Селяни, окрім регулярної панщини, виконували й інші відробітки без будь-якої винагороди з боку пана: підводну повинність, шарварки, ґвалти, толоки, охороняли панський двір і фільварок, пряли, працювали на панських городах. Зберігалися натуральні й грошові данини селян. Шляхтичі зобов'язували підданих молоти хліб тільки у своїх млинах (це панське право звалося баналітетом), купувати у нього певну кількість алкогольних напоїв, забороняючи робити це в інших місцях (право пропінації). Посилення особистої залежності селян відбувалося й в інших формах. Так, селянський шлюб був узалежнений від згоди пана. Досить часто траплялося, що селян продавали. Особливо тяжким було становище селян у маєтках, які шляхта тримала в оренді або заставі. Орендарі і заставники, прагнучи за короткий строк володіння витиснути з них якнайбільше прибутків, хижацьким хазяйнуванням нерідко зовсім розоряли підданих. Оренда і застава були пошириним явищем в Речі Посполитій.
Незважаючи на прагнення шляхти отримувати якомога більше доходів зі своїх фільварків шляхом посилення експлуатації, вироблена у них продукція зростала повільно, а то й зменшувалась. Це, окрім вичерпання фізичних можливостей селян, пояснювалося низкою інших причин, передусім скороченням поголів'я домашньої худоби, що негативно позначалося на можливостях угноювання грунтів, нестачею сільськогосподарських знарядь праці у селян. З огляду на це, врожайність зернових, як і в першій половині XVII ст., залишалася низькою й дорівнювала сам 3-3,5.
Проти феодального гніту селяни протестували всіма можливими засобами: приховували доходи зі свого господарства, щоб сплачувати менше чиншу і давати менше натуральної данини; погано працювали на панському полі; рубали панський ліс, відмовлялися виконувати підводну повинність, купувати у пана спиртні напої. Поширеною формою протесту були втечі від одного пана до другого, після німого сейму - особливо на Правобережну Україну, яка, вкрай обезлюднена, готова була прийняти втікачів звідусіль для свого загосподарення. Спалахували селянські заворушення. Особливо гострого характеру набули виступи селян у 1669-1672 рр., коли вони охопили південь Краківського воєводства, зокрема Лянцкоронське, Чорштинське і Новотарзьке староства. Спалахи соціального протесту селян півдня Малопольщі неодноразово спостерігалися й в останній чверті XVII та у XVIII ст. Особливо бурхливими виступами ознаменовані 1750-і роки. Розгорнувся великий рух селян Курпйовської пущі в Мазовії, основним заняттям яких упродовж століть були лісові промисли. У 1699 р. вони відповіли повстанням на примушування виконувати панщину. Те саме відбулося у 1735-1736 рр. У 1755 р. розгорнувся масовий рух селян Суразького староства на Підляшші, а 1758 р. був жорстоко придушений опір селян трьох сіл Каліського повіту однойменного воєводства.
2.3 Особливості розвитку шляхетської промисловостіДекілька слів хотілося зазначити і про роль польської шляхти в розвитку промисловості. У промисловості помітним було значення мануфактурного виробництва, перші зразки якого припадають ще на 1740-і роки. За організацією діяльності мануфактури поділялися на розсіяні і централізовані, а за соціальною приналежністю - магнатські, магнатсько-купецькі (міщанські), державно-купецькі і купецькі. Магнатські мануфактури засновувалися майже повністю, а магнатсько-купецькі і державно-купецькі переважно на примусовій праці підневільного селянства і міських низів. Тому вони випускали продукцію, особливо предмети розкоші, яка не могла успішно конкурувати з імпортованими із Заходу товарами ні за якістю, ні за цінами. Тож такі мануфактури проіснували тільки по кілька років. Краще складалася доля купецьких мануфактур, які базувалися на більш кваліфікованій найманій праці. Але й їхня продукція за якістю і цінами поступалася імпортованій, у результаті лише деяким з них вдалося перетривати до XIX ст. У Речі Посполитій мануфактурне виробництво було порівняно краще розвинуте у Великопольщі, Середньому Помор'ї, Краківському воєводстві, Варшаві.
Тут мануфактури діяли в основному в легкій промисловості, зокрема у виготовленні полотна і сукна.
1766р. у Варшаві була органзована акціонерна спілка Компанія вовняних мануфактур із засновницьким капіталом 777 тис. злотих, поділених на 120 акцій. Нею керував орган з 12 осіб на чолі з Анджеєм Замойським. "Компанія" отримала від уряду пільги: право на створення підприємств у королівщинах, безоплатне придбання будівельних матеріалів, звільнення від податків майстрів, запрошений з-за кордону, а також від митних зборів з імпортованих сировини, устаткування строком на 12 років тощо. "Компанія" розпочала діяльність 1767р., але щороку вона була збитковою: підприємства, що входили до "Компанії", не виконували покладених на них завдань. Урешті 1771 р. вона повністю збанкрутувала. Її сумна історія була наслідком невмілої організації, добору адміністративного апарату, іноземних майстрів, низька продуктивність праці селян і маргінальних елементів. Акціонерним було й Товариство полотняного виробництва країни із засновницьким капіталом 900 тис. злотих. Воно існувало у 1787-1794 рр., але припинило діяти з тих самих причин, що й "Компанія".
З 1782р. у Варшаві діяла Гірнича комісія, яка опікувалася видобуванням міді, кам'яного вугілля, проводила геологічні пошуки, особливо покладів солі. Певну підтримку промисловості надавали сейми Речі Посполитої 70-х і 80-х років. Так, одна з сеймових постанов вимагала, щоб спорядження піхоти і кінноти та одяг слуг виготовлялися з вітчизняних матеріалів. Вона ж заборонила усім без винятку користуватися виробами з імпортної шкіри, імпортними кафтанами, каретами, столовим склом, фарфором, а шляхту зобов'язала носити мундури, виготовлені тільки з польського сукна, колір яких мав затвердити сеймик кожного воєводства.
Друга половина XIX ст. стала часом значного цивілізаційного поступу, який був пов'язаний з індустріалізацією, впровадженням до виробництва і побуту здобутків науки і техніки, зростанням освіченості і культурного рівня населення усіх європейських країн. Поляки не стояли осторонь цих процесів. Поступ відбувався повільно і його результати стали відчутними на початку XX ст.
Зміни в господарському розвитку охопили всі землі, на яких проживали поляки. Вони залежали передусім від політики правлячих кіл, традицій і способу життя населення, економічної кон'юнктури тощо. Загальний напрям цих змін зумовлювався розвитком капіталістичних відносин, втягненням усе більших мас людей у виробничі і ринкові стосунки. Упродовж другої половини століття основна маса польської шляхти залишалася зв'язаною з сільським господарством і земельними відносинами. Земельні реформи, проведені в Пруссії в першій половині XIX ст., мали на меті збереження насамперед великого шляхетського володіння. У підсумку на початку 60-х років великим землевласникам належало у Познанщині понад 60 % земель, на Помор'ї - понад 70 %, Сілезії - 50%. Велика земельна власність залишалась тут основним виробником сільськогосподарської продукції. Польська шляхта, незважаючи на спроби обмежити ареал їхніх володінь, добре пристосувалася до ринкових умов, активно використовували кредити, найману працю, нові агрокультуру і техніку. Це давало змогу збільшувати врожайність і поголів'я худоби.
Наприкінці XIX ст. шляхетські та селянські господарства Познанщини, Помор'я, Сілезії, Вармії і Мазур мало відрізнялися від західноєвропейських. (За показником середньої врожайності з гектара чотирьох головних зернових культур Познанщина і Сілезія були на рівні з Великобританією - 19 центнерів, випереджали Францію - 13 центнерів і поступалися німецьким землям - 20 центнерів).
Російський царат, проводячи земельну реформу 1864 р., прагнув послабити польських землевласників-шляхту і привернути на свій бік селянство. Тому за реформою 1864 р. селяни отримали у власність всю землю, яку вони обробляли. Земельні наділи отримали навіть 175 тис. родин безземельних селян. Шляхта зберегла в своїх руках більшу частину володінь (55,6%), а селяни відчували брак землі. Не була врегульована справа сервітутів (лісів і пасовищ), які формально залишались у власності поміщика, але за традицією використовувалися селянами. Земельна реформа 1864 р. та її реалізація призвели до повної незалежності селянина від шляхтича (громади отримали самоврядування, незалежне від попереднього землевласника), підважила позиції шляхти на селі, змусивши її пристосовуватися до капіталістичних порядків. Селяни перетворились у самостійну соціальну верству, яка лише поступово приходила до усвідомлення свого суспільного значення.
Нові методи господарювання дуже повільно проникали у село і фільварок Королівства Польського. Польська шляхта отримала тут меншу компенсацію за землю, ніж в Росії. Аграрна криза, яка охопила Європу у 80-х роках, відбилася на землеволодінні. Частина фільварків була розпарцельована і продана селянам (до 1890 р. парцеляції було піддано майже 12% шляхетських маєтків), але землі бракувало (кількість господарств зросла з 593 тис. у 1870р. до 717 тис. у 1899р.). Збільшилася кількість безземельних селян: з 220 тис. у 1870 р. до 849 тис. у 1891 р. Невисокий рівень агротехніки не дозволяв збирати високі врожаї (середня врожайність чотирьох зернових культур становила 11 центнерів з гектара і значно поступалася Познанщині).
У Галичині під владою Австро-Угорщини аграрні відносини складалися подібно до Росії. Після реформи 1848р. селяни стали власниками невеликих земельних ділянок, тоді як в руках великих землевласників збереглася майже половина всіх земельних угідь. У 1890 р. тут було ще 45 латифундій, які охоплювали понад 10 тис. га земель.
Перебування польських земель під владою трьох різних імперій сильно відбилосяь на процесах індустріалізації. З певним запізненням промислова революція охопила також польські землі. Найбільш динамічно вона проходила на теренах колишнього Королівства Польського. Тут склалися сприятливі умови для швидкого розвитку новочасної промисловості: ще 1857р. було скасовано митний кордон, і неосяжний російський ринок став доступним для товарів текстильної та металургійної промисловості.
Дістаючи від земельних володінь великі прибутки, багато польських заможних шляхтичів відкривали промислові підприємства. Так, графи Браницькі володіли в 60-х рр. 36 промисловими підприємствами, в тому числі 9 цукровими заводами, 2 заводами сільськогосподарських машин, 10 гуральнями, а також ливарними, шкіряними, миловарними, свічними, цегельними та іншими підприємствами. Тільки в одній Білій Церкві Браницьким належали заводи сільськогосподарських машин, шкіряний, свічний, миловарний і гуральня.
Найбільший промисловий інтерес польська шляхта (магнати) в Україні проявляла до цукроваріння. На початку 70-х рр. поляки володіли тут 64 цукровими заводами. Їхньою власністю було близько 500 винокурень і майже 5 тисяч млинів. Цукрові заводи давали щорічно 2 млн. крб. Прибутку, винокурні - до 3 млн., млини - близько 1,5 млн. крб.
Те, що поляки - шляхтичі займали провідні позиції у цукровій промисловості в Україні, було не дивним. Більшість цукрозаводів пореформених років утворилася на базі великих шляхетсько - дворянських володінь (Потоцьких, Браницьких тощо). Саме шляхта перетворювалася у підприємців, тобто переходили на капіталістичний шлях ведення господарства. Звичайно для цього потрібні Були значні кошти і якщо прибутків від своїх земельних володінь їм не вистачало, то вони знаходили капітали, вдаючись до державного або приватно - капіталістичного кредиту, нерідко і під заставу маєтка. Крім того їм значно допоміг у цьому приплив капіталів, одержаних у вигляді викупних платежів від селян. А це булла величезна сума. За період з 1861 р. по 1906 р. селяни Правобережної України сплатили 235 млн. крб. Викупних платежів за землю, включаючи сюди і проценти державі. Остання виплатила шляхті вартість землі в сумі 93,3 млн. крб. До того ж, їхні латифундії були основними постачальниками сировини для їх заводів.
На початку ХХ ст. близько 43% всієї цукрової промисловості в Російській імперії перебувало в руках польської шляхти. Ця промисловість зосереджувалася переважно в Україні. Безпосередньо шляхті належало 36 цукрозаводів, акційний капітал яких становив 22,5 млн. крб. Крім того, треба мати на увазі, що багато цукрових заводів було тоді власністю акціонерних товариств, куди теж входило чимало представників польської шляхти і капіталістів.
У 1887 р. було утворено синдикат цукрозаводчиків - одну з перших монополій Росії. В синдикаті об'єдналися 186 цукрозаводчиків. Спочатку він об'єднував 78% цукрозаводів, а в 1893 р. - 91%.
Всього в руках польської буржуазії та шляхти у Правобережній Україні (крім півдня) та в трьох губерніях Білорусі в 1908 р. знаходилося 2279 промислових підприємств, на яких працювали 140060 робітників. Річна вартість продукції цих підприємств становила понад 280 млн. крб., а чистий прибуток - 15 - 20 млн. крб. В їхніх руках перебувала також більшість підприємств переробної промисловості. На Волині, Поділлі, Київщині поляки володіли 941 підприємством, де працювали 92,5 тис. робітників і вироблялося продукції більш як на 210 млн. крб. За тогочасними цінами сума - величезна.
Таким чином якщо прослідкувати за еволюцією економічних відносин польської шляхти за період з XV - XX ст., то тут, на нашу думку, простежується тенденція ведення польською шляхтою господарства фільваркового типу з подальшим вкрапленням в нього елементів капіталістичних відносин.
Розділ ІІІ. Польсько-шляхетська культура3.1 Загальні чинники впливу на формування польсько - шляхетської культуриЯкщо вести мову про полько-шляхетську культуру даного періоду, необхідно, на нашу думку, зупинитися на одному досить важливому факті. А саме, як зазначають українські дослідники Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г., в другій половині XIX ст. змінилося становище польської шляхти. Вона тратила привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла лише польська аристократія, яка найшвидше знаходила спільну мову з правлячими колами Росії та Австро-Угорщини. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у так званих вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку, освіту і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брало участь у громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж XIX - першої половини XX ст. чисельність осіб, пов'язаних із розумовою працею, зросла у всіх країнах - загарбницях майже в десять разів. Наприкінці ХІХ ст. шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Формувалися нові соціальні поділи. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців і торговців.Друга половина ХІХ ст. була добою позитивізму та періодом інтенсифікації культурного життя, посилення його демократичного змісту, залучення до культурних здобутків ширших верств населення. Суспільні зміни, які відбувалися на очах сучасників, не могли не викликати реакції інтелектуально - мистецьких кіл. Позитивістській світогляд, у якому значне місце посідали натуралістичні і прагматичні засади ставлення до життя, не витіснив зі свідомості представників польської шляхти національної мотивації. Реакція польського населення на національний утиск з боку урядів Росії та Німеччини пробуджувала громадську активність, сприяла згуртуванню різних верств на національній основі без огляду на державні кордони. Позитивістські ідеї „органічної праці" означали заміну формули порятунку нації через відновлення державності новою формулою „збереження нації" без державності.Умови розвитку польської шляхетської культури були різними. Якщо Росії та Німеччині національна культура існувала, долаючи опір і перешкоди урядових структур, то в Галичині під Ладою Австро-Угорщини вона отримала сприятливі можливості для поширення. Але у всіх частинах, де проживало польське населення, в суспільній свідомості домінували позитивістські погляди, згідно з якими „не мрії, а праця потрібна вітчизні". Разом з тим польська шляхта разом з творчою інтелігенцією критично оцінювали швидке поширення міщанських зразків збагачення і деморалізації, які йшли поряд із культом грошей. Б. Бялоблоцький в 1884 р. у статті „Пониження ідеалу" виступив з критикою міщанського ідеалу щастя, кий прагне „заблокувати сої двері перед вуличним натовпом і закрити ставнями вікна, щоб не чути постійних стогонів злидарів і бідноти". Йому торував Я.П. Поплавський у статті „Пониження ідеалів", протестуючи проти освячення грубого егоїзму. У культурі доби позитивізму відбилося зіткнення двох провідних світоглядів - старого романтично-станового з його ідеалами служіння традиціям, національній справі, і прагматично-позитивістського, скерованого у майбутнє з вірою у розв'язання суспільних проблем.На культурний розвиток польської шляхти у другій половині ХІХ ст. особливо великий вплив чинила преса і публіцистика. Газети, часописи, брошури виходили великими накладами і, незважаючи на цензуру, доносили до шляхти та й польського населення загалом провідні ідеї сучасності. При цьому відбувалася спеціалізація видань, орієнтація на певну соціальну аудиторію. Так, газета Кур'єр варшавський у 80-х роках збільшила наклад до 30 тис. примірників, ще кілька варшавських газет мали наклади понад 10 тисяч примірників.Преса відкривала читачам очі на світ, порушувала проблеми, які хвилювали суспільсто. У 1886 р. у Варшаві почав виходити тижневик „Голос", в якому один з його редакторів Я.Л. Поплавський вмістив програму видання, що викликало бурхливу полеміку. Він пропонував розрізняти „шляхетську" і „селянську" культури, але не протиставляти їх одна одній, а шукати шляхів зближення. Це був заклик творити культуру на народних традиціях і для народу, яка була б зрозумілою і близькою широким суспільним верствам.
