Невдача «бліцкригу», що відсунула закінчення війни на невизначений термін, зробила необхідним внесення деяких коректив у гітлерівську політику «повної колоніалізації». Однак через жорстокість окупантів і реквізиційний характер економічної політики, що проводилася ними, зроблені поступки - дуже обмежені - не принесли бажаного ефекту. Дуже показово у зв'язку з цим їх відношення до захоплення селянами колгоспних земель і худоби, що відбулися в багатьох місцях після відходу радянської влади. Ідея заохочення цього процесу руйнування колгоспів видалася деяким фашистським ідеологам цілком відповідною їх ідеї руйнування радянського режиму зсередини. 26 лютого 1942 р. німецька адміністрація обнародувала аграрний закон, який відміняв все радянське законодавство в цій області і перетворював колгоспи по типу традиційної громади. Природно, німецька адміністрація залишала за собою право встановлювати обсяги постачання, за виконання яких громада несла колективну відповідальність. Застосування цього закону в різних регіонах не було однаковим. Так, на Україні німці утрималися навіть від найменших спроб деколективізації із страху дезорганізувати різкими змінами виробництво в цій найбагатшій аграрній області країни. У Білорусії, яка грала другорядну роль у виробництві сільськогосподарської продукції, приватна власність була поступово відновлена. В окупованих районах Росії зміни найчастіше обмежувалися збільшенням індивідуальних наділів при збереженні колгоспних структур. У гірських районах Кавказу, де переважало скотарство, німецькі власті відразу ввели приватну власність. Однак диференційоване застосування аграрних реформ не справило на селянство очікуваного ефекту. Його стриманість пояснювалася не тільки безперечним патріотизмом, але й зростаючими масштабами грабежів, яким німецькі власті піддали сільські райони. З осені 1942 р. продовольчі реквізиції німців постійно зростали, а довільні і абсолютно нереалістичні квоти, що призначалися Берліном, нагадували селянам про найгірші часи першої п'ятирічки; непослідовні кроки по деколективізації, що робилися окупантами, губилися на цьому фоні. До економічного грабежу додався грабіж людських ресурсів: зростаючі потреби рейху в робочій силі привели до масової примусової відправки працездатного населення в Німеччину (більше 4,2 млн. чоловік в 1942-1944 рр., згідно з німецькою статистикою). Щоб не бути відправленими у Німеччину, багато селян йшло в партизани. З осені 1942 р. аграрна політика Німеччини на окупованих територіях потрапила у безвихідь. «Реформи» послабили і навіть знищили в деяких районах структури колективного господарювання, але вони не створили пової системи - цілісної і здатної задовольнити селянство, та не поліпшили сільське господарство. Виробництво зернових поменшало в порівнянні з попереднім роком вже в 1942-1943 рр. і наполовину впало в 1943-1944 р., тоді як німецькі реквізиції збільшилися вдвічі.
Невдача цієї політики, яку можна було передбачувати вже влітку 1942 р., на якийсь час (літо 1942 - початок 1944 рр.) надихнула прихильників «східної політики» Розенберга, заснованої на етнічному роздробленні СРСР. Кілька народів різної чисельності стали випробувальним полігоном для ідей Розенберга. Прибалтійські країни, де німецька культура завжди була в пошані, вирішено було залучити до німецької долі. Однак умови цього возз'єднання не були сприятливими для національного розвитку прибалтів, які вважалися частково русифікованими та євреїзованими (особливо литовці). Це означало, що значну частину населення Латвії та Литви потрібно було перемістити па схід і замінити німецькими колоністами. Прибалтійське населення під час війни все ж користувалося привілейованим статусом, який допускав існування національних урядів, природно, прогерманських, але підтримуваних частиною населення, що бачило в них хоч якийсь захист від окупантів. На початку 1944 р. місцеві власті домоглися від німців, які бажали знайти в цих районах добровольців для своєї армії, поступок в культурній та національній областях. Однак ці поступки, які залишали без відповіді основне питання про політичну автономію, не могли за великим рахунком задовольнити сподівання прибалтійських народів, які були сильно прив'язані до своєї історичної традиції, а з іншого боку, розуміли, що вони не зможуть звільнитися від радянського напування, не спираючись па Німеччину.
На Кавказі німців цікавили, передусім, нафтові ресурси, а не можливості колонізації. У довгострокових планах нацистів цьому регіону була відведена роль проміжного плацдарму для подальшої експансії в напрямі нафтоносних районів Іраку та Ірану. Німеччина намагалася уникнути опору з боку кавказьких народів і навіть привернути їх па свою сторону, розробивши з цією метою досить ліберальну політику, яка залишала можливість місцевої ініціативи. Остання проявилася у зв'язку з відходом Червоної Армії в формі антирадянських повстань трьох гірських мусульманських народів: карачаївців, кабардинців та балкарців. Німецька армія визнала права місцевих комітетів, які отримали релігійну, політичну та економічну автономію. Кавказький досвід укріпив в Берліні «мусульманський міф», використовуючи який інший мусульманський народ - кримських татар - одержав підтримку від німців і зміг створити в 1942 р. в Сімферополі Центральний мусульманський комітет. Проте, німці навідріз відмовилися від падання кримським татарам автономії, якою користувалися кавказькі горці, із страху перед відродженням паптюркістського руху, зломленого радянською владою на початку 20-х рр. Цей неспокій був тим більше обґрунтованим, що па ділі основним результатом нацистської політики в Криму було відродження татарських національних організацій.
За задумом теоретиків «східної політики», підтриманими українськими емігрантами і націоналістами, в національному розпаді СРСР найважливішу роль могла зіграти Україна - за умови визнання Німеччиною українських національних сподівань. Однак, враховуючи життєву важливість цього району для економічних інтересів рейху і великогерманського колоніального проекту, Гітлер не став перетворювати Україну на дослідну лабораторію для перевірки ідей Розенберга. У цьому регіоні, який доброзичливо (принаймні. в його західній частині) зустрів німецькі війська, окупація, покликана створити умови для майбутньої германізації цієї території, населеної, передусім слов'янами, прийняла дуже жорсткі форми. Численні втрати понесла місцева інтелігенція, запідозрена в пропаганді націоналізму. Переслідування євреїв здійснювалося з такою жорстокістю, що спричинило засудження у населення, традиційно настроєного швидше антисемітськії. Вже до 1942 р. німці майже втратили там усяку довіру.
Непослідовна, розірвана різнонаправленими тенденціями, незмінно ігноруюча інтереси місцевого населення - за винятком відношення до кавказьких горців - гітлерівська «східна політика» терпіла крах. Розвиток партизанського руху свідчив про рішучість чинити опір окупації у населення, яке мало багато причин для невдоволення радянським ладом (особливо в сільських районах, що пройшли через примусову колективізацію і викликаний нею голод). До відносної стабілізації фронту після битви за Москву опір на окупованих територіях був дуже слабким. Населення зайняло вичікувальну позицію, і бійці, які залишилися у ворожому тилу і уникли полону, виявилися в цих районах, приголомшених масштабом поразок, в ізоляції. Перші партизанські загони, що стихійно сформувалися з цих солдат і комуністів, які пішли в підпілля, почали діяти в Тульській та Калінінській областях взимку 1941-1942 рр. До ЗО травня 1942 р., коли в Москві був створений Центральний штаб партизанського руху, опір на окупованих територіях залишався здебільшого поза всяким контролем з боку не тільки радянського військового командування, але й партії. Жорстокість окупантів, відправлення населення в Німеччину посилили партизанський рух, який у великій мірі залежав від ставлення до нього місцевого населення. Починаючи з осені 1942 р., партизани встановили контроль над рядом районів, передусім в Білорусії, північній частині України, в Брянській, Смоленській і Орловській областях. До цього часу Центральний штаб партизанського руху, прагнучи встановити тісну взаємодію між партизанами і регулярною армією, налагодив перекидання в німецький тил зброї і організував підготовку кількох сотень командирів партизанських загонів. Значення партизанських операцій зросло до кінця 1942 р., коли німецькі комунікації виявилися сильно розтягнутими. Для їх охорони і боротьби з партизанським рухом тільки в жовтні 1942 р. з фронту були зняті 22 німецькі дивізії. Діючи як допоміжні сили Червоної Армії, партизанські групи здійснили за шість вирішальних місяців, з жовтня 1942 по березень 1943 р., 1,5 тис. диверсій на залізницях, значно сповільнивши доставку німецької бойової техніки на фронт. До осені 1943 р. з ладу було виведено більше 2 тис. км залізничних шляхів. Німці зробили марну спробу за допомогою масштабної каральної операції з участю десяти дивізій знищити білоруських партизанів (яких нараховувалося до 100 тис. чоловік), що базувалися в лісах півдня республіки. Не зумівши розгромити партизанську армію, гітлерівські карателі спалили кілька тисяч білоруських сіл, прагнучи позбавити партизанський рух його бази.
Незважаючи на незаперечний військовий внесок партизан, що відволікали на себе до 10% німецьких сил на Східному фронті, військово-політичне керівництво так і не змогло повністю відмовитися від недовіри до руху, який певний час розвивався без усякого контролю і до того ж був неспростовним свідком політичного вакууму, створеного в 1941 р. в цілих районах безладною втечею радянської цивільної та військової влади. Коли регулярна армія увійшла в «партизанські краї», партизани, що чекали негайного зарахування в її ряди, були замість цього відправлені в тил для належного «перевиховання».
Поразки перших місяців війни, численні спроби німців дестабілізувати радянський режим, використовуючи політичне, національне і соціальне невдоволення населення, безумовна необхідність впливу на патріотичні почуття не могли не вплинути на деякі аспекти сталінської ідеології. Російські цінності, національні і патріотичні, реабілітовані у другій половині 30-х рр., з новою силою прозвучали в промові Сталіна, переданій по радіо 3 липня 1941 р. Відмовившись від слова «товариші», яке звучало дуже по-революцій-ному, Сталін обрав традиційне звернення до народу, яке протягом віків закликало до національного єднання: «Брати і сестри! Смертельна небезпека нависла над Вітчизною». Посилання на великий російський народ «Плеха-нова й Леніна, Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Глінки й Чайковського, Горького й Чехова, Семенова й Павлова, Рєпіна й Сурикова, Суворова й Кутузова» міцно зайняли своє місце в ідеологічному контексті «священної війни». Приймаючи 7 листопад;! 1941 р. парад військ, які відправлялися прямо на фронт, Сталін закликав їх надихатися в битвах «мужніми образами наших великих предків - Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського, Суворова й Кутузова». Відновлення традиційних цінностей в армії, остаточна відмова від інституту політкомісарів на користь принципу єдиноначальності були кроками в тому ж напрямі. Разом з тим послідовно проводилася думка про те, що саме російський народ - перший серед рівних - несе основний тягар Великої Вітчизняної війни. Щоб нейтралізувати адресовану неросійським меншинам нацистську пропаганду, підкреслювалися історичні зв'язки, що об'єднували Росію з іншими народами, прославлялися такі історичні особистості, як Богдан Хмельницький, який приєднав Україну до Росії. У радянських і партійних апаратах республік у ці роки знову почали просуватися національні кадри.
Другий аспект ідеологічної еволюції режиму за роки війни полягав у зближенні з Російською православною церквою, нерозривно пов'язаною з національною історією. Поворот значною мірою був викликаний позицією, зайнятою самою церквою. У перший же день війни митрополит Сергій у своєму пастирському посланні благословив народ на «захист священних рубежів Батьківщини». Реакція радянської влади не примусила себе чекати: у вересні 1941 р. були закриті антирелігійні періодичні видання, розпущений «Союз войовничих безбожників». У 1942 р. митрополити Олексій та Микола були запрошені до участі в роботі Комісії з розслідування фашистських злочинів. 9 листопада 1942 р. «Правда» опублікувала вітальну телеграму митрополита Сергія Сталіну: «Я вітаю в Вашій особі богообрапого вождя... який веде нас до перемоги, до процвітання в мирі і до світлого майбутнього народів...» 4 вересня 1943 р. три вищих ієрархи Російської православної церкви були прийняті Сталіним у Кремлі, що підвело рису під роками розриву між державою та церквою (в цьому випадку, як і в інших, поворот у війні дозволив Сталіну відступити від своєї політики так, що ніхто не запідозрив його в капітуляції перед обличчям безвихідної ситуації). Під час зустрічі Сталін дав згоду на обрання патріарха, який би зайняв престол, що був порожнім з 1924 р. Скликаний через три дні Помісний собор - перший з 1917 р. - обрав патріархом митрополита Сергія, який фактично очолював церкву протягом сімнадцяти років. В наступному місяці урядом була створена Рада у справах релігій під головуванням Г.Карпова. Після смерті патріарха Сергія 15 травня 1944 р. патріарший престол зайняв ленінградський митрополит Олексій, обраний 2 лютого 1945 р. па соборі, який одночасно ухвалив нове Положення про управління Російською православною церквою. У серпні 1945 р. церкві було дозволено придбавати будівлі та предмети культу. Зближення з православ'ям супроводжувалося заходами по урегулюванню відносин з ісламським духовенством. У жовтні 1943 р. в Ташкенті було створене Центральне управління мусульман. Впровадження муфтія, що засвідчило в очах правовірних добру волю радянської влади відносно ісламу, порушило німецькі плани в Криму і на Кавказі.
Враховуючи німецькі прагнення до деколективізації - дуже обережної -сільського господарства, радянський уряд постарався забезпечити собі підтримку селянства. Ця задача була особливо важкою. Якими б не були наміри держави, їй було необхідно вилучати (що, природно, владі популярності не додавало) все більшу частину урожаю в економічній обстановці, яка сильно ускладнилася через скорочення числа колгоспників, реквізиції армією більшої частини коней, повне припинення виробництва тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, що привело до падіння продуктивності праці в сільському господарстві майже на 40%. Для компенсації неймовірно низьких закупівельних цін, які не покривали й чверті собівартості майже всієї продукції колективних господарств, скорочення розмірів натуральної оплати прані колгоспників до 75%, місцевій владі, сильно ослабленій до того ж відходом на фронт більшої частини з 200 тис. сільських комуністів, довелося дозволити велику свободу в реалізації селянами продукції їх підсобних господарств. В умовах карткової системи і зростаючої нестачі продуктів колгоспний ринок помітно активізувався, забезпечуючи 50% споживання продовольства городян (проти 20% напередодні війни) і 90% грошових прибутків колгоспників. У такій ситуації байдужість селян до колективної праці не могла не рости, і участь селянства у спільних зусиллях країни забезпечувалася за допомогою ставки на особисті інтереси колгоспника. Це було визнанням слабкості політики, що проводилася з початку 30-х рр. і великою поступкою селянству.
Ослаблення політичного та ідеологічного контролю заради економічної ефективності спостерігалося і на промислових підприємствах. Припинення різного роду «політичних зборів» в робочий час супроводжувалося передачею організаційних і кадрових питань у виняткове ведення технічних керівників. Подібним чином, хоч і з деяким запізненням, події розвивалися і в армії після ліквідації інституту політичних комісарів. На службу патріотичній і національній пропаганді були мобілізовані всі літературні і художні форми. Ідеологічний контроль був пом'якшений, багато які письменники, поети і композитори, до війни вимушені мовчати, отримали можливість публікувати свої твори при дотриманні єдиного критерію - їх патріотичної спрямованості. Відоме послаблення політичного та ідеологічного контролю проявилося також в масовому залученні в партію з серпня 1941 р. «усіх, хто відзначився на полі бою». За роки війни в партію вступили 4 млн. радянських громадян, в основному військові з діючої армії, приваблені лозунгами патріотизму і боротьби за свободу Батьківщини. На початку 1945 р. ВКП(б) нараховувала більше 5,7 млн. членів.
Затвердження ідеології, що великою мірою робить с гавку на ідеї патріотизму і народності, супроводжувала зростаюча персоніфікація вищої влади на вершині державної ієрархії. Початок цьому процесу поклала концентрація всіх повноважень, цивільних і військових, в руках Сталіна. Замінивши 6 травня 1941 р. Молотова на посту голови Ради Народних Комісарів, Сталін уперше з 1917 р. об'єднав традиційно розділені партійну і державну владу. З початком війни він очолив ДКО, Ставку Верховного Головнокомандування і Народний комісаріат оборони, а потім надав собі титули Маршала та Генералісимуса. Виправляючи положення, яке спочатку сильно похитнулося (багато в чому через власні помилки), Сталін зумів, завдяки перемогам Червоної Армії, особливо під Сталінградом, і зростанню своєї популярності на міжнародній арені, стати втіленням новознайденої національної гордості. Його особистість ототожнювалася з вищою цінністю - Батьківщиною, і солдати йшли в бій з криком: «За Батьківщину, за Сталіна!» Не побувавши жодного разу у військах на фронті або в тилу, він зумів примусити народ повірити в свою непогрішимість, розсіяти сумніви і гіркоту попередніх років, звалити на підлеглих відповідальність за довершені помилки.
Нарешті, останній аспект еволюції в ідеологічній і політичній сфері, який привернув в той час загальну увагу, полягав в очевидному відмежуванні радянського керівництва від ідеї світової революції і в скасуванні Комінтерну -основного знаряддя підривної політичної діяльності СРСР, що одностайно засуджувався в передвоєнні роки міжнародним співтовариством. 15 травня 1943 р. Сталін розпустив цю організацію, яка, як він пояснив, «виконала свою місію». Цей акт був покликаний позбавити ґрунту твердження нацистської пропаганди про прагнення Москви втручатися в життя інших держав і навіть більшовизувати їх, об'єднуючи різні течії руху опору в окупованих країнах. Через кілька місяців революційна пісня «Інтернаціонал», що з 1917 р. служила гімном СРСР, була замінена гімном у славу Батьківщини і Сталіна. Розпускаючи Комінтерн, Сталін, звичайно, поступався тиску, який чинився на нього союзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспективу і прагнув усунути з шляху європейських компартій, які стояли в багатьох країнах перед реальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б стати обвинувачення в тому, що вони є агентами Москви.
Ідеологічним змінам, що відбулися в роки війни, було призначене більш або менш тривале життя. Так, нові відносини між державою і Російською православною церквою, упор на всенародну єдність навколо ідеї радянської Батьківщини, спадкоємиці великої російської держави (ця тема вже визначилася до війни), зростаюча персоніфікація влади стануть стійкими елементами ідеології в післявоєнний період. У інших аспектах еволюція виявилася більш ефемерною, наприклад, в ослабленні ідеологічного контролю над інтелігенцією і економічного - над селянством. Війна примусила частково відмовитися від волюнтаристських методів у господарській сфері, що проявилося в зростанні ролі вільного ринку і терпимості по відношенню до дрібнотоварного виробництва. Цьому «дрейфу у бік консенсуального правління» (Ж.Сапір), який склав нарівні з націоналізмом і патріотизмом один із основних елементів національної згоди під час війни, було призначено закінчитися з поверненням до миру.
вітчизняна війна радянський союз
4. ДО ПЕРЕМОГИ (літо 1943 - травень 1945 р.)
У кінці 1943 р., після перелому на радянсько-німецькому фронті, що відбувся під Курськом, висадки англо-американського десанту в Італії і повалення фашистського режиму Муссоліпі, почалася радикальна зміна політичної і військової обстановки у світі. Тепер, коли перемога стала реальною перспективою, союзники вирішили посилити координацію своїх дій і визначитися в намірах відносно післявоєнного устрою Європи. З цією метою для підготовки зустрічі глав трьох держав у жовтні 1943 р. в Москві була проведена нарада міністрів закордонних справ. Три союзні держави підтвердили свою рішучість вести війну до беззастережної капітуляції противника і продовжити в мирний час співпрацю, що почалася в 1941 р. Було вирішено створити Консультативну комісію для визначення умов капітуляції противника і Консультативний комітет по Італії. Радянська сторона, яка визнала генерала де Голля як «представника всіх вільних французів», домоглася виключення з обговорення проекту, згідно з яким звільнена французька територія повинна була керуватися Командуванням союзних військ. Незважаючи па свої коливання, Великобританія дала згоду па зміцнення радяпсько-чехословацьких відносин, яке виразилося в укладеній доі овору про співпрацю, підписаного з Бепешем 12 грудня 1943 р. в Москві. З цієї пагоди Сталін відмітив, що солідарність слов'янських народів завжди була присутньою в історії Росії.
На Тегеранській конференції, що проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 р., Черчілль, Рузвельт і Сталін, який погодився нарешті, виїхати на кілька днів за межі СРСР, вперше зібралися разом. Вже на цій зустрічі, за п'ятнадцять місяців до більш відомої Ялтинської конференції, почалося визначення майбутнього післявоєнної Європи. Вправно граючи на почутті провини західних союзників з приводу давно обіцяного відкриття справжнього другого фронту, що постійно відкладався і на розбіжностях між США та Великобританією, Сталін домігся потрібних йому рішень з ключових питань:
- обіцянки англо-американської висадки у Франції не пізніше іранця 1944 р.;
- перенесення кордонів Польщі па захід до Одеру і визнання, нехай для початку неофіційного, західними союзниками «лінії Керзопа» як майбутнього східного кордону Польщі;
- визнання радянських домагань на Кенігсберг, який ніколи в історії не належав Росії;
- визнання анексії прибалтійських держав як акту, зробленого «згідно з волею їх населення».
В обмін на ці поступки СРСР погодився оголосити війну Японії не пізніше, ніж через три місяці після закінчення війни в Європі.
Після цього дипломатичного успіху Радянський Союз, збройні сили якого відтепер перевершували вермахт у всіх відношеннях, розпочав у січні 1944 р. новий наступ, у ході якого 27 січня була остаточно знята блокада Ленінграда, що тривала майже 900 днів. У місті залишалося не більше 550 тис. жителів, число ж жертв перевалило за мільйон, дві третини якого склали померлі від виснаження. У січні ж був звільнений Новгород. У лютому лінія фронту проходила вже в 250 км па захід від Ленінграда. У ході весняного наступу, який розпочався 15 березня, на Півдеішо-Західному фронті в квітні-травні були звільнені вся правобережна Україна і Крим. На півдні 30 березня радянські війська вийшли до Чернівців і румунського кордону. 10 червня Червона Армія розгорнула повий наступ па Північному фронті, зайняла Виборг і на початку липня перейшла фінський кордон. 23 червня широкомасштабний наступ на захід розпочався під командуванням маршала К.Рокоссовського відразу па трьох фронтах. 4 липня був звільнений Мінськ, а наступного дня радянські війська перейшли польський кордон 1939 р. За кілька тижнів Червона Армія зайняла біля чверті польської території і 1 серпня вийшла до передмістя Варшави на правому березі Вісли, пройшовши за п'ять тижнів 600 км.
Виявлення в квітні 1943 р. катипьського поховання привело до розриву відносин між СРСР і польським урядом в Лондоні, який після смерті Сикор-ського внаслідок нещасного випадку (липень 1943 р.) очолював Миколай-чик. У відповідь Сталін сприяв створенню на території СРСР польського корпусу під командуванням генерала Берлшга і Союзу польських патріотів, також прорадянської орієнтації. Домігшись у Тегерані згоди на визнання по закінченні війни «лінії Керзона» як радянсько-польського кордону, Сталін вимагав тепер більшого: не тільки анексованих ним в 1939 р. польських територій, але й утворення польського уряду, який у своїй більшості складався б з прорадянських діячів. З цією метою він сприяв створенню 21 липня в Любліні Національного Комітету Звільнення на чолі з комуністом Болесла-вом Берутом, якому радянські власті доручили цивільне управління на зайнятій Червоною Армією частині країни. СРСР не переставав повторювати, що рух Опору, який діяв в окупованій німцями Польщі і дійсно користувався таємною підтримкою переважної більшості населення, існував виключно в уяві «лондонських поляків». Польський уряд у вигнанні, бажаючи покласти кінець цим інсинуаціям, пішов на дуже необачний крок, давши наказ про загальне повстання у Варшаві, до якої вже наближалися радянські війська. Варшав'яни виступили 1 серпня і 62 дні трималися проти кількох німецьких дивізій. Посилаючись на розтягнутість комунікацій і втому солдат, командування Західного фронту відмовилося дати наказ своїм частинам на форсування Вісли, щоб прийти на допомогу повсталим. Тільки у вересні, коли шанси повстання на успіх були повністю втрачені, радянська авіація доставила повсталим деяку кількість зброї, щоб нейтралізувати зростаючу критику з боку частини західної громадської думки, обуреної пасивністю радянських військ. Останні повстанці здалися 2 жовтня. Варшава була майже повністю зруйнована, а Армія Кранова - крило польського Опору. - орієнтована на уряд в Лондоні, понесла величезні втрати.
Замість того, щоб сконцентрувати всі сили для прямого кидка через Польщу на Берлін, радянське Верховне Головнокомандування восени 1944 р. направило значну частину своїх військ на Балкани, в Угорщину і Австрію, щоб випередити в цій частині Європи англо-американців, які повільно просувалися в Італії. У кінці серпня 1944 р. Червона Армія зайняла Румунію. Король Міхай наказав арештувати свого прем'єр-міністра І.Антонеску і оголосив війну Німеччині. Проте радянські війська увійшли в Бухарест як завойовники. 12 вересня Румунія підписала перемир'я, згідно з яким вона отримувала анексовану Німеччиною Трансільванію і поступалася СРСР Бессарабією та Північною Буковиною. Ще 5 вересня про перемир'я попросила Болгарія. 18 вересня прорадянськи орієнтований Вітчизняний фронт узяв владу в Софії. В Угорщині адмірал Хорті робив зусилля звільнитися від німецької опіки, одночасно ведучи подвійну гру. 1 І вересня направлена ним в Москву делегація підписала перемир'я. Дізнавшись про це, Гітлер віддав наказ про арешт Хорті і ввів додаткові німецькі війська в Угорщину. Частини Червоної Армії під командуванням маршала Малшювського взяли в жовтні Дебрецен, де розташувався дружній СРСР уряд. Однак спроби радянських військ оволодіти Будапештом, що переслідували цілі, швидше політичні ніж чисто військові, незважаючи на дуже важкі втрати, протягом двох місяців не досягли успіху; гарнізон Будапешту капітулював тільки 11 лютого 1945 р. На початку вересня 1944 р. після візиту до Москви Тіто радянські війська увійшли в Югославію, де об'єдналися з югославськими партизанами. На протилежному кінці фронту перемир'я попросила Фінляндія, яка 2 вересня прийняла радянські умови, до речі, враховуючи «особливий інтерес», проявлений США до цієї країни, дуже помірні: передача Карелії і Петсамо - територій, вже приєднаних СРСР в 1940 р.
Таким чином, вже в жовтні 1944 р. велика частина Східної Європи перейшла під радянський контроль. У той час як Рузвельт присвятив себе підготовці до майбутніх виборів, Черчілль визнав, що настав момент відвідати Москву і представити Сталіну план (шифрований!) розділу сфер впливу в Європі. Сталін і Черчілль запропонували Миколайчику погодитися з кордонами, які вже були прийняті для Польщі Люблінським комітетом (лінія Ней-се на заході, «лінія Керзона» на сході), і розпочати формування уряду національної єдності. Черчілль визнав включення до сфери впливу СРСР Румунії. Болгарії та Угорщини. У свою чергу Сталін відмовився від домагань на Грецію і, отже, від всякої підтримки комуністів з Народно-визвольної армії. Не-вирішеною залишалася проблема югославського режиму. У грудні 1944 р. Сталін прийняв нарешті генерала де Голля і Жоржа Бідо. Внаслідок переговорів, які часто ставали напруженими (французькі представники відмовлялися визнати законність Люблінського комітету), сторони уклали договір про союз і співпрацю на 20 років.
На початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиною вже не викликала сумнівів, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлі пової політичної і військової ситуації остаточно визначити основні риси післявоєнного світового устрою. Ці питання стали предметом переговорів па Ялтинській конференції (4-11 лютого 1945 р.), під час якої, як і в Тегерані, Сталін вправно грав на протиріччях між англійцями та американцями і на довірі, яку відчував до нього Рузвельт. Протягом тижня був вирішений, частіше за все на користь СРСР, ряд фундаментальних питань, що передусім стосувалися принципів діяльності ООН, засновницька конференція якої повинна була відкритися 25 квітня у Сан-Франциско. Радянський Союз, який вимагав для себе протягом усіх попередніх переговорів про формування цієї нової міжнародної організації, що проходили в Думбартон-Окс, 16 місць (по числу союзних республік), заявив, що задовольняється чотирма, а потім і трьома місцями (РРФСР, Україна та Білорусія). Він також погодився з американською пропозицією про те, що «жоден постійний член Ради Безпеки не може користуватися правом вето при розгляді конфлікту, в якому він бере участь». На думку Рузвельта, радянська позиція «була великим кроком уперед, який буде позитивно сприйнятий народами всього світу». В обмін на ці поступки, незначні в очах Радянського Союзу, але важливі для американського президента, що бажав до кіпця довести свій проект ООН як найважливішого елемент а нової рівноваги, реалістичного і мирного, для післявоєнного миру, радянська сторона домоглася бажаних результатів майже по всіх інших пунктах:
- Східний кордон Польщі пройде по «лінії Керзона». Люблінський комітет, до якого будуть додані «інші демократичні польські лідери в Польщі і за кордоном», складе ядро майбутнього уряду національної єдності. Цей уряд займеться найшвидшою організацією вільних виборів. Весь процес буде здійснюватися під наглядом - з Москви - комісії, що включає в себе Молотова і послів США та Великобританії в СРСР.
- Не викликав великих суперечок принцип військової окупації Німеччини. За пропозицією Черчілля Сталін погодився на виділення французької зони за рахунок англійської і американської окупаційних зон. Навпаки, питання про майбутнє Німеччини, про її можливе розчленування, по якому були розбіжності між Рузвельтом (за розділ) і Черчіллем (проти розділу), було передане на розгляд спеціальної комісії.
- Побоюючись можливого затягнення війни з Японією, Рузвельт запропонував Сталіну дуже вигідні умови в обмін па відкриття СРСР військових дій проти Японії через три місяці після капітуляції Німеччини: приєднання до СРСР Курильських осі ровів і південного Сахаліну, право па оренду Порт-Артура, інтернаціоналізація порту Дайрен і експлуатація залізничного комплексу Маньчжурії.
- Нарешті, західні союзники визнали обґрунтованість пред'явлених СРСР вимог по репараціях: 10 млрд. долл. (половина загального об'єму репарацій з Німеччини), отримання яких складалося б із вивозу товарів і капіталів, використання робочої сили. Однак надалі міжсоюзницька комісія, яка працювала в Москві, не змогла досягти угоди на цій основі.
За три тижні до відкриття Ялтинської конференції радянські війська розгорнули свій останній наступ, виручивши таким чином західних союзників, яких несподіваний німецький контрнаступ в Арденнах захопив зненацька. З перших же днів радянського наступу німецька оборона була прорвана на широкому фронті. На початку лютого Червона Армія зайняла Сілезію, а 10 березня форсувала Одер. Прикритий військами Рокоссовського на півночі і військами Конєва на півдні, Жуков 12 квітня кинув двохмільйонне угруповання на штурм берлінського укріпленого району, який захищали 1 мли. німецьких солдат. 25 квітня сталася зустріч радянських та американських військ на Ельбі. 30 квітня два радянських розвідники встановили Червоний прапор над рейхстагом. 2 травня генерал Чуйков прийняв капітуляцію берлінського гарнізону. За межами Німеччини останні значні бої сталися в Богемії. Оскільки Сталін домігся від американців, що їх війська не підуть далі Пльзені, радянські частини увійшли до повсталої Прати, яку щойно залишили німці. За кілька годин до цього в Берліні в присутності радянських, англійських, американських та французьких представників фельдмаршал Кейтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.
Размещено на Allbest.ru
