З юридичної точки зору раб не був суб'єктом, а лише об'єктом права. За ним не визнавалось жодної правоздатності ні в публічній, ні в приватній сфері. Раби не могли служити в римських легіонах, не платили повинностей оскільки не були власниками майна, не могли мати сім'ю. Зв'язок раба з рабине, а між тим і з будь якою жінкою, не визнавався шлюбом і не породжував ніяких правових наслідків. Раб вважався тільки річчю і не більше. Звичайно, як і будь-яка річ раб виступав предметом будь-якого приватно - правового право чину, цивільного спору. Ульпіан уточнює: «З точки зору цивільного права раби вважаються ніким». Як об'єкт власності його можна було купити, продати, подарувати, передати у спадок, віддати в заставу. За заподіяння шкоди рабу, позов на кривдника подавав не раб, а його господар, як за заподіяння шкоди будь-якій речі. Слід сказати, що держава у відносини господарів з рабами не втручалась, ніяких гарантій захисту рабів не встановлювала, а навпаки підтримувала щодо них політику терору і насильства.
Раби знаходились у державній і приватній власності. Встановленню рабства сприяло багато чинників серед яких: 1) військовий полон, або захоплення людини, належної до держави, яка не пов'язана з Римом ніяким договорами. Військовий полон був основним джерелом рабства, оскільки, як вже зазначалось постійні завойовницькі війни сприяли захопленню великої кількості рабів, які користувалися попитом, як на внутрішньому так і на зовнішньому ринку; 2) народження від рабині навіть якщо батько був вільним; 3) купівля рабів за кордоном; 4) продаж римського громадянина в рабство за скоєння тяжких злочинів чи несплати боргів.
Проте раб був не просто річчю, а об'єктом, який мав розум, сильну волю здатність до творчості. І було б просто не розумно використовувати раба, як просто знаряддя для праці, зневажаючи його інтелектуальні й інші людські якості. Так раби були й вчителями дітей господаря, лікарями, поетами, скульпторами, управителями маєтків та довіреними господаря. Вони могли навіть мати своїх рабів, заробляти гроші, одержувати від господаря подарунки.
Однак найчастіше раби отримували від господаря певну частину майна для управління, оскільки рабовласники, зосереджуючи в провінціях великі маєтки не завжди могли безпосередньо займатися господарськими справами. З другого боку раби в таких дорученнях були дуже заінтересовані, тому що це зокрема полегшувало їхню долю, при сумлінному веденні господарства, вони розраховували на прихильність господаря і зрештою за допомогою власних здібностей і спритності мали змогу накопичити деякий капітал для викупу.
Такі форми експлуатації рабів стали швидко поширюватись. Надання рабам певного майна для управління дістало назву рабська пекулія. Цей термін ймовірно походить від лат. слова pecus, що означає худоба, а точніше надане для управління майно. Можна зазначити, що цей інститут практикувався і відносно підвладних дітей господаря. Однак вступати в будь-які приватно - правові відносини з безправною особою, звичайно ніхто не хотів. Тому виникло питання про надання рабу правоздатності в приватній сфері. Але правоздатність раба не відповідала інтересам та водночас принижувала римських громадян. Та римське право знаходить вихід і з такої ситуації. Не визнаючи раба правоздатною особою, воно, однак визнає юридичну силу за операціями, що здійснюються рабом, але зрозуміло в таких межах, які відповідали пекулію, як форми експлуатації. Таким чином надання рабу пекулія, він отримує можливість здійснювати юридичні дії, тобто укладати будь-які договори, що випливають з необхідності раціонально вести доручене йому господарство, але в межах пекулія.
Звичайно така діяльність раба, що дозволяла йому здійснювати певні юридичні дії суворо регламентувалася. Все отримане рабом при здійсненні таких дій переходило у власність господаря: «що отримується через посередництво раба - отримується для пана». Проте і зобов'язання, що випливали з пекулія покладалися на господаря. Він був також відповідальний за договорами укладеними рабом, але тільки за тими, що відповідали умовам пекулія, за договорами, які виходили за його межі господар відповідальності не ніс.
Деякі романісти розглядають, рабський пекулій, як наділення раба певною правосуб'єктністю. Але таке твердження не відповідало дійсності, оскільки раби не отримували навіть незначної правосуб'єктності. Вони діяли від імені, за дорученням і на благо своєму господареві, не несучи ніякої відповідальності за укладені договори. В наш час рабів можна порівняти хіба що з торговельними автоматами, які так само, як і раби виконують тільки технічні функції, тому раби були тільки технічними виконавцями.
Та крім виснажливої праці в маєтках господаря, раби могли отримати свободу. Способи припинення рабства були такі: 1) відпущення раба на волю його господарем. Але при цьому встановлювалась гранична допустимість відпуску рабів на волю. Як вже згадувалось раб відпущений на волю називався вільновідпущеником і набував статус свого господаря, який відпустив його на волю. 2) звільнення рабів на волю за ініціативи держави. Такі випадки траплялися за значні заслуги рабів перед Римською державою і суспільством. Як збереглось в історії, римські урядовці часто довідувались від рабів-донощиків про антидержавні змови, повстання рабів і ін. Таких рабів держава звільняла від рабства, надавала грошову допомогу, а іноді і римське громадянство.
Таким чином можна виділити, що в римському рабовласницькому суспільстві сформувались два види експлуатації рабів, один з них фізичний, другий інтелектуальний. Складовою першого є фізична сила, яка використовується на важких роботах, а саме при оброблянні полів, збиранні урожаю, на будівництві, в майстернях тощо. Складовою ж другого є не важка та водночас корисна, як для господаря так і для самого раба - розумова діяльність, яка не потребує застосуванню фізичної сили з використанням тільки розумових здібностей раба. Такий вдалий поділ і застосування рабської праці сприяло значним досягненням рабовласників і розвитку їхнього господарства. Такий поділ праці виступав, як ліва і права рука рабовласника, що забезпезпечувало успіх у його намірах.
1.2 Рабовласницька система
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н.е. була захоплена вся Італія. В I ст. до н.е. Рим перетворився в світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
На рубежі III-II ст. до н.е. в соціально-економічному житті Риму відбулися глибокі зміни. Патріархальна система рабства на той час розвинулась у так зване класичне рабство, а рабовласницький спосіб виробництва досяг найбільшої зрілості і римське суспільство в цілому набуло рабовласницький характер. У IV-III ст. до н.е. перехід від патріархального до класичного рабства на території Італії проходив у грецьких містах - колоніях Південної Італії і Сицилії. Пануючим класичне рабство в більшості областей Апеннінського півострова стало тільки в II ст. до н.е.
Ще на початкових етапах розвитку Римської держави рабство носило патріархальний характер. Він характеризувався ти, що раби були нечисленними, вони проживали разом з господарем і були членами його сім'ї. В той час раби в основному були зайняті сільським господарством, працювали разом з господарями на полі, в домашньому господарстві.
Оформлення класичного рабства в Італії мало всесвітньо-історичне значення, оскільки пізніше це рабство в його італійсько-римській формі розповсюдилося по всьому Середземномор'ю і відіграло важливу роль в історичних долях населяючих його народів і в їх економічному піднесенні. Проте сам перехід до класичного рабства не знаменував зміну однієї рабовласницької формації іншою, а лише трансформацію двох стадій розвитку однієї і тієї ж рабовласницько-античної системи. Перехід до класичного рабства супроводжувався глибокими змінами в соціально-економічному і культурному житті суспільства, виробництві і способі життя.
Основні причини таких змін кореняться не у війнах, а в характері соціально-економічних, політичних і культурних особливостей римського суспільства. Внутрішня еволюція суспільно-політичних відносин в Римі IV-III ст. до н.е. вела до виникнення нових форм класичного рабства. Концентрація землі в одних руках, розвиток і поширення приватної власності, ремесел, торгівлі, грошового обігу, зародження товарного господарства вимагали дешевої робочої сили. В ранній період у середині країни цією робочою силою були плебеї, клієнти, боржники.
Проте боротьба плебеїв з патриціями завершилась забороною боргової кабали, ослабленням залежності клієнтів; значна частина клієнтів і плебеїв отримала земельні наділи. Примусити ж працювати вільного землевласника, що добивався рівноправності, було важко. Такою робочою силою могла бути тільки позбавлена всяких прав і власності людина. Звідси і випливає посилення агресивності Риму, постійні завойовницькі війни і поневолення завойованого населення.
Класичне рабство було закономірним результатом зростання виробництва і між класової боротьби в римському суспільстві. Війни лише прискорювали цей процес.
Особливості рабовласницької системи в республіканський період були наступні:
У відмінності від патріархальної системи рабства, де виробництво було спрямоване на задоволення власних потреб, при класичному рабстві виробництво направлене для вироблення додаткової одиниці продукції, з метою її продажу і отримання прибутку. У рабовласницькому господарстві організовується товарне виробництво, яке розхитує підвалини натурально-господарських відносин. Раніше ізольовані господарства починають встановлювати більш-менш тісні зв'язки з ринком.
Основною формою рабовласницького господарства була вілла - маєток у 25-100 га з кількома десятками рабів. Унаслідок концентрації землі, дешевої робочої сили, великої кількості рабів виникли латифундії. Володіння землею було почесним привілеєм сенаторів, доходи, яких йшли переважно від землі, а майно оцінювалось не менше, як в 1 млн. сестерціїв. Дрібні власники-селяни не витримали конкуренції дешевої рабської праці залишали землю і йшли в міста, передусім в Рим. Боротьба за землю була важливою ознакою економічного розвитку Риму. У II-I ст. до н.е. власники вілл і майстерень прагнуть не тільки отримання більшої кількості додаткового продукту, але й до грошової його реалізації. Прагнення до отримання більше додаткового продукту, супроводжується більшою експлуатацією рабів, ускладнення внутрішньої структури господарства, зростання підприємницьких начал виробництва у суспільстві.
Зростала чисельність рабів. Раби стали численним класом римсько-італійського суспільства. В I ст. до н.е. в Італії налічувалось близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Вони відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства - сільському господарстві, гірничодобувній справі, металургії, будівництві. Проте працю вільних і напівзалежних працівників продовжують використовувати і надалі. Раби поділялись на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, вчителі, ремісники, управителі, медики і інші і використовувались у домашньому господарстві. Багато рабів працювали в каменоломнях, рудниках, ремісничих майстернях, але основна частина - у сільському господарстві. Праця рабів у сільському господарстві дає нам чітке уявлення насамперед про межі і форми експлуатації, їх вплив на розвиток цієї галузі і взагалі суть рабовласницької системи, тому доцільно було б розглянути це положення детальніше.
Особливістю сучасного сільського господарства є його обумовленість розвитком промисловості: воно перетворюється, по суті кажучи, в різновид промисловості, хоча і зберігає деяку специфіку.
У докапіталістичних суспільствах, зокрема в умовах рабовласницької формації, положення було іншим. Промисловості, як такої в той час ще не існувало, а провідною галуззю народного господарства було сільське господарство. Воно визначало обличчя епохи, характерні особливості виробництва і виробничих відносин. Особливо важливою була роль землеробства. У античному світі не розвиток ремісничого виробництва визначав рівень і спрямованість розвитку землеробства, а навпаки, розвиток сільського господарства обумовлював хід і еволюцію ремесла. У зв'язку з цим, питання про експлуатацію рабської праці в сільському господарстві Італії I ст. до н.е. - I ст. н.е. і проблема продуктивності рабської праці в землеробстві мають велике методологічне значення.
Раб, як працівник мав цілий ряд особливостей, що відрізняли його від інших категорій працівників, зокрема від вільного землероба напіввільного колона, кріпосного селянина або найманого робітника. Ці особливості: 1) абсолютна незацікавленість раба в результатах своєї праці; 2) безправність рабів і зведення до рівня знаряддя, що говорить; 3) відсутність будь-яких стримуючих сил - економічних, законодавчих, моральних чи релігійних, які б обмежували рабовласника в експлуатації рабів; 4) можливість використання у процесі праці великої кількості рабів, що відкривало необмежені простори рабовласникам у найжорстокішій і всеосяжній експлуатації рабської праці, чого не було і нема в інших країнах. Проте всі ці особливості дозрівши, виявилися не відразу, вони діяли не у всі періоди рабовласницької формації з однаковою інтенсивністю, внаслідок чого норми і ступінь експлуатації рабської праці не стояли на одному рівні, а безперервно мінялися.
Ці зміни найбільш були відчутні в період класичного рабства, що було спрямоване, як вже зазначалося, на виробництво додаткової кількості продукції, яке вимагало для збільшення виробництва значної робочої сили. Тому в цей період найяскравіше проявляються активні дії рабовласників, що спрямовані на посилення експлуатації дешевої рабської праці з метою, звичайно, збільшити свої капітали, або розбагатіти.
Багато римських письменників - Катон, Варрон, Колумелла і ін у своїх творах розглядали питання експлуатації рабської праці взагалі та зокрема у сільському господарстві. Та проте всі вони були однієї думки, яка відповідала інтересам рабовласників. Зокрема вони викладали такі твердження. Раби повинні бути завжди в роботі, для них не існує святкових і вихідних днів, навіть у разі негоди вони трудяться стільки ж часу, як і в ясний день. Влітку вони без тяганини йшли на роботу з першим променем світла, тобто в 4 год. ранку, а поверталася на віллу у сутінках, в 10-11 год. вечора, так що робочий день рабів влітку становив близько 18-19 годин. У зимовий час, не дивлячись скорочення тривалості дня, тривалість робочого часу рабів не зменшувалася.
Наскільки відомо, римські автори ніде не згадують про обідні і інші перерви протягом робочого дня. Вони тільки зазначають, що раби приймали їжу перед відходом на роботу і одержували свій пайок при поверненні з роботи. Беручи до уваги характер харчування рабів, можна вважати, що рабовласник не дозволяв робити взагалі обідні перерви, обмежувався дуже короткими зупинками для поглинання і так мізерного пайка, усухом'ятку, економлячи таким чином виробничий час працівника.
Прагнучи інтенсифікувати рабську працю, заповнити всі пори робочого дня, теоретики і практики рабовласницького господарства розробили досить складну систему денних, тижневих і місячних норм виробництва майже для всіх головних робіт в сільському господарстві, за невиконання яких раби строго карались, а за перевиконання заохочувались.
Таким чином в епоху класичного рабства прагнення до отримання додаткового продукту призвело до різкого збільшення ступеня і міри експлуатації рабів в порівнянні з епохою патріархального рабства. Це збільшення з позиції рабовласників відбулося передбачуваним чином у вигляді продовження робочого дня і його максимального виробничого заповнення, скорочення необхідних потреб працівника, інтенсифікації його праці. Проте в руках рабовласника знаходився ще такий важіль для збільшення кількості додаткового продукту, як підвищення результативності рабської праці за одиницю часу, тобто збільшення продуктивності праці.
Однак збільшення величини експлуатації рабської праці не могло не позначитись на становищі раба, як з юридичної точки зору, так і з позиції його становища в суспільстві. Та найбільше ця болюча проблема відбилась на відносинах і ставленні раба до господаря, внаслідок чого виникають протиріччя, часто загострюються конфлікти між рабами і рабовласниками. Раби піднімали грандіозні багатолюдні повстання, які констатували неблагополуччя в римському рабовласницькому суспільстві і неефективність такого способу виробництва. Соціальна напруженість, що склалася в суспільстві, переростає в напружену боротьбу. Класова боротьба стала виконувати велику роль в тій загальній системі соціально-класових суперечностей, які привели в рух весь складний механізм римського суспільства.
Наскільки відомо саме в період республіки на час функціонування класичного рабства, відбулись найбільші рабські повстання - перше і друге сицилійські, повстання Спартака, це був період існування найзріліших форм рабства, їх кризи і відмирання. І навряд чи це було випадковістю.
Саме в період функціонування найзріліших форм даної формації, на класичній стадії рабства формується основна класова суперечність, але і вона знаходиться не в статичному стані, а виступає, як необхідний прояв всієї класової структури, тобто виражає головний антагонізм, не дивлячись на всі спроби державних інститутів локалізувати і знешкодити його руйнівні дії. Але, які б не були сильні і численні повстання, і наскільки б вони не наносили чутливих ударів по соціально-політичній системі, вони не тільки не можуть її перекинути, але і як би удосконалюють цю систему, показуючи пануючому класу його слабкі місця. В усякому разі повстання основного пригноблюваного класу-виробника, спалахуючи в класичній стадії рабства, - визначає нормальне функціонування всієї системи. Суть цього положення полягає в тому, що така неправомірна експлуатація і жорстоке відношення до раба є своєрідним принципом класичної стадії рабства, який саме і передбачає можливість виникнення протиріч, а як максимум повстань.
Інакше кажучи, в умовах подібної експлуатації рабовласницьке господарство могло бути рентабельним, приносило максимальну користь лише за умови швидкої зміни персоналу, при існуванні постійних і дешевих джерел поповнення рабської сили. Зменшення припливу рабів або збільшення їх вартості підривало в корінні прибутковість рабовласницького маєтку класичного часу, порушувало самі основи рабовласницького виробництва цього типу, зводило його на нижчий рівень, або зумовлювало необхідним появу нових виробничих відносин, при яких процес виробництва функціонував би нормальним чином. У епоху класичного рабства виробництво, за словами К. Маркса про капіталістичне виробництво, «розвиває техніку і комбінацію суспільного процесу виробництва лише таким шляхом, який підриває в той же самий час джерела всякого багатства: землю і робітника». Хижацька, варварська експлуатація рабської праці в класичний період не могла продовжуватись так довго, розтрата робочої сили була такою швидкою і інтенсивною, що в силу розвитку самого процесу виробництва система такої експлуатації досить скоро вичерпала свої виробничі можливості і повинна була змінитися іншою системою.
