Російська імперія на початку XX ст.
Російська імперія на початку XX ст.
План
1. Політичні, економічні і соціальні протиріччя
2. "Робітниче питання"
3. Опозиційні рухи
4. Криза 1900-1903 рр.
1. Політичні, економічні і соціальні протиріччя
При розгляді політичного становища в європейських державах початку XX ст. відразу впадають в очі специфічні особливості Російської імперії. У той час, як повсюди в Європі державна влада розвивалася в напрямку парламентаризму та виборних структур. Російська імперія залишалася останнім оплотом абсолютизму, а влада государя не обмежувалася ніякими виборчими органами. У Зведенні законів Російської імперії видання 1892 р. урочисто проголошувався обов'язок цілковитої слухняності цареві; влада його визначалася як "самодержавна й необмежена".
Абсолютні прерогативи царя обмежувалися лише двома умовами, означеними в основному правовому документі імперії: йому ставилося в обов'язок неухильно дотримуватися закону про престолонаслідування та сповідувати православну віру. Будучи наступником і спадкоємцем візантійського імператора, цар-самодержець отримував владу безпосередньо від Бога. З цієї точки зору будь-яка спроба відмови від верховної влади ставала святотатством. У 1907 г. Д.Мережковський писав, що в той час, коли будь-який інший імператор міг силою обставин перетворитися на конституційного монарха, православний государ був позбавлений такої можливості. Подвійна природа його влади перешкоджала будь-якій еволюції, прирікала самодержавство на застій. Непорушність принципу царської влади робила неможливим введення конституційного ладу. Звичайно, самодержавство могло провести реформи зверху, але в його наміри ніколи не входило створення будь-якого конституційного органу, який неминуче став би оплотом організованої опозиції.
У керуванні країною цар спирався на централізований і суворо ієрархі-зований бюрократичний апарат, який виник ще у XVIII сторіччі: міністрів і радників, призначених ним самим, і консультативні органи, до яких входили вищі представники двору та бюрократії. Державна рада була законодорад-чим органом, а члени її, чиновники вищого рангу, призначалися довічно. Думки, висловлювані членами Ради при розгляді законів, ніяким чином не обмежували свободи рішень государя. Виконавчий орган самодержавної держави - Рада міністрів, створена за часів Олександра І, - мала також консультативні функції. Що ж до Сенату, заснованого ще за Петра І, то в кінці XIX ст. він фактично перетворився на орган, виконуючий функції Верховного суду. Сенатори, які призначалися майже завжди довічно особисто государем, повинні були обнародувати закони, роз'яснювати їх, стежити за їх виконанням і контролювати законність цій представників влади на місцях.
Як і в минулому, вищі державні чиновники у переважній більшості були спадковими дворянами. Аристократ ія також займала ключові посади в провінції, і, передусім пост губернатора, відповідального за збір податків та охорону державного майна. Аристокра пя проводила свій вплив і через інститут "предводителів дворянства", які обиралися дворянськими зборами на місцях і затверджувалися царем. Цей інститут, створений за Катерини II, являв собою одночасно виборчий орган дворянського самоврядування та основну ланку адміністративної системи. Єді і на значна зміна даного інституту стосувалася його родового складу, що було джерелом можливого непорозуміння між представниками вищих верств бюрократії та частиною земельної аристократії. Зниження частки представництва землевласників відбувалося паралельно із збільшенням частки міських і промислових власників. Поміщики середньої руки все рідше обирали адміністративну кар'єру, оскільки чиновництво, зі слів одного поміщика з Пензенської губернії, переродилося "на клас позастанових інтелектуалів" і стало тією "непереборною стіною, що розділила монарха та його народ".
Зрештою "великі реформи" царя-визволителя Олександра II, спричинені наполегливою необхідністю пристосувати до вимог сучасної держави юридичні та адміністративні інститути країни, призвели черговий раз до зміцнення вікового союзу між престолом і дворянами, не призвівши на відміну від реформ Петра І до рішучих змін у суспільних зв'язках. Обмеженим і суперечливим характером реформ пояснюється повернення назад, до реакції, яке сталося після вбивства Олександра II. Щоб придушити сплеск опозиції нових верств суспільства - представників ліберальних професій, студентів, купецтва й підприємців, далеких від традиційних соціальних структур, - яким царський абсолютизм відмовляв у будь-якій участі в політичному житті, - Олександр III (1881-1894 рр.) встав па шлях "коптрреформ". Протягом усіх грипаді ія ги років його царювання політиці реставрації самодержавства були підпорядковані всі галузі життя: університети були закликані до порядку й поставлені під урядовий нагляд, в ліцеях була проведена "чистка" від усякого роду педворянських елементів - "дітей крамарів, слуг та інше", посилилася цензура, посилилася русифікація Польщі, Фінляндії, влада адміністрації на місцях була зміцнена введенням інституту земських начальників, також із дворян. Законодавчі акти від 12 червня 1890 р. (відносно земств) і від 11 червня 1892 р. (відносно міських дум) обмежили повноваження цих органів, що були встановлені ще за часів "великих реформ" Олександра II. Із усіх заходів, зроблених з метою зміцнення самодержавства, найбільш непопулярним став, без сумніву, Указ від 14 серпня 1881 р., згідно якого можна було відмі-,нити, оголосивши "частковий" або "повний" надзвичайний стан, і без того куці гарантовані законом права й притягти до військового суду трибуналу винних у політичних злочинах.
Вступ на престол Миколи II (1894 р.) пробудив надії тих, хто, як і раніше прагнув, беручи за зразок суспільні цінності сучасних промислово розвинених країн, до реформ, таких, як відділення релігії від держави, гарантія основних свобод, наявність виборних органів влади, національний суверенітет. На адресу царя надходили прохання, в яких земства висловлювали надію на поновлення і продовження реформ, проведених в 60 - 70 рр. 29 січня 1895 р. Микола II у своїй промові перед представниками земств категорично відмовився від будь-яких поступок і, назвавши їх "безглуздими мріяннями", заявив: "Нехай всі знають, що Я, присвячуючи всі Свої сили благу народному, буду охороняти начало самодержавства так само твердо й неухильно, як охороняв його Мій незабутній, покійний Родитель". На рубежі століть у царської влади була лише одна насущна політична задача - у будь-який спосіб зберегти самодержавство.
Подібно тому, як політична система Російської імперії значно відрізнялася від західної, розвиток капіталізму в країні мав свою специфіку. Якщо в інших європейських країнах промисловість розвивалася природним шляхом і незалежно від держави, то в Росії з часів Петра І вона знаходилася повністю під контролем держави і розвивалася дуже нерівномірно, насамперед в залежності від стратегічних задач уряду. Економічні досягнення самодержавній державі давалися тяжко; вони виснажували народ, не дозволяючи Росії подолати відсталість і наблизитися до найбільш розвинених країн Західної Європи. Протягом всієї першої половини XIX ст. уряд з острахом дивився на розвиток промисловості та його неминучий наслідок - "виразку пролетаріату". Тільки зазнавши жорстокої поразки в Кримській війні, яка виявила всю небезпеку економічного відставання, царський уряд усвідомив насущну необхідність промислового та військового розвитку. Суперництво з європейськими державами змушувало російське самодержавство передусім створювати широку мережу залізниць і фінансувати важку промисловість. Таким чином, залізничне будівництво (тільки за період з 1861 по 1900 р. було побудовано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з 1890 по 1900 р.) дало значний імпульс розвитку всієї економіки загалом і пере творилося на рушійну силу індустріалізації Росії. Однак протягом трьох десятиріч, почилаючи із дня звільнення селян, зростання промисловості залишалося загалом досить скромним (2,5 - 3% на рік). Економічна відсталість країни була серйозною і іерешкодою на шляху індустріалізації. Аж до 1880 р. країні доводилося ввозити сировину і обладнання для будівництва залізниць. На шляху до реальних змін стояли дві основні перешкоди: перша - слабкість і нестійкість внутрішнього ринку, зумовлена дуже низького купівельною спроможністю народної маси, особливо селянства; друга - нестабільність фінансового ринку і банківської системи, що виключало можливість серйозних капіталовкладень.
Для подолання цих перешкод була потрібна значна і послідовна допомога з боку держави. Вона прийняла конкретні форми в 1880-их рр., а повною мірою розгорнулася в 1890-их рр. Продовжуючи справу, розпочату його попередниками - Ройтерном, Бунті, Вишнеградським, С.Вітте, міністр фінансів з 1892 по 1901 р., зумів переконати Миколу II в необхідності проведення послідовної економічної програми розвитку промисловості. Ця програма складалася з чотирьох основних напрямків:
жорстка податкова політика, яка вимагає значних жертв з боку міського, але особливо сільського населення. Важке податкове обкладення селянства, постійно зростаючі непрямі податки на товари широкого споживання (насамперед державна монополія на горілку) та інші заходи гарантували протягом 12 років бюджетні надлишки й дозволяли вивільнити необхідний капітал для вкладення в промислове виробництво та розповсюдження державних замовлень на промислових підприємствах;
суворий протекціонізм, який захищав ті сектори вітчизняної промисловості, що лише почали розвиватися, від іноземної конкуренції;
фінансова реформа (1897 р.). стабільність, яка б гарантувала й платоспроможність рубля. Була введена система єдиного забезпечення рубля золотом, його вільна копвертованість, жорстка впорядкованість права емісії -в результаті золотий рубль на рубежі століть перетворився на одну із стійких європейських валют. Реформа також вплинула на розширення іноземних капіталовкладень, чому в чималій мірі сприяв розвиток банківської справи, причому деякі банки набули першорядного значення (наприклад, Російський банк для зовнішньої торгівлі, Північний банк, Російсько-Азіатський банк);
звернення до іноземного капіталу. Воно проводилося або у вигляді безпосередніх капіталовкладень в підприємства (іноземні фірми в Росії, змішані підприємства, російські цінні папери котувалися на європейських біржах, їх придбавали іноземці), або у вигляді державних облігаційних позик, поширюваних на британському, німецькому, бельгійському, але головним чином французькому ринках цінних паперів. Частка іноземного капіталу в акціонерних товариствах, згідно з оцінками різних джерел, варіювалася від 15 до 29% від загального капіталу. Насправді більш показовими представляються суми капіталовкладень по галузях і їх ріст за десятиріччя з 1890 по 1900 р. Радянський дослідник Лященко приводить наступні цифри: сума іноземних капіталовкладень у вугільну промисловість збільшилася в п'ять разів і досягла до 1900 р. 70% всіх капіталовкладень; в металургії зони збільшилися в 3,5 рази, склавши 42% загальних сум вкладеного капіталу до того ж 1900 р. Серед іноземних інвесторів французи та бельгійці складали більшість, їм належало 58% капітальних вкладень, в той час як німці володіли лише 24%, а англійці - 15%. Із сказаного можна зробити висновок про те, що приплив іноземного капіталу став для Росії того часу масовим явищем.
Таке становище, природно, призвело до серйозної політичної полеміки, особливо в 1898-1899 рр., між графом Вітте і тими діловими колами, які успішно співробітничали з іноземними фірмами, з одного боку, і з іншого - такими міністрами, як Муравйов (іноземне відомство) та Куропаткін (військове), підтриманих поміщиками. Вітте прагнув прискорити процес індустріалізації, який дозволив би Російській імперії наздогнати Захід. Прагнення до індустріалізації і прозахідні настрої йшли поруч. Противники Вітте завдавали ударів у найвразливіші, з їх точки зору, місця: опора на закордон неминуче ставила Росію в підлегле становище до іноземних вкладників, що в свою чергу створювало загрозу національній незалежності. У березні 1899 р. Микола II вирішив суперечку на користь Вітте. Останній переконав царя в тому, що стабільність політичної влади в Росії гарантувала її економічну незалежність. ("Тільки нації, що розкладаються можуть боятися закріпачення їх прибуваючими іноземцями. Росія не Китай!")
Приплив іноземного капіталу зіграв значну роль у промисловому розвитку 1890-х рр. Однак, він же намітив і його межі: варто було в останні місяці 1899 рр. статися згортанню європейського фінансового ринку, викликаному загальним подорожчанням грошей, як тут же настала криза в гірничодобувній, металургійній та машинобудівній промисловості, що контролювалися значною мірою іноземним капіталом або виконували державні замовлення. Та все ж результати економічної політики Вітте були вражаючими. За тринадцять років (1887-1900 рр.) зайнятість у промисловості збільшилася в середньому на 4,6°/). Загальна довжина залізничної мережі подвоїлася за дванадцятирічний термін (1892-1904 рр.). За ці роки було завершене будівництво Транссибірської залізниці, що значно спростило подальше освоєння регіону, були прокладені нові залізничні гілки, які мали швидше стратегічне, ніж економічне значення. Так, наприклад, будівництво гілки Оренбург - Та-шкент, заплановане угодою з урядом Франції з той період, коли внаслідок інциденту у Фашоді зіпсувалися відносини між Францією та Великобританією, мало в першу чергу забезпечити зв'язок між європейською частиною Росії та Середньою Азією з розрахунку на можливі спільні військові дії проти британських колоній. "Залізнична лихоманка" сприяла розвитку надійної сучасної металургійної промисловості з високою концентрацією виробництва (одна третина промислових робітників була зайнята на 2% підприємств). За десять років виробництво чавуну, прокату її сталі потроїлося. Видобуток нафти збільшився у п'ять разів, а Бакинський регіон, освоєння якого розвернулося з 1880 р., до кінця 1900 р. давав майже половину світової продукції нафти.
Промисловий злет 1890-х рр. повністю перетворив багато які області імперії, викликавши розвиток міських центрів і виникнення нових великих сучасних заводів. Він па тридцять років уперед визначив обличчя промислової карти Росії. Центральний регіон навколо Москви набув ще більшого значення, так само як і район навколо Санкт-Петербурга, де зосередилися такі промислові гіганти, як Путилівські заводи, що нараховували більше 12 тис. робітників, металургійні та хімічні підприємсі ва. Урал же, навпаки, прийшов того часу в занепад через свою соціальну та технологічну відсталість. Місце Уралу зайняла Україна та південь Росії. Розробка запасів залізняку Криворіжжя та кам'яного вугілля в Донбасі дозволили Україні вийти на одне з перших місць в імперії. Була здійснена також деяка раціоналізація роботи промисловості: в європейській частині Росії так звана Катерининська лінія вже з 1885 р. зв'язала вугільні шахти Донбасу і рудне родовище у Криворіжжі, що сприяло створенню в цьому районі великого вугільно-металургійного комплексу. У районі Лодзі, на російській території Польщі, приблизно в рівній пропорції були представлені важка та переробна промисловість. У портових містах Балтики (Рига, Ревель, Санкт-Петербург)розвивалися галузі промисловості, для яких була потрібна робоча сила більш високої кваліфікації, такі, як точна механіка, електрообладнання, військова промисловість. У портах Причорномор'я розвивалася хімічна й особливо харчова промисловість. Багатогалузевою стала промисловість Москви. Як і раніше провідним залишалося текстильне виробництво в районі верхньої течії Волги,
Небувалий підйом економіки в кінці XIX ст. сприяв накопиченню капіталів, але одночасно з цим і появі нових соціальних прошарків з їх проблемами і запитами, невластивими самодержавному суспільству, переважно селянському і дворянському. Він породив серйозний дестабілізуючий чинник в жорсткп'і і нерухомій політичній системі, не потерпілій від політичних заворушені,, що прокотилися Європою в 1789-1848 рр. Сама ж система була абсолютно пспідго товленою до будь-яких змін. До цієї все більш гострої суперечності між продуктивними силами, які переживали активний розвиток і застарілими суспільними інститутами додалася те одна суперечність, породжена подвійністю соціально-економічної структури: промисловий капіталізм в декількох передовий галузях і в обмеженому числі регіонів та архаїчні структури (які значного мірою можна охарактеризувати як феодальні) на селі.
Подальшому розвитку країни заважав низький рівень промислового споживання сільського населення та нерозвинений споживчий ринок в місті. Розвиток промисловості значною мірою залежав від державних замовлень і недостатньо стимулювався внутрішнім ринком. Основною суперечністю розвитку економіки країни став колосальний розрив між сільським господарством з його архаїчними способами виробництва і промисловістю, що спиралася на передову технологію.
Окремі радянські історики наполягали, що скасування кріпацтва, яке вони називали "буржуазною реформою", викликало прискорений розвиток капіталізму на селі. Тим самим вони лише повторювали тезу Леніна, яку він висунув у 1900 р. в роботі "Розвиток капіталізму в Росії". Насправді ж, якщо брати до уваги ті умови, за яких було знищено кріпацтво, його скасування не стільки сприяло розвитку капіталізму, скільки консервувало архаїчні, можна сказати феодальні економічні структури. Крім того, юридичне звільнення селян не диктувалося насущною економічною необхідністю. Промисловість далеко не завжди була зацікавлена в скасуванні кріпацтва: наприклад, металургія - одна з найбільш динамічних галузей промисловості - використовувала кріпаків і декрет про звільнення селян загрожував дезорганізувати її роботу.
Скасування кріпацтва було викликане страхом перед бунтами і масовими збуреннями селян. Селянські смути, викликані Кримською війною, все більш численні і небезпечні, змусили уряд вирішити селянське питання. Реформа 1861 р. звільнила селян лише з юридичної точки зору, не давши їм економічної незалежності. Самодержавство постаралося всіма силами зберегти інтереси та привілеї помісного дворянства. Звільненим селянам доводилося викуповувати землю, яку вони обробляли, часто за завищеними цінами, що на піввіку вперед прирікало їх на боргову кабалу. До того ж наділ, що викуповувався, був, як правило, меншим від того, що вони обробляли раніше. Земельні ділянки, так звані "відрізки", відходили поміщикам і перемежовувалися із селянськими землями, створюючи таку мішанину, що частіше за все селяни за різне відробляння вимушені були орендувати ці ділянки у поміщика, щоб придати хоча б видимість цілісності своїм володінням. Клаптева плутанина селянських наділів і поміщицьких угідь стала характерною рисою російського сільського пейзажу, селянам доводилося звертатися до поміщиків за дозволом на проїзд через їх землі. Юридичні засоби підкорення зникли, однак економічна залежність селян від поміщика збереглася і навіть посилилася.
Через значний приріст селянського населення (за 40 років на 65%) нестача землі ставала все більш відчутною. 30% селян склали "надлишок" населення, економічно непотрібний і незайнятий. До 1900 р. середній наділ селянської сім'ї знизився до двох десятин, це було набагато меншим від того, що вона мала в 1861 р. Становище ускладнювалося відсталістю сільськогосподарської техніки, недостача засобів виробництва ставала справді драматичною. Третина селянських дворів була безкінною, ще третина мала лише одного коня. Російський селянин отримував найнижчі урожаї зернових в Європі (5 - 6 ц з га).
