Становище Югославії на початку XX ст.

Становище Югославії на початку XX ст.

Курсова робота

Становище Югославії на початку XX ст

План

Вступ

1 Становлення королівства Югославії

2 Вектори зовнішньої політики

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Двадцяте століття закінчилося так само, як і починалося, - війною на Балканах, війною між етнічно близькими південнослов'янськими народами ( що проживали й проживають спільно) за національне самовизначення. Але якщо на початку нашого сторіччя південні слов'яни в союзі із греками воювали за звільнення від зовнішніх поневолювачів, то нині - один з одним. Трагедія південнослов'янських і балканських народів складається в XXст. В тому, що вони не можуть не жити разом, ні цивілізовано домовитися й мирно розійтися.

Вся історія народів, що населяли Балкани й частково ввійшли потім у югославську державу, - це спроба знайти єдиновірне співвідношення між етнічними територіями й кордонами держав. На всьому її протязі питання про долю, суть і форми національного самовизначення кожного народу в Південно-Східній і Центральній Європі, питання про долю й внутрішні взаємини в поліетнічній спільності південних слов'ян і питання про долю й закономірності розвитку Балкан як регіону (на початку XX в. виокремилося зі східного питання в самостійну політичну проблему) тісно перепліталися між собою. Кожне з цих питань мало свою історію, свій зміст, свої моменти найбільшого або найменшого загострення. У кожний історичний момент виникали особливі взаємозв'язки, взаємозалежність і співвідношення між проблемами самовизначення й ідентифікації власне етнічних, етнорегіональних і політико-регіональних спільностей, які могли мати загальноєвропейський і загальносвітовий масштаб і значення.

Жодна балканська і південнослов'янська криза не обійшлися без міжнародного втручання. Причому посередництво завжди було лише однією з форм суперництва найбільших держав. Створювалося замкнуте коло: протиріччя між світовими державами, що не відмовилися від суперництва, стимулювали внутрішньо балканський конфлікт. Конфлікт, у свою чергу, загострював відносини між світовими державами, тому що воюючі сторони не могли не використати протиріччя, породжені суперництвом посередників-миротворців.

„Зовнішній фактор” проявлявся на Балканах у різних формах і відігравав велике значення в внутрішньому та зовнішньополітичному житті балканських країн, зокрема Югославії. Це й дипломатична активність, і посередництво, і військове втручання для підтримки однієї зі сторін, і введення частин регулярних армій, окупація, і втручання у внутрішньополітичну боротьбу в національних рухах, блокади, санкції і їхнє порушення тощо. Втручання ззовні в міжетнічні відносини й міждержавні конфлікти на Балканах призводило до різних наслідків: воно могло бути дестабілізуючим, конфліктогенним фактором, могло підтримувати напруженість, а могло запобігати конфлікту або сприяти його врегулюванню, збереженню або підтримці миру - залежно від інтересів провідних держав і загальної тенденції в міжнародних відносинах у даний історичний момент.

Цей регіон здавна був ареною суперництва й протиборства як окремих держав, так і військово-політичних блоків і економічних угруповань. Регіональні й міжетнічні кризи на Балканах у системі міжнародних відносин виконували різні функції й приводили до різних результатів залежно від конкретної історичної ситуації. Тенденція їхнього розвитку може збігатися із загальносвітовою, а може й суперечити їй. Регіональні кризи можуть бути барометром міжнародних відносин, можуть підірвати або, навпроти, стабілізувати загальну ситуацію. Те ж стосується й впливу міжнародної ситуації на загострення, стабілізацію або ослаблення регіональних і міжетнічних конфліктів на Балканах.Актуальна тема а саме перiод 20 -30х рр.,тому що на данному етапi краiни колишньоi Югославii утримують мiж собою тiснi вiдносини як на початку ХХст., й характерно те що у зовнiшнiй полiтицi вони також пiдтримують тiж вiдносини з краiнами Европи i CША у планi економiки i полiтики,як у перiод становлення королiвства i майбутнього зовнiшньополiтичного розвитку Югославii.

Виходячи з актуальності теми дослідження, автор ставить перед собою мету - розкрити сутність зовнішньої політики Югославії в 20-30-ті роки ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети пропонується вирішити наступні завдання:

1. показати процес становлення королівства Югославії;

2. проаналізувати внутрішньополітичну ситуацію в новоутвореній державі;

3. визначити вектори зовнішньої політики Югославії;

4. показати еволюцію у зовнішньополітичних відносинах Югославії з країнами Малої Антанти та фашистської осі.

Об'єктом дослідження виступає зовнішня політика Югославії.

Предмет - шляхи реалізації, вектори та напрями зовнішньої політики королівства.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період 20-30-тих років ХХ ст. - з моменту становлення держави Югославія і до приєднання її до Берлінського пакту.

Методологічну базу становлять: загальнонаукові (системного аналізу, синтезу, індукції, дедукції, метод загальної характеристики) та основні історичні (хронологічний, історико-порівняльний) методи. Складність теми дослідження зумовила використання проблемно-хронологічного методу викладу матеріалу.

Історіографія дослідження. Характеризуючи ступінь розробки даної теми, слід зазначити, що на початку ХХІ століття певні її аспекти активно обговорювалися на різноманітних науково-практичних конференціях, в колі науковців та громадських діячів-практиків та політиків, політологів, аналітиків; були написані наукові статті, проведенні різноманітні соціологічні, статистичні, наукові дослідження. Це було пов'язано з Балканською кризою, війною та втручанням великих держав в процес врегулювання конфлікту. Тому робилися різноманітні спроби вирішення ситуації та розробки науково обґрунтованого рішення. Але більшість цих досліджень носили політологічний або культурологічний характер.

Даною проблемою суто в історичному контексті займалися багато дослідників. Дуже цінною за змістом слід вважати багатотомне видання радянського періоду „Всемирная история” Всемирная история. Том VIII / Под ред. И.И. Минца. - М., 1961; Всемирная история. Том IХ / Под ред. Л.И. Зубока. - М., 1962., в якому комплексно, хоча з марксистсько-ленінських позицій подається аналіз внутрішньополітичного становища Югославії та окреслюються основні вектори зовнішньої політики молодої держави в досліджуваний період.

Також певні аспекти даної теми розкриваються в узагальнюючих роботах С.М. Стецкевича22 Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1917-1939 / Под ред. С.М. Стецкевича. - М., 1978. та В.В. Александрова33 Александров В.В. Новейшая история зарубежных стран. Европа и Америка. 1918-1945 гг. - М., 1986., які присвячені історії країн Європи в період з 1917-1945 рр. і в основному акцент робиться на розповсюдженні фашистського впливу на Балканській півострів.

Особливий інтерес становить монографія Бейліс О.С. „Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.)”44 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) - Львів, 1975. в якій дуже докладно викладено досліджуваний період в історії Югославії, особливо зовнішні зв'язки з країнами Малої Антанти та СРСР.

Більш об'єктивними є праці сучасних науковців, присвячені проблемам становлення, внутрішньополітичного, соціально-економічного розвитку Югославії, її ролі в системі тодішніх міжнародних відносин, впливу Росії на формування королівства Югославії, протистоянню радянських та фашистських інтересів на Балканах тощо55 Яровий В.І. Історія західних і південних слов'ян у ХХ ст. Курс лекцій: Навчальний посібник. - К., 1996; Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. - К., 1997; Наринский М.М. Восточная Европа между Гитлером и Сталиным. 1939-1941 гг. - М., 1999; Ромаренко С.А. Югославия, Россия и „славянская идея”: вторая половина ХІХ - начало ХХІ века. - М., 2001..

Певні аспекти проблеми розкривають статті Писарєва Ю., Шилової А., Кірсанова В., Грішиної Р., Кудрявцевої Е. та інших66 Писарев Ю.А. Образование югославского государства // ННИ. - 1991. - №3. - С.101-109; Писарев Ю.А. Российская контрразведка и тайная сербская организация „черная рука” // ННИ. - 1993. - №1. - С.54-57; Шилова А. Південнослов'янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. - 1998. - №11. - С.13-19; Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 - апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. - 1992. - №38. - С.98-104; Гришина Р.П., Васильева Н.В Человек на Балканах в эпоху кризисов и этнополитических столкновений ХХ ст. // ННИ. - 2001. - №2. - С.205-208; Кудрявцева Е.П. Королевские династии Югославии // ННИ. - 1995. - №3. - С.145-157..

Джерельну базу роботи становлять ресурси мережі Internet, документи та матеріали, що містяться в Хрестоматії з новітньої історії та Радянської історичній енциклопедії11 http://www.srpska.ru/article.php/; Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. - Доку-ты и материалы. - М., 1960; Советская историческая энциклопедия / Гл. Редактор Е.М. Жуков. - М., 1976..

Структура роботи. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі висвітлюється процес становлення та внутрішньополітичного розвитку королівства Югославії. Другий розділ присвячений аналізу зовнішньої політики Югославії. Висновки розкривають результати до яких дійшов автор в процесі дослідження.

Практичне значення результатів. Результати дослідження можуть бути використані для розробки спецкурсів та спецсемінарів, для написання різноманітних творчих, дипломних та інших робіт з даної галузі, для підготовки до семінарів, диспутів, уроків.

1 Становлення королівства Югославії

Із самого початку Першої світової війни частина словенських і хорватських політичних діячів зробила ставку на перемогу Антанти. Змушені в умовах війни бігти з Австро-Угорщини, вони створили в Римі (Італія) і Ніші (Сербія) два політичних центри еміграції. У січні 1915 року на базі римського центра був створений Південнослов'янський комітет (Комітет), у який увійшли великі політичні діячі Хорватії, Далмації, Боснії й Герцеговини, Словенії.

Діяльність Комітету викликала самий живий відгук у югославських народів Австро-Угорщини. З його діяльністю солідаризувалися всі найбільші політичні партії Хорватії й Словенії. Незважаючи на існуючі розходження в поглядах на післявоєнне майбутнє південнослов'янських земель, лідерам комітету спільно вдалося розробити програму державотворення південних слов'ян на принципах федерації. Ідея федеративної Югославії була висунута на противагу ідеї «Великої Сербії», якої дотримувалися правлячі націоналістичні кола Белграда.

Природно, що Югославія могла бути створена тільки за умови розпаду Австро-Угорщини. Але ця перспектива не влаштовувала фінансові кола Парижа й Лондона, тісно пов'язані з банкірськими будинками Відня. Іншим аргументом проти створення Югославії були побоювання Англії й Франції, що це зміцнить позиції Росії на Балканах. Самим же рішучим супротивником створення Югославії була Італія, яка не бажала виникнення сильного конкурента на Адріатиці Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. - 2003. - №5. - С.34-36..

У листопаді 1916 року помер старий австрійський імператор Франц Йосип. Австро-Угорщина до цього моменту перебувала у важкому положенні. Кампанія 1916 року на російському фронті була програна, матеріальні ресурси країни виснажені. Новий імператор Карл I почав шляхи висновку сепаратного миру з Антантою. Був відправлений у відставку одіозний угорський прем'єр-міністр граф Іштван Тиса.

Була оприлюднена Травнева декларація - теза за об'єднання всіх південнослов'янських земель Австро-Угорщини в єдине державно-адміністративне утворення, але при цьому одні політики бачили це утворення в складі Австро-Угорщини, інших -- у складі федеративної Югославії.

Складні процеси протікали й в іншій частині південнослов'янського політичного миру -- в уряді Сербії в еміграції. Лютнева революція в Росії сильно підірвала позиції Сербії в таборі Антанти. Сербія втратилася своєї традиційної зовнішньополітичної опори в особі царського уряду. А наступний жовтневий переворот у Петрограді й захоплення влади більшовиками фактично залишив Сербію один на один з усією Європою. У цій ситуації сербські правлячі кола пішли на серйозні переговори з емігрантським Комітетом. У середині червня 1917 року на острові Корфу відбулася зустріч прем'єр-міністра Николи Пашича з лідерами Комітету. Вихідні позиції сторін на переговорах принципово відрізнялися: Пашич і інші сербські націоналісти стояли за «Велику Сербію», Комітет -- за федеративну Югославію11 Шилова А. Південнослов'янські народи: між єднанням і відокремленням // Історія в школі. - 1998. - №11. - С.13-14.. Але зовнішньополітична ситуація настійно диктувала необхідність компромісу.

Довгі й важкі переговори завершилися підписанням 20 липня 1917 року Корфской декларації-- політичної програми створення незалежного єдиної Югославської держави. Передбачалося, що майбутня держава -- Королівство сербів, хорватів і словенців -- буде містити в собі всі південнослов'янські землі Австро-Угорщини, Сербію й Чорногорію. Конституцію країни повинні будуть виробити спеціально скликані Установчі збори, однак свідомо було вирішено, що нова держава буде конституційною монархією на чолі з династією Карагеоргієевичей, а не федерацією.

Компромісний характер Корфской декларації пояснюється нерівним і хибким положенням, у якому перебували обидві сторони: вигнане з окупованої країни сербський уряд мало у своєму розпорядженні армію, Комітет -- певними фінансовими ресурсами й підтримкою еміграції й частини політиків Австро-Угорщини. Однак обидві сторони були буквально підвішені в повітрі -- війна тривала, і її підсумок ще не був ясний. Але рівноважними ці відносини не були -- все-таки позиції сербської сторони були сильніше. Адже уряд Сербії, хоча й у вигнанні, було визнано державами Антанти як повноправний союзник і він мав реальну військову силу. Тому в Корфской декларації перевага одержали великосербскі тенденції -- і це відбилося згодом на всій історії Югославії11 Бейліс О.С. Новітня історія Югославії (1918-1974 рр.) - Львів, 1975. - С.175-176..

Недивлячись на всі ці недоліки, оприлюднення Корфской декларації викликало хвилю ентузіазму серед всіх югославських народів. У програші виявилася тільки чорногорська королівська династія -- відтепер король Чорногорії Микола залишався королем без королівства. Ще в березні 1917 року в Парижі був створений емігрантський Чорногорський комітет національного об'єднання, що від імені народу Чорногорії виразив солідарність із принципами Корфской декларації. Чорногорський комітет установив тісні контакти з Комітетом і сербським урядом.

Початок 1918 року ознаменувалося вступом у війну США. Перевага Антанти стала очевидним для всіх. Не сумніваючись у перемозі, американський президент В. Вільсон 8 січня 1918 року направив конгресу США своє знаменитим послання, що стало, з 14 пунктів, у якому викладалася концепція післявоєнної перебудови Європи. Пункт 10-й говорив: «Народам Австро-Угорщини... повинна бути надана найбільш вільна й сприятлива можливість для автономного розвитку»22 Фирсанов В.Б. Югославский вопрос во внешней политике США (янв. 1918 - апр. 1919 гг.) // Вопросы ННИ. - 1992. - №38. - С.100-101.. Так на міжнародному рівні був зроблений перший крок до автономії югославських народів Австро-Угорщини. При цьому мова про розпад імперії ще не йшла.

9 січня 1918 року Ллойд Джордж, виступаючи в англійському парламенті, заявив, що «у завдання англійської політики не входить руйнування Австро-Угорщини»11 Айрапетов О.Р. Балканы в стратегии Антанты и ее противников (1914-1918) // ННИ. - 2003. - №5. - С.36.. При цьому держави Антанти збиралися тримати руку на пульсі австро-угорських подій і направляти їх за своїм розсудом.

Тим часом уряд Австро-Угорщини вживав розпачливі зусилля по виходу з війни. У Відні вже зрозуміли, що у випадку поразки події в країні стануть некерованими. Потай від Німеччини віденські дипломати вели сепаратні переговори з Антантою. Особлива увага приділялася переговорам у Брест-Литовську. Тут представники Німеччини й Австро-Угорщини обговорювали із представниками радянської Росії умови висновку миру.

Восени 1918 року почалася агонія. 29 вересня капітулювала Болгарія. 4 жовтня уряд Австро-Угорщина направило державам Антанти ноту, у якій пропонувало почати мирні переговори. 5 жовтня почалося масований наступ військ Антанти на Італійському фронті. Це був кінець імперії. Практично вся територія країни вже вийшла з-під контролю Відня.

6 жовтня в Загребі було утворено Народне віче югославських народів, у яке ввійшли представники Хорватії, Словенії й Боснії й Герцеговини. 16 жовтня імператор Карл видав запізнілий маніфест про реорганізації монархії, але цей акт тільки прискорив розпад імперії. Народне віче початок формування власних органів влади й проголосило свою програму, метою якої оголошувалося «об'єднання всіх словенців, хорватів і сербів у народну, вільну й незалежну державу, створена на демократичних початках». Об'єднання югославського населення повинне було здійснитися «на всій його етнографічній території, незалежно від обласних або державних кордонів, у межах яких воно в цей час проживає»22 Хрестоматия по новейшей истории. В 3-х тт. Т. ІІ. 1939-1945. - Доку-ты и материалы. - М., 1960. - С.234-235.. Наприкінці жовтня почалися масові повстання югославських частин австро-угорської армії. А 29 жовтня Народне віче в Загребі прийняло резолюції про розрив з Австро-Угорщиною, відділенні від її всіх югославських провінцій і державотворенні словенців, хорватів і сербів.

Відразу ж після проголошення незалежності Народне віче оголосило про припинення війни з Антантою й зажадало надати новій державі право брати участь у мирній конференції. Представляти інтереси нової держави на міжнародній арені Народне віче вповноважило Комітет у Лондоні, що мав свої представництва в інших столицях країн Антанти. Усередині країни почалося формування органів місцевої влади й власних збройних сил -- Народної гвардії. Необхідність у власній армії настійно диктувалася складним міжнародним становищем, у якому виявилася країна. У ряді міст відбувалися хвилювання. Анархія загрожувала захлиснути всю країну. В умовах розпаду Австро-Угорщини й повної дезорганізації її державних інститутів, італійська армія окупувала все узбережжя Адріатики з містами Трієст, Рієка, Спліт, Дубровнік. У цих умовах Народне віче було змушено призвати на територію країни війська Антанти.

Сербський уряд до 1 листопада 1918 року залишався на острові Корфу, звідки уважно спостерігав за подіями на Балканах. 1 листопада сербські війська звільнили Белград, а 13 листопада між Сербією й Угорщиною було укладене перемир'я. Прем'єр-міністр Сербії Нікола Пашич на нараді керівників держав Антанти в Парижі зажадав для своєї країни територіальних компенсацій за заподіяний їй австро-угорською окупацією збиток. Але про приєднання до Сербії всіх колишніх територій Австро-Угорщини, населених югославами, мова взагалі не йшла11 Цвєтков Г.М. Міжнародні відносини й зовнішня політика в 1917-1945 рр.: Нав. посібник. - К., 1997. - С.135..

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать