Проблеми теорії, історії й методів геральдики в російській історіографії кінця XVIII – початку ХХ ст.
Проблеми теорії, історії й методів геральдики в російській історіографії кінця XVIII - початку ХХ ст. 1. Поняття «герб» в інтерпретації російських істориківОдним з питань, які були висвітлені на сторінках спеціальної наукової літератури наприкінці ХVIII - на початку ХХ ст., були деякі аспекти теорії, методики й методології геральдики як складової історичного пізнання. У першу чергу, це стосується спроб чіткого визначення предмета вивчення геральдики й трактування основних її категорій і термінів, починаючи з поняття «герб».Дане поняття є проблемним хоча б вже тому, що до початку XIX в. жодна історична праця не містила в собі чіткого визначення герба, і вчені найчастіше не зовсім чітко розуміли, про що йде мова. Як приклад можна навести монументальну «Историю российскую» Василя Микитовича Татищева [97], у якій автор неодноразово використовував слово «герб» щодо символів стародавніх слов'янських князівств [97, с. 171, 241, 253-255], давньоримського орла [с. 266], ранніх сфрагістичних емблем Московського князівства [97, с. 267 і далі] тощо.Уперше в російській історичній науці визначення герба з'явилося у спеціальному виданні І.Х. Гаттерера «Начертание гербоведения», перекладеному на російську мову й підготовленого до видання секретарем Герольдії Глібом Малигіним. Однак звучало воно достатньо безформно: «Гербы суть иероглифы некоторых лиц и земель» [54, с. 1].Не в останню чергу завдяки цьому виданню, Микола Михайлович Карамзін в «Истории государства Российского» [66] застосовував поняття «герб» уже більш академічно, замінивши його щодо стародавніх слов'ян подібним за змістом і більш вірним у даному контексті поняттям «символ» [66, т. 3, с. 38 і далі].Одним із засновників спеціальних історичних досліджень з проблем геральдики в рамках історичної науки Російської імперії можна вважати Олександра Борисовича Лакієра. Вважаючи герби знаками відзнаки, автор у визначенні герба виходив із простої його асоціації й тісного взаємозв'язку з існуванням дворянства як соціального стану: «Гербы суть знаки отличия дворянских родов».Дещо старший сучасник О.Б. Лакієра Іван Петрович Сахаров (див. додаток) визначав герб більш повно: «Герб - есть постоянная, правительственной властью данная, утвержденная и всеми признанная эмблема: дворянства или какого-либо состояния, для различия дворянских родов, обществ, корпораций и городов» [92, с. 5].У той самий час у словнику церковно-слов'янської й російської мови, укладеному й опублікованому Імператорською Академією Наук в 1847 г., з'явилося таке формулювання: «Герб - один или несколько отличительных знаков, присвоенных какому-либо государству, городу или дворянскому роду, и изображенных по большей части на щите» [56, с. 289].Харківський дослідник Євстафій Миколайович Воронець (див. додаток), дав більш ємнісне визначення цього поняття: «Гербом» называется эмблематическое или символическое изображение, которое принадлежит и наследственно передается роду, местности или государству» [53, с. 14]. При цьому він посилався на кілька енциклопедичних видань, де були наведені визначення терміна, з якими він у цілому погоджувався [55; 56].У роботі відомого російського гербознавця, фахівця з територіальних гербів Павла Павловича фон Вінклера (див. додаток) поняття герба розкрите з точки зору правового аспекту. У вступі до своєї найбільш відомої роботи він дав таке лаконічне визначення: «Гербом называется символическое изображение, составленное на основании точных законов и утвержденное верховной властью» [50, c. 8]. З подібних позицій поняття «герб» розглядав ще один відомий фахівець з проблем геральдики Юрій Васильович Арсеньєв (див. додаток): «Гербами называются особые фигуры или изображения, составленные на основании известных, точно определенных правил и служащие постоянными отличительными признаками отдельному лицу, роду, сообществу или учреждению, а также городу, области или целому государству» [34, с. 121].Далі доцільно навести семантичне пояснення походження слова «герб», що зустрічається в більшості дослідників. От як воно трактується Ю. Арсеньєвим: «Само слово герб заимствовано было у нас с польского herb и встречается во многих славянских наречиях (herb, erb, irb) в значении наследник или наследство. Таким образом, само название этой эмблемы указывает на ее наследственность и неизменяемость» [34, c. 58; 37, с. 2].Отже, щодо визначення поняття «герб» наприкінці ХVIII - на початку ХХ ст. можна констатувати його поступову конкретизацію й приведення у відповідність зі стандартами західноєвропейської геральдичної науки. Починаючи з к. XIX в., дослідники вже чітко розуміли, що герб є специфічним образотворчим джерелом, що складається із жорстко регламентованого набору елементів і фігур у строгому співвідношенні між ними, складений за певними правилами, що й символізував деякі риси своїх власників.2. Проблеми формальної геральдики в роботах істориків XIX - початку XX ст.Починаючи із заснування Петром I Герольдмейстерскої контори в 1722 р. російська геральдика використовувала запозичений із Західної Європи певний термінологічний апарат, що сформувався не раніше ХV ст. [34, с. 121]. Такий стан речей не одноразово зазнавав критики з боку фахівців, однак спільного підходу так і не було вироблено. Зокрема, Володимир Крескентьєвич Лукомський (див. додаток) активно критикував статті Володимира Юхимовича Бєлінського (див. додаток) у зв'язку з недостатньо грамотним уживанням геральдичної термінології [74, с. 45]. Однак рік по тому Сергій Миколович Тройницький (див. додаток) дорікав В.К. Лукомського в тому, що «составленные им описания гербов написаны не русским языком, а неграмотно и непонятно. Он нам возражает, что руководствовался научной литературой и официальным источником. Научной литературой В.К. Лукомский считает «Геральдику» Ю.В. Арсеньева, но эта книга, представляющая собой лишь компиляцию из иностранных, главным образом, немецких, сочинений по теории и истории геральдики… Точно так же и официальность языка не оправдывает его неграмотности» [107, с. 413].Проте, більшість геральдистів користувалися загальноприйнятим термінологічним апаратом, не дивлячись на його повне запозичення з Європи. На основних елементах даного апарату, з метою кращого розуміння герба як комплексного поняття, слід зупинитися докладніше.Одним із найбільш давніх і традиційних геральдичних елементів є щит, носій герба [34, с. 139]. От що про нього писав О. Лакієр: «Каждая из составных частей герба была существенно необходима, как оружие, а потому неизбежна и в изображении герба. Первая из этих составных частей, самая существенная, есть щит, земля, на которой было предоставлено деяниям, истории, любимой женщине или воображению самого витязя представить символ или эмблему» [70, с. 39]. Щит - основний елемент будь-якого герба, при цьому геральдичним щитом, як відзначають гербознавці XIX - поч. XX ст., вважається лише той, який має обриси, близькі до тих, що дійсно використовувалися у військовій справі, і зручний для розміщення на ньому гербових фігур [34, с. 139]. Найпершим набув застосування норманський щит трикутної форми, але через те, що на такому щиті могло розміститися не дуже багато фігур, він був поступово витіснений іншими формами: «По форме щита различали, к какому народу принадлежит рыцарь, потому что у витязей каждой страны щит имел особый вид; так: у англичан он был круглый, у итальянцев продолговатый; у германцев такой же, с маленькою выемкою сверху, с ущербом; у испанцев плоский сверху и закругленный снизу; наконец, у французов форма щита: или четырехугольная, или сердцеобразная, или имеет вид продолговатого четырехугольника, нижние края которого слегка закруглены и сходятся под углом» [70, с. 40].Історично в Росії, за спостереженнями фахівців, найбільше застосування одержав «французький щит». Однак Ю. Арсеньєв критично відзначав, що такий «появился в геральдике лишь с XVI века и не может быть признан ни изящным, ни правдивым, так как щиты такой формы в действительности никогда не употреблялись в военном деле» [34, с. 147].Щит уже сам по собі, без гербової емблеми, як відзначали геральдисти XIX - початку XX ст., міг слугувати гербом, оскільки мав той або інший природний колір, властивий матеріалу, з якого щит був зроблений, або переданий фарбою, позолотою тощо. Завдяки цьому тинктури, або емалі (геральдичні кольори) поділяли на метали й фініфі. Найбільш давніми кольорами були метал срібло (білий) і фініті: червлень (червоний), лазур (синій), чернь (чорний). У XVI ст. до них додалися складені кольори: зелень (зелений), золото (жовтий) і пурпур (пурпурний), а в англійських гербах з'явився, окрім того, оранж (помаранчевий) [34, с. 151]. Кольори, що з'явилися пізніше, класифікували як «натуральні» (небесно-голубий, коричневий, попелясто-сірий, рожевий тощо), у класичній геральдиці замінялися на відповідні за характером геральдичні тинктури (наприклад, олені й собаки зображувалися чорними або червоними, леви - золотими або червоними, людське тіло - срібним або червоним). Однак у російській геральдиці, яка багато запозичила з німецької, як наголошував Ю. Арсеньєв, це правило застосовувалося далеко не завжди [34, с. 154-155]. Наприклад, до фігури вершника на гербі Москви довгий час застосовувався термін «натурально окрашенная» [52, с. 30].Ще один тип тинктур гербів, як підкреслював Ю. Арсеньєв, - хутра. Найпоширеніші - прості горностаєвий та білячий. Саме їх і використовувала переважно російська геральдика [34, с. 162-164].З розповсюдженням гравюр і літографій виникла потреба в умовних позначеннях геральдичних тинктур. Ю. Арсеньєв стверджував, що з XVII ст. у геральдиці були прийняті умовні графічні позначення кольорів, т. зв. штрихування - ще один термін, що активно використовувався в геральдиці та становив основу її категоріального апарату. В ній золото позначалося крапками, срібло - незаштрихованою поверхнею, блакитний колір - горизонтальними лініями, червоний - вертикальними, чорний - сіткою з вертикальних і горизонтальних, зелений - діагональними, що сходять зліва направо, пурпурний - справа наліво і т.д. [34, с. 157-159].
На поверхні щита, яке зветься полем, згідно з Ю. Арсеньєвим, звичайно поміщали гербові фігури (все, що можливо уявити у вигляді зображення або кольору) [34, с. 167]. Вони поділялися на геральдичні або почесні (виниклі шляхом поділу щита, властиві винятково геральдиці), і негеральдичні: природні (узяті з видимої природи), уявні (видумані) і штучні (узяті з мистецтв і ремесел людини) [70, с. 53]. За межами поля могли розміщуватися зовнішні прикраси щита: шолом, корона або шапка, мантія, щитотримачі, девіз і т.д. Всі ці фігури застосовувалися в російській геральдиці, хоча й не завжди правильно. Так, незважаючи на наведений О. Лакієром поділ шоломів залежно від дворянського титулу власника [70, с. 71-72], у Російській імперії, за рідкісними винятками, застосовувався лише один тип шолома, повернений лицевою стороною, у чому легко пересвідчитися на прикладі гербів, включених до «Общего гербовника дворянских родов Всеросійської імперії» [20].
В епоху середньовіччя, як стверджували російські історики-гербознавці, усім геральдичним елементам були придані конкретні символічні значення. У праці І.Х. Гаттерера докладному аналізу гербових фігур і їх символічному значенні відведено близько третини загального обсягу роботи [54, с. 221-334]. У класичній праці О. Лакієра символіці кольорів і фігур також віддане ще досить значне місце [70, с. 47, 57-69]. Але вже в більш пізній роботі П. Вінклера їй приділяється значно менша увага [50, с. 3-4 і далі], а Ю. Арсеньєв у «Геральдике» розглядав усі елементи герба, окрім емалей, винятково з огляду на їх правильне блазонувания (відтворення малюнка герба при його описі) [34, с. 219 і далі]. Отже, значення символічного трактування гербових елементів для російської геральдичної науки к. XVIII - поч. ХХ ст. поступово редукувалася. Цей процес був пов'язаний, безсумнівно, з поступовою трансформацією геральдики із прикладного мистецтва в наукову дисципліну.
Початок даного процесу можна спостерігати ще в передмові Г. Малигіна до «Начертание гербоведения» І.Х. Гаттерера, де він пояснив необхідність видання в Російській імперії подібної праці в такий спосіб: «Чтобы сей науке по крайней мере дать систематический вид; поелику и она принадлежит также к истории, содержащей в себе не только одни происшествия, но и самые оных доказательства».
Вичерпно описав зміну поглядів на геральдику В.Ю. Бєлінський: «В настоящее время геральдика начинает сильно распространяться, как важная отрасль исторических знаний и как совершенно законченная наука, изучаемая наравне с сигиллистикой, сфрагистикой, генеалогией, нумизматикой и пр. Все вместе, эти знания составляют громадное подспорье для истории и археологии вообще. Нельзя сказать, чтобы геральдика, как это было в прежние времена, интересовала у нас общество. Напротив, ее почти совершенно у нас забыли, неправильно и необоснованно считая знание ее специальностью привилегированных классов. С падением дворянских традиций увлечение геральдикой вообще у нас исчезло» [42, с. 6].
Услід за даною тенденцією історики-геральдисти кінця XIX - початку ХХ ст. до основних функцій геральдики відносили вже не стільки складання гербів, скільки гербову експертизу. Методика останньої, на їхню думку, полягала в поетапному з'ясуванні національної належності гербовласника, його гідності, титулів, нагород і доби створення та корекції герба. Теоретиком гербової експертизи був В.K. Лукомський, який вважав основні етапи гербової експертизи (встановлення національної належності, з'ясування титула власника, датування зображення) невід'ємною частиною зовнішньої критики речової або писемної пам'ятки, на якій «герб красноречиво и убедительно говорит о его происхождении, принадлежности и датировке» [76, с. 15].
Таким чином, пізнавальні можливості геральдики в трактуванні істориків на початку XX ст. значно змінилися порівняно з кінцем XVIII ст., а сама геральдика трансформувалася із прикладної науки дворянського стану в дисципліну, пристосовану до практичних потреб музейних, архівних і бібліотечних працівників.
3. Теорії походження гербів у Росії у викладенні вітчизняних істориківРізні концепції походження російських гербів також були широко висвітлені як у загальноісторичній, так і в спеціальній геральдичній літературі.
Початок даному питанню поклав Г. Малигін у передмові до «Начертания гербоведения» І.Х. Гаттерера: «В древности и в старину обычай был носить перстни с резьбой на камне или металле особых изображений, служивших каждому для отличия, печатями и гербом» [54, с. III]. Думка співробітника Герольдії очевидно неглибока, через що треба зробити висновок про не досить чіике розуміння даної проблеми наприкінці XVIII - на початку XIX ст.
Згодом історичні події в Російській імперії остаточно сформували дві течії суспільної думки, що вплинули й на геральдику: «західників» і «слов'янофілів». Вичерпну характеристику цим двом «партіям» дав І.В. Забєлін у статті «Современные взгляды и направления в русской истории» [61., ч. 1].
У зв'язку з цим до сер. ХІХ ст. уклалася теза, поширена в західноєвропейській історичній науці й перейнята «західниками», про повне запозичення ідеї російських гербів з Європи. Спростуванню цієї ідеї вагому увагу приділив О. Лакієр: "…внешние атрибуты для герба, форма щита и краски не наши и конечно перешли к нам с Запада; но идея гербов Русских, в отличие от гербов Западной Европы, совсем иная» [70, с. 18]. Дослідник виклав сфрагістичну концепцію походження гербів в Росії, відвівши історії печаток окремий розділ, і трактував герб як споконвічно дворянську приналежність. От якою він виводив генезу князівської печатки: «Можно найти одно общее основание: первоначально печать была именная и заверяла подпись руки, к которой вообще, при малом распространении грамотности, не имели большого доверия. Этот факт, общий всем странам и народам, не чужд и нам. Неприкосновенность печати охранялась изображением святого, по имени которого назывался князь, а надпись прямо свидетельствовала, чья она. Таким образом, и у князей печать была сначала личным лишь знаменем и изменялась с переменою лиц, и только после долгих колебаний Тверь, а потом Москва избрали для себя в печати символ, прямо соответствовавший их тогдашнему положению: победа над врагами внешними и присоединение уделов к Москве давало великому князю право изобразить себя на коне, поражающим дракона» [70, с. 4].
Далі відомий дослідник геральдики наголосив, що «печать тогда только может стать гербом, когда приобретет характер наследственности, т.е. будет переходить из рода в род без изменений, и, кроме того, применять те геральдические атрибуты, без которых нет понятия о гербе» [70, с. 200]. Подальше переродження печаток О. Лакієр пов'язував з польскою школою геральдики. Для неї, на його думку, були характерні доволі прості герби, один символ - один стяг. Ці символи були схожі на російські, оскільки прямо запозичувалися із землеробського побуту й слугували власне практичним потребам. Пізніше, по мірі проникнення в Польщу західноєвропейської геральдичної мови, значення символів змінювалося. Відмінною рисою клейнодів, польських «гербів», як вважав О. Лакієр, була їх незмінна кількість: символів було стільки ж, скільки споконвічно польських дворянських родів, і кожна нова людина бралася під покровительство того чи іншого роду, тобто нових символів не з'являлося [70, c. 200].
Згідно з О. Лакієром, до Росії першими потрапили герби саме литовців і поляків. Т. зв. «виїзні роди» стікалися через ті чи інші мотиви на службу до московського государя, осідали й асимілювалися як російські дворяни. Про їх неслов'янське походження надалі свідчив тільки герб [70, с. 210-213].
Інший російський учений і гербознавець Ю. Арсеньєв, з одного боку, підтримував концепцію О. Лакієра про походження російських гербів, але, з іншого боку, критично відзначав, що в російській геральдиці пізнішого періоду дворянські герби насправді почали «складатися» більш-менш вдало: «Почтенная и талантливая попытка Лакієра установить при их систематизации твердые начала, основанные на происхождении русских дворянских фамилий, не может быть признана вполне удачной и применимой» [34, с. 373]. Втім, щодо інших пунктів автор у цілому погоджувався з думкою попередника.
Так, він дотримувався теорії польського походження російських гербів: «К нам, в Россию, западная геральдика проникла, несомненно, через Польшу, хотя и получила впоследствии свои местные особенности, относящиеся, впрочем, по большей части к более позднему времени» [34, с. 337]. Тут же учений зазначив, що лише на початку ХХ ст. почала розроблятися теорія про походження стародавніх символів на печатках польського дворянства від рунічних знаків. На його погляд, перетворення це проходило в 3 етапу:
1) прийняття поляками християнства (до рун були додані хрести);
2) запровадження прапорів замість жезлів (відпадіння нижніх кінців знаків);
3) перетворення знаменних знаків на герби.
Далі Ю. Арсеньєв констатував: «Отсюда объясняется, что польская геральдика весьма мало позаимствовала у западноевропейской, и главная часть - гербовые фигуры - в ней почти отсутствуют… Из рунических непонятных знаков стали сочиняться тогда гербы, отвечающие вполне геральдическим правилам, так что их можно было описать или блазонировать» [34, с. 339].
Страницы: 1, 2
