Русь і Хозарія: проблема взаємовідносин
ПЛАН:ВступРозділ 1. Історія хазарської народності. Виникнення Хазарського каганату1.1 Історіографія проблематики1.2 Київська Русь -- становлення та розвиток ядра держави1.3 Походження хазарської народності1.4 Виникнення та розвиток Хазарського каганатуРозділ 2. Особливості взаємодії Київської Русі і Хозарської держави2.1 Вплив Хазарського каганату на сусідні держави та народності2.2 Проблеми взаємовідносин хазар і слов'янВисновкиСписок використаної літературиДодаткиВступ
Актуальність теми дослідження визначається постійно зростаючою увагою до історії й дипломатії Київських князів, становлення давньоруської держави. Ця була епоха, коли народи Євразії ще не встигли «охолонути» після бурхливих подій Великого переселення народів у Східній Європі, де пізніше почали складатися ранні держави, у тому числі й Київська Русь, яка відразу зайняла міцну позицію в міжнародних відносинах.
Дотепер не вщухають суперечки і про місце й значення Хазарського каганату в історії Київської Русі та союзів східнослов'янських племен, що передували їй. «Повість временних літ» та інші літописи часто-густо згадують про стягнення данини хозарами з різних союзів племен: полян, сіверян і в'ятичів. На цій підставі вчені слушно вважають, що східні слов'яни, а також їхня держава на початку існування були залежні від хозарів.
Російський історик В. Мавродін пропонував навіть назвати історію східного слов'янства VII -- VIII ст. «періодом Хазарського каганату». А деякі вчені (О. Пріцак, Ф. Дворнік) обстоюють парадоксальну думку, буцімто поляни були не слов'янами, а хазарами і що Київ наче заснував «хазарин» Кий. О. Пріцак йде ще далі: Київ нібито був зобов'язаний хазарам своїм розвитком [21, 53]. Однак, всі ці думки не мають наукових доказів [18, 23].
Напівкочові племена тюркського походження хазарів утворили в середині VII ст. державу федеративного типу. Столицею її спочатку був Семендер у Дагестані, а з сер. VIII ст. -- Ітіль у пониззі Волги. Хазарський каганат у VIII -- IX ст. намагався поширити свою владу на захід, на землі східних слов'ян, і досяг успіху. Тривалий час, аж до 60-х pp. IX ст., сіверяни, в'ятичі та деякі інші союзи племен мусили платити данину хазарам. Бувало, слов'яни просто відкуповувались від хазарів, які перекривали їм торговельні шляхи на Схід. Відомо, наприклад, що хазарські урядовці стягали митні збори з руських купців не лише у власній столиці Ітілі, а й у Керченській затоці. Хазарський каганат, що загрожував незалежності Київської Русі й душив її зовнішню торгівлю, був завойований і ліквідований київським князем Святославом Ігоревичем, котрий здійснив 965-го й 968 p. два звитяжних походи у пониззя Волги.
Тому дослідження існуючих теоретичних підходів до визначення проблеми взаємовідносин Русі та Хазарії залишається актуальним. Що і зумовило вибір теми курсового дослідження «Русь і Хазарія -- проблеми взаємовідносин».
Об'єктом дослідження є Давньоруська держава в епоху раннього середньовіччя в контексті міжнародних зв'язків із Хазарським Каганатом.
Предметом дослідження є особливості взаємин Давньоруської держави із країною Причорномор'я в IX - XI ст. -- Хазарським каганатом.
Метою дослідження полягає в тому, щоб вивчити динаміку розвитку й характеру міжнародних відносин Древньої Русі з Хазарським каганатом. витягти уроки з історичного досвіду. Для досягнення зазначеної мети вирішується комплекс наступних завдань:
- дослідити основні етапи формування Хазарії як тюркської держави з початку VIII - першої третини IX ст.,
- осмислити проблеми політичної історії Хазарського каганату після прийняття останнього офіційної релігії - іудаїзму (друга третина IX - середина X ст.);
- простежити становлення та розвиток державності Київської Русі;
- проаналізувати характер взаємин між Київською Руссю й Хазарською державою.
Методологічною основою дослідження стали принципи історизму, об'єктивності, вірогідності. У методологічному плані автор опирався на всю сукупність суспільного знання. У курсовій роботі використаний комплекс загальнонаукових і спеціальних методів історичного дослідження: системно-структурний, історико-логічний, порівняльно-історичний.
Наукова новизна дослідження багато в чому визначається недостатньою, на наш погляд, вивченістю даної теми. Відомий історик, член-кореспондент РАН О.М.Сахаров відзначав, що «в історії Давньоруської держави, а точніше, в історії її зовнішньої політики є область, якій у радянській історіографії явно не повезло» [18, 28]. Однією з таких проблем є досліджувана тема. Це, по-перше. Слід зазначити, що незважаючи на неослабний інтерес до даних досліджень і певних досягнень вітчизняних і закордонних вчених у висвітленні характеру взаємин Давньоруської держави з Хазарським каганатом, дотепер відсутні в історіографії узагальнюючі праці по досліджуваній проблемі.
Практична значимість курсової роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані студентами при підготовці до курсів по історії України, історії міжнародних відносин України, історії Древньої й середньовічної Русі. Практична значимість дослідження складається також й у тому, що його результати можуть бути використані в подальшій науковій розробці проблеми взаємин Давньоруської держави із закордонними країнами, у тому числі й Хазарським Каганатом.
Структура курсової роботи. Дослідження складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури.
Розділ 1. Історія хазарської народності. Виникнення Хазарського каганату1.1 Історіографія проблематикиЩо стосується європейської історіографії, то вона зацікавилася хазарами порівняно пізно, і спочатку хазари були досить екзотичною темою. Однак, до кінця XVIII століття хазари перестають бути екзотикою; так Карамзін часто повертається до хазарської теми у своїй історії. Що ж стосується дев'ятнадцятого століття, то пушкінський «Віщий Олег», який мстить за "буйний набіг" "нерозумним хазарам", навряд чи вимагає згадування; втім, було б цікаво відзначити, що пушкінська поема є дзеркальним відображенням реальності. "Буйні набіги" робили не хазари, а варязькі банди на чолі з Олегом і його спадкоємцями. Один з подібних набігів на мусульманське Закавказзя супроводжувався такими звірствами й викликав таке збурення в Хазарії, що по дорозі назад, яка пролягала через територію каганату, слов'янські дружини, із благословення самого кагана, були перебиті мусульманськими жителями Хазарії. Після чого каган закрив Волгу для слов'янських армій. Так що нерозумними виявилися саме київські організатори набігу [12, 46].
Самих же хазар назвати нерозумними досить важко: протягом трьох століть їм вдавалося маневрувати між християнською Візантією, мусульманським сходом і кочівниками степу, зберігаючи свою імперію, свою незалежність і свою релігію. Більше того, різниця між рівнем розвитку Хазарського каганату й Київської Русі була такою суттєвою, що в ті ж тридцяті пушкінські роки минулого століття німецький історик Еверс висунув гіпотезу про походження київської державності від Хазарського каганату; через сто років після Еверса, в 1924 році, аналогічну теорію сформулював В. А. Пархоменко в книзі «У джерел російської державності» [12, 49].
В 1936 році подібні ж погляди, хоча й у трохи більш завуальованій формі, висловив археолог Артамонов у книзі "Нариси найдавнішої історії хазар" [1]. Реакція на цю теорію пішла не відразу; однак розрадою для її авторів міг стати той факт, що історіософська дискусія з хозарської проблеми була перенесена у видання, чий тираж у тисячі разів перевищував тираж будь-якого наукового журналу. У горезвісному антисемітському 1952 році, газета "Правда" звинуватила Артамонова в буржуазній ідеалізації Хазарського Каганату, у наклепі на російський народ й у зменшенні ступеня самобутності й рівня розвитку давньоруської цивілізації. Шок був настільки сильним, що в книзі "Історія Хазар", опублікованій через десять років, у ліберальному 1962 році, Артамонов усе ще продовжував відмовлятися від поглядів, які він висловив у своїй заколотній юності [12, 52] .
Що ж стосується книги "Історія Хазар", то вона сполучає найбагатший археологічний й історичний матеріал з неймовірно дивними висновками. Ключем до розуміння цих висновків може стати зауваження, що міститься у вступі до книги; Артамонов пише що, його друг Л. М. Гумільов допоміг йому "у вивченні питань, пов'язаних з азіатськими тюрками". Однак, схоже, що азіатські тюрки виявилися не єдиним питанням, у вивченні якого Гумільов допоміг Артамонову. Втім, якщо, як уже було відзначено, книга Артамонова все-таки містить багатий фактографічний матеріал, то книга самого Гумільова на ту ж тему, "Русь і великий степ", позбавлена й цих достоїнств. Серед інших російськомовних досліджень про хазарів, опублікованих в останні два десятиліття, можна відзначити книгу Плетньової "Хазари"[12, 54].
На погляд багатьох дослідників, кращою й найбільш безсторонньою монографією про Хазарський каганат на сьогоднішній день є книга Дугласа Мортимера Данлопа "Історія єврейських хазар", що, на жаль, не переведена на російську чи українську мови. На відміну від Артамонова, її автор, як виходить з назви, звертає особливу увагу на іудейську сторону питання, докладно розглядаючи різні версії переходу хазар в іудаїзм і його вплив на хазарську історію.
1.2 Київська Русь -- становлення та розвиток ядра державиКиївська Русь. -- середньовічна держава східних слов'ян ІХ -- ХІІІ ст. Існувала в центрі Європи. Її історичним ядром стало Середнє Подніпров'я, де традиції політичного розвитку сягали ще скіфських часів. У вітчизняних. писемних джерелах вона називається «Руською землею» або «Руссю», в іноземних -- «Руссю». Відповідно й народ цієї країни називали «руським». Однак цей термін не був одвічним іменем всього народу країни. Широкого побутування він набув тут лише від ІХ -- ХІІІ ст.
Історична традиція вважає корінною територією Русі Середнє Подніпров'я -- землі між Десною на північ, Сеймом і Сулою на схід, Россю й Тясмином на південь, Горинню на захід Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних із назвою «Русь» -- Рось, Росава, Роставиця, Роська. Коли на Русі з'явилося кілька міст з назвою Переяслав, то те із них, яке було так названо найраніше, стало іменуватися Переяславом Руським [5, 37].
У зв'язку з тим, що центром східнослов'янської держави впродовж багатьох століть був Київ, у історичних літописах Русь отримала назву «Київська Русь». З часом історики ввели до наукового обігу ще два терміни «Давня Русь» і «Давньоруська держава», які також набули значного поширення.
Займаючи величезну територію -- від Балтики і Північного Льодовитого океану до Чорного моря і від Волги до Карпат, Русь становила собою історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією. Це зумовило швидке входження її у загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про могутню східнослов'янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Арабські автори, саги скандинавські, французькі епічні твори зображують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків. Ал-Масуді повідомляв, що руси «утворюють великий народ». Знаменита пісня про Роланда засвідчує участь давньоруських дружин у війні проти франкського короля Карла Великого. Нікіта Хоніат зізнається, що «християнський» давньоруський народ врятував Візантію від навали половців [5, 42-43].
Водночас з міжнародним визнанням на Русі росло й міцніло усвідомлення власної приналежності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича київський великий князь зображується як візантійський імператор. Він і його попередники, за словами видатного церковно-політичного діяча Русі першої пол. ХІ ст. митрополита Іларіона, «не в худў бо и невўдомў земли владычўствоваша, нъ въ Руськў, яже ведома и слышима всўми четырьми концами земли» [4, 21].
Русі належало особливе місце в історії Східної Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Західної Європи. Становлення давньоруської держави позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племінних об'єднань: поступово творячи відповідні етноси, вони творили також єдину давньоруську етнокультурну спільність, в основі якої лежали спільна територія, єдина писемна мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв'язки. Упродовж усього свого існування давньоруська етнічна спільність розвивалася шляхом консолідації східнослов'янських племінних об'єднань, вона стала також складовою частиною етнічних основ українського, російського та білоруського народів.
Велике історичне значення мала Київська Русь і для багатьох неслов'янських народів. Її досягнення в суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку ставали надбанням естів, латишів, литви, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюрських кочових племен південно-руських степів. Деякі з цих народів теж етнічно і політично інтегрувалися в складі Русі [4, 28].
Важливим етапом у розвитку Русі були кінець VIII -- початок ІХ ст. Саме тоді в Середньому Подніпров'ї склалося об'єднання -- Руська земля, до якого входили поляни, древляни, сіверяни. В історичних літописах це ранньодержавне утворення нерідко називається Руським каганатом, оскільки так його називали давні арабські автори, однак чи так йменували себе самі слов'яни -- невідомо. Літописні тексти дають серйозні підстави сумніватися в цьому. Зокрема, починаючи від часів Кия і до утвердження в Києві Олега літопис говорить виключно про князівський титул перших східнослов'янських правителів. Кий «княжаше в родў своемъ». Рюрик «княжащу в Новўгородў». Аскольд і Дір -- «княжити» в Києві. Ігор «княжич», Олег «сўде княжа въ Киевў». Про жодних київських «хаканів» літописці не знають, мабуть, їх і не було [7, 73-74].
Але як би не називалася початкова Русь -- князівством чи каганатом, знаходилась вона на півдні східнослов'янського світу, що межував з Хозарським каганатом. Крім згаданих свідчень арабських авторів, це підтверджує так званий Баварський географ. У переліку племен і народів Середньої та Східної Європи є «Ruzzi», в них безперечно слід вбачати русичів, у тексті вони названі слідом за «Caziri», тобто хозарами.
Про ранні взаємовідносини Русі і Хазарії в «Повісті временних літ» є лише непрямі повідомлення в розповіді про заснування Києва. Там розповідається, що Хазарія намагалася підпорядкувати Київ своєму впливові, але кияни, виплативши хазарам данину двосічними мечами, начебто цим самим вказали їм на всю примарність їхніх намірів. Проте Київ аж до утвердження в ньому Аскольда і Діра (860-ті рр.) перебував у данинній залежності від хазарів [7, 79].
1.3 Походження хазарської народностіХазари, Козари -- напівкочовий тюркомовний народ, що з'явився в Південно-Східній Європі після відходу гунів (IV століття) і проіснував до XI ст.; східні сусіди східнослов'янських племен, пізніше Київської Русі.
Про походження хазар існують різні припущення; вони самі себе вважали близькими до болгар, огузів, аварів.
Основна територія, заселена хазарами, -- Хазарія, охоплювала прикаспійські степи між рікою Сулаком і пониззям Дону. Головним етнічним центром хазар був приморський Дагестан, до розташовувалися їх ранні столиці.
Центр держави спочатку знаходився в північній частині сучасного Дагестану, пізніше перемістився в пониззя Волги. Частина правлячої еліти прийняла іудаїзм. У політичній залежності від хазар якийсь час знаходилася частина східнослов'янських племінних союзів.
Спочатку хазари були одним з численних кочових племен, що пересувалися з Азії в ході Великого переселення народів. Вони говорили на одній з ранніх тюркських мов і, як можна судити з непрямих даних, мабуть, належали до племен огузької групи, перші з яких з'явилися в Європі в 463 році. Перші повністю достовірні згадки про хазарів з'являються, як вважається, не раніше VI сторіччя. В якості їх європейської батьківщини в джерелах фігурує область Берсилія, що розташована в рівнинній частині сучасного Дагестану [1, 31].
У першій половині VI сторіччя хазари знаходилися під впливом об'єднання савірів, у складі їх військ здійснювали успішні набіги на Закавказзя. Володівший цим регіоном Сасанідський Іран насилу утримував цей натиск. При шахові Хосрої (531--579) перси побудували знамениті Дербенські укріплення, які перекрили вузький прохід між Каспійським морем і Кавказькими горами, але все таки не стали панацеєю від нашестя кочівників.
Традиція приписує Хосрою будівництво майбутніх міст хазарів в Дагестані -- Беленджеру і Семендеру.
У 562 році савіри були розгромлені і разом з частиною хазар переселені в Закавказзя. Уламок савірського союзу продовжував існувати в Дагестані, де пізніше був відомий під ім'ям «гуннів».
Головним заняттям хозар було кочове скотарство, згодом, коли частина населення осіла, -- хліборобство і торгівля. Вони часто воювали, але й торгували з Іраном, Арабським халіфатом, Візантією, пізніше Руссю [1, 17].
1.4 Виникнення та розвиток Хазарського каганатуХазарський каганат (650--969) -- середньовічна держава, створена кочовим народом хазар. Виділилася з Західно-Тюркського каганату. Контролювала територію Північного Кавказу, Нижнього і Середнього Поволжя, сучасного північно-західного Казахстану, Приазов'я, північну частину Криму, а також степи і лісостепи Східної Європи до Дніпра.
Піднесення хазар пов'язано з історією Тюркського каганату, з владиками якого правителі хазарів, ймовірно, мали споріднені відносини. Алтайські тюрки, очолювані каганами з роду Ашина, утворили в 552 році величезну імперію, яка незабаром розділилася на дві частини. В другій половині VI сторіччя сфера впливу Західно-Тюркського каганату досягла каспійсько-причорноморських степів.
Хазари як значна військова сила вперше згадуються у зв'язку з Ірано-Візантійською війною 602--628 рр., в якій правитель хазарів Джебукаган став головним провідником тюрксько-візантійського союзу, направленого проти Ірану. У 626 році військо хазар розграбувало Кавказьку Албанію і, з'єднавшись з візантійцями, узяло штурмом Тбілісі.
Починаючи з 630, численні міжусобні зіткнення привели до розвалу Західно-Тюркського каганату. Результатом цього стала поява на його периферії в степах Східної Європи двох нових політичних утворень. У Причорномор'ї виникла Велика Булгарія, заснована ханом Кубратом в 632, а в Прикаспійському регіоні -- Хазарія [1, 37].
Хазари спочатку себе ніяк не проявляли, тоді як Болгарське об'єднання стало могутньою політичною силою, але цей розквіт виявився короткочасним. Після смерті Кубрата, болгарська орда була розділена між його синами. Хазари скористалися цим і в результаті зіткнення в 660-их роках, частина болгар відкочовувала за Дунай, поклавши початок сучасної Болгарії, а частина, що залишилася, визнала владу хазар. Мабуть, після цієї події правитель Хазарії прийняв вищий в кочовій ієрархії титул кагана. До кінця VII століття хазари міцно контролювали велику частину Криму, Приазов'я і Північного Кавказу. Незрозуміло, як далеко тягнувся їх контроль над степами на схід від Волги (історія цього регіону найменше висвітлена в письмових джерелах). Проте безперечно, що історичним наслідком гегемонії хазар стала зупинка безперервного потоку кочовиків, що виходили з Азії до Європи, що мало позитивні наслідки для східнослов'янських племен і країн Центральної Європи.
