Ця партія, якій дали неоковирну, але відверту назву Непартійного блоку співпраці з урядом, що передається польською абревіатурою BBWR (Bezpartyjny Blok Wspolpracy z Rzcidem). Осердя BBWR складали колишні легіонери Пілсудського, які інтелектуально підсилювалися і "модернізувалися" опікунами та професіоналами з нового культу технократії. У цьому осерді асимілювалися вихідці з усіх попередніх політичних напрямів у Польщі -- консервативної, соціалістичної, селянської, центристської, католицької, навіть з етнічних меншин - байдуже, чи вони прийшли з переконання, розсудливості, опортунізму, неспокою або покори. Це велике розмаїття членства BBWR могло замиритися лише на одному спільному політичному ґрунті: потребі сильної виконавчої влади після десятиріччя спантеличеної парламентської нестабільності. Апологети BBWR відчайдушне намагалися оточити цілком очевидний та зовсім пристойний, до певної міри прозаїчний факт аурою ідеологічної глибини та історичної необхідності. Вони твердили в такий спосіб, що BBWR репрезентує позитивну відповідь національної солідарності на марксистський виклик класової боротьби, що цей блок означав здорове відхилення відновленою Польщею фатальної розподільчої традиції, що підносила опір сама по собі до чесноти та що він символізував перемогу відповідальності над демагогією, служіння державі над духом партії. Фактом було те, що у політичній практиці місія BBWR полягала просто у підтримці Пілсудського. Так само тому що це було єдиною притаманною функцією блоку і тому що його ідеологічна бідність була настільки виразною, а його здатність висловлювати соціальні претензії була настільки недостатньою, BBWR був здатний потрощити, а не замінити політичні партії, здолати схильність кандидатів у чиновники, але не приваблювати молодь, перевести політику проблем у внутрішні структури режиму, а не сполучати, вдосконалювати або вирішувати їх у перебігу у неминуче пустопорожніх та формальних внутрішніх дебатах.
На верхівці режиму, куди ці проблеми спрямовувалися для вирішення, мала поширення статистико-управлінська теорія урядування. І технократичне налаштовані прихильники Вартела, і осердя полковників-преторіанців Пілсудського зголошувалися на тому, що проблеми Польщі не можуть вирішуватися з урахуванням інтересів та вимог різних секторів її громадянського суспільства через політичні партії, що змагаються на державній та парламентській аренах. З їхньої точки зору, незрілість польського суспільства внаслідок таких подій яскраво виявилася протягом перших кількох років відновленої незалежності країни. Ні, першою потребою Польщі було визволити державу від (і підняти її над) громадянського суспільства та надати державному апаратові радше за будь-яку частину суспільства пріоритет вимог та юрисдикції. Польща мала бути вивільнена, вичищена та модернізована під орудою держави, а не внаслідок політичних змагань. Вона мала управлятися радше, ніж керуватися. Інтерес держави, а не класу чи партії єдиний мав визначати політичну, соціальну та економічну лінію уряду. На жаль, цей культ держави був інтелектуально та політично сумнівним. В дійсності він був марний, тому що не мав ні і програми, ані напряму. Концепція "інтересу держави" за певних обставин адекватно спрямовувалася на зарубіжну політику, але не була досить досконалою, аби слугувати вирішенню серйозних внутрішніх соціально-економічних та політичних проблем. Вона могла висвітлити очевидні національні цілі - такі, як індустріалізація, але не могла визначити ефективних шляхів для їхньої реалізації. Мали ще бути зроблені важкі вибори. Прийняття рішень було просто перенесено від фракцій законодавчої влади сутичок до внутрішніх структур режиму. Попри те, що можна стверджувати, що люди, які зрештою приймали рішення з питань політики режиму у цих внутрішніх структурах, відносили себе до ідеологічно нейтральних, попри те, що можна було вірити в їхні високі почуття громадського служіння та обов'язку перед державою, попри те, що можна було б визнати, що BBWR як організація була вірогідно настільки слухняною, аби впливати суттєво на їхню оцінку політичних імперативів, дарма було розраховувати, що вони не роблять політичного вибору з політичних варіантів, що вони просто застосовують гасло "інтерес держави".[4,170]
Хоча BBWR міг перемогти на виборах і у такий спосіб дозволити Пілсудському утримувати законний контроль над державним апаратом, він переконався у глибокому почуття політичного провалу, обумовленого політичною мізантропією Пілсудського. Одразу за переворотом 1926 року він міг використовувати колективне національне очищення, аби згуртувати польський народ навколо себе, активізувати його політичне, викликати перепосвяту, вимагати жертов та багато чого досягти. Але, не довіряючи щирості мас, він вирішив робити протилежне. Він поклав політичну пасивність на націю та перевів відповідальність уряду на себе, на технократичну еліту, укомплектовану Бартелом, та на свій власний найближчий гурток "полковників". Функцією BBWR було ізолювати режим від антагоністичних соціальних та ідеологічних впливів та тисків, а не втягнути націю у політичну активність. Хоча кількість "нових" членів визнавалася та підтримувалася цілком високо по ієрархії санації, режим трагічно рухався до самоізоляції. Пілсудський та його оточення досягли успіху в обстоюванні своєї монополії над державним апаратом та владною структурою, але вони втратили контроль та керівну роль у польському суспільстві стосовно роз'ятрених політичних партій.
Досягнення режиму, безсумнівні попри наслідки катастрофи 1939 року, - це серії структурних та дипломатичних зрушень, звершених у державному апараті та за його допомогою. Серед них були: конституційні поправки у після переворотніий період, які посилили виконавчу владу; відновлення військового морального духу; професіоналізація державної бюрократії; реінтеграція зон з переважно польським населенням (зокрема, західних регіонів) в єдину політичну систему збалансування бюджету; піднесення міжнародного престижу та самоповаги Польщі. Але фундаментальні соціальні проблемі не вирішувалися і навіть серйозно не розглядалися за життя Пілсудського.
Відчуваючи відразу до того, аби викликати в наці справжню довіру та політичне партнерство, Пілсудський міг би краще запровадити відверту диктатуру одразу після перевороту, ніж вести країну через дезорганізацію псевдопарламентської головоломки. Ця диктатура не мала бути "лівацькою", аби досягти певних позитивних "революційних" корективів. Втім, таке рішення було відвернуто і власними сумнівами, острахом та надіями Пілсудського, і загальнонаціональною вимогою продемонструвати, що відроджена Польща була, попри переворот, достатньо зрілою, аби прагнути перевершити успішно західну модель конституційного парламентського урядування. Отже, переворот сів між двома стільцями. Він потенційно був революційною акцією, чий революційний потенціал був миттєво заперечений та придушений її підбурювачами, ініційований "відповідальними" політичними та економічними інтересами.
3.3 Принципи державного будівництва, закладені Юзефом Пілсудським
Цей напівпарламентський стиль урядування, який Пілсудський запровадив щойно після перевороту 1926 року, зазнав провалу впритул до 1930 року. Вибори у березні 1928 року, чиєю політико-історичною функцією було проголосити оцінку нації стосовно захоплення та наступного використання влади Пілсудським, так само як і попереднього періоду законодавчої та партійної гегемонії, який головно спричинив переворот, забезпечили Пілсудському беззастережну перемогу. Справді, BBWR з його супутниками виник як найбільше сузір'я, але згас після досягнення абсолютної законодавчої більшості. До того ж, на превелике роздратування Пілсудського, партії лівиці також хапали його (безпідставно, на його думку) за фалди як передвоєнного соціаліста. З іншого боку, кафальна юстиція вдарила особливо по правих та центристських партіях коаліції Вітоса, а не по всіх "старих" партіях політичного спектру доби до утворення BBWR, на що сподівався Пілсудський. Таким чином, ці результати засвідчили значно сильніше схвалення самого перевороту, ніж подальші дії - Пілсудського для реструктуризації моделі та стилю польського політичного життя на свій кшталт. Ба більше, у контексті зародкового обопільного відчуження табору Пілсудського та парламентської лівиці невдача обидвох на шляху здобуття чіткої та недвозначної переваги була зловісною, попри їхні паралельні успіхи стосовно правиці та центру. Здатність польської політичної системи або пристосуватися до експерименту Пілсудського, або чинити ефективний опір викликала сумнів. Ця непевність посилювалася різноманітною природою та розмаїттям електорату табору Пілсудського. Він дійсно користувався певною підтримкою майже в кожному секторі суспільства, але більшість робітників, селян, дрібної буржуазії, римо-католицького духовенства та етнічних меншин лишилася поза цим табором. Чи повернення консервативного шару, з одного боку, і технічної інтелігенції -- з іншого (припускаючи на даний момент їхню надійність), виявляється достатнім, аби компенсувати мляву та нерівномірну підтримку проміжних соціальних класів у країні, які знаходяться на перехідній соціально-економічній стадії, що характеризувала міжвоєнну Польщу? У контексті відрази Пілсудського до інституту відвертої диктатури як наріжного каменю перевороту та у контексті технократичної, управлінської точки зору його оточення і даного його рішення, натомість намагатися керувати за допомогою та в межах встановленого конституційного і парламентського механізму, перспективи стверджувальної відповіді на це запитання виглядали сумнівними внаслідок непереконливих підсумків виборів 1928 року.
Хоч і зменшені за кількістю та ізольовані, націонал-демократи Дмовського швидко консолідували свої лави та посилили ідеологічну войовничість; вони визначалися, аби знову з'явитися наприкінці 1930-х років як найдинамічніший ідеологічний супротивник табору Пілсудського. Тим часом націонал-демократи у цьому новому законодавчому органі невдовзі об'єдналися у поточній ворожості до режиму Пілсудського (але з різних ідеологічних перспектив) опозиції центристів, лівих та національних меншин. Всі вони заперечували консервативну соціально-економічну політику режиму або його зухвалих спроб стосовно законодавчих прерогатив, або його періодичних порушень суспільної законності. Більшість сейму могла лише розладнати уряд, але їй бракувало згуртованості, достатньої для його заміни, і вона невдовзі зациклилася на марній боротьбі з Бартелом.
Ця ситуація зрештою спровокувала роздратованого Пілсудського на інаугурацію брутальнішого режиму "полковників" у вересні 1930 року, що супроводжувалося грубим побиттям та нелюдським ув'язненням кількох опозиційних лідерів і відвертим застосуванням сили поліцією під час нових виборів у листопаді 1930 року. Хоча з першого погляду ця тактика залякування впроваджувалася успішно - BBWR тоді отримав абсолютну більшість у парламенті, - Пілсудський дорого заплатив за те, що вдався до жорстокостей, які, на відміну від перевороту чотирирічної давності, були майже одностайно засуджені як безпідставне зловживання владою, не необхідного або очищувального захоплення її. Вже швидко втрачаючи націоналістичну молодь на користь праворадикальних збочень Дмовського, Пілсудський тоді відштовхнув впливову інтелігенцію практично всіх політичних відтінків, пожертвував підтримкою багатьох своїх престижних консервативних союзників, зафіксував остаточну прірву між собою та своїми недавніми соціалістичними та лівоселянськими партнерами і навіть струсонув довіру в деяких своїх найближчих соратників. Ба більше, він водночас зруйнував будь-яку віру, що її досі мав завдяки його колишній підтримці федералізму, з боку слов'янських меншин, намагаючися здолати український націоналістичний рух брутальним військовим придушенням незадоволених східних районів у період між серединою вересня та кінцем листопада 1930 року.
Депресія була тоді тим, щоб вразити Польщу спустошливою нужденністю та піднести додаткові соціально-економічні проблеми над її хронічними політичними проблемами. В економічній царині відновлена Польща серйозно була ушкоджена спадщиною більш як сторіччям відокремлення її кількох регіонів та їхнім різним розвитком, спричиненим катастрофічним спустошенням періоду Першої світової війни. Перед відновленням незалежності торгівля між відокремленими частинами Польщі була мінімальною; згодом їхня економічна інтеграція лишалася позаду політичної та адміністративної інтеграції і насправді не була завершена до 1939 року. Галіція і креси лишалися набагато біднішими, менш індустріалізованими та понівеченими примітивнішими сільськогосподарськими моделями, ніж ті, що знаходилися у західній Польщі та Конгресувці.
Перші роки відновленої незалежності були економічно похмурими, як було вказано вище, хронічними розладами, інфляцією, безробіттям і безладдям, які разом підривали тоді панівну парламентсько-партійну систему та полегшували домагання Пілсудського влади. Одразу після перевороту польська економіка раптом була освячена несподіваним подарунком долі. Тривалий страйк британських шахтарів від травня до грудня 1926 року надав крупного поштовху польському експорту вугілля; цього було досить, аби перевести внутрішню промислову економіку у кілька років процвітання. Сільськогосподарські ціни та експорт також були відносно високими між 1926 та 1929 роками. Ці сприятливі показники, у свою чергу, приваблювали іноземний капітал, надаючи змогу Польщі стабілізувати її злотий та обходити тарифну війну та кредитний бойкот Німеччини. Режим Пілсудського--Бартела був у такий спосіб спочатку тим, що користувався пільгами економічного відродження, яке походило від щасливого поєднання міжнародного розвитку з власною технократичною, але консервативною політикою; в цілому він змащувався загальним враженням сили та довіри, на яке розраховував Пілсудський.
На жаль, упродовж 1930-х років режим Пілсудського -- "полковників" виконував роль послаблювача економічних перспектив, яка проявила ненадійну та підпорядковану якість попереднього оздоровлення. Валюта дійсно стабілізувалася, але купівельна спроможність мас лишалася недостатньою; бюджети дійсно були збалансовані, але на надто низькому рівні. Під тиском світової сільськогосподарської кризи наприкінці десятиріччя міжнародні ціни на польські сільськогосподарські товари впали настільки суттєво, що будь-яке зростання їхнього виробництва та експорту відтоді цілком поглиналося падінням їхньої ціни. Злидні та напівголодне існування тоді підкрадалися у польську сільську місцевість.
Як переважно сільськогосподарська країна, Польща відчула депресію найболючіше в цьому секторі економіки, який страждав від гострого перенаселення, низької зайнятості, низького споживання та нерівності й подрібненості у розподілі землі. На загал навіть радикальна земельна реформа та перерозподіл не змогли б втамувати земельний голод плодючої селянської людності за відсутності невідкладної та швидкої індустріалізації. Втім, навіть помірна реформа була відкинута з політичних міркувань, які включали побоювання, що у креси та східній Галіції земельна реформа була б на користь білорусам та українцям за рахунок польських землевласників. Врешті-решт, Польща обрала мінімальну реформу, яка поряд з угорською була найменш поширеною, ніж будь-де у міжвоєнній східній Європі. Максимум, після якого крупні власники були зобов'язані продавати свій надлишок землі, був великий шмат у 180 гектарів (444,8 акра), за винятком східних регіонів, де він був збільшений до 300 гектарів (741,3 акра). До того ж, маєтки, "які присвячували себе високоспеціалізованим або незвичайно продуктивним підприємствам національного значення", -- дефініція настільки невизначена, що могла б призвести до найсуб'єктивніших інтерпретацій, -- були звільнені від такого продажу. Тому навряд чи варто дивуватися, що загальна площа земель, які перейшли протягом цілої міжвоєнної доби від крупних маєтків до селян, -- 2 654 800 гектарів -- становила лише 20 відсотків від усієї землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів, або 40 відсотків всіх сільськогосподарських угідь в таких ділянках площею понад п'ятдесят гектарів. Якщо ці підрахунки збільшуються на 595 300 гектарів, отриманих селянами в обмін на відмову від права користування чужою власністю без завдання шкоди, то загальний розподіл селянам лише наближається до 23 відсотків від усієї землі та 54 відсотків сільськогосподарської землі у ділянках, більших за п'ятдесят гектарів. Селяни також мали вигоду від зведення 5 423 300 гектарів доти подрібнених смуг в об'єднані господарства; але ця земля вже перебувала у селянській власності, хоч нераціонально організованій. Втім, відновлене подрібнення за допомогою успадкування плодючим селянством нищив ефект від такого офіційно підтриманого зведення. Так само 548 700 гектарів, які реалізувалися у сільському господарстві за допомогою осушення та інших видів меліорації, не були передані великими маєтками. Завдяки мінімалістській природі реформи структура земельної власності лишилася значно нерівноправною.
На противагу традиційним очікуванням продуктивність великих маєтків не була значно більшою за продуктивність малих ділянок, оскільки латифундисти мали небагато прагнень міняти дешеву та інтенсивну селянську працю на сучасну агрономічну технологію. Втім, були великі регіональні відмінності у продуктивності з суттєво вищими врожаями з гектара у західній та центральній Польщі, ніж у південних та східних районах. Однак, середня національна величина лишалася значно нижчою, ніж у Європі загалом і навіть у Центральній Європі. Міжвоєнне польське сільське господарство потерпало від браку капіталу і стримувалося примітивним ринковим перевезенням, бідними виробничими умовами, неадекватним використанням добрив (практично ніхто не використовував добрива на сході), низькою технічною компетенцією з боку селян і неекономічним, але політичне підтриманим розподілом власності. Але найбільш спустошливою перешкодою був брак того зовнішнього та суттєвого deus ex machina: швидкої індустріалізації, аби висмоктати надлишок людності. Оцінки пропорції сільської людності міжвоєнної Польщі стосовно того, що був надлишок навіть на переважно низьких рівнях агрономічних технологій, змінюються від чотирьох до половини, але навіть нижча оцінка свідчить про економічну патологію.[8,150]
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
