Короткий огляд природних умов і природних ресурсів Дніпропетровської області показує, що вони створюють сприятливі умови для різнобічної господарської діяльності населення. Саме тому цей благодатний край активно заселявся і освоювався козаками. У найзручніших місцях понад берегами рік і річечок, на островах, у ярах, балках чи байраках вони засновували свої поселення. Не випадково, що дуже давно існує прислів'я, яке наводив у своєму творі український літописець початку XVIII ст. Григорій Грабянко, хоч і в дещо зміненому вигляді: «Де лоза - там і козак, а де байрак - там по сто і двісті козаків». [31]
Великий Луг знаходився у серці козацьких земель, які давали все, що було потрібно для життя. Лагідний клімат, родючі землі, зелений океан степових рослин, хмари птахів в піднебессі, безліч дичини, переповнені рибою озера і річки - все це сприяло швидкому заселенню цих земель козацтвом.
Розділ ІІ. Історія виникнення та існування Січей
2.1. Передумови виникнення та устрій життя на Січі
Дніпропетровщина - батьківщина запорізького козацтва. З восьми Запорізьких Січей, які існували протягом XV-XVIII ст. (більше 200років), п'ять розташувалися на території нинішньої Дніпропетровської області. Це - Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам'янська, Нова (Підпільненська). [11]
Що ж, власне, означає слово «козак»? Починаючи з XVI ст. історики ведуть гострі суперечки з цього приводу. В.Антонович писав: «У XVII ст. і наші і чужі письменники, трактуючи це слово, йшли більш за все стежкою філології (тоді була така мода в науці)…До таких письменників перш усього належать два поляки XVII ст.: Пясецький і Коховський…Вони прирівнюють слово козак до слова коза; із останнього, на їх думку, вийшла назва козаків, бо козаки , мовляв, на своїх конях були такі прудкі, як ті кози.
Письменники XVIII ст. Грабянка, а за ним і Рігельман, назву «козак» виводили від хозар, що переселилися на Україну під час нападу монголів…
Ян Потоцький заходжувався довести, що козаки - це нащадки тих косогів, яких Мстислав Володимиренко в ХІ ст. пересилив на Чернігівщину».
Тепер ці «теорії» викликають посмішку, але в часи зародження історії як науки вони серйозно обговорювалися вченими мужами. Слово «козак» має, безперечно, тюркське походження і йому властиве широке значення у половецькій, татарській, турецькій та деяких інших мовах. Найчастіше воно означало вільну, незалежну й озброєну людину, а половці називали козаками тих, хто ніс сторожову службу, оберігав кордони племені від ворогів.
Отже слово «козак» прийшло до слов'янських мов зі сходу і було запозичено від тюрків. Але потрапивши на слов'янський ґрунт, слово «козак» пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану; для означення людей, вільних від кріпацтва, котрі поруч з господарськими заняттями були в постійній готовності для оборони рідної землі від іноземних загарбників. Козаки називалися «запорізькими», бо головні їхні центри знаходилися звичайно нижче Дніпровських порогів. [2]
Основними причинами виникнення українського козацтва були наявність широких степових просторів на межі з татарськими кочів'ями - Дикого поля, та необхідність боротьби з татарами. Неосвоєні степові простори приваблювали українське населення сприятливими природними умовами, які давали можливість організувати прибуткове господарство у багатьох сферах - промисловому мисливстві, рибальстві, бджільництві.
Прибуваючи до безмежного українського степу, козаки, звичайно, селилися понад Дніпром та Південним Бугом і їхніми численними притоками, насамперед Оріллю, Самарою, Чортомликом, Томаківкою. Особливо притягував їх Дніпро - священна й заповідна для козаків ріка, оспівіана ними в думах та переказах, про яку йшла мова в попередньому розділі.
Про надзвичайну родючість землі, багатство рослинного і тваринного світу постійно згадували і старожили нашого краю, з якими розмовляв в останній третині ХІХ ст. видатний український історик Д.Яворницький. [13]
По силі і ступеню продуктивності край вольностей запорізьких козаків може називатися одночасно дивовижно багатим, і дивовижно бідним; все залежало тут не стільки від річкових і джерельних вод, скільки від атмосферної і дощової вологи: в дощове літо рослинність тут досягає неймовірних розмірів, урожай збирається казковий; в посушливий час рослинність гинула, неврожай приносив страшні лиха. Ось чому у різних письменників так по-різному змальовується край вольностей запорізьких козаків. [28]
В серці козацьких земель знаходився Великий Луг. Великий Луг був дуже добрим місцем для перебування запорізьких козаків. Це був величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Водами, порізаний протоками Дніпра на безліч менших островів. Весь Великий Луг разом з Базавлуком мав 11 миль (або 110 верст) у довжину та біля 3 миль завширшки, був укритий одвічним лісом і несходимими пущами шелюгів, очеретів та осоки. Серед тих пущ по островах ще було поплутано багато таких озер та боліт, котрі під час великої води сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків ворогам було зовсім неможливо, прогодуватися ж запорожцям у Великому Лузі було дуже нетрудно, бо всі протоки, озера і лимани його аж кишіли рибою, а лісова пуща була повна звіра й птиці. Бракувало тут запорожцям тільки борошна та пороху, і за тим добром вони час від часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну. [10]
Щоб краще уявити собі українські степи у далекому минулому, варто прочитати лише кілька уривків з історико-мемуарних творів XVI-XVII ст.. Михалоном Литвином (вірогідно білорусом Михайлом Тишкевичем), говорилося: «Поверхня землі… настільки родюча.., що зорана лише раз парою волів, вона дає найвищі врожаї. Навіть необроблена рілля дає рослини, які годують людей своїм бадиллям або корінням…Диких звірів - зубрів, диких коней, оленів, таке багатство, що на них полюють лише заради шкіри, а з м'яса вживають лише філейну вирізку, решту ж викидають». [31]
Ю.А.Мицик виділяє ще ряд причин виникнення козацтва на землях Дніпропетровської області: «Таким чином, однією з двох головних причин утворення козацтва є визиск з боку феодалів та міської верхівки Польсько-Литовської держави, котрий змушував до втечі силян і міську бідноту…Отже, козацтво утворилося у ході постійної боротьби українського народу проти феодальної Польсько-Литовської держави (Речі Посполитої) та турецько-татарської агресії». [17]
До складу українського козацтва входили різні версти населення. Переважну більшість козаків складали колишні селяни, а також міська біднота. Не слід, однак, ігнорувати участь у формуванні козацтва представників інших класів та соціальних прошарків, які не рідко займали визначне місце у Війську Запорізькому. Серед козаків були й феодали, зокрема православні шляхтичі, які увійшли в конфлікт з урядом або могутнім сусідом, професійні вояки. Зустрічалось і православне духовенство. Щодо національного складу козацтва, то тут безперечно домінували українці. Певну частину козаків-запорожців складали також вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії, Литви, Польщі, Сербії, Болгарії, Чехії, Словаччини, Угорщини, Німеччини, Франції, Італії, Турції.
Перші згадки про козаків стрічаємо під кінець XV ст.: першого разу 1489 року (1481 р.). Того року був похід проти татар, і в польського історика Бєльського є звістка, що провідниками його були козаки.
Другим разом про козаків на галицькому Поділлі маємо звістку року 1491. Кромер і Бєльський оповідають, що того року на галицькому Поділлі скоїлася ворохобня селян проти шляхти, що забрала у свої руки всі землі. На чолі ворохобників стояв козацький отаман, на прізвище Муха. У 1492 році, відповідаючи на скаргу татарського хана про напад українців (киян та черкащан) на татарський корабель, великий князь литовський називає нападників козаками, обіцяючи їх розшукати.
До найбільш ранніх документальних згадок відноситься опис нападу козаків черкаського старости Богдана Глинського на турецьку фортецю Очаків 1493 р., походи запорізьких козаків під керівництвом свого першого гетьмана Лянцкоронського (з 1506р.), набір козаків для пограничної охорони за наказом уряду черкаським старостою Полозовичем в 1520р. та інші. [1]
Спочатку переважна більшість козаків господарювала в Придніпров'ї сезонно, їх називали уходниками.
Поступово козаки-уходники освоювали багатющі угіддя в пониззі річки Сині Води, по Південному Бугу, по Саврані, Кодимі, і звичайно, в пониззі Дніпра. В умовах загрози постійного ворожого нападу найбільш сприятливі умови існували для розвитку мисливства, рибальства та інших промислів. Кожен козак з охотою займався полюванням на дичину заради м'яса, шкір, хутер, особливо бобра, видри, куниці, лисиці, був завзятим рибалкою.
На землях, котрі освоювали козаки, розвивалися також різні ремесла. Серед козаків, за свідченням сучасників, авторів XVI-XVIIст., були теслі, стельмахи, ковалі, зброярі, кожум'яки, римарі, шевці, бондарі, кравці та інші. Через козацький край проходили також торгівельні шляхи, і козаки використовували можливості транзитної торгівлі, особливо з середини XVII ст..
Через посилену загрозу татарських наскоків хліборобство практикувалося епізодично, і тому до XVIII ст. низові козаки постійно відчували потребу у поставках хліба, котрий їм привозився з Київщини. Досить розвинутим тут було городництво. Закладалися сади, де росли груші, яблука, вишні. [21]
Внаслідок колонізації так званого «Дикого поля» запорізькі козаки заселили й загосподарювали вже в XVст. - першій половині XVII ст. землі від Сіверського Дінця до Дністра, насамперед, значну частину нинішніх Дніпропетровської, Полтавської, Черкаської, Кіровоградської та деяких інших областей України.
Спочатку січі утворювалися як форми захисту ватаг козаків-уходників від татар. Постійно вступаючи з ними в сутички, козаки рубали засіки і зводили дерев'яні укріплення. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і означала первісно укріплення з дерева й хмизу. Нерідко поруч з цією вживалася й інша назва - «Кіш». Слово «кіш» тюркського походження, зокрема у татар воно означало військову ставку, місцезнаходження вождя. [3]
Саме січі стали основою козацької колонізації пониззя Дніпра. В міру освоєння Великого Лугу на середину XVI ст. формується досить густа мережа козацьких поселень - січей, схожих на них городців та станів. Вона й стала основою створення Запорізької Січі. [19]
Сучасна історична наука вкладає в слово «Січ» три значення:
1) укріплення, фортеця;
2) Військо Запорізьке;
3) території, які були заселені і контролювалися козаками.
Першою з відомих Запорізьких Січей можна вважати Хортицьку, що
існувала у 1553-1557 роках і була створена при активній участі гетьмана запорізьких козаків Дмитра Вишневецького, людини незвичної і яскравої долі. Запорізька Січ за своїм устроєм була республікою - всі її керівники обиралися, у всіх козаків було рівне право участі у цих виборах. Вищим органом влади була загальна козацька рада, що проводилася тричі на рік - або позачергово, в залежності від потреби.
На раді обирали козацьку старшину. Вищим посадовцем був кошовий отаман (в перший період розвитку Січі його також називали гетьманом, тому що він виконував в більшій мірі функції військового головнокомандувача). До обраних посадовців також відносилися суддя, писар, осавул та інші представники старшини. Подібним чином формувалася і старшина куренів - структурних елементів Запорізької Січі.
Запорізька Січ як поселення завжди представляла собою фортецю - з земляними валами, наповненим водою ровом, дерев'яним частоколом та вежами з бійницями. В центрі фортеці була площа з церквою, навколо неї - 38 козацьких куренів (стале число в усіх січах), а також будинки старшини, канцелярія, пушкарня, склади, арсенал.
На території фортеці одночасно могли мешкати 3-4 тисячі козаків, але звичайно, особливо взимку, їх було набагато менше. Козаки постійно несли караульну службу , навчалися військовій справі. [16]
Символіка козаків в основному носила військовий характер. Вищу владу у Війську Запорізькому уособлювали клейноди - спеціальні відзнаки і зброя. Важливими клейнодами були гармати, військова печатка, литаври, сурми і прапори. У гетьмана були свої символи вищої влади - булава, бунчук.
Важко переоцінити роль козаків в обороні і заселенні Придніпров'я. Саме з козацьких зимівників виникли міста Самара (Новомосковськ), Царичанка, Новий Кодак та інші.
Оцінюючи боротьбу запорізького козацтва проти ворогів, Й.Мюллер писав: «Безперечно, що козаки були для Речі Посполитої найнебезпечнішою отрутою і водночас її найміцнішим щитом.» [31]
У ході постійної боротьби проти загарбників запорізькі козаки створили свою оригінальну соціально-економічну та воєнно-політичну організацію - Військо Запорізьке Низове, яке контролювало значну частину степової України. Цьому сприяли як географічні так і історичні фактори. Своєчасне їх поєднання в слушний історичний момент створило передумови винекнення українського козацтва.
2.2. Томаківська Січ.
З 60-х років (1564) XVI ст. до 1593 року Запорізька Січ перебувала на острові Томаківка, який мав ще назви: Буцький, Дніпровський, Городище, Острів, після острова Хортиця був другим за величиною з 250 дніпровських островів, знаходився за 20км від Нікополя (поблизу теперішнього міста Марганця Дніпропетровської області) при впадінні річки Томаківки в Дніпро і займав площу понад 300 га (за іншими даними 350 га). В наші дні майже весь затоплений Каховським водоймищем, за вийнятком невеликої північної частини, що тепер зветься Островом. Назву отримав від річки Томаківки, що підтверджує Е.Лясота у своїх мемуарах. Правда, Д.Яворницький вважав, що топонім походить від татарського слова «тумак», себто «шапка» (острів за формою справді нагадував шапку). Відомий також, як Бучка, Бучацький (в основі цих варіантів слово «буц», тобто «втікач»), Городище (через залишки на ньому колишнього січового укріплення), Дніпровський (знаходився недалеко від Дніпра). [8]
Запорожці вибрали це місце для свого гнізда не випадково, а врахувавши його винятково вигідне військово-стратегічне положення та його природно-ландшафтні особливості. Польський шляхтич Самуїл Зборовський, який побував на Томаківці в кінці XVI ст., відзначав, що острів «такий широкий, що може вмістити 20 тисяч чоловік і немало коней». Французький інженер Г.Левассер де Боплан у першій половині XVII ст. писав: «Томаківка - це острів до третини льє в діаметрі або біля того, майже круглий, дуже високий, здіймається у вигляді півкулі, геть покритої лісом. Якщо стати на його вершині, то видно увесь Ніпро від Хортиці аж до Тавані. Цей острів дуже гарний, я лише не зміг дізнатись, які у нього береги». А ось якою побачив Томаківку в кінці ХІХ ст. Д.Яворницький : «Сам острів з південного боку, там, де до нього підходить Річище, у наш час пустельний і голий; береги його круті, уривисті, оголені й складаються з червоної глини, яка щороку на великому просторі обвалюється в ріку після весняної повені; тут найбільша висота острова - сім саженів. Зі східного боку берег острова знижується, поступово стаючи розлогим, укритим степовою травою; він обрамлений цілою алеєю диких груш; майже на самій середині східний берег має невеликий згин, схожий на майстерно вирізаний серп місяця. Ґрунт тут чорноземний, вельми вигідний для вирощування хліба. Від середини острова східний берег стає зовсім голим і лише в самому кінці, на північному сході, поступово з'являються грушеві дерева, тут же з'являються вапнякові камені. З північного боку весь берег острова пологий, вкритий степовою й болотяною травою, грушами, вербами, де-не-де є пні тополь, вишень і терну, а в нижньому кінці є великі поклади вапняку з морськими черепашками дуже великого розміру. До двох берегів Томаківки, східного й південного, прилягають розлогі плавні, частково казенні, частково селянські, що тягнуться сім верст до самого Дніпра, вкриті густою травою «кукотиною», порослі товстими вербами, осокорами, шовковицею, густою лозою. Навесні їх повністю заливає водою. Уся окружність острова Томаківки становить 6 верст, а площа 350 десятин; поверхня острова, крім описаних околиць, позбавлена всілякої рослинності, як деревної, так і трав'яної.» [34]
Сплюндрована у ХІХ і майже повністю знищена у ХХ столітті, Томаківка в докозацькі й запорозькі часи була одним із найкращих і найбільших кутків Великого Лугу.
Як свідчать архівні документи, зокрема опис Черкаського замку 1552 року, тут були промислові уходи. На чудових острівних луках випасалися не тільки січові скакуни, а й дикі коні - тарпани. Запорожці ніколи не покидали Томаківку зовсім. Коли Січ знаходилася в іншому місці, на острові постійно стояла козацька сторожа, а по його берегах жили запорозькі рибалки. Варто процитувати уривок з розділу «Про козаків» із хроніки Бєльських, де описується запорозьке товариство у часи Томаківської Січі: «Цей посполитий люд, що живе на Низу, займається рибальством на річці, яка впадає у Дніпро. Рибу вони сушать на сонці без солі й нею влітку харчуються. На зиму вони повертаються до близьких міст, таких як Київ, Черкаси та інші, заховавши свої човни на дніпровських островах у безпечному місці, а на низу залишають кількасот чоловік, як вони кажуть, «при стрільбі»; є в них маленькі гармати, захоплені під час здобуття турецьких фортець, або відібрані у татар. Ще зовсім недавно їх було мало, але нині їх там збирається вже до кількох тисяч чоловік (Бєльські тут знижують чисельність козаків разів у десять). А надто багато їх стало останнім часом, і вони раз по разу завдають великої шкоди туркам і татарам; вже кілька разів спустошували Очаківську, Тягинську, Білгородську та інші фортеці і забирали в степах чимало татарської худоби. Цим вони відбили у татар і турків охоту пасти в степах отари своїх овець і підходити до Дніпра ближче, ніж на 10 миль.» [1]
Історик XVIII ст. С. Мишецький заносить Томаківку як місцеперебування однієї з Січей прямо до свого реєстру козацьких столиць.
Томаківська Січ уже з перших днів свого існування голосно заявляє про себе. Щоправда, певний час після трагічної загибелі Д.Вишнивецького серед козаків не було рівнозначного йому ватажка. Частина козаків під керівництвом отаманів Карпа, Андруша, Лесуна й Білоуса діяла головним чином нижче Черкас, а інша - під командуванням отамана Андрія Ляха - на річці Самарі. На долю цієї Січі припадають блискучі походи козацтва на турецькі форпости в Приазов'ї та Причорномор'ї.
Люблінська унія 1569р. й утворення Речі Посполитої спричинили до посилення колоніального гніту в Україні й Білорусії. Розвиваючи ідеї свого батька, Сігизмунд Август видав 5 червня 1572 р. універсал, який створив умови для формування великого загону реєстрового (від слова реєстр - список) козацтва на чолі зі «старшим», білоцерківським шляхтичем Яном Вадовським, але спочатку реєстровці нічим особливим не відрізнялись. На відміну від основної маси козацтва, реєстровці, а це були як правило найдосвідченіші козаки, отримували певну платню від уряду Речі Посполитої.
