ро введення в Югославію сил НАТО заговорили коли щойно почалася громадянська війна. Кораблі блоку брали активну участь у морській блокаді Сербії і Чорногорії, а літаки вели спостереження за повітряним простором над Боснією і Герцеговиною. Офіцери із натовських штабів надавали допомогу військам ООН в районі Сараєво.

Покладаючи всю відповідальність на Сербію, низка країн блоку пропонувала піддати бомбардуванню з повітря сербські позиції. Справа дійшла до того, що у США заговорили про інтервенцію у Боснію і Герцеговину. Йшлося про висадку на Балканах щонайменше стотисячної багатонаціональної армії без будь-яких гарантій на швидкий успіх. Проведення такої операції вимагало відповідей на питання: хто має брати участь у цих міжнародних силах, хто буде її фінансувати, хто командувати, на які бази вони спиратимуть?

Низка членів НАТО (США, Нідерланди, Туреччини) виступили на сесії НАТО в Брюсселі з жорстокими вимогами до Сербії. Вашингтон і Гаага запропонували використати їхні бойові літаки у небі над Боснією. Востроухов Е. Европейское сообщество за применение военной силы в Боснии // Известия. - 1992. - 15 декабря.

Сесія НАТО ухвалила “Декларацію про Югославію”, в якій заявила про готовність надати допомогу ООН у контролі заборони польотів сербської авіації над Боснією і Герцеговиною. Там само.

Впродовж низки місяців спеціальна група офіцерів Пентагону під особистим контролем Пауела розробляла “План можливих операцій у колишній Югославії”. Про це повідомив журнал “Ньюсуік”.

Наприкінці грудня 1992 року генсек ООП Б. Галі надіслав у НАТО листа, в якому сказано, що ООН розраховує на підтримку НАТО у разі, “якщо Рада Безпеки ухвалить рішення про виживання додаткових заходів” для врегулювання конфлікту. Між тим Рада НАТО вже вповноважила військові органи блоку планувати конкретні операції в Югославії.

Проте військовим фахівцям ставало дедалі ясніше, що відправлення військ Заходу в Югославії може обернутися ще більшим кровопролиттям. Адже ці війська прирікували себе на участь у тривалій безперспективній партизанській війні, пов'язаній з чималими жертвами. Західні політики, закликаючи до збройного вторгнення у Боснію і Герцеговину, не враховували того, що сербська система оборони могла трансформуватися в міжнародний тероризм. Уже тоді у Сербії лунали голоси про завдання ударів по головних, з точки зору СРЮ, винуватцях югославського конфлікту - Німеччині, Угорщині та Австрії.

Від самого початку виникнення збройного конфлікту в Югославії ООН здійснювало низку спроб зліквідувати конфлікт. До Югославії були відправлені спеціальні представники Генерального секретаря ООН для вивчення обстановки на місці.

Для розв'язання кризи у Женеві була організована зустріч супротивних сторін. Під час переговорів, коли конфліктуючі сторони готові підписати угоду про припинення військових дій, хорватські війська напали на територію республіки Сербська Країна, яка перебувала під охороною миротворчих сил ООН. Чистяков И. Навязан план раздоров // Советская Россия. - 1993. - 6 мая.

Водночас почався наступ мусульманських формувань у Боснії і Герцеговини. Мілошевич розцінив ці дії як провокацію, яка мала привести до інтервенції у СРЮ багатонаціональних сил.

Після тривалих переговорів у Женеві Раді Безпеки ООН надали план мирного врегулювання у Боснії і Герцеговині, відомий як план Венса - Оуена. План передбачав поділ Боснії і Герцеговини на десять провінцій, дев'ять з яких будуть утворені за національно-територіальним принципом і одна (столична) мала бути змішаною. Журавский В. Балканская эстафета //Эхо планеты. - 1997. - №8. - С. 32. При цьому кожна національна община (мусульманська, сербська та хорватська)отримували по три провінції. До складу тимчасового центрального уряду в Сараєво могли б увійти по три представники від кожної общини. Кожні чотири місяці посаду глави уряду по черзі мав би займати представник общини. Головним завданням тимчасового уряду була підготовка і проведення вільних виборів на підставі нової конституції Боснії і Герцеговини.

Недоліком плану Венса - Оуена було необґрунтовано високе представництво хорватської общини, яке не відображало реального співвідношення чисельності національних общин. Мірошніченок О. Європейська кухня // Гарт. - 1997. - 28 березня.

Але більш за все страждали серби. Виявилося відторгненою низка територій з переважно сербським населенням. Боснійським сербам ставили в провину, що вони контролюють більшу частину територію Боснії та Герцеговини. Але ж це історичний факт, який має місце ще з часів Османської імперії.

Світова преса, аналізуючи план Венса - Оуена, констатувала пріоритет Хорватії на шкоду Сербії. Це пояснюється тим, що Хорватію підтримували Німеччина, Угорщина, Австрія й закулісно США. Маначинський О. План Венса-Оуена // Правда. - 1993. - 28 марта. План по-суті підтверджував ті територіальні захоплення, які здійснив у Герцеговині хорватський експедиційний корпус.

Порочність плану Венса - Оуена, на думку деяких політиків, полягала в тому, що він розбудований на ідеї національного розмежування й, по суті, заохочував націоналізм. А розмежуватися за цим принципом у Боснії і Герцеговині не можна, позаяк у ній все переплетено. Культивування національного розмежування й, призвів би неминуче до етнічних “чисток” з усіх боків, до міграції населення, насильства і страждань…Цей план являв собою бомбу вповільненої дії не тільки для Балкан, але й для цілої Європи. Там само.

Із трьох зацікавлених сторін тільки Союзна Республіка Югославія заявила про підтримку плану Венса - Оуена. В її заяві було зазначеного план може бути основою для подальших переговорів, під час яких окремі недоліки плану могли бути усуненими.

За переконанням лідера боснійських сербів Годована Караджича, єдиний розумний вихід із посталої ситуації - потрібно було наново проаналізувати запропоновані Венсом та Оуеном карти розподілу й змінити окреслені кордони етнічних областей, керуючись історичними прецедентами й здоровим глуздом (план забезпечував боснійським сербам контроль над 43% території республіки, де вони тоді займали 70%).

Розроблений і прийнятий ООН план щодо Боснії являв собою, можливо, останній шанс поновити мир. Проте у самій Боснії розбудовані у підсумку складної роботи й базовані на консенсусі ідеї замирення практично не мали підтримки. Більшість учасників тривалої агонії демонстрували готовність продовжити бійку, але не йти на компроміси.

Політика світового співтовариства, зокрема мала бути спрямована на надання всім трьом общинам права на територіальний взаємообмін з метою досягнення національної єдності у своїх провінціях. Потрібно було задовольнити вимогу боснійських сербів щодо надання їм північного сухопутного коридору між Бібліною та Баня-Лукою. Без нього сербській провінції Баня-Лука загрожувало відрив від Сербії, рівно як і прирікалося на долю „другого Карабаху” Сербської Країни. Давыдов Ю. Три урока балканской трагедии // Новое время. - 1993. - № 49. - С. 13.

Як показували події того часу, неможливо було зліквідувати кризу, без справедливого й певного розв'язку сербської проблеми за участю сербів. Серби у Боснії та Герцеговині не могли більше вірити ні хорватам, ні мусульманам. Урегулювання у Боснії і Герцеговині мало бути базуватися на двох принципових позиціях:

- угода між трьома етнічними групами населення (сербами, хорватами та мусульманами);

- повний територіальний поділ між ними з тим, щоб згодом, коли пройде чимало часу, спробувати налагодити спільне життя.

На думку деяких політологів, громадянська війна в Югославії наочно показує, як прорахунки в економіці впливають на політичну обстановку в регіоні. Непродумане входження у ринкову економіку, за якого заторкують інтереси мільйонів людей, неминуче приводить до вибуху.

Англійські економісти Р.Ноув і Х.Хо у виданій 1982 року книзі віщували, що запровадження ринкових відносин в економіку соціалістичних країн спричинить перманентні урядові кризи, найгостріші міжетнічні конфлікти й катастрофічне падіння обороноздатності їх країн.

Це віщування виявилося цілком реалізованим в Югославії, З. Бжезінський в одній із своїх книг двадцятирічної давності писав, що тільки внутрішній націоналізм розпалюваний ззовні, здатний підірвати й знищити соціалізм. Практика показує, що ця концепція посилено запроваджувалася країнами Заходу в республіках Югославії.

У боснійському конфлікті виявилося задіяною велика кількість країн. Він переріс рамки регіонального конфлікту. Навіть Арабські Емірати надто далеко від Боснії і Герцеговини виражали готовність надати допомогу мусульманським братам. Журавский В. Балканская эстафета // Эхо планеты. - 1997. - №8. - С. 21.

Необхідно включити використання у політичних силах релігійного чинника. Російський міністр закордонних справ А.Козирєв, слідом за ним і демократична преса, постійно застерігали від солідарності з сербами на ґрунті православ'я. Водночас систематично і широко використовувався ісламський чинник для нагнітання ворожнечі між народами Боснії і Герцеговини, які говорять однією мовою. Не такий безгрішний і Ватикан, який вніс чималу лепту в крах соціалізму у Східній Європі, а потім намагався розширити зону впливу католицтва на Балканах, де завжди сильним було православ'я. Велику зацікавленість в югославській кризі виявляла Німеччина. Вона із всіх країн Європейського співтовариства найбільш рішуче виступила в підтримку Хорватії і внесла найбільший внесок в міжнародне визнання її незалежності і самостійності. З точки зору Белграду, тодішній німецький міністр іноземних справ Г.- Д. Геншер повністю перейшов на хорватські позиції в ході югославської кризи. Це викликало на його адресу в край неприємні епітети в сербській пресі та звинувачення в намаганні до гегемонії на Балканах - давній меті Німецької імперії та “третього рейху”. Фененко А. Балканский фактор и военно-политическая безопастность Европы // Международная жизнь. - 2002. - №2. - С. 55. Можливо поновлюються зв'язки між Німеччиною та Хорватією, які мали місце в роки другої світової війни? А можливо, виявляється прагнення реваншиських сил Німеччини покарати Сербію за свою поразку у війні?

2.4 Політика російського уряду в контексті політики країн Заходу

Тепер же розглянемо позиції Росії щодо югославської кризи, так як Балкани завжди були одним з важливих регіонів її впливу.

Про власну політику Росії в югославській кризі можна говорити принаймні до кінця 1991 - початку 1992 р. коли здійснився розпад СРСР і закінчило існувати загальносоюзне Міністерство зовнішніх справ. Правонаступництво Російської Федерації в Міжнародних справах не означало продовження того курсу, котрий намітився в останні роки існування Союзу, навпаки, в ряді дій новий курс будувався антитезою колишнього і політика по відношенню до Югославії не стала виключенням.

Російське Міністерство іноземних справ відійшло від тезису про відповідальність всіх учасників югославської кризи за збройні сутички: перейшла на точку зору, що провина лягає на Сербію і ЮНА.

Як зазначають російські політики, дипломатія їхньої країни допустила ряд дуже важливих помилок, які призвели до підриву престижу російської дипломатії у вирішенні югославської проблеми. Живанов С. Россия и южнославянский кризис // Свободная мысль. - 1996. - № 2. - С. 36.

Однією з досить значних помилок російської дипломатії була її участь в економічних санкціях проти Союзної Республіки Югославія. Спроби пояснити цей крок виявили дві групи аргументів. Перша базувалася на існувавшім тоді розумінні приорітетів, згідно яким головна увага, приділялась розвитку відношень з західними країнами і США. При такій системі цінностей російська дипломатія просто не могла дозволити собі виступити проти ініціатив, які вилилися в рішення Ради Безпеки ООН покарати Сербію і Чорногорію.

Другою групою аргументів слугувало те, що в західних засобах інформації звернули увагу на співпадання за часом рішення російської дипломатії підтримати санкції з її ж проханням до західних кредиторів надати Росії мораторій на погашення боргів строком на п'ять років. Зв'язавши ці події, західна преса назвала підтримку санкції "валютним рішенням", яке було викликане надіями на фінансову допомогу Заходу. Сам факт появи такої версії засвідчував, про підрив престижу Російської дипломатії в вогнищах засобів масової інформації.

Не залишилося непомітним і та обставина, що план Венса - Оуена був вироблений без участі російської дипломатії. Оцінка такому факту могла бути лише одна: Росію почали м'яко відводити від урегулювання. Кружков В. Югославский прецендент опасен для мира //Международная жизнь. - 1999. - № 10. - С. 24.

Але ж звичайно доля Росії в розв'язанні югославської кризи є, але яка вона - значна, чи ні - це визначать спеціалісти.

Подальший хід подій в Югославії був пов'язаний з тим, що кожна з сторін, які брали участь в регулюванні югославського конфлікту, намагалися вирішити проблему на свою користь. В листопаді 1995 в Дейтоні (США) відбулися переговори між президентами Сербії, Хорватії, Боснії й Герцеговини щодо врегулювання на Балканах. Досягнуті домовленості зафіксувала угода, підписана в грудні 1995 р. в Парижі, яка передбачала скасування ембарго на ввезення зброї у "визнанні" держави, відміну економічних санкцій щодо СРЮ, поділ території між ворогуючими сторонами, підтвердження права Хорватії на Східну Славонію, Баранью та Срем (території, контрольовані хорватськими сербами).

Отже, виникнення югославської кризи призвело до її інтернаціоналізації з боку світового співтовариства. Більшу активність в ньому проявляли США, Німеччина і плюс НАТО. Використовуючи розвал Югославії США намагаються утвердити своє лідируюче становище у цьому регіоні. З цією метою Вашингтон активно підтримує Хорватію і боснійських мусульман, а також так звану "презумпцію винності" Сербії в розв'язанні конфлікту. Німеччина теж в свою чергу бореться за посилення свого впливу на Балканах, та і взагалі в Європі. Тут у неї виникає "суперництво" за сфери впливу з США та в намаганні вирішити югославську проблему на свою користь. Югославського проблемою зацікавлені не лише європейські країни, а й країни Організації Ісламської конфедерації. Вони виступали за військове розв'язання Балканського конфлікту і створення в Європі ісламської держави - як аванпост для подальшого проникнення .

Щодо політики Росії до цього конфлікту, то тут слід зазначити те, що Балкани завжди були одним із головних об'єктів зовнішньої політики. Але Росія переживала не кращі часи, коли вибухнула та криза. Зв'язана фінансовими боргами по відношенню до США, вона вимушена була згоджуватися з політикою США по відношенню до сербів - підтримувала ствердження щодо того, що власне Сербія і серби є винуватцями конфлікту на Балканах.

Розділ 3. Україна і сучасне балканське питання

3.1 Участь України в регулюванні югославського конфлікту

Щодо подій, які відбуваються на теренах колишньої Югославії, то Україна завжди приділяла їм велику увагу. Перші прояви активної участі України у спробах міжнародного співтовариства врегулювати конфліктну ситуацію в цьому регіоні припадають на 1992 р. У цьому році вона в рамках діяльності сил ООН по охороні (створені згідно з Резолюцією 743 Ради Безпеки ООН) відправила до сектора Сараєво військовий підрозділ чисельністю 420 чоловік. Згодом їх кількість була збільшена до 1220 чоловік. За період конфлікту почесну місію “блакитних шоломів” виконало близько семи тисяч українських військовослужбовців. На жаль, при виконанні своїх службових обов'язків загинуло 15 і було поранено понад 50 українців. Участь збройних сил України в миротворчих операціях ООН на території колишньої Югославії // Політика і час. - 1995. - № 11. - С. 7.

Важливою особливістю підходів України щодо процесів всебічного врегулювання конфлікту було неупереджене ставлення до кожної із сторін конфлікту. Саме неупереджений характер позиції України постійно знаходив високу оцінку з боку всіх конфліктуючих сторін, був запорукою сприятливого ставлення до українських миротворців. Нейтральна позиція України неодноразово знаходила своє підтвердження в дипломатичних акціях, які проводились протягом всього конфлікту в Боснії і Герцеговині.

Упродовж всього конфлікту, а особливо у 1995 році, МЗС України неодноразово зверталось до конфліктуючих сторін з пропозицією припинити бойові дії і сісти за стіл переговорів. Важливим кроком до врегулювання конфлікту стала ініціатива Президента України Л.Кучми, висунута у серпні 1995 року, щодо можливості спільної зустрічі лідерів конфліктуючих сторін та всіх зацікавлених країн і представників міжнародних організацій у Києві.

Неможливо обминути увагою ще один аспект кризового явища у Боснії -- економічні санкції, які згідно з резолюцією 757 Ради Безпеки ООН були прийняті щодо Сербії та Чорногорії 30 травня 1992 року.

Україна, виходячи з примату міжнародного права у міжнародних відносинах, завжди неухильно дотримувалась режиму санкцій, не дивлячись на понесені у зв'язку з цим збитки.

Такий послідовний, виважений курс на політичне врегулювання конфлікту у Боснії створив позитивне враження на всю світову громадськість. Свідченням цього стали запрошення України на ряд міжнародних конференцій з питань врегулювання Боснійської кризи (зокрема, на міжнародну зустріч у Лондоні 21 липня 1995 р.) та на конференції, які були скликані після парафування рамкової угоди в Дейтоні (зустріч у Лондоні 1--9 грудня 1995 р.). Україна також брала участь у мирній конференції у Парижі (14 грудня 1995 р.), де відбулась урочиста церемонія підписання мирної угоди між конфліктуючими сторонами, та цілій низці міжнародних зустрічей з питань подальшого співробітництва у галузі імплементації мирної угоди щодо Боснії, подальшої допомоги у відбудові Боснії г Герцеговини та регіональної стабілізації. Крюков А. Украина на Балканах //www. Zerkalo nedeli. com.

Отже, протягом всього конфлікту в Боснії Україна намагалась проводити послідовну політику щодо його мирного врегулювання шляхом постійних консультацій між конфліктуючими сторонами та дотримання всіх основних принципів міжнародного права. Позиція України завжди базувалась на принципах поваги до суверенітету територіальної цілісності, недоторканості кордонів і державної незалежності кожного з колишніх суб'єктів СФРЮ, дотримання прав усіх національних меншин та етнічних груп, згідно з нормами міжнародного права, безумовного виконання всіма сторонами у конфлікті відповідних резолюцій Ради Безпеки ООН, а також невизнання всіх територіальних надбань, що були отримані за допомогою сили.

Сьогодні ж у цьому регіоні спостерігається чергове загострення, яке пов'язане з давньою проблемою, хоча тепер вже більш локальною, але не менш гострою. Актуалізується проблема південної сербської провінції Косово, яка не сходила з порядку денного практично з моменту переходу цих територій в результаті Балканських війн від Османської імперії у володіння Сербії.

Сучасний виток проблеми припадає на кінець 80-х - початок 90-х років, коли прихід до влади в Сербії нового керівництва на чолі з Слободаном Мілошевичем ознаменувало собою початок проведення досить жорсткої національної політики уряду Сербії щодо Косово. Протягом літа та осені 1990 р. відбувся цілий ряд подій, у результаті яких правовий статус країв (Косово і Метохії та Воєводини) звівся виключно до територіальної та культурної автономії. Реакцією албанців стало проголошення парламентом Косово незалежної президентської республіки та вибори у травні 1992 р. першого президента республіки Косово Ібрагіма Ругови -- голови Демократичного союзу Косово. Сербія не визнала вищевказані дії легітимними та відмовилась визнавати самопроголошену республіку.

У краї почались політичні репресії, а після введення у лютому 1998 р. в Косово частин регулярної армії та поліції Сербії проблема постала найбільш гостро. Протистояння між урядом Югославії та албанськими силами перетворилось на криваві сутички. Свій відбиток наклало й суперництво між більш радикальною екстремістською Армією звільнення Косово та прихильниками більш поміркованої політики на чолі з Ібрагімом Руговою. Протистояння на Балканах //Урядовий курєр. - 1998. - 17 жовтня.

Страницы: 1, 2, 3

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты