2 Юдаїка в Україні
Таким чином, єврейська громада України була представлена різними напрямками в іудаїзмі, поширеною частиною євреїв, що відійшли від іудаїзму, зростаючою групою представників політичного сіонізму, що не могло не відбитися на змінах і відмінностях у процесах самоідентифікації. Різні групи використовували і різні мови у побуті та духовній або національній практиці. Закономірно, що, відбиваючи різні єврейські угруповання та їхні запити, єврейську освіту було представлено також різними напрямками. Крім реформованих хедерів-метукан, виникли нові навчальні заклади сіоністського типу. Окрім основ іудаїзму, значну увагу в них було приділено вивченню івриту і ряду світських предметів. Школи з традиційною єврейською освітою підтримувалися представниками ортодоксального іудаїзму, реформовані - реформістами, а сіоністи - сіоністами. Матвєєв В. І. Релігійна свобода в іудаїзмі і проблема національної самоідентифікації євреїв//Релігійна свобода: свобода релігії і національна ідентичність - світовий досвід та українські проблеми. Науковий щорічник. За загальною редакцією д.філос.н. А Колодного. - Київ, 2002. - С. 108.
У перші післяреволюційні роки продовжувався розвиток єврейської культури на ідиш й івриті, поширення сіонізму. Утворення Української народної республіки (1917-1920) в цілому сприяло розвиткові єврейської освіти. У створюваній мережі світських єврейських учбових закладів викладання велося різними мовами: українською, російською, польською, ідиш, івриті. Викладанню єврейських предметів приділялася більша увага, ніж в попередній період. З 1918 року міністерство освіти республіки рекомендовало своїм циркуляром перехід усіх єврейських учбових закладів на єврейську мову.
Іншим чином до єврейської освіти ставилася радянська влада. Так, у 1919 році організаційне бюро створених при ЦК єврейських секцій та Харківське бюро єврейської секції при Комуністичній партії (більшовиків) України дійшли висновку про необхідність повсюдного існування та організації комісаріатів, загальноукраїнського народного комісаріату з національних питань. Підкрекслювалося, що комісаріати мають вести "енергійну боротьбу з контрреволюційними течіями на "єврейській вулиці", витравлюючи дрібнобуржуазні іллюзії", якими "пічкають єврейського робітника партії Бунд, "Поалєй Ціон" та подібні . Надалі підтримку радянської влади одержали тільки школи на ідиш з викладанням світських предметів. У 20-30 роки хедери й єшиви були закриті, а іврит поставлений поза законом.
Єврейські навчальні заклади було закрито у зв'язку з тим, що єврейська освіта сприяла формуванню ідентичності у дітей.
На відміну від дискримінації в царській Росії, що базувалася перш за все на християнському антиіудаїзмі, радянська влада формувала радянську людину, знищуючи релігійні й культурні коріння народів Радянського Союзу. В офіційних документах громадянина Радянського Союзу в п'ятій графі зазначалася “національність”. При цьому євреєм вважався той, у кого євреями були батько і мати, а якщо батьки були різних національностей, то залишалося право вибору національності або по батькові, або по матері. Цей тип ідентичності ще має значний вплив і сьогодні.
У міжвоєнний період (1918-1939) почали закладатися підвалини української юдаїки. Першим науково-дослідним закладом на українських землях, який спеціалізувався на проблемах єврейської історії та культури, стала Єврейська історично-археографічна комісія, створена влітку 1919 р. при Всеукраїнській Академії наук. За час існування Комісії її співробітники зібрали, опрацювали та спромоглися видати значну кількість архівних матеріалів, переважна більшість яких була зосереджена в Київському Центральному Архіві ім. Антоновича. Дослідження Іллі Ґаланта та його колег торкалися історії євреїв на Київщині, Волині та Поділлі. Головним здобутком наукової діяльності Комісії є два томи збірника праць Комісії, виданих 1928-1929рр. у Києві. С.Подолинський. Про те, як наша земля стала не наша, с.56, 58-59.
У системі Академії наук УРСР до початку війни діяла ще Кафедра Єврейської культури, керівником якої був Йосип Ліберберг. Наприкінці 1929 р. Кафедра була перетворена на Інститут єврейської пролетарської культури [ІЄПКу], що проіснував до 1936 року. Цьому Тут, зокрема, функціонувало шість відділів (історичний, філологічний, етнографічний, літературний, соціально-економічний та педагогічний) і декілька допоміжних установ, як-от: Центральний Архів Єврейської Преси, що одержував близько 400 видань з юдаїки з усього світу (передусім з європейських країн, США, Латинської Америки); Єврейська Наукова Бібліотека з фондом понад 60 тис. томів; Музей Єврейської Сучасності. На стан 1934 р. в Інституті працювало понад 100 співробітників, а директором був Нахум Штіф, видатний єврейський філолог, засновник і перший директор ІВО ["їдише віссеншафтліхе організаціє"] - міжнародного центру вивчення їдишистської культури, який до Другої світової війни (1925-1939) знаходився у Вільно, а після війни продовжив роботу в Нью-Йорку, де існує донині.
З розгортанням сталінського терору ІЄПКу на початку 1936 p. був закритий (частину співробітників заарештували за звинуваченням у троцькізмі). Проте наприкінці того таки 1936 p. Інститут був у скороченому вигляді відновлений під назвою Кабінету єврейської мови, літератури та фольклору при АН УРСР; керівником став відомий єврейський філолог, член-кореспондент АН УРСР Елі Співак. Проблематика Кабінету була звужена до вивчення проблем єврейської граматики, літературної мови, лексикології та перекладів. Матвеев В.И. Язык и культура: некоторые аспекты исторических и современных контактов славянских и еврейских языков // Kalbotyra. Сборник научных трудов Вильнюсского университета.- 1992, № 43.- с. 5-12
Значну роль в питанні самоідентифікації відіграє національно-релігійна освіта. За даними Центру єврейської освіти України, лише близько десяти тисяч дітей навчаються в системі єврейської овіти України. В Україні працює 26 денних та приблизно 60 недільних єврейських шкіл, 11 дитячих садочків, 8 єшив (релігійних навчальних закладів), близько 180 ульпанних (класних, шкільних груп), Міжнародний Соломонів університет, два коледжі, а також все більш широко використовуються дистанційні форми навчання
Важливою складовою культури і самоідентифікації є мовна культура, мовна поведінка євреїв. Як культура впливає на мову, так, у свою чергу, мова впливає на культуру. євреї в діаспорі завжди орієнтувалися на використання мов домінуючого оточення, що з практичної точки зору є цілком зрозумілим. Мовна поведінка євреїв України певною мірою відбиває як ситуацію у громаді, так і її подальшу орієнтацію. Більшість єврейського населення України на сьогодні використовує російську та українську мови.
Висновки
Підводячи підсумки проведеного мною дослідження, треба згадати, що наша мета дослідження полягала в тому, щоб на підставі комплексного джерелознавчого аналізу матеріалів з'ясувати розвиток Сіоністського руху на Поділлі в 20-х роках ХХ-го ст..
Слово «сіонізм» походить від назви гори Сіон, яка була символом міста Єрусалима і Країни Ізраїлю. Таку назву для єврейського національного руху обрано не випадково -- вона виражає тугу єврейського народу, який живе на чужині, за своєю історичною родиною, за Сіоном. Сіонізм, який оформився у XIX ст., не винайшов практично нічого нового, він лише перевів досить давню ідею і практику в сучасну організовану форму.
У радянські часи офіційне визначення сіонізму звучало приблизно так: «Сіонізм -- реакційна шовіністична ідеологія і політика єврейської буржуазії, спрямована на відволікання єврейських трудящих від революційної боротьби, збереження панування над ними буржуазно-клерикальної верхівки». Втім, ці слова сказано не зовсім «сьогодні», а радше «вчора», тобто ще за радянської влади, десь на початку 1989 року.
Сіоністський рух з часом розрісся і набрав своїх напрямків --політичний, поселенський, ліберальний, соціалістичний, і пояснюється тим, що мається на увазі під кожним з них, зробивши попередньо застереження, що у кожного єврея свій сіонізм, такий, яким він його собі уявляє. Отож цей список можна постійно розширювати. Що й відбувається.
Засновником політичного сіонізму -- руху, який ставив своєю за мету заснування єврейської держави на землі Ізраїлю, піднімаючи єврейське питання на міжнародній арені -- вважається Теодор (Беньямін-зеев) Герцль. У 1896 році Герцль опублікував свою книгу «Єврейська держава» (німий. Der Judenstaat), в якій виклав своє бачення майбутньої єврейської держави. Вже наступного року Герцль керував першим Всесвітнім єврейським конгресом в Базелі, де була заснована Всесвітня Сіоністська Організація (ВСО).
Центр сіоністського руху перемістився спочатку у Лондон, а потім -- у США. Там він і залишився, як офіційно вважається, до створення Ізраїлю. З неофіційної точки зору, він і досі у США. Сполучені Штати з 20-х років XX століття і донині є головним спонсором міжнародного сіонізму. Політична система сучасного міжнародного сіонізму організаційно представлена Світовою сіоністською організацією та Світовим єврейським конгресом, який примикає до неї та нині має філіали у більш як 70 країнах. Світовий європейський конгрес створено 1936 року за ініціативи Світової сіоністської організації; при цьому лідери сіонізму мали на меті створити паралельну міжнародну організацію, яка мала б за мету «забезпечувати і захищати громадянські, релігійні і політичні права євреїв у діаспорі». Насправді Світовий єврейський конгрес є досить важливим придатком Світової сіоністської організації у справі наступу на єврейські уми і «євреїзації» євреїв задля їхнього духовного єднання.
На даний час питання сіонізму не втратило своєї актуальності .
Під час роботи ми дійшли певних висновків:
-- з'ясували ступінь вивчення проблеми, визначили особливості трактування Сіонізму. В історіографії ХІХ-ХХ ст., виявили причини відтворення історичних реалій;
-- всебічно розглянули особливості джерельної бази для дослідження проблеми, місце в ній документальних та усних джерел;
-- встановили інформативні можливості окремих різновидів джерел та джерельної бази в цілому;
-- дослідили причини, визначили характер, соціальну базу, спрямованість та регіон дій національно-визвольного повстання ;
-- відтворили перебіг подій, проаналізували динаміку та еволюцію конкретних проявів Сіоністів;
-- простежили життєвий шлях та діяльність однієї з найпомітніших постатей Сіонізму, уточнили його роль у розвитку даного соціального явища;
-- створили колективний портрет спільників ватажка, встановили їх соціальне походження, мотиви співучасті.
Наукова новизна роботи полягає насамперед у тому, що вперше в історіографії здійснено комплексний аналіз джерел на місцевому та архівному матеріалі. Внаслідок ґрунтовного дослідження матеріалів запропонована нова концепція розвитку повстання, визначено соціальну базу та спрямованість, прослідковано динаміку, характер і конкретні прояви. У роботі вперше всебічно проаналізовано та відтворено Сіоністський рух, а також його найближчого оточення. Спростовано низку необґрунтованих висновків та узагальнень
Дії та вчинки Сіоністського руху та його спільників розглянуто на тлі не лише соціально-економічних, але й інших, не менш важливих чинників і, зокрема, правових, морально-етичних, психологічних, ландшафтно-географічних особливостей місцевості тощо.
Практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали можуть бути використані для створення узагальнюючих досліджень з конкретно-історичних та історіографічних проблем історії України, при розробці лекційних курсів з відповідних дисциплін у загальноосвітній середній школі, застосовуватись у навчальній та факультативній роботі вчителями загальноосвітніх шкіл.
20 століття проілюструвало іудейську ідентичність, як сукупність рис та аспектів, за яких самі євреї себе визначають на теренах України в основному за галахічним принципом, але існують нарративні аспекти, які інколи збігаються, але здебільшого різняться один від іншого. Раніше причинами актуалізації самоідентифікації євреїв була соціальна несправедливість (хасидизм), бажання залучатися до європейської та світової цивілізації (реформізм), то сьогодні пошук ідентичності пов'язаний із прагненням євреїв до об'єднання.
Отже, сіоністський рух на Поділлі в 20-х роках ХХ століття є складовою загальносвітового сіоністського руху - руху, який ставив своєю метою згуртованість єврейського населення для досягнення величної цілі- заснування єврейської держави на землі Ізраїлю.
В архівних фондах України зберігаються значні колекції документів єврейських організацій, наказів, листівок, оглядів, аналітичних розробок з питань діяльності єврейських організацій, де висвітлюються питання сіонізму, використано значний фактичний матеріал щодо окремих сторін політичної практики єврейських організацій, їх взаємин, форм та методів реалізації ідеологічних установ в різних суспільно-політичних умовах.
Опрацьовані також збірники, окремі документи, що містять циркулярні розпорядження та інші матеріали єврейських партій, Центральної Ради, Директорії, урядів УНР, більшовицьких та комсомольських організацій, а також органів радянської влади в Україні.
Значний аналітичний, фактичний та статистичний матеріал, що дав можливість відстежити перебіг подій та розстановку і взаємодію громадських та політичних сил в Україні, передумови та спрямованість зміни стратегії і тактики політичної діяльності національних організацій, містять часописи “Боротьба”, “Вестник еврейского отдела Народного комиссариата по делам национальностей”, “Вісник Української Народної Республіки”, “Воля”, “Голос Бунда”, “Еврейский рабочий”, “Известия” та інші. Матеріали часописів використані для детальнішого аналізу конкретних подій з урахуванням відповідних ситуацій, взаємодії політичних сил тощо.
Серед історіографічних джерел використані дослідження В.К.Гура, який проаналізував витоки, еволюцію та діяльність сіоністських партій в Україні з позицій КПРС. У роботі В.І.Прилуцького єврейські молодіжні організації розглядаються у контексті молодіжних національних рухів в Україні в умовах становлення тоталітарного більшовицького режиму. Позиції єврейських партій у мовній проблемі, що посідає значне місце у розбудові національного життя євреїв, досліджені у дисертації О.В. Заремби
Проаналізовані видання українських, єврейських та інших діячів, які безпосередньо брали участь у подіях в Україні у 1917-1921 роках або студіювали в той час питання діяльності єврейських організацій. Ці видання містять значний фактичний матеріал, викладений з позицій особистого ставлення державних та громадських діячів до подій та певною мірою детермінований партійною орієнтацією їх авторів.
Висвітлення діяльності єврейських партій в світовій науці перебуває під великим впливом різних політичних сил. Особливо це виявилось у СРСР, де ставлення до єврейських організацій було частиною політики щодо національних рухів народів країни, які згідно з пануючою ідеологією ототожнювались з націоналізмом. Історико-партійна наука розглядала лише негативні сторони українського, єврейського та інших націоналізмів,а також сіоністського руху, схематизували і примітивізували їх ідеологічні та політичні, етичні та соціально-психологічні засади. В той же час нерозривний зв'язок націоналізму з природою суспільних явищ, його конкретно-історичні форми з їх статичними та змінними рисами, зазвичай, ігнорувались. Зокрема, діяльність єврейських організацій розглядалась з вузькопартійних позицій. Їхня політична практика у сфері розбудови національного життя докладно не розглядалась, а лише таврувалась як буржуазна та антинародна.
Різні аспекти політики УНР у єврейському питанні висвітлені у виданнях українських та єврейських діячів,які безпосередньо брали участь у подіях в Україні у 1917-1921 роках або студіювали в той час питання діяльності єврейських організацій. . Це в свою чергу дає можливість грунтовніше проаналізувати засоби, що їх використовували єврейські партії для розбудови національного життя своєї людності в Україні.
Висвітлення діяльності єврейських партій у роботах зарубіжних авторів, що перекладались у СРСР, мало відрізнялось від радянських видань. Автори цих публікацій не приділяють значної уваги аналізу історії розвитку єврейських організацій і зосереджуються на викладі матеріалів щодо проявів сіоністського екстремізму та засудження його різними міжнародними організаціями2.
Інші видання, автори яких у радянській літературі характеризувались як буржуазні, написані з більш об'єктивних та наукових позицій, містять глибокий аналіз діяльності єврейських організацій. Роботи зарубіжних авторів містять значний аналітичний та фактичний матеріал щодо діяльності єврейських організацій у сфері робудови національного життя в Україні. Висвітленню основних ідеологічних засад та політичної практики сіоністських партій присвячені книги У. Лакера, С. Левенберга, Г. Гольдмана та інші. Причини виникнення єврейських націоналістичних та соціалістичних організацій та їх еволюція проаналізовані у монографії професора Єврейського університету у Єрусалимі Д. Френкеля. Політика керівників УНР щодо євреїв досліджена А. Зайдманом, який приділив особливу увагу реалізації Закону про культурно-національну автономію. Українсько-єврейські відносини на початку ХХ століття аналізуються також у книзі Х. Астера та П. Потічного, а також Х.Абрамсоном та авторами статей збірника “Українсько-єврейські відносини в історичній перспективі”3. Критичному аналізу політичної практики компартійного керівництва і, зокрема, євcекцій щодо єврейських організацій присвячені книги Ц. Гітельмана та М. Альтшулера4та інших.
У другому розділі “Єврейські партії та об'єднання України на початку ХХ століття” досліджуються конкретно-історичні чинники, що справили вплив на процеси утворення та діяльності єврейських організацій у Російській імперії наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть, їх позиції щодо вирішення єврейського питання у країні та ставлення до них владних структур держави.
Значне місце у розділі займає аналіз діяльності та основних політичних засад єврейських партій України сіоністської та соціал-демократичної спрямованості.
Практично усі єврейські організації, незважаючи на різну, а часом і протилежну спрямованість їх діяльності, підтримали лютневу революцію 1917 року і взяли активну участь у соціально-політичних перетвореннях у країні. Висвітлюється участь єврейських партій у діяльності вищого законодавчого органу УНР, робота віце-секретаря єврейських справ та взаємодія єврейських організацій в Україні.
75 відсотків членів Центральної Ради представляли українські організації, 14 відсотків - російські, 6 відсотків - єврейські, 2,5 відсотки - польські5.У протоколі мандатної комісії була зазначена участь у сесії Центральної Ради і представників єврейських партій. Їх чисельність була такою6.
Десятки представників єврейських партій брали участь у роботі Центральної Ради, її секретаріату та інших установах. Позиції українських та єврейських партій співпадали з усіх основних державотворчих питань. Однак протиріччя, що виникли при обговоренні ІІІ та ІV Універсалів певною мірою обумовили ускладнення українсько-єврейських відносин. Проте значно більшими були протиріччя між сіоністами та Бундом, що, зокрема, виявились під час виборів у єврейських общинах.
Дисертант приходить до висновку, що, незважаючи на цю одностайність, протиріччя між єврейськими партіями та об'єднаннями обумовлювали більші складнощі у реалізації їх програм, ніж проблеми, що виникали між єврейськими та неєврейськими організаціями.
Визначною подією для євреїв України стало прийняття Центральною Радою закону про національно-персональну автономію та утворення Міністерства єврейських справ.
У третьому розділі “Діяльність єврейських партій в Українській Державі та відновленій УНР” показано ставлення єврейських партій до гетьманського перевороту, аргументовано відмінну від традиційної точку зору про діяльність єврейських партій в УНР. Єврейські організації обстоювали інтереси держави, свого етносу навіть тоді, коли протистояння політичних сил в Україні спричиняло криваві конфлікти з численними жертвами. Проте лідери єврейських партій, які підтримали повстання, очолюване Директорією, мали різні уявлення щодо розбудови національного життя у країні, що виявилось, зокрема, на першій сесії Єврейських Національних Зборів у листопаді 1918 року.
У вересні 1918 року сіоністи вже складали більшість майже в усіх великих єврейських радах (одеській, харківській, єлісаветградській та інших). Внаслідок виборів у 90 населених пунктах України 44,1% голосів були віддані загальним сіоністам, 19,9 відсотка - Бунду, 11,8 відсотків - Ахдус, 10,3 відсотків - ЄСДРП ПЦ. У виборах брали участь 38 відсотків виборців3.
На багатому фактичному матеріалі показана діяльність владних структур УНР щодо розбудови єврейського самоуправління в Україні. Проте Директорія не тільки не могла реалізувати власні постанови, а й виявилась неспроможною зупинити хвилю погромів, що охопила сотні міст та містечок країни. Саме це спричинило переорієнтацію лівих фракцій Бунду та Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої і утворення ними Об'єднаної єврейської комуністичної робітничої партії, яка прагнула до співробітництва з більшовиками.
Аналіз трагедії погромів в Україні показує, що їх організаторами були банди дезертирів, численні загони, керовані ватажками, які нікому не підлягали, гайдамаки, частини білої армії та окремі підрозділи червоноармійців. Директорія та командування української армії вживали чимало антипогромницьких заходів, але вони виявились недостатніми.
У четвертому розділі “Єврейські організації України в перші роки радянської влади” простежуються тенденції партійно-державної політики у сфері вирішення соціально-економічних та культурно-освітніх проблем євреїв України. Реконструкція на основі різноманітних джерел, що висвітлюють соціально-політичні та культурно-духовні процеси, дозволила запропонувати деякі нові концептуальні підходи до їх розуміння та оцінок порівняно з традиційною для радянської історіографії точкою зору.
На тлі руйнації основних елементів господарчого та культурного життя єврейських громад міст та містечок України (дрібних підприємств, релігійних та навчальних закладів) більшовики взяли курс на ліквідацію громадських єврейських організацій та більшості елементів дореволюційної культури (релігії, націоналізму і т. і.) та заміну їх “пролетарською культурою”.
Проте у середині 20-х років рух сіоністської молоді в Україні значно активізувався. Мережа його організацій охоплювала усі райони, де жили євреї. У 1925 році в Одеській губернії було понад 2,5 тис. молодих сіоністів, на Поділлі - 5 тис., на Київщині - 2 тис., на Волині - 1,5 тис.Загалом членами сіоністських організацій в Україні були 25-30 тис. євреїв до 23 років.
Єврейські організації ліквідовувались як націоналістичні. Більшовики вели боротьбу не тільки з єврейським, а й з іншими різновидами націоналізму, з усім, що не узгоджувалось з ідеологією партії та заважало створенню єдиної унітарної держави з централізованими структурами в усіх сферах життя. Найменша ланка державного механізму могла існувати лише в системі горизонтальних та вертикальних підпорядкувань, повністю контрольованих партійними структурами.
У “Висновках” на основі історико-етнологічного аналізу комплексу проблем, що охоплюють утворення, діяльність у сфері розбудови національного життя та еволюцію єврейських організацій, їх роль у соціально-політичному житті України та відношення з іншими організаціями і рухами зроблені ряд наукових узагальнень, виведені уроки із врахуванням суперечливої та трагічної історії єврейських партій та об'єднань в період 1917-1925 рр., висловлені ряд пропозицій, рекомендацій та побажань як стосовно подальшої розробки теми, так і практичного використання результатів дослідження, вдосконалення державної політики щодо національних меншин України, зокрема євреїв.
Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях
1. Хонигсман Я.С., Найман А.Я. Евреи Украины. Краткий очерк истории. Часть I. К.: ВИПОЛ, 1992. - С. 5-19, 45-60, 110-171.
2. Горовский Ф.Я, Хонигсман Я.С., Найман А.Я., Елисаветский С.Я. Евреи Украины. Краткий очерк истории. Часть II. К.: ВИПОЛ, 1996. - С. 8-23, 35-71, 179-216.
3. Найман О.Я. Єврейські партії та об'єднання України (1917-1925). - К., 1998.
4. Найман А.Я. Антисемитизм - кому это выгодно? К.: НИП ПОИСК, 1991. - 74 с.
5. Найман А.Я. Юдофобия современных антиукраинских сил в Украине. М., 1996.(Препр. / Еврейское наследие). - 47 с.
6. Найман О.Я. Єврейські партії та об'єднання у політичних процесах в Україні (1917-1925). - М.: 1996. - (Препр. / Еврейское наследие). - 32 с.
7. Найман О.Я. Хто спрямовував погроми // Трибуна. - 1992. - N1.
8. Найман О.Я. Життя прожити. З історії євреїв України. //Відродження, 1993. - N7, N8.
9. Найман О.Я. Проти шовінізму в Україні. Вітчизна. - N1-2. - 1994.
10. Найман О.Я. Українці проти антисемітизму // Єврейське населення України: дослідження і документи. Щорічник. Вип.І, Запоріжжя, 1994.
11. Найман О.Я. Еврейское земледелие на Украине в 1930-е годы // Вестник Еврейского университета в Москве, 1995, N8.
12. Найман О.Я. Українське суспільство та права єврейської людності у ХІХ столітті // Український часопис прав людини, 1995, N2.
13. Найман О.Я. Політика урядів Російської імперії та УНР щодо єврейських організацій.//Холокост. Еврейский вопрос и современное украинское общество. - Харьков, 1996.
14. Найман О.Я. Етика висвітлення міжнаціональних відносин пресою України. // Нова політика. - 1997. - № 2.
15. Найман О.Я. Громадсько-політична діяльність єврейських організацій в Україні доби Центральної Ради // Єврейське населення Півдня України: історія та сучасність. - Запоріжжя,1997.
16. Найман О.Я. Розгром єврейських організацій в Радянській Україні//Сучасність. - 1997. - №12. - С.94-104.
17. Найман О.Я.Євреї України: міфи і дійсність // Нова політика. - 1997. - № 5.
18. Найман О.Я. Гетьман і президент (Пилип Орлик і Теодор Герцль) // Хроніка 2000. - 1998. - №21-22.
19. Найман О.Я. Міністерство єврейських справ УНР// Хроніка 2000. - 1988. - №23-24.
20. Найман О.Я. Єврейські партії України після лютневої революццїї 1917 року// Євреї України та Держава Ізраїль. - К.: ВІПОЛ, 1998.
21. Найман О.Я. Уроки державотворення: УНР і “єврейське питання” // Віче. - №5. - 1998.
22. Найман О.Я. “Дім Якова! Вставай та підемо” // Україна-Ізраїль. - 1998. - №1.
23. Найман О.Я. Проблеми розвитку юдаїки в Україні// Відродження. - 1998. - №2.
24. Найман О.Я. Єврейські партії та об'єднання України наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття // Підготовчі матеріали популярної енциклопедії “Українське єврейство”. - Вип. 3. - К.,1998.
25. Найман О.Я. Трагедія євреїв Української Народної Республіки // Генеза. - 1998. - №1-2.
26. Найман О.Я. Формування ідейно-політичних засад єврейських партій України на початку ХХ століття // Відродження. - 1998. - №6.
27. Найман О.Я. Діяльність єврейських партій доби Центральної Ради // Пам'ять століть. - 1998. - №6.
28. Найман О. Халуціанський рух в Україні // Запорожские еврейский чтения. Вып. 2. - Запорожье, 1998.
29. Найман О.Я. Шовінізм в Україні: прояви і протидія.//Єврейське населення Півдня України: історія і сучасність. Тези до наукової конференції. Запоріжжя, 1992.
30. Найман А.Я. Шовинизм как препятствие взаимодействию национальных культур в Украине.//Русская культура в констексте социально-исторических реалий Украины (конец ХХ ст.). Материалы международной научно-практической конференции 22-23.Х.1993.
31. Найман О.Я. Громадські організації України і єврейське питання наприкінці ХІХ ст. // Єврейська історія та культура в Україні. Матеріали конференції. Київ 22-23.ХІ.1993. К., 1994.
32. Найман О.Я. Механізм підтримання міжнаціонального миру та протидії шовінізму в Україні.//За міжнаціональну злагоду проти шовінізму та екстремізму. Матеріали науково-практичної конференції. Київ, 8-9 жовтня 1993. К., 1995.
33. Найман О.Я. К 90-летию второй волны погромов в Украине.//Єврейська історія і культура в Україні. Матеріали конференції, Кіїв, 8-9 грудня, 1994. К., 1995.
34. Найман О.Я. Євреї і українське відродження.//Спадщина Володимира (Зеева) жаботинського і процес розбудови української держави. Матеріали науково-практичної конференції 11 лютого 1996. К., 1996.
35. Найман О.Я. Єврейські організації України напередодні революції 1917 року.//Єврейська історія і культура в Україні. Матеріали конференції. Київ 21-22 серпня 1995. - К., 1996.
36. Найман О.Я. Єврейські організації України в перші роки радянської влади // Матеріали конф. “Єврейська історія та культура в Україні”. - К., 1997.
37. Найман О.Я. Директорія, єврейські партії та погроми в УНР // Матеріали конф. “Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи”. - К., 1998.
38. Найман О.Я. Національні меншини України: стан, проблеми, перспективи // Матеріали п'ятої Міжнародної науково-практичної конф. “Етнонаціональний розвиток в Україні та стан української етнічності в діаспорі: сутність, реалії конфліктності, проблеми та прогнози на порозі ХХІ століття”. - Ч. ІІ. - Київ-Чернівці. - 1997.
39. Найман А.Я. История и культура евреев Украины// Евреи Беларуси. История и культура. Сборник статей. - Ч. ІІ. - Минск, 1998. - С. 214-216.
40. Найман О.Я. Більшовицька політика у єврейському питанні на Україні у перші роки Радянської влади.//Запорожские еврейские чтения. - Вип.1. - Запорожье, 1998.
41. Найман О. Сионистские организации в Советской Украине // Еврейская цивилизация: проблемы и исследования. Материалы конференции. Академическая серрия. Вып. 3. - М., 1998.
42. Найман О.Я. Діяльність єврейських партій та об'єднань у розбудові національного життя в Україні (1917-1925).
43. Матвеев В.И. Роль еврейского образования впроцессесамоидентификации евреев и укреплении еврейской общины Украины (история и современность/ Матеріали конференції 28-30 серпня 2000 р., Київ, 2001, - С. 188-190).
44. Десять років єврейського національного відродження в пострадянських країнах: досвід, проблеми, перспективи. Збірник наукових праць. (“Русский вестник”, ХІ.1858). (Матвеев В.И. Язык и культура: некоторые аспекты исторических и современных контактов славянских и еврейских языков // Kalbotyra. Сборник научных трудов Вильнюсского университета.- 1992, № 43 (2).- С. 5-12).(“Русский вестник”, ХІ.1858).
Додаток 1
Національність | Загальна кiлькість | %в РКП | на 1000 чол.населення | |
росiяни | 270.409 | 72.0 | 3,8 | |
yкраїнцi | 22.078 | 5.9 | 0,9 | |
євреї | 19.564 | 5.2 | 7,2 |
Нацiональний склад членiв бiльшовицької партiї в 1922 р
Додаток 2
Вид діяльності, професія | К- сть у % | |
у сiльському господарствi | 9,1% | |
мiськi робiтники | 14,8% | |
у торгiвлi | 20,0% | |
державнi службовцi | 23,4% | |
вiльнi професiї: медицина, преса, театр, вища школа тощо | 32,4% |
Розподiл євреїв за професiями
Додаток 3
Мережа руху сіоністської молоді 20-х років в Україні
