Потенційного союзника у війні з нею вони вбачали в Україні, перш за все в тій її старшині, котра виявляла незадоволення своїм становищем і була готова боротися за його поліпшення. Сторони, що шукали одна одну, неминуче мали зустрітися. Під час перебування Мазепи в Західній Україні польська шляхта робила неодноразові спроби встановити з ним прямі контакти. Але отримані від неї листи гетьман пересилав Петру І з відповідними коментарями. Так само вчинив він і з листом Станіслава Лещинського, пересланим йому шляхтичем Вольським у жовтні 1706 р. під Замостя. Кілька листів надіслала йому і княгиня Анна Дольська. На початку липня 1707 р. вона від імені короля пропонувала гетьманові виступити проти російського царя, обіцяючи допомогу польських і шведських військ. Зі змістом листа Мазепа ознайомив свого генерального писаря Пилипа Орлика, але самого листа до Москви не відправив. Гетьман вичікував дальшого розвитку подій, всіляко стримуючи незадоволення козацької старшини діями російського командування стосовно українських козаків. Особливе обурення її викликало підпорядкування козацьких загонів російським офіцерам, брутальне поводження з козаками, відбирання коней та запровадження солдатської муштри. Та й сам гетьман у липні 1707 р. дістав царський указ виконувати всі розпорядження Олександра Меншикова, що викликало спалах його гніву. Волею царя Україна дедалі більше позбавлялась автономних прав і перетворювалась на повністю залежну від центральних властей окраїну.
Під час перебування Петра І у Києві влітку того ж року виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею. Серед старшини визрівала думка про необхідність відновлення статусу України за умовами Березневих статей 1654 р. Старшина шукала вихід із становища, в якому опинилась Україна.
З осені 1707 р. таємні зв'язки польського короля з лівобережним гетьманом активізувалися. Щоб привернути Україну на свій бік, Станіслав Лещинський обіцяв козакам повернути їхні давні права та вольності й закликав визнати його владу й повалити «московське іго». У ці зв'язки Мазепа втаємничив своїх найближчих однодумців: генерального обозного Івана Ломиковського, прилуцького полковника Дмитра Горленка, лубенського -- Данила Зеленського і миргородського -- Данила Апостола. Вони й склали найближче оточення гетьмана в реалізації його зовнішньополітичного курсу, спрямованого на зміну відносин України з Росією. За деякими даними, влітку 1708 р. Мазепа доручив якомусь розжалуваному болгарському архієрею підписати від його імені договір з Лещинським. За умовами союзу лівобережний гетьман нібито просив Карла XII визволити Україну від «московської тиранії» і, в свою чергу, зобов'язувався забезпечити шведські війська всім необхідним та зимовими квартирами у Стародубі, Малині, Новгороді-Сіверському та інших містах. Крім того, гетьман обіцяв залучити на бік шведів калмиків і донських козаків, явно незадоволених обмеженням їхніх традиційних прав і привілеїв. Україна входила до складу Речі Посполитої на тих умовах, що й підвладні курляндському герцогові території. Сам гетьман діставав титул «князя і Вітебське та Полоцьке воєводства». Вірогідніших даних про цю сторінку діяльності Мазепи історія не зберегла. Незважаючи на всі запобіжні заходи, чутки про закулісні переговори гетьмана просотувались назовні й про них ставало відомо Петру І. Кілька разів писав про це і генеральний суддя Василь Кочубей, з дочкою якого Марією (Мотроною) Мазепа завів свій останній любовний роман. Кочубея підтримував і колишній полковник Полтавського полку Іван Іскра. Щоб особисто передати царю компрометуючі Мазепу матеріали, вони, після тривалого переховування від гетьманських властей, наприкінці квітня 1708 р. прибули до царської резиденції у Смоленськ, а потім у Вітебськ. У 27 пунктах свого листа Кочубей звинувачував Мазепу в намірах зрадити Росію й повернути Україну під владу Польщі. Сановники не повірили донощикам, піддали їх тортурам і вирвали визнання Кочубея, що він написав на гетьмана неправдивий донос і не знає за ним ніякої «невірності». Знаючи віру Петра І в Мазепу, канцлер Головкін відпровадив заарештованих Кочубея та Іскру до гетьмана. Військовий суд засудив їх обох до страти, і в липні 1708 р. Кочубею Й Іскрі було відтято голови поблизу с. Борщагівки під Білою Церквою.
Вступ шведських військ в Україну і перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля Карла XII
У такій неспокійній обстановці війна стала на порозі України. У вересні 1708 р. Карл XII зі Смоленщини повів армію не на Москву, як гадало російське командування, а в Україну. Проте російські війська і Стародубський та Чернігівський полки випередили авангард шведів Лагеркрона й першими вступили в Стародуб. Головні сили шведів зупинилися за 50 верст від міста в очікуванні допомоги. Тут шведський король дістав повідомлення про розгром 28 вересня 1708 р, під Лісною в Білорусії обозу з великою кількістю військових припасів, фуражу й харчів. Левенгаупт привів з собою лише 6,7 тис. солдатів, набагато менше, ніж розраховував король.
Після невдалої спроби взяти Стародуб шведська армія продовжувала просуватися на південь. Під Новгородом-Сіверським їй довелося вести затяжні бої з російськими частинами, українськими козаками й озброєним місцевим населенням. У цей час гетьман Мазепа встановив зв'язок з королем Карлом XII і, обіцяючи всіляку допомогу, просив якомога швидше переправитись через Десну, щоб відрізати російську армію від Гетьманщини. Не знаючи про плани Мазепи, Петро І наказав йому іти з козацькими полками на з'єднання з російською армією. Всіляко ухиляючись від виконання цього наказу, гетьман нарешті робить остаточний вибір. 24 жовтня 1708 р. Мазепа залишив у Батурині сильний гарнізон під командуванням полковника Чечеля і гарматного осавула Фрідріха Кенігсена: а сам з 4--5-тисячним військом вирушив назустріч шведській армії. Козаки й більшість старшин не знали справжніх намірів свого проводиря. Тільки переправившись через Десну під Оболонням, гетьман зібрав усіх на раду й відкрив свій задум. Більшість присутніх стояла, ніби громом вражена, не вірячи, що гетьман міг зважитись на такий крок. У повній тиші Мазепа обґрунтував необхідність переходу на бік шведів постійними утисками прав і привілеїв українського народу московськими правителями й закликав разом зі шведами скинути ненависне ярмо, зробити Україну вільною і незалежною країною. У відповідь не пролунало жодного слова. Козаки мовчки розходились, а під прикриттям ночі почали тікати по домівках. Умови шведсько-українського договору, укладеного Мазепою і Карлом XII, точно не відомі. Можливо, саме про них пізніше писав Орлик таке: «Україна обох боків Дніпра з Військом Запорізьким і народом малоросійським має бути вічними часами свобідна від всякого чужого володіння». Ні Швеція, ні будь-яка інша держава не мали претендувати на владу над Україною, на її прибутки чи податки. Нікому не дозволялося ставити в українських містах військових гарнізонів. За Україною зберігалися цілісність територій, недоторканість вільностей, законів і прав місцевого населення. Таким чином, Україна з автономії могла перетворитись на самостійну державу з самобутнім внутрішнім устроєм.
Перехід Мазепи на бік шведів викликав занепокоєння серед російських властей. Через кілька днів Петро І наказав Меншикову захопити гетьманську резиденцію Батурин, де стояла майже вся козацька артилерія й зберігалися великі запаси продовольства і фуражу. 2 листопада 1708 р. солдати й драгуни заволоділи Батурином і вчинили нещадну розправу над його захисниками та жителями. Одночасно по Гетьманщині поширювались грамоти Петра І і Меншикова, в яких вчинок Мазепи тлумачився як зрада, містилися заклики боротися проти його прибічників і обіцянки захистити від ворога. 6 листопада у Глухові відбулася видимість обрання нового гетьмана України. На раду прибули тільки стародубський полковник Іван Скоропадський, полтавський -- Іван Левенець, ніжинський -- Лук'ян Журахівський, чернігівський -- Павло Полуботок і охотницький полковник Антон Танський. Старшина, а за нею й козаки обрали гетьманом Скоропадського, на якого їм вказав перст царя. Власті вчинили символічну розправу над Мазепою, а церковники проголосили йому анафему.
Народ у своїй масі не підтримав наміру Мазепи здобути Україні державну незалежність з допомогою Швеції. Сподівання на об'єднавчу силу національної ідеї виявились марними. Надто далеко відірвався лівобережний гетьман від народу, його життєвих потреб. Козаки, селяни й міщани більше дбали про захист власних економічних інтересів, ніж про державну незалежність від Росії. До того ж головного винуватця у погіршенні свого становища прості виробники вбачали у козацькій старшині, насамперед у гетьмані та його оточенні. А далекий російський цар в очах багатьох з них продовжував залишатися справедливим суддею й захисником усіх неімущих. Не останню роль при цьому відіграв і страх перед жорстокими покараннями за прикладом Батурина. До царя почали надходити чолобитні від жителів Лохвиці, Лубен, Новгорода-Сіверського, Прилук, а також Варвинської, Ічнянської, Срібненської та інших сотень і населених пунктів із запевненнями у відданості. Мазепу залишала й та старшина, котра обурювалась наступом російського уряду на автономні права України, але не хотіла порушувати політичної рівноваги і захищати їх силою. Тільки бунтівлива Січ Запорізька стала на бік Мазепи, проти якого неодноразово виступала в попередні роки. На початку 1709 р. кошовий Кость Гордієнко прибув до табору шведського короля й домовився з ним про спільні дії проти Росії.
Воєнні дії в Гетьманщині в листопаді 1708 -- червні 1709 pp. Битва під Полтавою. Переправившись через Десну з листопаді 1708 p., шведський король переконався у ворожості місцевого населення. Воно не хотіло продавати його фуражирам продовольство й фураж, ховало їх у лісах, нападало на окремі загони й не бажало впускати шведів у міста й містечка. Шведські війська несподівано зустріли не тільки мужній, а й вмілий опір людей, котрі досконало володіли зброєю, мали її вдосталь і знали найпередовіші методи військового мистецтва. Мужньо й відважно захищалися жителі Сміли, Тернів, Недригайлова, Ромен, Веприка та інших міст. Протягом зими 1708-1709 pp. дошкульних ударів шведам завдавали партизанські загони на території Чернігівщини, Слобожанщини й Полтавщини. Щоправда, під впливом авторитету Мазепи жителі окремих сіл заявляли про свою підтримку шведської партії й навіть влаштовували шведам урочисті зустрічі. Окремі добровольці поповнювали загони прибічників гетьмана. Але в цілому таких випадків було мало. Населення Гетьманщини в своїй масі відвернулося від Мазепи. У березні 1709 р. шведська армія надовго застрягла під Полтавою, яку обороняли російський гарнізон полковника Олексія Келіна й рішуче настроєні місцеві жителі.
Найбільшу допомогу подало шведам Запоріжжя. У березні 1709 р. воно розпочало воєнні дії проти російських військ у південних містах Полтавщини. Запорожці знищили російські гарнізони в Кобеляках, Царичанці, захопили багато полонених і доставили їх у табір шведського короля. Вздовж Орелі та Ворскли діяло до 15 тис. січовиків. Вони звільнили місцевість від російських військ і переконали жителів поставляти шведам продукти й фураж для коней. Значний успіх мали запорожці в битві під Нехворощею, де розбили великий загін російських солдатів і захопили в полон кілька сот росіян. 27 березня 1709 р. при посередництві Мазепи Гордієнко й Карл XII підписали у Великих Будищах договір. Король зобов'язувався не ухвалювати з російським царем миру доти, поки Україна не дістане незалежності від Москви. Запорізька Січ зайняла чітку антиросійську позицію, схиляючи на свій бік нові й нові маси населення. Запоріжжя перетворювалось на міцніючого з дня на день противника Російської держави, котра не могла не реагувати адекватним способом. Лише частина запорожців воювала в складі російських військ.
Для розгрому Запорізької Січі російське командування на початку 1709 р. вирядило з Києва три драгунські піхотні полки під командуванням полковника П. Яковлева. Спускаючись Дніпром, вони розгромили запорожців у Келеберді та Переволочиш, зайняли Старий і Новий Кодак і вступили у Кам'яний Затон. На початку травня солдати розпочали штурм Січі, але облога затягнулась. Тільки з допомогою колишнього запорожця полковника Гната Ґалаґана солдати вдерлися всередину Січі й перебили багатьох козаків, а решту розігнали по степу. Частина запорожців втекла й заснувала Січ спочатку на р. Кам'янці, а потім в урочищі Олешки, на території, підвладній Кримському ханству.
Тим часом головні сили шведської армії знемагали в кровопролитній облозі Полтави і частих сутичках з місцевим населенням. 27 червня 1709 р. під Полтавою відбулася генеральна битва між 30-тисячною шведською і 42-тисячною російською арміями. Участь у битві на боці шведів брали не менше як 3 тис. українців, які спокусилися на обіцянку надати їм козацькі права, а також запорожці. У складі російської армії діяли козаки під командуванням повернутого із заслання полковника Палія. Головні козацькі полки стояли напоготові в районі Решетилівки, приблизно за 30 км на захід від Полтави. До полудня битва закінчилась розгромом шведів і прибічників Мазепи, їхні залишки здалися російським військам під Переволочною на Дніпрі. Карлу XII й Мазепі з невеликою кількістю своїх наближених, драбантів і запорожців пощастило переправитися на правий берег Дніпра й після кількаденного походу степом дістатися володінь турецького султана. Втікачі зупинилися в околицях Бендер. Почалося життя вигнанців. Перехід гетьмана Мазепи на бік шведського короля викликав і викликає суперечливе ставлення як сучасників, так і їхніх нащадків. У оцінці цього акту російський уряд пішов звичним шляхом -- оголошувати всі невигідні Росії дії українських гетьманів зрадницькими, а їх самих зрадниками. Такий ярлик був наклеєний майже на всіх наступників Богдана Хмельницького, що вже само по собі є ненормальним і одночасно свідчить про сталу тенденцію в їхній діяльності здійснювати ту політику, яка відповідала інтересам України, а не Росії. До того ж ця оцінка суперечить тим політико-правовим нормам, якими керувались у відносинах між собою сюзерени й васали або країни середньовічної Європи. Той договірний політико-правовий принцип виражався у звичаєвій формулі: «Ми маємо служити нашим монархам, оскільки вони охороняють нас, але якщо вони більше не охороняють нас, то ми більше не повинні служити їм». У ці усталені в Європі правила вписувались і відносини України з Росією, визначені Березневими статтями 1654 р. Однак вже в перші роки після Переяславської ради 1654 р. російський уряд почав порушувати взяті на себе зобов'язання подавати Україні допомогу в боротьбі з Річчю Посполитою й не змінювати її державного ладу. За таких обставин гетьман Мазепа мав усі політико-правові підстави для зміни свого Зовнішньополітичного курсу й пошуку нових геополітичних орієнтирів.
Успіхи й невдачі першого українського уряду в екзині. У Бендерах Мазепа майже не вставав з ліжка і 22 серпня 1709 р. помер при великій жалобі однодумців. Свій останній притулок гетьман знайшов у Святоюрському монастирі в Галаці. На загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України Пилипа Орлика. Рада прийняла «Пакт і Конституцію законів та вольностей Війська Запорізького». В літературі цей документ відомий під назвою «Конституції» Орлика. Це -- договір між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після визволення її від московського панування. Протектором України визнавався шведський король. Основна ідея документа полягала в уникненні тих прорахунків і помилок гетьманського правління, що призвели до втрати незалежності України. В його 16-ти пунктах затверджено найголовніші права й привілеї, а саме: панівне становище православної церкви, повернення її в лоно Константинопольського патріархату; поширення освіти поміж синами України, навчання дітей «вільним мистецтвам»; цілісність і недоторканість української території по р. Случ; повернення українських полонених з Росії та Швеції; відновлення військового союзу з Кримським ханством, звільнення земель Війська Запорізького від усіх «московських» фортець і укріплень, передання їх у власність виключно запорожцям; розширення козацької території від р. Ворскли до Очакова; обмеження влади гетьмана «публічною радою» генеральної старшини, полковників і генеральних радників-козаків від кожного полку; заборона таємної дипломатії; відповідальність гетьмана за порушення встановлених порядків і недопущення утиску простого люду; недоторканість особи, її відповідальність тільки перед судом; передання справ державної скарбниці, оподаткування, стягування прибутків у відання генерального скарбника і підвідомчих йому полкових скарбників, обраних від козаків і селян; обов'язок гетьмана захищати «рядовий і простий народ» від незаконних податків, утисків і вимог старшини; виборність усіх посадових осіб з наступним затвердженням їх гетьманом; звільнення господарств козаків, їхніх вдів, жінок і дітей-сиріт від усіх податків; реставрація колишніх маєтностей міст, розмірів і видів податків з жителів; звільнення купців від податків; надання «справедливо отриманих законів» та привілеїв містам, у тому числі й столиці України Києву; введення у містах посад присяжних скарбників, а також державних гінців за казенний кошт; ліквідація податків на утримання охотницьких полків; обмеження свавілля й зловживання ринкових комісарів при обкладанні товарів митом, створення умов для вільної торгівлі тощо. Орлик присягнувся на дотримання усіх пунктів, а Карл XII скріпив документ своїм підписом. Потрібні були півстоліття відступу від національної ідеї, службової катастрофи правлячої верхівки, щоб козацька старшина зрозуміла згубність для держави й суспільства попереднього політичного курсу й намітила шляхи побудови нового, справді демократичного устрою України. Документ був складений під великим впливом запорізького козацтва, яке давно виступало за обмеження влади козацької старшини, розширення політичних та соціально-економічних прав нижчих верств населення. «Конституція» України ставила на перше місце людину, гарантувала їй широкі права й недоторканість особи.
Перший український уряд в екзині складався з гетьмана, генеральних обозного, бунчужного й осавула, а також полковників та старшин. Головну військову силу становило те запорізьке козацтво, яке перейшло у володіння кримського хана після розгрому Січі. Уряд Орлика визнали Швеція, Кримське ханство, Туреччина, підтримували Австрія, Франція і Англія, незадоволені посиленням Росії на європейському континенті. Головним завданням уряд Орлика ставив створення антиросійської коаліції держав і визволення України. Укладений з кримським ханом союз передбачав допомогу гетьманові у визволенні українських земель від російських військ. Наполягання Орлика прискорило оголошення Туреччиною в листопаді 1710 р. війни Росії. Кримські татари Девлет-Гірея до березня наступного року безуспішно намагалися вигнати російські гарнізони зі Слобожанщини, завдавши при цьому значної шкоди місцевому населенню.
Тим часом Орлик готував військові сили. У березні 1711 р. гетьман повів на визволення України 16-тисячне козацьке військо, посилене загонами поляків і татар. Визвольні наміри й плани Орлика щодо суспільного устрою майбутньої Української держави знайшли підтримку правобережної людності. Без великих зусиль наступаючі розгромили посланий проти них загін генерального осавула Бутовича і з допомогою місцевих жителів увійшли в Умань, Богуслав, Корсунь та інші придніпровські міста. Найсиль-ніший опір Орлику вчинив гарнізон Білої Церкви, що складався переважно з російських солдатів. Поки тривала облога, білогородські, буджацькі та ногайські татари стали палити містечка й села, грабували, нищили і брали в полон людей у межиріччі Росі, Тетерева і Дніпра. Козаки Орлика кинулися рятувати людей, майно і оселі, польський загін попрямував до Польщі. Військо розпалося, а його залишки відійшли до Бендер. Нова можливість здобути Україні незалежність з'явилася влітку 1711 p., коли величезна турецька армія під Яссами оточила російську армію фельдмаршала Бориса Шереметьева. Перед неминучою поразкою Росія пішла на мир з Туреччиною. 12 липня 1711 р. між двома державами була підписана Прутська угода, за якою Росія повертала Туреччині Азов, зобов'язувалася зруйнувати збудовані фортеці на Азовському морі та Дніпрі. Доля українських земель визначалась нечітко, й кожна зі сторін трактувала відповідний пункт у вигідному для себе світлі. Уряд Орлика вважав, що Росія мала вивести війська з усієї української території, в тому числі й Запоріжжя. Російський же уряд не збирався цього робити. Спеціальне посольство Орлика звернуло увагу султана на цю проблему, і під загрозою нової війни Росія в квітні 1712 р. пообіцяла залишити Правобережну Україну протягом трьох місяців. З відходом російських частин Правобережжя почали займати польські війська, які перешкодили Орлику встановити свою владу на цій території України. З підписанням Росією і Туреччиною в 1713 р. Адріанопольського миру плани Орлика на визволення України відсунулися на далеку перспективу. Перебравшись до Швеції, Орлик докладає величезних зусиль, щоб створити антиросійську коаліцію держав. Він агітує султана почати нову війну з Росією, підтримує зв'язки із запорожцями й обнадіює їх допомогою європейських держав. Переїжджаючи зі Стокгольма до Ганновера, Салонік, Криму, Орлик аж до самої смерті в 1742 р. не припиняє листування з урядами різних держав і закликає запорожців до виступу проти Росії. Справу Орлика продовжували син Григорій, Мирович і Нахимовський.
Завдяки таким подвижникам ідея визволення України з-під залежності Росії продовжувала ще довго жити в урядових колах Європи й використовувалася ними при вирішенні східноєвропейських проблем.
Література
1. Субтельний О. Україна:Історія. - К.:Либідь, 1994. - 736с.
2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998.- 616 с.
Страницы: 1, 2
