Разом з тим у другій половині XVI ст. помітні успіхи можна відзначити в розвитку міст, зокрема ремісничого виробництва, що працювало на місцевий ринок. Торгівля набрала великих розмірів, і в багатьох містах було по декілька, а іноді й більше 1000 торговельних приміщень. Особливо великим торговим центром, що зв'язує всі місцеві ринки, була Москва.
Одночасно росте й група експлуатованих "чорних" міських людей. При сильно зростаючому економічному й політичному значенні торговельного класу, що підтримував самодержавство в боротьбі з феодальною роздробленістю, у містах загострюється боротьба між вищим купецтвом і біднотою.
Соціальна диференціація, хоча й у зародковому стані, відзначається й у селі, де, з одного боку, зустрічаються тепер розбагатілі селяни, що поповнювали поступово ряди купецтва, а з іншої, росте шар селян-бідняків.
Землевласники, змушені (в умовах розпаду натурального господарства) пристосовуватися до товарно-грошових відносин, що розвиваються, і маючи потребу в грошах, надзвичайно підсилюють натиск на селян. Опираючись на грубе насильство, вони жадають від залежних селян і грошей, і продуктів, і панщинні повинності, не зупиняючись перед абсолютним розоренням селян.
Селяни, змушені були віддавати тепер, в 70-ті роки, за один рік стільки, скільки раніше вони виплачували протягом десяти років.
От чому саме в ці роки так посилюється втеча селян і дрібних посадських людей на окраїни, у Поволжя й у придонський степ. А на Доні віддавна поступово збирався вільний люд, що жив різними промислами, торгівлею й війною. Вони одержали назву "козаки" тобто вільні люди, і протягом XVI ст. безупинно поповнювалися селянами й холопами, що тікали на Дон від неймовірного феодального гніту.
Московський уряд боровся із втечами селян до козаків, але одночасно змушений був користуватися допомогою козаків при відбитті татарських набігів, виплачуючи їм за це платню, постачаючи боєприпасами й хлібом.
Запустіння центральних областей держави до 80-х роках набрало катастрофічних розмірів. У Московському повіті залишилося тільки 25% житлових селянських дворів, у Новгородській області пустувало до 92%. По всій державі до 40% орної землі не оброблялося. А втеча селян посилювалась усе більше й більше, тому що ті селяни які залишались змушені були платити всі податки, виконувати всі повинності за збіглих. Ці неймовірні повинності розоряли селян і посадських, що в кінцевому підсумку підривало й господарство феодальних поміщиків.
Після смерті Івана Грозного (1584 р.) становище в країні різко загострилося. На престол вступив його син Федір, зовсім нездатний управляти такою величезною державою, та ще й в умовах важкої господарської кризи й селянської війни, що насувалася, проти феодальної експлуатації.
Знову посилилася боротьба й усередині панівного класу феодальних землевласників. Князі й бояри, що уникли терору опричнини, природно, вирішили, що тепер настала слушна мить, скориставшись слабістю нового царя, взяти реванш, відновити свою колишню могутність, повернути втрачену при Грозному політичну владу.
Проти цього повинне було виступити дворянство, яке набуло настільки великого значення за попереднього царювання, на своїх плечах перенісши боротьбу з реакційною боярщиною за зміцнення самодержавства, зазнавши великих втрат в лівонській війні й закономірно не бажало поступитися кому-небудь завойованими економічними й політичними позиціями. Більше того, дворянство всіляко прагнуло до ще більшого зміцнення й розширення свого панування.
Одночасно проти домагань князівсько-боярської групи (Шуйські, Мстиславські й інші) виступили й окремі великі не титуловані боярські роди, що особливо посилились в умовах опричнини (Годунов, Бєльський), хоча й між ними самими йшла боротьба за владу. Два рази, наприклад, піднімав заколот Бєльський, намагаючись звести на престол малолітнього царевича Дмитрія, сина Грозного від його останньої дружини.
Серед всіх цих політичних вождів боярства безумовно виділявся не тільки своїм властолюбством, але й розумом і державними задатками Борис Годунов (додаток 2), брат дружини царя Федора, один з найближчих помічників Грозного в останні роки його життя, який користувався підтримкою прихильників сильної централізованої держави й насамперед дворянства, що фактично управляло державою при слабкому цареві Федорові.
Цілим рядом заходів Годунову вдалося послабити господарську кризу. Частина поміщицької землі була звільнена від сплати податі, землі, відібрані в політичних супротивників, Годунов роздавав дворянству, порожні землі й значна кількість державних земель "безоброчно" перейшли в руки дворян.
Продовжуючи лінію Івана Грозного, Годунов відстороняв знать й усіляко висував "худорідних", охороняючи в цілому інтереси служивих і посадських людей, соціальну опору самодержавства.
Вдала війна зі Швецією, у результаті якої були повернуті російські міста Ям, Копорьє, Івангород і Корела, відсіч, дана кримським татарам, перемир'я з Польщею, пожвавлення торговельних зв'язків із Західною Європою - забезпечили Годунову підтримку з боку московського купецтва.
Все це дало підставу сучасникам одностайно відзначати, що при царі Федорі й правлінні Годунова економічний і взагалі внутрішній стан Російської держави значно покращився. Однак за цим зовнішнім заспокоєнням багато хто не помічав найсильнішого загострення класових протиріч, неминуче вівшого до повстання пригноблених мас проти своїх експлуататорів.
Дворянська політика Бориса Годунова (додаток 3), особливо після обрання його царем, по смерті в 1598р. Федора Івановича, одержала своє вираження не тільки в розгромі найбільших князівських і боярських родів (Шуйських, Мстиславських, Бєльських, Романових, Черкаських і інших), у відновленні стосовно них політики терору, роздачі дворянству величезного земельного фонду, у звільненні дворянських маєтків від податків, зміцненні політичного положення служивих людей, але і в тих заходах, які були спрямовані своїм вістрям проти селянства, з метою його остаточного покріпачення.
До кінця XVI ст. оброчні повинності селян виросли майже в три рази, а кращі їхні землі й косовиці експлуатувались поміщиками. Феодальні землевласники захоплювали селянське майно, грабували й мучили селян. Біглих селян насильно повертали назад за допомогою поліцейського апарату.
Указами про заповітні роки, по суті знищувались права селянського виходу, складання писарських книг, що закріплювали тяглих людей за тими власниками, на землях яких вони сиділи, указами 1597р. про розшук біглих селян і про "добровільних" і кабальних холопів, всіма цими законодавчими заходами державна влада в інтересах дворян-поміщиків сприяла тому покріпаченню селян, основним джерелом якого був позаекономічний примус землевласників і початок якого збігається з розвитком феодальних відносин.
Звичайно, і "вільні люди", перетворювані в кабальних холопів, і залежні селяни, що розоряються, перетворені в кріпаків і жорстокі знущання, що зазнавались, від своїх поміщиків, то тут, то там піднімалися на боротьбу зі своїми гнобителями. У дев'яностих роках XVI в., у відповідь на найсильніше посилення феодальної експлуатації й гніту, росте число селянських виступів і повстань.
Положення ще більше погіршилося, коли в 1601-1603 р., у результаті масового зубожіння селян, запустіння центральних районів, катастрофічного зменшення посівної площі, - країну вразив страшний голод.
За свідченням сучасників, в одній Москві загинуло від голоду 127 тис. чоловік. Це важке нещастя було ще більше посилене поміщиками, які стали виганяти селян, щоб не годувати їх, але відпускних грамот, однак, не видавали. Внаслідок голоду збільшилося й число кабальних холопів, що давали запис-зобовязаність довічної роботи.
Голод 1601-1603р. викликав у країні спершу велику дорожнечу, а потім і народні протести. Бояри, купці й монастирі використовували голод для особистого збагачення, штучно підвищуючи ціни. Боярство, вороже Борисові Годунову, намагалося направити проти нього народний гнів і поширювало слухи, начебто голод посланий богом як покарання Борисові за те, що він вбив, щоб захопити царський престол, царевича Дмитрія, що загинув в 1591р. в Угличі при невияснених обставинах.
Гнані голодом, селяни й холопи юрбами бродили по країні, нападаючи на поміщиків і купців. Поступово вони організовувалися в збройні загони, діяльність яких у зв'язку із загальним ростом селянських хвилювань ставала усе більше небезпечною для кріпосницької держави. Тому уряд Бориса Годунова змушений був піти на тимчасове скасування указу про заборону "виходу" і опублікував указ, відповідно до якого холопи, вигнані під час голоду своїми панами, ставали вільними в Наказі холопного суду й, таким чином, дворяни втрачали свої права на цих холопів. Але всі ці півзаходи, з одного боку, тільки дратували дворянство, особливо провінційне, а з іншого, нічого істотно не міняли в положенні селян і холопів, не могли зупинити й послабити збурювання, що наростало, селянських мас і запобігти селянській війні. Початком її можна вважати виступ селян, холопів і козаків під проводом Хлопка Косолапа, котрий підійшов зі своїм загоном до самої Москви.
Борис вислав проти загону Косолапа боярина Івана Басманова, але Хлопко розбив царське військо. Царський воєвода Басманов був убитий. Тільки з великими труднощами вдалось придушити повстання. Царські воєводи повісили на деревах під Москвою багатьох узятих у полон селян і холопів, бажаючи злякати незадоволених. Мети своєї вони не досягли: навпаки, невдоволення знедоленого селянства підсилилося.
Боярство уважно стежило за подіями, що розгортаються, вичікуючи зручний момент, щоб виступити проти Годунова, відтіснити дворянство й відновити втрачені привілеї. Це викликало тривогу у дворянства, що підтримувало Годунова проти боярства й одночасно було готове об'єднатися з великими феодалами для боротьби із селянством.
До повсталого селянства приєднувалися як союзники міщани, яких експлуатувала посадська верхівка, і козацтво, що безупинно росло за рахунок тих же селян, холопів і тяглих, що відстоювали свою волю від феодально-кріпосницького поневолення.
Дрібний служивий люд, що придушується й експлуатується столичним і великим провінційним дворянством, що направляло свої зусилля на те, щоб ухилитись від служби, теж примикав до цього антифеодального табору.
Рух селянства й міської бідноти, до яких приєдналося донське козацтво, широко розповсюдився на Сіверщині, тобто саме в області, що граничить із Польщею, і переріс в повстання, спрямоване проти феодально-кріпосницького гніту.
Перша польсько-шляхетська інтервенція. Лжедмитрій І.
Шляхетська Польща й папа Римський пильно спостерігали за подіями, що відбувалися в Московській державі, очікуючи того моменту, коли можна буде вторгнутися без особливого ризику в російські землі, захопити їх, приєднати до Польщі Смоленськ і Чернігово-Сіверську землю, поширити католицтво.
Після смерті Баторія в 1586р. польським сеймом був обраний на престол шведський королевич, що став королем Сигізмундом III (1587-1632) (додаток 4). Вихований єзуїтами, король Сигізмунд був типовим представником католицької реакції. При ньому Річ Посполита вела безперервні війни.
Москва займала важливе місце в планах боротьби Сигізмунда зі шведським королем Карлом IX. Сигізмунд сподівався, закріпившись у Москві, домогтися переможного розв'язання суперечок зі Швецією. У самій Речі Посполитій єзуїти, користуючись підтримкою короля, підсилили пропаганду католицизму й переслідування іновірців, у першу чергу православних.
Московський уряд розумів, що король Сигізмунд тільки чекав зручної нагоди для вторгнення. Тому поспішно добудовували смоленські стіни й зміцнювали їх; підсилювали гарнізони в містах від Польської й Литовської України, готувалися до можливого іноземного вторгнення.
Великі польські магнати - Потоцький, Вишневецький не раз вторгалися в сусідні держави; королівська армія двічі вступала у Валахію й Молдавію. При цьому польські феодали висували своїх самозванців на Молдавське князівство, видаючи цих самозванців за законних спадкоємців колишніх молдавських господарів. Самозванство було, таким чином, нерідкісним прийомом польських феодалів. Недивно, що інтервенція в Московське царство почалася також з виступів панів і магнатів, що підтримували самозванців.
У ці страшні роки, коли голод і епідемії знесилювали десятки тисяч людей, коли сотні тисяч селян, холопів, міської бідноти із дружинами й дітьми, не маючи даху й хліба, скитались по країні, не бачачи просвіту й не знаючи, як і яким шляхом змінити умови життя, почали інтенсивно розповзатись слухи про те, що царевич Дмитрій живий, що нібито, чудом врятований від смерті, він сам урятує народ, як тільки займе батьківський престол.
Хто був цей перший самозванець - дотепер точно не встановлено. Уряд Бориса Годунова, а згодом й офіційна версія оголосили його ченцем Чудова монастиря Григорієм Отрєп'євим, що втік за кордон. У всякому разі, це був росіянин за походженням, добре обізнаний про дитинство справжнього царевича Дмитра, про що, мабуть, подбали його покровителі.
Для тих, кому була вигідна поява самозванця, питання про його дійсні права на російський престол особливого значення не мали. Більше того, чим менше був зв'язаний він з аристократичними родами, тим краще було для польських магнатів, що обрали його знаряддям своїх інтервенціоністських планів у момент ослаблення російської держави, тому що тільки тоді вони могли розраховувати на його повну залежність від них і слухняність. А московські бояри, які були раді "удружити" цареві Борисові, Лжедмитрія (додаток 5) використовувати в боротьбі з Годуновим, щоб розчистити собі шлях до влади.
Самозванця, скорішу за все, давно готували до цієї ролі. Утікши за кордон, він почав свою службу в князя Костянтина Острозького, потім перебував у школі в містечку Гоще, де проходив науку володіння "конем і мечем", а потім уже перейшов до найбагатшого польського феодала Адама Вишневецького, володіння якого на лівому березі Дніпра граничили з територією Російської держави. Тут часто відбувалися військові зіткнення. За кілька років до появи самозванця. Адам Вишневецький, як і багато інших польських панів і магнатів, що мав свої власні війська й почував себе необмеженим государем на своїх великих володіннях, спробував захопити, правда безуспішно, російські прикордонні пункти Прилуки й Снятки.
Саме тут, в Адама Вишневецького, самозванець вперше був названий царевичем Дмитрієм.
Адам Вишневецький доставив "царевича" до свого брата, князя Костянтина Вишневецького, а той - до свого тестя Юрія Мнішека, сандомирського воєводи. Звістка про спеченого Вишневецькими "царевича Дмитрія" швидко поширилася серед польських феодалів, зацікавлених у територіальних придбаннях за рахунок російської держави, і більшість їх відразу ж виступила і підтримала цю авантюру. Так, литовський канцлер Лев Сапега, що давно мріяв про багаті смоленські землі, відшукав у Литві серед російських емігрантів, що бігли ще при Івані Грозному з Москви, кілька людей, які погодились удостовірити походження царевича Дмитрія. Але саму гарячу підтримку самозванцеві зробив сандомирський воєвода Юрій Мнішек, людина честолюбна і корислива, що промотала своє багатство і перебувала в неоплатному боргу, що розтратив казенне майно й підлягав суду. Він зв'язав із Лжедмитрієм далекоглядні плани особистого збагачення, за допомогою захоплення російських міст і цінностей. Тому він постарався забезпечити йому заступництво вищих католицьких чинів і, поряд із цим, залучити до нього увага самого короля Сигізмунда.
Католицьке духівництво й особливо єзуїти, протягом декількох десятиліть пильно спостерігали за російською державою, взяли активну участь у долі новоявленого претендента на Московський престол. Папський нунцій Рангоні, краківський архієпископ кардинал Мацеповський (двоюрідний брат пана Мнішека) і інші представники католицької церкви стали надавати Лжедмитрію допомогу й заступництво.
Між самозванцем і папою Климентом VIII зав'язалася особиста переписка. Через Рангоні папа Римський запропонував Лжедмитрію підтримку в боротьбі за російський престол, якщо він дасть обіцянку навернути в католицтво російський народ.
Рангоні влаштував у Кракові аудієнцію Лжедмитрія з королем Сигізмундом.
Сигізмунд не міг самостійно вирішити питання про те, у якій формі підтримати Лжедмитрія, і запитав у лютому 1604р. думку по цьому питанню польських сенаторів. Частина польської знаті, настроєна особливо войовничо, вимагала негайного й відкритого втручання. Однак деякі польські магнати й пани вважали, що для відкритої підтримки самозванця час ще не наступив, тому що в результаті втручання в російські справи спалахне війна з Московською державою, а сили останньої ще великі, і вся ця авантюра може закінчитися повним крахом, послабивши й дискредитувавши Польщу.
Тому Сигізмунд повинен був спочатку обмежитися тим, що визнав Лжедмитрія царевичем Московським, постачав його коштами й дозволив йому набирати на території Польщі військо, необхідне для походу на Москву.
Це могло негативно проявитись у відносинах із урядом Годунова, якби він втримався при владі, але Сигізмунд не зупинився перед цим, розраховуючи на великі вигоди у випадку успіху самозванця. А вигоди очікувалися чималі.
Лжедмитрій підписав у Кракові зобов'язання передати Речі Посполитій Смоленськ і Сіверські міста, сприяти католицькому духівництву в поширенні католицької віри, допомогти Сигізмундові домогтися шведської корони.
У травні 1604р. у місті Самборі Лжедмитрій вручив панові Мнішеку зобов'язання одружитись на дочці Мнішека Марині й звести її на Московський престол. При цьому він зобов'язався передати їй особисто в повне володіння Новгород і Псков з повітами, із правом ставити на цих землях католицькі костьоли й школи й віддати їй діаманти й столове срібло із царської скарбниці. Нарешті, самозванець таємно прийняв католицтво й дав цілий ряд зобов'язань представникам папи Римського і єзуїтам, що пильнували за ним. Навколо самозванця зібралося більше тисячі великих і дрібних польських феодалів, авантюристів, аматорів легкої наживи, на чолі з Юрієм Мнішеком. Активним учасником у це товариство ввійшов відомий магнат і найбільший землевласник литовський канцлер Лев Сапега, особисто зацікавлений у захопленні Смоленщини.
Вербуючи війська в Польщі, самозванець одночасно розсилав через своїх агентів листи і грамоти в Московську державу в кожне місто, всім боярам, окольничим, дворянам, торговцям і чорним людям, призиваючи їх "від зрадника Бориса Годунова відректися" і цілувати йому хрест, обіцяючи при цьому, що нікого не буде карати за службу Годунову, що боярам подарує старі вотчини, дворянам і приказним людям буде робити милості, а торговельним людям і всьому населенню надасть пільги й зменшить митах і податі.
При переході московського кордону в жовтні 1604 р. у війську самозванця головним чином були польська й литовська шляхта із запорізькими козаками. Частина донських козаків зустріла самозванця ще на правом березі Дніпра, а більша частина їх пішла "кримськими" дорогами до Москви.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
