

У пізніші часи авторитарні тенденції й прагнення до трансформації виборної гетьманської влади в спадкову монархічну виразно відбилися в політиці Д. Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи, кожний з яких намагався зосередити у своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя визначити свого наступника. Навіть гетьман П. Дорошенко, котрого дослідники називають найпослідовнішим традиціоналістом, що свято дотримувався давніх козацьких звичаїв та порядків, за інформацією джерел, не лише прагнув «довічного гетьманства» і передачі його «після нього сину і внуку його неодмінно», а й виношував плани «стати удільним князем», «удільним паном і володарем всієї України», домогтися «незалежної ні від кого монархічної влади» [14, 296].

Втім, саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненого образу «козацьких прав і вольностей». Витоки традиції його правового застереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького з польськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому вигляді цю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького з російським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в одній зі складових частин «Березневих статей», а саме в «Жалуваній грамоті Олексія Михайловича гетьману Богдану Хмельницькому і всьому війську Запорозькому про збереження їхніх прав і вольностей» застерігалося: «А буде судом Божим смерть случитца гетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетмана по прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати к нам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность веру нам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем» [17, 171]. Тобто в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженої елекції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковим складанням новообраним регіментарем присяги цареві у присутності його уповноваженого.

Прагнучи впровадити монархічну модель організації владних відносин у Гетьманаті, Хмельницький навесні 1657 р. учинив спробу легітимізувати свої нововедення авторитетом російського царя та московського патріарха. Однак інтереси російської правлячої династії в Україні насправді зумовлювали принципово інший алгоритм розвитку політики Москви щодо моделі владної системи Гетьманату взагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема. Уже реагуючи на клопотання Богдана щодо затвердження царем і благословення патріархом факту визнання Юрася Хмельницького офіційним спадкоємцем гетьманства, повноважний представник царя в Україні окольничий Ф. Бутурлін зауважив: «По смерти гетмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде...» [14, 297].

Загострення і розрив українсько-російських відносин за років гетьманування Івана Виговського не дав змоги московському керівництву реалізувати свої амбітні наміри відразу по смерті Богдана Хмельницького. Однак уже при поверненні Війська Запорозького, очолюваного його сином Юрієм, під царську зверхність восени 1659 р. у сфальсифікований царськими дипломатами текст договору 1654 р. було внесено принципове доповнення, що зобов'язувало новообраного регіментаря Війська Запорозького для обрання на гетьманство їздити до Моски на аудієнцію до царя. Таким чином, відтепер впроваджувалася своєрідна процедура інавгурації, котра обов'язково мала проходити в Москві, у царських палатах.

Утім, фактично і Юрій Хмельницький, і його легітимний (з погляду визнання легітимності московським керівництвом) наступник Іван Брюховецький під різними приводами таки зуміли ухилитися від упровадження цієї правової вимоги в політичне життя Гетьманату. А вже договір Війська Запорозького з царем 1669 р. («Глухівські статті») був вільний від неї, містячи натомість у собі норму: «им обирати гетмана по их праву, и чтоб с своего госу-дарского милосердия пожаловал, велелі дати в войско гетману войс-ковыя клейнота» [28, 573]. Щоправда, водночас залишалась у силі норма, зафіксована в «Нових статтях» Юрія Хмельницького 1659 р., котра забороняла Війську Запорозькому зміщувати за будь-які проступки, за винятком лише зради царя, гетьмана з його уряду без відповідного царського дозволу: «А самим однолично гетмана, без указа царского величества, не переменять...» [28, 574].

Отже, з формально-правового боку вирішення проблеми гетьманської елекції покладалося на волю Війська Запорозького, але з обмеженням на користь царя права позбавлення гетьманської булави та скликання елекційної ради. Крім того, де-факто утвердилася практика проведення елекційних рад за обов'язкової участі повноважних представників царя - окольничого чи боярина в другій половині XVII ст. та, відповідно, таємного радника чи вищого офіцерського чину російської армії в першій половині XVIII ст., причому зазвичай виряджалися вони в Україну в супроводі царського війська.

Тенденція до посилення гетьманського авторитаризму зумовила активну протидію з боку вищої старшини, яка часто-густо отримувала дієву допомогу з боку російської влади. Зокрема, авторитарні прагнення Д. Многогрішного та І. Самойловича стали однією з головних причин усунення їх від влади.

Крім того, протягом усієї другої половини ХVІІ ст. політичний курс Москви виразно тяжіє до обмеження гетьманських прерогатив на свою користь та перерозподілу їх з-поміж вищої козацької старшини. Зокрема, уже «Переяславські статті» Юрія Хмельницького 1659 р., крім вимог щодо зобов'язання новообраного гетьмана їхати до Москви, аби з рук царя отримати булаву, хоругву і жалувану грамоту на гетьманство, позбавляли його права самостійно розпоряджатись українським військом, без санкції царя воювати з сусідніми країнами чи надавати їхнім правителям військову допомогу. Також «без рады и совіту всей черни» гетьман не мав права призначати на полковницькі й старшинські уряди та позбавляти старшин влади. Окрема стаття обмежувала його компетенції у судовій сфері, виводячи з-під гетьманської юрисдикції в карних справах цілу низку старшин, які мали особливі заслуги перед царем [27, 42].

Страницы: 1, 2, 3



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать