Православна Церква в Польщі на початку 1920 х рр. крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом)
Православна Церква в Польщі на початку 1920_х рр. крізь призму судового процесу над Павлом Латишенком (архімандритом Смарагдом)
Вступ
Існують історичні сюжети, що самі по собі можуть конкурувати з найзаплутанішими детективами. Часто ми можемо лише здогадуватися про причини вчинків тих чи інших осіб, або й взагалі будувати гіпотези про їх причетність/непричетність до якоїсь події. На перший погляд, вбивство митрополита Георгія (Ярошевського), аж ніяк не придатне для сюжету історичного детектива: відомі всі обставини злочину, вбивця, що й не крився від правосуддя, а також, в загальних рисах, мотиви, якими він керувався. Однак, цього виявляється недостатньо для розуміння і несуперечливого пояснення того, що сталося 8 лютого 1923 року, коли архімандрит Смарагд (Латишенко) холоднокровно застрелив першоієрарха Православної Церкви в Польщі. Це пробували робити сучасники, майже неминуче займаючи позицію адвоката або щодо злочинця, або щодо його жертви. І навіть історик, відділений від подій майже вісьма десятиліттями, може стати перед подібною спокусою. Як влучно відзначив відомий в Варшаві в 1920_ті-1930_ті рр. публіцист В. Філософов: «В этом проклятом деле запутано столько различных мотивов и интересов, - церковных, политических, национальных и личных, что говорить о нём объективно почти невозможно. Как бы не стараться сохранить беспристрастие, всё равно непременно прикоснешься к чьим нибудь ранам. Кому нибудь сделаешь больно, а кому нибудь причинишь незаслуженную радость» Философов В.Д. Дело Смарагда // “За свободу”.1924. .№262. Очевидно також, що розставити всі крапки над «і» в цій справі - неможливо в принципі, хоча б тому, що не існує відповідей, які б влаштовували всіх. А ті, що влаштовують окремих («Смарагд - мститель за поруганную свободу Церкви» чи «митрополит не пожалів свого життя за справу автокефалії» - уже дані, і дискутувати з ними немає сенсу, оскільки цих людей цікавило і цікавить не те, чому цей жахливий злочин став можливим, а те, як його можна використати в своїх інтересах. Їхня дискусія між собою вже стала органічною частиною самої справи, і її часто неможливо відділити від неї.
Усвідомлюючи важкість завдання, ми, тим не менш, спробуємо пошукати відповіді на цілу низку питань, які залишалися на маргінесі більшості історичних розвідок. Зокрема, нас цікавитиме, які події та процеси зробили можливою ситуацію, коли чернець (тобто особа, що дала суворі обітниці, відмовилася від спокус і страстей світу цього) вбиває свого єпископа, а чи не більшість церковного середовища не сприймає цей злочин як щось екстраординарне. Можливо, ця спроба призведе лише до появи нових запитань, однак інколи поставити правильно питання важливіше, ніж знайти на нього відповідь.
Вбивство
Зранку 8 лютого 1923 року до митрополичої резиденції, на вулиці Зигмунтовській 13, зайшов заборонений в священнослужінні архімандрит Смарагд. В канцелярії він звернувся до секретаря з питанням, чи зможе його сьогодні прийняти митрополит. Прохання передали владиці, і той, не дуже охоче, але погодився прийняти архімандрита о 6 годині вечора. Пізніше, під час судових засідань, події того дня неодноразово відтворювалися. Керуючий канцелярією Є. Сакович та особистий секретар митрополита диякон І. Шатєхін засвідчили, що в розмовах з ними того дня митрополит, згадавши про Смарагда, висловлював побоювання за своє життя. А депутат Сейму Н. Серебряніков, який обговорював з архімандритом в день вбивства петицію депутатів Сейму з приводу ситуації в Православній Церкві, передав слова останнього: «Вы ещё верите в словесные бомбы?» Матеріали судового процесу недоступні для дослідників. Станіслав Мілєвскі, який публікує в часописі “Detektyw” серію під назвою “Темні справи міжвоєнного періоду”, також опирається насамперед на газетні звіти. Про справу Смарагда див.: S. Milewski. Ciemne sprawy miedzywojnia //Detektyw.2001.№8. S. 34-35.
Тут і далі хід судових відтворюється за репортерськими звітами. Зокрема, нами використовується найбільш повний з них, який публікувався в Варшавській російськомовній газеті “За свободу”, а також публікації в газетах “Новое время”, “Русская газета” та інших.
Перекладаються українською тільки промови, виголошені польською мовою (підсудний та переважна більшість учасників процесу давали свідчення російською).
Обставини вбивства були викладені пізніше самим архімандритом, а також декількома свідками: вже згаданим Є. Саковичем, келейником митрополита, його особистим секретарем та поліцейськими, які першими прибули на місце злочину. Події розгорталися наступним чином.
Близько 6 години вечора архімандрит Смарагд прийшов до митрополичих покоїв, і майже одразу був прийнятий митрополитом. Розмова спочатку проходила в їдальні, і мала, згідно з показами свідків, мирний характер. Потім співрозмовники перейшли до кабінету митрополита, закривши за собою двері. Невдовзі після цього келейник митрополита постукав, щоб повідомити владику, що прибув архієпископ Діонісій (Валединський) і просить його прийняти. Митрополит відповів: «Нехай почекає», а вже за мить з кабінету долинули три постріли. В дверях з'явився архімандрит Смарагд з револьвером в руці. Перше, що він спитав у переляканого келійника: «Где Дионисий?». Той сказав, що архієпископ знаходиться на першому поверсі, і Смарагд побіг до східців. Не знайшовши Діонісія, він повернувся, і, помітивши секретаря митрополита, сказав: «я убил митрополита». Диякон (секретар), викликав поліцію, якій архімандрит не вчинив ніякого опору. Згідно з свідченнями, а також повідомленнями в пресі, вбивця тримався спокійно і одразу визнав, що він давно задумав замах на життя митрополита Георгія і не жалкує, з приводу того, що зробив.
Перші зізнання архімандрита дуже ускладнили роботу його адвокатам, які намагалися довести, що він діяв в стані афекту і був спровокований на злочин самим митрополитом. Відголоси цієї версії знайшли відображення в книзі А. Світича «Православная Церковь в Польше и ее автокефалия»: «в течении более двух часов вёл с ним беседу, но когда выразил сомнение в загробной жизни и уговаривал архимандрита «перейти в его лагерь», то архимандрит Смарагд выхватил револьвер и несколькими выстрелами убил митрополита со словами: «Вот тебе, палач Православия!»» Свитич А.Православная Церковь в Польше и ее автокефалия. Буэнос-Айрес, 1959. С.39-40. . Однак сам Смарагд нічого подібного не говорив, а трактова Світича справедливо була розкритикована ще І. Власовським Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т.IV. Ч.2. К.,1998. С.25. Згадка про те, що митрополит засумнівався в існуванні потойбічного світу, мала представити його ледь не як атеїста, а відповідно, частково виправдати вчинок Смарагда, нібито враженого віровідступництвом архієрея. Однак проти «імпульсивного» характеру злочину свідчило буквально все, зокрема й те, що по дорозі до Варшави, архімандрит показав своїй випадковій попутниці револьвер і повідомив, що їде звести деякі порахунки.
Формально слідство дуже швидко встановило також, Смарагд діяв один, до злочину готувався принаймні декілька тижнів (практикувався у стрільбі). Неясними залишилося декілька моментів, щодо яких сам злочинець давав суперечливі свідчення.
По-перше, чи мав він намір окрім митрополита Георгія вбивати ще когось з єпископату. Спочатку архімандрит заявив, що мав намір вбити весь склад Синоду (тобто митрополита, архієпископа Діонісія та єпископа Олександра (Іноземцева)), однак відмовився від цього, вирішивши обмежитися одним Високопреосвященним Георгієм. З цією заявою дещо не узгоджувалася його поведінка після вбивства: він з зброєю в руках побіг шукати архієпископа Діонісія. На суді Смарагд пояснив, що хотів вбити і Діонісія, але про це жалкує. В подальшому захист намагався уникнути згадки про це питання, оскільки воно підважувало версію про ідеологічні мотиви вбивства. Виявилося, що архімандрит мав особисті порахунки з владикою Діонісієм, які не можна було б представити як ідейні протиріччя. Нижче ми повернемося до цієї проблеми, спробувавши описати стосунки, що склалися між вищими достойниками Православної Церкви в Польщі напередодні вбивства.
По-друге, які саме розбіжності в поглядах стали причиною вчинку Смарагда. Безпосередньо після злочину він не стверджував, що головним предметом суперечностей було питання автокефалії. Прозвучало тільки те, що він вважав політику митрополита шкідливою для Церкви і не міг йому вибачити переслідувань архієпископа Єлевферія (Богоявленського) та єпископів Пантелеймона (Рожновського), Володимира (Тихоницького) та Сергія (Корольова). Більше того, в газети потрапила фраза Смарагда, кинута під час першого допиту, про те, що він не є ворогом автокефалії, навпаки, як польський громадянин, є прихильником лояльного ставлення до держави К убийству митрополита Георгия// “За свободу!”.1923.№32.
Під час судових слухань акценти вже було зміщено. Дражливого питання автокефалії торкалися більшість свідків захисту, а підсудний наполягав, що розбіжність в поглядах на статус і устрій Православної Церкви в Польщі були головною рушійною силою його вчинку. Дати остаточну відповідь, наскільки це відповідало дійсності, під час суду не вдалося, однак саме в ній заховано ключ до розуміння, наскільки вбивство було актом особистої помсти, а наскільки - здійснено з «ідейних» міркувань. Смарагд і в цьому випадку залишив свідчення, незручні для захисту. Після вбивства в нього питали, чи не вплинула на його вчинок атмосфера в польському суспільстві, яке ще не відійшло від шоку після вбивства в грудні 1922 року Президента Г. Нарутовича. Архімандрит рішуче відкинув порівняння себе з Невядомським (вбивцею Нарутовича), відзначивши, що той стріляв в незнайому людину з політичних мотивів, і, можливо кається в зробленому, а він дуже добре знав митрополита, і в силу цього має достатньо підстав не жалкувати про скоєне Там само..
Гротескність ненависті Смарагда до митрополита дивувала навіть його адвокатів. Але психіатричні експертизи, зроблені найкращими фахівцями, були однозначні: психічні захворювання відсутні. Хто ж була ця людина, яка з посмішкою на вустах розказувала подробиці вбивства?
Вбивця
Архімандрит Смарагд (в миру - Павло Латишенко), походив з родини священика. Для багатьох українських істориків було важливим виявити його національну приналежність, адже це давало підстави для сюжету «малорос-єдинонеділимець вбиває митрополита-українця»Окремими дослідниками взагалі дуже перебільшувалися національні мотивації в діяльності митрополита Георгія. Див. наприклад: Купранець О. Православна Церква в міжвоєнній Польщі 1918-1939 рр. // Записки Чину Святого Василія Великого. Т.2. Рим, 1974.С.7-10. Прізвище Смарагда, яке в одних випадках писалось «Латишенко» Так його називає, наприклад, в своїх спогадах митрополит Євлогій (Георгієвський). Див.: Евлогий (Георгиевский), митрополит. Путь моей жизни. М.,1994. С.233-236, а в інших - «Латишенков», підживило цю легенду («змінив українське прізвище на російське»). Але насправді національну приналежність родини Латишенків (Латишенкових?) встановити дуже важко. На суді Смарагд заявив, що він є білорусом, хоча така самоідентифікація у нього з'явилася вже в 1920-ті роки Слідство дослідило коло знайомств Латишенка на предмет виявлення його зв'язків з білоруськими політичними організаціями. Зібраної інформації, однак, виявилося недостатньо для висунення звинувачень Латишенка в підтримці ним радикальних білоруських діячів.. До цього він вважав себе росіянином, і навіть назвавшись білорусом, не вкладав в це окреслення якогось протиставлення російському. За великим рахунком, вбитий митрополит Георгій також міг назвати (і називав) себе українцем, однак це для нього мало зовсім інше значення, ніж, наприклад, для діячів української еміграції. Версія про різні погляди на національне питання, як підгрунття конфлікту, навіть не згадувалася під час судових слухань. Отже, цей аспект проблеми мало цікавив Латишенка.
У свідченнях він детально описував свою родину, де мати (за походженням католичка) постійно сварилася з батьком. Той спокій, який він знаходив лише в церкві, ще з дитинства вирішивши стати монахом. Своє навчання в Віленській Духовній Семінарії, яку він закінчив першим учнем, душевний злам, який він пережив під час навчання в Санкт-Петербурзькій Духовній Академії, коли йому довелося вибирати між почуттям до дівчини і бажанням служити Церкві. Відмову після закінчення СпДА від продовження кар'єри в цьому навчальному закладі (його залишали там викладати) на користь можливості бути там, де він вважав себе більш затребуваним: на Холмщині, проводити місіонерську роботу серед колишніх уніатів. Ця частина свідчень підсудного нагадувала прилюдну сповідь і залишила враження цілком щирої. Однак вона не давала відповіді на жодне з питань. Навіть адвокат Смарагда, Тадеуш Врублевський, в своїй промові відзначив: «Для мене нез'ясованим залишилося питання, як глибоко віруючий Смарагд міг зважитись на такий вчинок, як вбивство єпископа, чин не тільки грішний, але й такий, що ставить хрест на всіх його устремліннях до служби церковної, вчинок що викидає його назавжди не тільки з кліру, але й з грона вірних» Wroblewski T. Mowa w obronie Pawla Latyszenki (archimandryty Smaragda) wypowiedziana w sadzie okregowym w Warszawie 27-go wrzesznia r.1924. Wilno,1924.S.17. Тадеуш Врублевський (1858-1925) був відомим адвокатом. Брав участь в багатьох гучних справах, зокрема, в 1905 році, він був захисником лейтенанта Шмідта. Див. про нього: Беларуская думка ХХ стагодзя (філасофія, рэлігія, культура). Анталогія. /Укладання Ю. Грабінскі. Варшава, 1998. С.206-219. Вже після суду, в 1925 році, явно на замовлення митрополита Діонісія, Ніколай Брешко-Брешковський написав роман «Ряса и кровь» Брешко-Брешковский Н. Ряса и кровь. Варшава, 1925; Публікувався також в 1-52 номерах напівофіційного органу митрополії “Воскресное чтение” за той же рік. Ми не розглядаємо ще однієї, явно штучної лінії сюжету роману - зв'язку Мардарія з більшовицькими агентами і замовний характер вбивства., в якому спробував представити, що Смарагд (в романі - Мардарій) з дитинства був закоренілим циніком і вирізнявся паталогічною амбітністю. Але це ніяк не узгоджується з тим, що розповів Латишенко і свідки, які знали його особисто - ми не знайдемо пояснення його вчинку в подіях молодості.
Тому спробуємо проаналізувати, що відбувалося в період, хронологічно більш наближений до лютого 1923 року, коли йому довелося перетнутися з іншими учасниками драми.
Першу світова війна застала архімандрита Смарагда на посаді ректора Холмської Духовної Семінарії. Одним з його попередників на цій посаді був Діонісій (Валединський), з 1913 року - єпископ Кременецький, вікарій Волинської єпархії. Єпархіальним архієреєм і Холмської і Волинської єпархій був архієпископ Євлогій (Георгієвський). На початку війни саме під його керівництвом здійснювалася акція по наверненню в православ'я на територіях, зайнятих російською армією. І Смарагд, і Діонісій, були активними її учасниками Див.: Palczynski E. Prawoslawie w Galicji w swietle prasy ruskiej we Lwowie podczas inwazji 1914-1915 roku. Lwow,1918. S.10-12 ; Павлишин Ю. Митрополит Діонісій і відродження Православної Церкви в Галичині//Его Блаженству, Блаженнейшему Дионисию, митрополиту Варшавскому и Волынскому и всея Польши в день его ювилеев: 20 -летнего епископства и 10-летнего митрополитства. - Варшава, 1933. - С.28-30. Це було згадано на суді, у відповідь на спроби окремих свідків звинувачення представити Смарагда давнім ворогом Польщі. Захист поставив резонне питання, чим його діяльність відрізнялася від діяльності «новонавернених друзів Польщі», того ж єпископа Діонісія.
Пізніше дороги цих людей розійшлися: архімандрит евакуювався разом з Холмською семінарією до Москви, а Преосвященний Діонісій залишався в Кремінці.
З того періоду залишився один цікавий документ. На початку 1918 року Св. Синод розглядав питання про заміщення Холмської кафедри. 11/24 січня було вирішено вибори не проводити до закінчення війни, а тимчасове управління доручити єпископу Діонісію Російський Державний Історичний Архів (далі - РДІА).Ф.831.Спр.59.Арк.3. Ухвала Св. Синоду від 11/24 січня 1918 року.. Потім вибори таки було проведено (10/23 лютого) і обраним виявився архієпископ Євлогій. В справі зберігся протест архімандрита Смарагда Там само. Арк.6,6зв. Протест (окрема думка) ректора Холмської Духовної Семінарії архімандрита Смарагда. 10/23 лютого 1918 року., який відмовився від участи в голосуванні, заявивши, що єпископа принижує сама процедура виборів, і він принципово проти участі нижчого духовенства і мирян в такій справі. Цей документ змушує дещо по іншому подивитися на твердження, що митрополита Георгія і архімандрита Смарагда розділяло різне ставлення до участі всіх членів церковного тіла в управлінні Церквою. Якщо митрополит неодноразово висловлювався проти скликання Обласного Собору з участю духовенства і мирян Цікаво, що на останньому за життя митрополита засіданні Синоду (31 січня) якраз розглядалося питання скликання Собору з участю кліру та мирян. Синод (а фактично - митрополит Георгій) висловився за те, щоб розпочати підготовку до цього Собору., то й Смарагд навряд чи був щирим прихильником собороправності.
В червні 1918 року семінарію було евакуйовано до України. Місцем її перебування став Богоявленський монастир, а архімандрит Смарагд знову зустрівся з єпископом Діонісієм. Їхні відносини були до певного моменту цілком нормальними. Більше того, в липні 1919 року Смарагд фактично врятував життя владиці. Він допоміг переховати хворого Діонісія, а сам був заарештований більшовиками замість нього. Деталі цих подій зафіксовано в спогадах ієродиякона Йосипа (Яцковського) Archiwum Akt Nowych (AAN). Ministerstwo Wyznan Religijnych i Oswiacenia Publicznego (MWRiOP). Sygn.1027, k.47-52. Копія свідчень від 15 жовтня 1919 року ієродиякона Йосипа (Яцковського).. Групу духовенства з Кремінця, серед яких був і архімандрит Смарагд, було вивезено до Дубна. Двічі їх готували до розстрілу, навіть підводили до підготованої ями. Пізніше страту було відмінено завдяки втручанню Боженка (засуджені взнали про це вже після звільнення), однак від священиків почали вимагати написати відозву до повсталих селян з закликом не воювати проти радянської влади. Більшість з них погодилась скласти таку відозву, але написати її в розпливчатих виразах. Єдиний хто категорично відмовився це зробити був архімандрит Смарагд.
Вищесказане підтверджує, що безумовно, Латишенко був хороброю людиною і не боявся смерті. Але, з іншого боку, він за кожної нагоди підкреслював пізніше, що врятував життя Преосвященному Діонісію, а той всіляко інтригує проти нього. Цей епізод для нас цікавий, тому що справа Смарагда розпочалася фактично з його конфлікту з єпископом Діонісієм.
