На Русі, та найбільш у Києві, все ще продовжувала існувати хітка рівновага двох ідеологій. Орієнтація на двовір'я, що вже мала слід за попередників, була невзмозі слугувати загальнодержавною ідеєю для могутньої та єдиної Русі [50; с. 70], тому новоспечений князь йде до влади на хвилi язичницької опозицiї та змушений до певного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань i бiльше схильна до органiзацiї зовнiшнiх военнополiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави.
Головний напрямок першого етапу Володимирового врядування - об'єднання шести головних східнослов'янських племен: полян, сіверян, древлян, дреговичів, кривичів та ільменських словенів через запровадження першої релігійної реформи - "Володимирового шестибожія"; Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо [30; с. 25-30]. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край [36; с. 17]. Сенс реформи, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., полягає в об'єднанні місцевих богів в єдиному пантеоні, тим самим ствердити політичну єдність Русі.
До пантеону увійшли: верховним божеством став - новгородський Перун, запозичений у балтських племен, бог блискавки. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, дерев'яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом [28; с. 33]. Біля статуї Перуна завжди палало вогнище - постійний живий вогонь, якщо ж через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.
Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця [48; с. 121], мав іранське походження. Даждьбог - одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожнювалося Сонце, що давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро.
Антиподом Даждьбогу в пантеоні став Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів [37; с. 99]. П'ятим став Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби [30; с. 31].
Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош - запозичена у фінських племен Верхнього Поволжя; це божество родючості і домашнього господарства [15; с. 102].
Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично пов'язаний з родючістю [43; с. 37].
Як і у попередні часи починається знищення християнських духовних осередків, створення поганських святилищ, встановлення головних кумирів, ретельне дотримання обрядів і незаперечне виконання порядків [5; с. 203]. Природно, що офірою для жертвоприношень, у першу чергу, як і за Святослава ставали саме християне; Повість минулих літ підкреслює зі скорботою цей факт: "И осквернися кровьми земля Руска…"[1; с. 56]. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.
Яскравий документ, що віддзеркалює тогочасну колізію, - легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу [1; с. 219]. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християне), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення , кинули жереб - випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але старий поставив вимогу - "хай же хоч один з ідолів ізійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох [15; с. 125].
З оповідання випливає не стільки жостокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку - це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божествену силу вбивства старшої людини [37; с. 104]. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогодняшній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст., що свідчить існування культу Перуна ще задовго до Володимира [9; с. 166]. Посилення проязичницьких настроїв панiвної верхiвки тогочасного суспільства розв'язали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їх намовою було вчинено фiзичну розправу над багатьма.
З 981 - 993 рр. Володимир реалізував воєнні походи на ятвягів, в'ятичів, хорватів, як результат усі племена були об'єднані навколо Києва [25; с. 121].
Князь розпочав упорядкування внутрішнього життя. Він здійснив низку реформ: адміністративну - ліквідував племінні княжіння, поділив усю країну на вісім округів, округи на волості, на чолі яких поставив довірених осіб або своїх синів; військову - замінив племінну організацію війська на феодальну - службу за право володіти земельною власністю; оборонну - повів широке будівництво фортець-укріплень навколо Києва, яки стали опорними пунктами у боротьбі з печенігами; судову - прагнув розмежувати єпископський та градський суди; вів широке градобудівництво, заснував нові міста… та найголовніше, провів релігійну реформу [57; с. 49].
Пристосування прадавнiх язичницьких культiв слов'ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодального суспiльства i його держави. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя [50; с. 68].
Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах [57; с. 39].
Пiд 986 роком починаються пошуки альтернативи традиційному язичницькому багатобожжю. Літопис вказує на знайомство князя Володимира Святославина з постулатами ісламу, іудаїзму, християнства в західному та східному варіантах [8; с. 171]. Після детального вивчення усіх релігійних систем, оцінки конкретної політичної ситуації та цілого ряду дипломатичних заходів, князь, а за ним і вся Русь приймають віровчення східного варіанту - православ'я [12; с. 179].
При всiй своїй недостатнiй обiзнаностi князя в християнських догматах та обрядовостi, можна виокремити найвагомийші причини прийняття християнства: по-перше, це історична доля християнства у Київській державі, що має витоки ще з доби Аскольда, і на протязі століття реформувалося в "двовір'я". Враховуючи соціальне розшарування та різноплемінне населення держава потребувала єдиної ідеології та моралі, звичаїв та обрядів, вірувань - все це могла дати церква [22; с. 52]; по-друге, майже всі держави Європейського континенту на Х ст. вже встигли охреститися, язичництво перешкоджало рівноправним відносинам з християнськими державами середньовічного світу, а відтак Русі загрожувала ізоляція [48; с. 249] Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові прогресивні феодально-виробничі відносини, та притаманні їм форми політичного і духовного життя [13; с. 277].
По-трете, монотеїзм як найкраще відповідав суті єдиної держави на чолі з монархом, що тільки б зміцнило центральну владу князя. Наразі і сам Володимир, безперечно, розумів про підпорядкованість православної церкви інтересам світської влади [55; с. 712]. І нарешті, четверта причина, християнство - як найкраще сприяло писемності та грамотності, завдяки богословській літературі; відповідало на одвічне питання про першопричину світу, могло відпустити гріхи та очистити душу, розвивало філософію, збагачуючи людину новими знаннями [8; с. 127].
Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти [12; с. 166].
Дуже зросло політичне значення посади великого князя. Шлюб з візантійською принцесою Анною зробив Володимира фактично рівним імператорові. Сталося це, певна річ, не з доброї волі константинопольського двору, який категорично заперечував подібні мезальянси, а під тиском давньоруського зверхника [30; с. 77]. Для цього йому довелося здійснити похід на кримський Херсонес (літописний Корсунь), де після військової операції й відбулися обидві урочисті події - хрещення князя та його вінчання з Анною [1; с. 51 ].
За наказом київського князя дерев'яні божества було повержено, порубано й спалено. Тільки улюбленця дружинників Перуна скарати вогнем князь не посмів, його перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов'ян вiддавна пов'язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов'ян [15; с. 118].
З літописного повідомлення видно, що нова віра не могла поширитися тільки за бажанням князя. Введення християнства зустріло гострий опір і вимагало примусових заходів. Кияни були зігнані до Дніпра, де їх хрестили попи з Корсуня та Царьграда [50; с. 73]. А напередодні Володимир попередив про наслідки непослуху: - "якщо хто не з'явиться уранці на річці, багатий чи бідний, то стане ворогом…" [1; с. 80].
Мовою лiтописа, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири", відновлювалася митрополича кафедра, почалося будівництво православних храмів. На колишньому Перуновому пагорбі було поставлено церкву покровителя князя святого Василія, а біля берегів Дніпра збудовано Видубицький монастир, у 989-996 рр. монументальна кам'яна Десятинна церква [4; с. 25]. Київ росте й укріплюється, по Сулі, Стугні, Трубежу, Остру й Десні будуються "богатирські застави", численні фортеці.
Примусове запровадження християнства на Русі проходило досить складно. Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. На березi рiчки Клязьма закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в'ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво [25; с. 50].
В 991 році насильницька християнiзацiя населення Новгородської землі [50; с. 73]. Після зруйнування язичницького капища, повалення-побиття Перуна та потоплення у рiчці Волхов, як засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем" [30; с. 67-69].
Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення мешканцiв Мурома та Ростова, що за своїм етнiчним складом вельми строкаті: тут переважно народи угро-фiнської групи та частково слов'яни, що з'являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст. [54; с. 342].
Князь з дружинниками i попами побував у межирiччi Оки й Волги, застосував силу для навернення язичникiв у "iстинну вiру", проте його успiхи були вкрай незначними. Люди розбіглися по лiсах i дiбровах. Цей край залишався язичницьким принаймi до кiндя ХII столiття.
Розділ ІV. Пережитки язичництва в Київській Русі після прийняття християнства
Процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо, населення гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi виявлялося у формi фiзичної розправи над ними [22; с. 76].
Духовна колонізація, церковне навіювання покори та відчуття одвічної людської гріховності, неспромоглося зтерти язичництво з свiтоглядних уявлень, з вiдправлення культiв, з повсякденного життя русичів [15; с. 119].
Після смерті Володимира у 1015р. ситуація в державі погіршується, розгортається міжусобна боротьба між його синами. Новоспечений київський князь Святополк через владу вбиває братів - Гліба, Бориса та Святослава. На протидію виступає Ярослав, боротьба триває декілька років аж до остаточної його перемоги на р. Альті у 1019 р. [36; с. 24].
У Суздальській землі у 20-і роки ХІ ст. відбувається перший виступ, що мав відлуння міжусобної боротьби за "шлях із варяг у грекі", між Ярославом та іншим братом - Брячиславом Полоцьким, що скінчилася поразкою останнього; та Мстиславом Тмутараканським [13; с. 282].
Цей час позначається як дуумвірат братів, що в цілому досить позитивно відзначився для Русі. Спільними зусиллями було повернуто Червенські міста у 1031 р., була проведена забудова ряду міст, укріплення кордонів. У 1036 році, після смерті Мстислава Ярослав розбив печенізькі орди, через рік спорудив Софіївський собор та Золоті ворота [20; с. 68]. По всіх містах розгортається храмобудівництво, що сприяло розвитку культури та мистецтва; просвіта: відкриваються школи грамоти, бібліотеки, православна церква отримує повну монополію в освіті та медицині. А під 1051 роком вперше згадується Печерський монастир.
Після введення християнства становище волхвів кардинально змінилося. Їхне місце при "медопитії" за княжим столом зайняв священик. Він ставав близьким порадником володаря, а усунуті від можливості політичного впливу на княжу верхівку волхви були змушені "йти в народ". Більше того, вони навіть намагалися перехопити ініціативу та відшукати шляхи впливу на християнство. В умовах феодалізації, соціальних утисків широких мас населення, міста ставали центрами соціальних конфліктів, що виливалися нерідко в народні виступи на чолі служителiв язичницького культу -- волхвів [54; с. 343].
За правління Ярослава Мудрого кордони країни почали стабілізуватися і, в основному, збігатися з етнічними межами розселення східних слов'ян (хоча до них входили і деякі землі, заселені представниками інших народів). Західна орієнтація у політиці зробила Київську Русь повністю європейською державою, проте повна стабілізація кордонів відбулася вже після самого Ярослава [12; с. 183].
У лютому 1054 р. зі смертю Ярослава починається вдруге загострення через престолонаслідування. Згідно з заповітом Ярослава, Київ переходив до старшого Ізяслава, Чернігів - Святославу, Переяславщина - Всеволоду, а наймолодші сини - Ігор та В'ячеслав отримали Володимир-Волинський та Смоленськ; на думку деяких істориків саме заповіт став передумовою та початком роздрібленості руських земель [57; с. 90].
Другий виступ - мав місце у Ростовській землі та на Білозері у 1070-1071 рр. і був спровокований політичними подіями 1068-1069 рр. [1; с. 79] - поразка руських князів від половців, народне повстання у Києві, польська інтервенція, селянські заворушення на Київщині [13; с. 490].
Обидва повстання очолювалися волхвами, а отже проходили під релігійними гаслами, повстанці захищали язичество проти силоміць нав'язуваного, осоружного християнства [35; с. 219]. Літописи під словом "волъхвъ" позначають язичеських жерців, що протиставлені християнському духовенству, волхванння - трактують як обрядові та ритуальні дії, відмінні від християнства [22; с. 264].
Не підлягає сумніву, що справжньою причиною виступів в обох випадках стали моменти соціально-економічного порядку - недорід, голод, здирства визискувачів, а також послаблення центральної державної влади за умов міжусобної боротьби. Повстанці нищили представників феодального класу, звинувачуючи їх у приховуванні продовольства [12; с. 181].
Пiд тим самим роком умiщено в лiтописi повідомлення про заколот мешканцiв Новгорода, яких підбурив волхв. Спокусившись проповiдями натовп роздiлився надвоє. Менша частина -- купка дружинникiв на чолi з князем Глiбом -- пристала до єпископа, а "люди" всi пiшли за волхвом. Тiльки пiсля як пiдбурювач був пiступно забитий князем Глiбом, натовп вiдступився i заколот ущух. Наведена оповiдь яскраво завiдчує велику популярнiсть волхвiв у народному середовищi [8; с. 216]. Літописецъ, схоже, свiдомо, об'єднав матерiали про заворушення в Ростовськiй землi та заколот у Новгородi в однiй лiтописнiй статтi. В такий спосiб вiн намагався пояснити характер цих рухiв "намовляннями бiсiвськими".
На жаль, ідеологічна концепція волхвів у 20-і роки ХІ ст. в джерелах залишається нероз'ясненою, а от ситуація 70-х років більш сприятливіша для дослідників. Літописи донесли до нас богословський диспут ватажків повстання з Яном Вишатичем, що придушив Білозерську сутичку [22; с. 272]. Саме вона і протирічить погляду на волхвів як на репрезентантів старого язичництва, вони не були апостолами багатобожжя, визнавали єдиного бога і протиставленого йому диявола. Специфічний зміст, далекій від канонічних християнських уявлень, пропагований волхвами, є маніхейським дуалізмом добра і зла як незалежних сил, репрезентованих образами бога та диявола [17; с. 369], має тенденцію до міфологізації біблейських сюжетів і перетворення християнства в оповідну систему.
Б.О. Рибаков висловив думку, що волхви не прагнули до зміни соціального ладу, а тільки до перерозподілу суспільного продукту [50; с. 74]. Та соціальна програма волхвів передбачала набагато радикальніші заходи: фізична ліквідація феодального класу реально означала б і ліквідацію феодального ладу [9; с. 221].
Боротьба між церквою й народними звичаями точилася довго і запекло. Старі поняття надто міцно трималися у народній гущі. Навіть новоспечені священнослужителі (русичі) не завжди дотримувалися положень християнства, часто не цураючись поганських звичаїв. Так підміняючи волхвів, церковникі приймають призначені старим богам пожертви та ретельно відвідують народні пирування. Певна річ, що починається занепокоєння вищого духовенства, та двовірське життя встановлює свої закони [23; с. 269]. Звичай народовір'я підносити пожертву поступово допускається і в християнські обряди, люде "по-старому жертвують" новому богу, або "на храм божий".
Вже перша збудована в Києві, церква присвячена Іллі Пророку, за своєю діяльністю була максимально наближена до Перуна, причому язичницькі пожертви тлумачили не тільки як подяка та моління, а й як "загладження гріхів перед богом" [39; с. 205].
