Помаранчева революція в Україні: зовнішні та внутрішні аспекти

Національний Університет Державної Податкової

Служби України

«Помаранчева революція» в Україні: зовнішні та внутрішні аспекти

Виконав: Харченко Ярослав Павлович

Факультет: Економіки і оподаткування

План

Розділ 1. Історичні передумови Помаранчевої революції

Розділ 2. Перспективи і загрози Помаранчевої революції

Розділ 3. Соціально-психологічний аспект Помаранчевої революції

Розділ 4. Помаранчева революція: Схід і Захід

Розділ 5. Помаранчева революція в оцінках західної та російської преси

Розділ 1.Історичні передумови Помаранчевої революції

Народ мій є, народ мій завжди буде, Ніхто не перекреслить мій народ!

В. Симоненко

Напередодні президентської виборчої кампанії 2004 року виповнилося 13 років новітній незалежній українській державі. Щоправда, сама ця держава, за яку український народ боровся протягом кількох століть, не була ні соціальною, ані демократичною, як про це писалося в її Основному Законі. Політичний та економічний лад країни був сумішшю решток радянської тоталітарної системи та елементів "дикого" капіталізму, побудованого на хижацькій експлуатації природних і людських ресурсів та незаконній приватизації. З одного боку, отримували надприбутки мафіозні клани, що поділили між собою найприбутковіші підприємства, з іншого - жебрацьке існування вели бюджетна сфера та малий і середній бізнес, що потерпав від неефективної податкової системи і сваволі чиновників. Державні структури обслуговували не інтереси народу, а олігархічного оточення колишнього президента Л. Кучми. Уряд лобіював інтереси злочинного великого бізнесу і приховував кошти від зростання валового внутрішнього продукту. Економічне зростання, започатковане в 2000 - 2001 роках урядом нинішнього глави держави, слугувало збагаченню кланів, а не всієї нації. За словами В. Ющенка, причиною бідності більшості населення була насамперед аморальність української влади, яка керувалась у внутрішній політиці єдиним правилом: "Гроші - влада - гроші". Під контролем кланової верхівки опинилася так звана "прокучмівська більшість" у Верховній Раді; фактичне керівництво країною здійснювалося всупереч Конституції з коридорів Адміністрації Президента України. Для утримання влади в своїх руках використовувалися податкові та правоохоронні органи, а також місцеві державні адміністрації, які у своїй діяльності керувалися не законами, а методами грубого тиску, залякування і шантажу. Україна не мала економічної незалежності через "багатовекторність" своєї зовнішньої політики (тобто геополітичну невизначеність, балансування між Росією і Заходом). Таким чином, перед українським суспільством у 2004 році постав шерег історичних завдань, без розв'язання яких поступальний розвиток був неможливий: 1) усунення від влади олігархічних кланів; 2) визначення основного вектора зовнішньої політики країни; 3) політична структуризація суспільства; 4) побудова соціальної внутрішньої політики та ліквідація економічного панування олігархічних мафіозних груп; 5) ліквідація політичного панування олігархів шляхом перетворення державних інститутів на незалежні гілки влади (судову, законодавчу, виконавчу); 6) забезпечення громадянських свобод українському народові. Головними труднощами на шляху виконання цих стратегічних завдань були: 1) незавершеність формування української політичної нації (слабка політична активність та низька громадянська і національна свідомість українців, несформованість середнього класу та національної буржуазії); 2) усталення інформаційної блокади в силу панування в інформаційному просторі України ЗМІ, контрольованих олігархами; 3) наявність ідеологічних та мовних суперечностей між Сходом і Заходом України, що посилювалися через втручання Росії у внутрішні справи України; 4) наявність потужного адміністративного ресурсу в руках діючої влади; 5) націленість влади на тотальну фальсифікацію виборів. Передумови революції Незважаючи на адміністративний тиск та націленість влади на фальсифікацію результатів виборів у 2004 році склались об'єктивні історичні передумови для здійснення національної демократичної революції українського народу. По-перше, вперше за 13 років незалежності всі основні політичні сили об'єднались у потужну коаліцію "Сила народу", до якої після першого туру виборів приєдналися Соціалістична партія О. Мороза і Партія промисловців та підприємців А. Кінаха. Опозиція сформувала потужну команду фахівців з державного управління, економічної політики, політичних технологій. Активісти виборчої кампанії В. Ющенка спромоглися створити потужні структури в більшості регіонів України. По-друге, опозиційні сили вперше очолив харизматичний лідер Віктор Ющенко, який не просто декларував свою виборчу програму, але зміг завоювати підтримку більшості населення України своїми конкретними справами - як "автор" національної валюти, успішний прем'єр-міністр та лідер найбільшого блоку політичних партій "Наша Україна", що дав надію українцям на підвищення рівня їхнього життя. Трудовий життєвий шлях В. Ющенка, його козацька вдача, відданість своїм принципам і прив'язаність до власної родини в очах пересічного українця були близькими до ідеалу державного мужа і дбайливого сім'янина. По-третє, українських виборців консолідував навколо фігури В. Ющенка гранично невдалий вибір кандидата від тодішньої української влади, яким стала особа з кримінальним минулим - В. Янукович. Цинічна українська верхівка недооцінила свій народ, який не міг за жодних обставин погодитися з тим, аби в країні остаточно утвердився нічим не прикритий бандитський режим. Тому український виборець, який проголосував за В. Ющенка, готовий був усіма доступними методами відстоювати свій вибір. По-четверте, команда В. Ющенка, за визнанням іноземних фахівців, провела одну з найбільш успішних у світовій історії виборчих кампаній, у якій було майже ідеально поєднано ефективний менеджмент, системний характер роботи виборчих штабів та надзвичайно вдало підібрану символіку - помаранчевий колір (теплі і яскраві кольори Сонця), точні гасла ("Ющенко - так!", "Вірю. Знаю. Можемо", "Разом переможемо"), що гуртували народ. Було налагоджено агітаційно-інформаційну роботу практично в кожному населеному пункті, підготовлено десятки тисяч кваліфікованих спостерігачів та членів виборчих комісій, що дало змогу не лише переконати людей, але й проконтролювати їхній вибір та забезпечити близько 50% голосів за В. Ющенка (хоча, за "офіційними" фальсифікованими даними, таких було лише близько 40%) вже в першому турі виборів і 51-53% - у другому проти відповідно 37% (39%, за фальсифікованими даними ЦВК) і 42-43% голосів за В. Януковича. Команда опозиційного кандидата переграла прихильників провладного кандидата практично в усіх аспектах виборчого процесу: кращій підготовці штабів та активістів, масовості і змістовності розповсюджуваної преси, вищому фаховому рівні теле - та радіоканалів, більш дієвій символіці. Так, лише один районний провінційний штаб В. Ющенка (один із тисяч йому подібних) протягом тижня міг розповсюдити від 10 до 30 тисяч газет, зібрати 8,5 тисяч підписів, підготувати близько 1000 спостерігачів, активістів, членів комісій та охоронців дільниць, завдяки чому йому вдалося забезпечити на своїй виборчій дільниці 40 000 голосів за В. Ющенка (86,2%) та примусити визнати свого кандидата законно обраним Президентом України сільські, міську і районну ради свого району задовго до переголосування другого туру. Та головною "зброєю" опозиції став сам опозиційний кандидат - В. Ющенко, що проїхав усю Україну і зустрівся із сотнями тисяч виборців. Ще одна причина, чому демократичний лідер переміг олігархічного, - поява численних і потужних громадянських кампаній, які вступили в боротьбу за свободу слова. Вони діяли цілком незалежно від центрального штабу В .Ющенка, але стали не менш знаковими символами революції, ніж ті структури, які були пов'язані з офіційним керівництвом кампанії Віктора Андрійовича. Організації "Пора", "Знаю!", "Чиста Україна" та інші розворушили громадську думку і розбудили свідомість громадян України, особливо молодих, підняли на боротьбу за свої права сотні тисяч активістів, розповсюдили мільйони примірників друкованого слова. По-п'яте, важливим фактором, що вплинув на переростання виборчого процесу в мирну революцію після фальсифікації виборів, була моральна та політична підтримка демократичних процесів в Україні світовою громадськістю і демократичними державами. Країни Європи та Америки попереджали українське керівництво про можливість застосування санкцій проти владної верхівки в разі проведення несправедливої виборчої кампанії та фальсифікації результатів виборів. Ця підтримка надихала українців в їхній боротьбі за свої права. По-шосте, найважливішою передумовою революції стало відродження українських національних традицій боротьби за загальну справу. Історики, політологи і навіть прості громадяни підмітили безпосередній зв'язок між подіями на Майдані і масовими виступами українців в історичні періоди, коли вирішувалася доля всього народу. Безпосередні предки українців -- анти (IV-VII століття нашої ери), за твердженнями давніх істориків, усі найважливіші справи вирішували на вічах - загальних зборах дорослих членів племені. У Київській Русі віча теж відігравали надзвичайно важливу роль. Рішення на них приймалися під впливом запальних промов тогочасних ораторів - князів і полководців. У козацькій державі загальні збори - рада - були найвищим органом управління. Брали участь у ній всі охочі, що прибували з усіх куточків держави. Хоча найвищим представницьким органом у сучасній Україні є Верховна Рада, проте в умовах узурпації влади кланами майдан Незалежності в Києві став місцем багатосоттисячних народних зібрань, де протягом кількох тижнів щодня збирались українці і слухали промови своїх провідників - В. Ющенка, Ю. Тимошенко, Ю. Луценка та ін. Майдан став фактично революційним парламентом і народною армією, яка без зброї боролася проти злочинної влади і відстоювала волю народу. Подібні майдани, тільки меншого розміру, функціонували в більшості великих українських міст. Майданна рада стала тимчасово головним органом народовладдя, тобто рупором безпосередньої волі народу, під ненасильницьким тиском якого представницькі органи демократії (в Києві - Верховна Рада, на місцях - сільські, міські, районні та обласні ради) приймали історичні рішення. Таке пряме народовладдя є віддзеркаленням подій кількасотлітньої давності, коли козацькі ради в сотнях (можна порівняти з теперішніми районами), полках (теперішні області) та в усій країні (нинішня держава, законодавчим органом якої є Верховна Рада) перебирали владу на себе. Як бачимо, маємо справу з одним і тим же явищем, що свідчить про стихійне відродження в ході помаранчевої революції українських історичних традицій у відстоюванні своїх прав та здійсненні прямого правління народу. Українці, які під тягарем багатосотлітнього морального і фізичного нищення вже й самі перестали вірити, що вони коли-небудь зможуть організовано й масово виступити за свої права, нарешті піднялися, встали з колін і, за словами В. Ющенка, довели все-таки істинність слів національного гімну, який декларує, що вони - козацького роду. Люди, більшість з-поміж яких, мабуть, ніколи не співали вголос свого національного гімну, тепер протягом кількох тижнів закінчували кожний новий день боротьби його виконанням. Важливою передумовою революції стало формування в Україні середнього класу -- національної буржуазії, яка й стала її основним рушієм. По-сьоме, фактор, без якого не відбулось би революції, - це безпрецедентна фальсифікація виборів багатьма місцевими виборчими комісіями та Центрвиборчкомом, здійснена на замовлення тодішньої влади. Ця фальсифікація відбувалась у безліч різних способів: і через умисні неправильності у списках виборців, і шляхом голосування за фальшивими відкріпними посвідченнями, й за допомогою "голосування" після закриття виборчих дільниць та фальшивого голосування "вдома" тощо. Всі ці грубі порушення стали підставою для визнання рішенням Верховного Суду від 3 грудня 2004 року повторного голосування 21 листопада недійсним та призначення переголосування другого туру виборів на 26 грудня.

Розділ 2.Перспективи і загрози Помаранчевої революції

Словом "революція" прийнято позначати будь-які швидкі й радикальні (засадні) зміни в будь-якій галузі людської діяльності - світогляді, науці, техніці, суспільно-політичному житті - на противагу еволюції - довготривалим, поступовим й частковим удосконаленням. Політичні революції можуть бути насильницькими і мирними. Не кожна з "буржуазних" революцій у Європі відбувалася за сценарієм Французької революції. Але навіть Французька революція породила не тільки якобінство: якраз "романтики", або "мрійники" залишили нам ту Декларацію прав людини і громадянина, яка й сьогодні залишається актуальною. Про можливість мирних посткомуністичних революцій свідчать "оксамитові" революції в Центральній Європі (наприклад у Чехії 1989-го року) чи недавня революція в Грузії. Якщо масові протести зорієнтовані на мирну перспективу, то вірогідність переростання їх у насильницькі залежить від того, наскільки диктаторський чи авторитарний режим задля збереження своєї влади готовий іти на насильство чи провокації. Мирний характер масових протестів - важлива ознака української помаранчевої революції. Багато людей зауважують ще й особливий її настрій: вона не тільки мирна, а й радісна. За одночасного супроводу тривоги. Джерелом цієї радості є усвідомлення людьми своєї гідності - віднайденої в собі здатності до громадянської дії і єднання. А тому моральну характеристику помаранчевої революції я б сформулював так: утвердження особистої та національної гідності. Оскільки кожен учасник велелюдних зібрань на майдані Незалежності - і, сподіваюсь, в інших містах України - почував себе особистістю, то ці зібрання не виявляли ознак нетерпимості та фанатизму юрби. Самовпевнена віра влади в покірність і безсилля народу, переконаність у тому, що ним можна успішно й безкарно маніпулювати, викликала почуття обурення - і це стало найважливішою мотивацією масових протестів: "Ми - не бидло". Брутальна фальсифікація другого туру виборів 21 листопада стала тільки поштовхом до публічного вияву цього обурення. Якщо говорити про ідеологію помаранчевих акцій - про цінності, на яких наголошували учасники протесаного руху, - то слова "свобода", "правда", "справедливість", "єдність" і "нація" звучали найчастіше. Малася на увазі передусім свобода від насильства над засадними правами людини - свободою слова та свободою громадянського волевиявлення. Контроль олігархічних кланів у часи "кучмізму" над мас-медіа, над телеканалами і радіостанціями спричиняв зростаюче масове невдоволення. Поява "5-го каналу" означала прорив цієї блокади вільного слова. Як і "повстання" журналістів проти "темників". Йшлося не тільки про право громадянина знати суспільно важливі факти в усій їх повноті (а не вдовольнятися відібраною, "просіяною" інформацію), але також і про право мати вільний доступ до ідей: до тлумачень фактів у світлі різних ціннісних орієнтацій та перспектив. Тобто йшлося про скасування монополії панівних кланів на оцінку та тлумачення фактів. Свобода від насильства ("свобода від", "негативна свобода"), простір якої в демократичних правових державах передусім означений правами людини, є засадною цінністю: без неї неможлива позитивна свобода - ті життєві перспективи, які реалізують люди, позбавившись від насильства. Одну з таких перспектив учасники масових протестів позначали словом "правда": йшлося вже не про свободу слова як таку, а про те, що люди говорять. Свобода і правда пов'язані між собою ("Пізнайте правду і вона визволить вас"). Слово "правда" має два значення - правда як чесність (щирість) і правда як істина. Наголос на чесності спрямований передусім проти того різновиду лицемірства (брехні), коли слово використовують як засіб для маскування прихованих цілей. У нашій ситуації найчастіше маємо справу з прикриттям особистих і корпоративних економічних інтересів розмовами про інтереси народу. Внаслідок злиття бізнесу і політики ("олігархізації") егоїстичні економічні інтереси осіб, що об'єдналися в клани, стали основною причиною всезагальної корупції. Лицемірство і цинізм влади, яка словами про інтереси народу прикривала його пограбування, нагромадило в народі вибуховий потенціал обурення. Поєднання влади з криміналом зробило популярним слово "бандити". Слово "чесність" у цьому контексті означало не тільки відмову від лицемірства і брехні, а й чесне дотримання закону. Ця зорієнтованість помаранчевої революції на верховенство права, на правову демократію означала цивілізаційний вибір України: бути європейською нацією. Тому я згоден із тими, хто означує нинішні масові протести як громадянську революцію. Але оскільки вона відбувалася в молодій незалежній державі, існування якої не триває і двох десятків літ, то йшлося воднораз про громадянську консолідацію - про формування політичної нації. Формування громадянського суспільства і політичної нації у даному разі збігається. Але відсутність лицемірства і чесність (щирість) іще не означає звільнення від ілюзій, стереотипів і фобій, успадкованих від комуністичного минулого чи створених політтехнологами в період "кучмізму". Для того щоб постало громадянське суспільство, має з'явитися тип людини, відкритої для правди, здатної прислухатися до аргументів іншого й у разі їхньої виправданості змінювати свої переконання. Люди, свідомість яких скута закостенілими, непорушними стереотипами, не можуть утворити відкрите суспільство. І тут ідеться вже про глибше розуміння правди, про перехід від правди як чесності (щирості) до правди-істини. У даному разі поняття правди-істини не зводиться до простої відповідності тверджень фактам (хоч і це важливо), а про здатність людини до критичної самооцінки як важливої складової критичної самосвідомості. Наявність критичної самосвідомості є запорукою успішного розв'язання багатьох суспільних проблем. Засобом, який розвиває здатність людей до критичного самоусвідомлення і дозволяє добиватися розв'язання цих проблем, є відкрита й чесна публічна дискусія. Чесна не тільки в сенсі відсутності лицемірства (прихованих цілей), а й у сенсі наявності в учасників дискусії готовності шляхом самоусвідомлення відмовитися від закостенілих стереотипів, різного роду фобій і міфологем. Це означає не відмову від ціннісних переконань, а тільки свідоме ставлення до них. І саме така публічна дискусія є найнадійнішим шляхом до визнання засадних цінностей як основи громадянської єдності. Воднораз вона дозволить у кожний історичний момент досягати згоди в розв'язанні цілої низки конкретних суспільних проблем, націлених на забезпечення якомога вищої якості життя. Без розв'язання цих проблем - економічних, соціальних, культурних - громадянська єдність залишиться лише гаслом, яке швидко зношується (через брак конкретного наповнення!). Одначе важливою передумовою успішного "щоденного плебісциту" (Ренан) є попереднє усвідомлення громадянської єдності та її і відчуття. Бо якраз це усвідомлення і відчуття наснажує віру спільноти людей в свою колективну спроможність розв'язувати найгостріші проблеми, а не використовувати ці проблеми для поділу за географічними, соціальними, релігійними чи етнічними ознаками. Безперечно, що почуття цієї солідарності повинно втілюватись у нашій здатності доходити до порозуміння і згоди в розв'язанні конкретних проблем. Розв'язанні на основі справедливості не ідеальної, а реально досяжної. Це почуття громадянської солідарності є важливим здобутком помаранчевої революції. Сподівання, що будь-яка проблема буде розв'язуватися шляхом відкритого публічного обговорення і на основі справедливості, є одним із найважливіших очікувань учасників нещодавніх масових протестів. Існує очевидна підстава розглядати помаранчеву революцію як продовження громадянських і національно-визвольних рухів попередніх періодів української історії. У ближчій ретроспективі очевидне те, що єднає її, наприклад, із дисидентським та правозахисним рухом 1960--1980 років: маю на увазі поцінування особистості, свободи (прав людини) та нації. Одначе очевидні й серйозні відмінності між цими двома періодами громадянського руху: рух шістдесятників був нечисленним і переважно інтелігентським. Окрім того, за відсутності незалежної держави формування політичної нації навколо української етнічної серцевини не мало жодної перспективи (тому наголос робився на культурному визначенні нації). Більшою мірою помаранчеву революцію можна розглядати як продовження масових рухів початку 1990-х. Але вона відрізняється значно більшим числом учасників та ширшою представленістю різних груп - студентів, підприємців, інтелігенції, службовців. Важливою її особливістю є також те, що вона демонструє більшу здатність вивищуватися над відмінностями -- соціальними (її учасниками були всі групи населення -- від бідних до заможних і багатих), мовними, етнічними, релігійними. Друга відмінність полягає в тому, що вона мала політичних лідерів, які володіли багатим конструктивним політичним і адміністративним досвідом. Якщо в глибині душі вони навіть і зберігали емоційну наснагу романтизму, ідеалізму та релігійності, то водночас проявили здатність бути реалістами і прагматиками в конкретних політичних діях. Це важливо: без цього політична боротьба була би приречена на поразку. Я б не сказав, що політичні лідери національно-демократичного руху початку 1990-х не розуміли потреби в розумному прагматизмі: іншим був стан масової свідомості, демократичні лідери не мали за собою добре організованих громадських структур і самі вони ще не набули відповідного політичного та адміністративного досвіду. Думаю, помилкою було би пробувати втиснути помаранчеву революцію в звичні типології, скажімо, за соціальними групами чи "класами", які виступають основною рушійною силою революції (згадаймо марксистську класифікацію революцій). Можна, звичайно, вбачати якісь аналогії з буржуазними революціями в Європі (особливо якщо брати до уваги громадянський аспект цих революцій), але такі аналогії здатні радше затінити відмінність історичних ситуацій. Джерело помаранчевої революції хоч і містить економічний складник (бідність переважної частини народу і величезне та нечесно здобуте багатство купки олігархів), але основний її мотив - морально-правовий. Хочу завершити цю свою характеристику помаранчевої революції твердженням про те, що вона тільки розпочалася. Та навіть без огляду на її продовження нещодавні масові протести уже є важливим здобутком: вони великою мірою змінили ментальність народу. І все ж повною мірою ці масові протести можна буде назвати революцією лише в тому разі, якщо вони матимуть прогресивне продовження - масштабні якісні перетворення українського суспільно-політичного життя. Це залежить від усіх нас. Йдеться про подальший розвиток подій. Найважливіша загроза, яка очікує на будь-яку революцію, -- це опір сил, які не поділяють мети руху і яким вдається мінімізувати або й звести нанівець його результати. Зокрема перехопивши гасла масових протестів. Тому активність громадянського руху має бути спрямована проти "прихватизації" нашої революції цими силами. Звідси висновок: не заколисувати себе поки що досить скромними здобутками, критично оцінювати реальні результати, а за цього рухатися наполегливо, крок за кроком, до здійснення тих сподівань на серйозні зміни в суспільно-політичному житті, які і були справжнім рушієм помаранчевої революції. Свобода, правда, справедливість! В єдності - наша сила!

Страницы: 1, 2