Селянські бунти, що спалахнули під час обговорення аграрного питання на засіданнях Першої думи, були жорстоко придушені за допомогою спеціальних каральних загонів і масових репресій. Чудом уникнувши замаху з боку есерів (12 серпня 1906 р.), Столипін заснував військово-польові суди, які протягом восьми місяців винесли близько 1000 смертних вироків. Одночасно з цим у ході підготовки нової виборчої кампанії Столипін спрямував свої зусилля на підрив діяльності опозиційних партій. 260 щоденних і періодичних видань були призупинені з липня по жовтень 1906 р. Обіцяна в 1905 р. свобода слова була забута. Власті вдалися ще до одного досить дійового засобу боротьби з опозицією: опозиційним партіям було відмовлено в "адміністративній санкції", свого роду свідченні лояльності по відношенню до влади, без якої жодна партія не могла проводити публічних засідань. Скориставшись розпуском Думи, Столипін підготував два знаменитих земельних закони. Згідно із першим (від 5 жовтня 1906 р.), селянам нарешті надавалися рівні з іншим населенням країни юридичні права. Другий закон (9 листопада 1906 р.) дозволяв будь-якому селянинові, який обробляє землю на умовах громадського землекористування, в будь-який момент зажадати належну йому частку у повну власність. Мета даного закону, який підписав смертний вирок віковій селянській громаді, - повернути аграрну проблему іншим боком: замість того, щоб експропріювати поміщиків - збезземелювати громаду, оскільки між селянами розподілялися землі, належні їй . Однак потрібна була ще згода останніх на руйнацію інституту, який тільки зміцнився в ході революційних подій. За цей час - поки складалися селянські запити і проходили земельні бунти - громада затвердилася як справжній орган селянського самоврядування. І знову в центрі конфлікту між урядом і Другою думою, яка зібралася 20 лютого 1907 р., постало земельне питання.
Передвиборна кампанія пройшла не без втручання і тиску на виборців з боку влади, однак Друга дума виявилася ще більш радикальною, ніж Перша. До неї увійшло більше 100 депутатів-соціалістів (37 есерів, 66 соціал-демократів, з них 2/3 меншовиків), близько 100 трудовиків, 100 кадетів і 80 депутатів від національних меншин з важко визначаємою політичною орієнтацією; октябристів було всього лише 19, монархістів - 33. У результаті кандидати від урядових партій склали в Думі дуже незначну фракцію, в той час як переважна більшість виявилася в опозиції.
Навчена попереднім досвідом, Дума вирішила діяти в рамках законності, уникаючи непотрібних конфліктів. Комісії приступили до розробки численних законопроектів. Після початкового періоду затишшя з березня по квітень 1907 р. суперечки розгорілися з двох питань: щодо аграрної політики і вживання надзвичайних заходів проти революціонерів. Уряд зажадав засудження революційного тероризму, але більшість депутатів відмовилися це зробити. Більше того, 17 травня Дума проголосувала проти "незаконних дій" поліції. Тим часом повсюди поновилися терористичні й антитерористичні акції (тільки за травень загинуло кілька сот чоловік). Під тиском консервативної преси, в якій Дума називалася "розсадником бунтів і непокори", "притулком єврейського мракобісся і тероризму", уряд вирішив оголосити про її розпуск, але, щоб не зв'язувати його знову з аграрним питанням, звинуватив багатьох депутатів у змові проти царської сім'ї. 1 червня Столипін зажадав виключення з Думи 55 депутатів (соціал-демократів) і позбавлення 36 з них парламентської недоторканості. Не чекаючи її рішення, Микола її сам оголосив 3 червня про розпуск Думи і призначив скликання чергової Думи на 1 листопада 1907 р. У маніфесті, який проголосив розпуск Думи, було також оголошено про корінні зміни в законі про вибори. Дана міра повністю суперечила Основним законам, прийнятим у 1906 р., згідно з якими будь-які зміни вимагали попередньої згоди двох палат - Думи і Державної ради. Новий закон розроблявся в умовах абсолютної секретності протягом кількох останніх місяців. Він посилював виборчий ценз основних виборців, скорочував представництво селян і національних меншин, збільшував нерівшсть у представництві різних соціальних категорій. Тепер голос одного поміщика дорівнював голосам 7 городян, ЗО селянських виборців або 60 робітників. Період, який відкривався Маніфестом 17 жовтня 1905 р., коли була зроблена перша в історії спроба поєднати самодержавний режим із конституційною формою правління, прийшов до кіпця. "Проклятий закон", як прозвали в народі новий закон про вибори, знову повертав країну до самодержавства.
На даному етапі перемога була, безумовно, на боці царської влади. Країна, втомлена від двох з половиною років безладдя, не прореагувала на прийняття нового закону про вибори. Уряд отримав покірну Думу, функції якої обмежувалися затвердженням представлених їй законів. Таким чином, державний переворот 3 червня 1907 р. знаменував собою поразку революції 1905 р. і явне відродження самодержавства, якому вдалося відмовитися від більшості поступок, вирваних під тиском опозиції 17 жовтня 1905 р. Однак 1907 р. в жодному разі не був поверненням до 1904 р. Зі слів Вітте, "революція в розумах" здійснилася, і сила її перевершувала силу існуючого режиму. Країна прокинулася до політичного життя, самодержавство не уявлялося відтепер єдино можливою формою правління, питання про вибір режиму стояло на порядку денному. Спочатку, в 1905 р. здавалося, що від такого політичного "пробудження" виграли ліберали. Вони краще за інших виявляли вимоги нижчих верств населення, але в 1907 р. їх час було упущено, і спроба вкоренити Думу на ґрунті нової державної законності провалилася. Концепція ліберальної парламентської революції, яка могла б привести мирним шляхом до конституційної демократії, зазнала поразки. Разом із тим ліберали хоч і не володіли реальною владою, але складали більшість в обох Думах і виявилися достатньо наближеними до влади, щоб тим самим дискредитувати себе в очах значної частини народних мас, керівництво якими вони не взяли на себе через страх перед люттю стихії. Народний рух все більше підпадав під вплив інших ідей, особливо соціалістичних. У результаті події 1905-1907 рр. не привели Росію до політичної інтеграції з демократичними режимами інших європейських країн. Вони лише підірвали довіру до лібералів і посилили конфронтацію між представниками крайніх течій.
3. Невдача просвіченого консерватизму
Звільнившись від опозиційної Думи, Столипін протягом чотирьох років (з липня 1907 по вересень 1911 р.) намагався проводити політику авторитарну і консервативну, засновану на твердій рішучості оновити країну. З цією метою він скористався, і небезуспішно, зростанням націоналістичних настроїв у середовинп російської буржуазії. Згідно з концепцією Столипіна, модернізація країни вимагала трьох умов: перше - зробити селян повновладними власниками, щоб найбільш "міцні та сильні", звільнившись від опіки громади, могли обійти "убогих і п'яних"; друге - досягти загальної письменності в об'ємі обов'язкової для всіх чотирирічної початкової школи. Ще будучи пред-водителем дворянства в Ковно, Столипін писав з цього приводу, що тільки письменність допоможе поширенню сільськогосподарських знань, без яких не може з'явитися клас справжніх фермерів. 1, нарешті, третє - необхідно було досягти посиленого росту промисловості, підкріпленого розвитком внутрішнього ринку.
Руйнуванню селянської громади сприяв не тільки указ від 9 листопада 1906 р., але й інші закони 1909-1911 рр.. які передбачали розпуск громад і можливість його проведення рішенням простої більшості, а не двох третин членів громади, як було раніше. Власті всіляко сприяли відокремленню селянських господарств. Якщо господарство залишалося на території села, воно називалося відрубом, якщо воно знаходилося поза його межами - хутором. Держава також допомогла багатьом селянським сім'ям у придбанні земель за допомогою Селянського банку. Банк продавав у кредит землі, що були скуплені раніше у поміщиків або належали державі. Між 1905 і 1914 рр. в руки селян перейшли таким шляхом 9,5 млн. га землі. Ця політика була дуже розумного у відношенні до найбільш прецездатної частини селян, вона допомогла їм встати на ноги, однак не могла вирішити аграрну проблему загалом. Селяпи-бідпяки не змогли скористатися реформами. Вони були вимушені найматися батраками, переселятися в міста, або виїжджати в неосвоєні регіони країни. Уряд всіляко заохочував, наприклад, заселення Сибіру. Кредити, що відпускалися переселенцям, збільшилися в чотири рази в порівнянні з періодом 1900-1904 рр. Однак це не виправдало надій уряду і не дало належних результатів. Переселенці вважали за краще влаштовуватися у вже обжитих місцях, таких, як Урал, Західний Сибір, аніж займатися освоєнням безлюдних лісових зон. Між 1907 і 1914 рр, 3,5 млн. чоловік виїхало в Сибір, близько 1 млн. з них повернулися в європейську частину Росії. Проте, якщо в 1897 р. в Сибіру нараховувалося 8,2 млн. жителів, то в 1917 р. їх було вже 14,5 млн.
Загалом можна сказати, що аграрним реформам Столипіна не вистачило часу. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося "звільнитися" з-під опіки сільської громади. Рух за скасування "мирського" правління на селі досяг найвищої точки між 1908 і 1909 рр. (близько півмільйона запитів щорічно, що свідчило про одне з таємних бажань багатьох селян - вийти з-під опіки "миру"). Однак згодом цей рух помітно скоротився. Випадки повного розпуску громади загалом були дуже рідкими (всього 130 тис). "Вільні" селянські землеволодіння становили лише 15% загальної площі обробленої землі. Навряд чи половині селян, що працювали на цих землях (1,2 мли.) дісталися відруби або хутори, закріплені за ними постійно, як власність. Водночас це був найбільш важливий етап, оскільки тільки він перетворював селянина на справжнього власника, господаря достатнього для життя наділу. Власниками змогли стати лише 8% загального числа трудівників, але вони губилися в масштабах країни.
Не вистачило також часу для проведення в намічений десятирічний термін і шкільної реформи, затвердженої законом від 3 травня 1908 р. (передбачалося ввести обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з 8 до 12 років). І все ж з 1908 по 1914 р. бюджет народної освіти вдалося збільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього ж у країні в 1914 р. нараховувалося 150 тис. шкіл, тоді як було потрібно 300 тис. Іншими словами, для реалізації плану загального початкового навчання дітей такими темпами, як в 1908-1914 рр., було потрібно ще не менше 20 років.
Для проведення своєї лінії Столипін уміло скористався економічними і політичними "козирями", які знаходилися в його руках.
У Третій думі, прозваній "поміщицькою", оскільки вона була обрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міська курія, тобто менше за 1% населення, становили 65% виборців), значній більшості правих, "урядовому блоку" (225 депутатів від націоналістів і октябристів), протистояла ослаблена новою виборчою системою опозиція (52 кадети, 26 депутатів від національних меншин, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів). Аж до 1909 р. завдяки позиції октябристів між урядом і Думою не було конфліктів. Партія октябристів була однією з провідних у Думі. її очолив О.Гучков, онук кріпосного селянина, який розбагатів на виробництві тканин. Починаючи з 1909 р. взаємовідносини між Гучковим і Столипіним погіршилися, каменем спотикання стало, передусім, питання про військові витрати країни, які Гучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але до того часу на хвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, які представляли інтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою. Частина депутатів об'єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірного плану, утворивши нове угруповання - Партію російських націоналістів, яку очолив П.Балашов. Це угруповання згодом перетворилося на "законодавчий центр" Третьої Думи. На нього аж до 1911 р. спирався Столипін. Націоналістичний чад за ці роки розповсюдився й на більш ліві кола. Зрозуміло, кадети не підтримували антисемітські, ксенофобні лозунги надто правих, проте, їх, безсумнівно, притягала ідеологія раціоналізму, яка на той час в Росії, як і в інших країнах Європи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росії втрачала популярність.
Столипін використав у своїх цілях як роздробленість революційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєної інтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядів згуртуватися, то після поразки революції різнородність руху ослабила його й розколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупська добре описала стиль мислення емігрантів-революціонерів, які вважали себе громадянами деякої власної республіки. Втративши будинок, сім'ю, батьківщину, вони підкорялися лише своїм власним законам, особливому кодексу честі революціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала сувора ієрархія, з власними ренегатами і відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тієї ідеології, яку він сповідував.
1907-1911 рр. стали роками спаду революційного руху. Число членів дозволених із березня 1906 р. профспілок скоротилося з 250 тис. в 1907 р. до 12 тис. в 1910р.; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. У партії соціал-демократів стався остаточний розкол через полярність висновків, зроблених кожною фракцією з поразки революції 1905-1907 рр. Меншовики, проаналізувавши невдачу московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції- Поки потрібно було надати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а головне - не сполохати її починів. Більшовики ж па досвіді революції 1905-1907 рр. переглянули свою революційну тактику і запропонували новий план дій, більш прийнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Більшовики вважали, що дуже ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньою революцією, - як показала невдача ліберального руху, у буржуазії немає ні сил, ні справжнього бажання знищити самодержавство і здійснити докорінні соціальні зміни. Тільки робітничий клас у союзі із селянською біднотою, слідуючи за авангардом професійних революціонерів, зможе примусити буржуазію здійснити нову революцію.
Серед соціал-демократів йшла постійна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. На IV (Стокгольм, квітень 1906 р.) і V (Лондон, травень 1907 р.) з'їздах партії збереглася лише зовнішня їх єдність. Полеміка розгорілася з особливою силою з питання про експропріації, здійснені підпільними більшовистськими загонами. Найбільш відома з цих акцій була проведена 13 червня 1907 р. Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив із Державного банку у Тифлісі 340 тис. руб. Меншовики та частина більшовиків виступили проти подібних дій. Ленін же відмовився від засудження цих "партизанських дій" і па V партійній конференції, що відбулася в Парижі в грудні 1908 р., різко обрушнвся па меншовиків, звинувативши їх у бажанні "ліквідувати" підпільні організації й обмежитися тільки легальною діяльністю. У ці роки більшовикам довелося боротися із тенденцією, що виникла в робітничому середовищі, яку Ленін охарактеризував як "ліквідаторську". Вона ставила за мету створення легальної демократичної робітничої партії за зразком західних країн, дуже далекої від тієї підпільної бойової організації, якою була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з "ліквідаторами" став сам уряд, з його безкомпромісністю і повною відсутністю будь-якої соціальної політики, направленої на поліпшення життя робітників. Леніну довелося боротися і з численними внутрішньопартійними фракціями. Суперечки виникали з будь-якого приводу: з питань теорії, методів революційної боротьби, керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилися таким чином: з одного боку - уго-дівці (на чолі з Риковим), які схилялися до загальних дій із меншовиками, з іншого - одзовісти, які вимагали відклику депутатів соціал-демократичної партії з Думи, оскільки вважали всяку парламентську діяльність зрадою по відношенню до народу. Ленін боровся з ними, називаючи їх "ліквідаторами навпаки".
Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, також знаходилася в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайного здійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади, тяжіла до минулого тероризму і діяла бойовими організаціями. Хоча формально ці загони перебували в партії, вони, по суті справи, вже не підкорялися їй. До їх складу легко проникали агенти царської охранки, найвідомішим з яких став Азеф, організатор вбивства Плеве та великого князя Сергія. Він встиг зайняти відповідальний пост у партії, перш ніж був викритий в 1908 р. Справа Азефа остаточно дискредитувала терористичний напрям в есерівської партії. Протилежне крило есерів представляли трудовики. Вони, як і раніше, брали участь в роботі Думи, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду на захист усуспільнення землі.
В той час як революційні угруповання дробилися в пошуках своїх шляхів, філософські течії, які десятки років володіли розумами російської лівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм, переживали занепад. З новою силою відродився потяг до націоналізму, містицизму, естетики "чистого" мистецтва, тоді як інтерес до політики і соціальних проблем падав. Яскравим прикладом відмови підпорядковувати будь-яке заняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утилітаризму або політиці стало поява збірки "Віхи", яка викликала широкий відгук і пристрасні обговорення. Авторами її стали сім видних інтелігентів, в основному колишніх марксистів, які прийшли або повернулися до віри (П.Струве, М.Бердяєв, С.Булгаков та інш.). Бердяєву, зокрема, належить одна з ключових думок збірника: "Любов до зрівнювальної справедливості, до суспільного добра, до народного блага паралізувала любов до істини, майже знищила інтерес до істини". У той час як Бердяєв викривав "внутрішнє рабство" російської інтелігенції, Струве обрушувався на її безвідповідальність. Інтелігенція у всіх бідах Росії звинувачує уряд, писав він, неначе вона сама не несе ніякої провини за них і вони стосуються її лише тому, що змушують бунтувати проти уряду. При такій позиції, завершував свою думку Струве, суспільству надаються тільки дві можливості - деспотизм або диктатура натовпу.
Десятиріччя з 1905 по 1914 р. було відмічене небувалим розквітом мистецтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальний всесвітній успіх російського балету Дягілєва, досягнення російського авангарду як в області музики (Стравіиський), так і в області живопису (Кандінський, Мале-вич, Ларіонов), про розквіт поезії в творчості символістів (Білий, Блок), акмеїстів (Гумільов) або футуристів (Маяковськнй). Соціалістичні ідеали 1890-х рр. похитнулися. Не випадково пізніше Максим Горький, наприклад, хоч і сам віддавав данину містичним настроям (1910 р.), назвав ці роки "ганебним десятиріччям". Відмова від позитивізму і служіння соціальним ідеалам, до яких схилялася радикальна інтелігенція XIX в., поєднувалася із запереченням буржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленим презирством інтелігентів до режиму, який їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпінням і тривогою чекала останнього часу "буржуазної цивілізації". У багатьох просвічених колах столиці говорили про грядущий "кінець світу". Чекали апокаліпсису - як в релігійному значенні, так і в політичному. Цим апокаліпсисом повинна була стати революція, яка відкриє нову еру, надасть кращим розумам можливість реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, яке вийшло з горнила революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозволеність. Столиця стала найбільш "сучасним" і, безумовно, найбільш вільним з європейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей в художньому та інтелектуальному жити, захоплення есхатологією та моральний еклектизм - все це, разом узяте, швидше порушувало минулу рівновагу освічених кіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духовних цінностей, суцільних філософських теорій і загальної системи принципів, якими можна було б згодом керуватися в соціальному і політичному житті.
