Становлення державності та законодавства у ранньофеодальній слов`янській держав

Вступ

Вивчення історії держави і права південно та західнослов'янських країн створює передумови для найкращого розуміння теорії держави і права, зокрема історії держави і права України, державне право зарубіжних країн, міжнародне право. Актуальність обраної теми дослідження полягає у досить значній вазі вивчення процесів становлення державності та законодавства зарубіжних країн для процесу державотворення у нашій країні. Вивчення основ політичного та правового устрою дозволяють зрозуміти характер впливів, що здійснювали західнослов'янські країни, зокрема Польща, на Українську державу.

Історія держави і права зарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правових інститутів і явищ, що протікають у хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі. А це означає, що при вивченні процесів виникнення державності та законодавства доводиться мати справу з величезним обсягом інформації, яка стосується державно-правового розвитку багатьох зарубіжних країн, охоплює проміжок часу що стосується раннього феодалізму.

Загибель Західної римської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собою кінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду - Середньовіччя. На зміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад, нове феодальне право. Нові форми суспільного життя і організації державної влади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періоду Середніх віків був пов'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка з цього часу обумовлювала характер суспільства.

Незважаючи на значну різноманітність конкретних форм становлення феодальних відносин і державності в різних країнах, можна, проте, виокремити два основних шляхи переходу до феодалізму, які були відомі історії.

Перший з них притаманний тим народам, у яких виникнення феодального суспільства і феодальної держави відбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою, ї хоча тут з являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючись місцем феодальним відносинам, що актив-йо формувалися в цей час. Саме на такий шлях вступила у своєму розвитку більшість народів Європи, в тому числі північно-германські і слов'янські племена.

Другий шлях був характерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вже існуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюцію рабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальної державності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад, був розвиток багатьох азіатських країн - Китаю, Індії та ін. Подібний шлях був властивий і для Візантії.

Зрозуміло, що різні шляхи переходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальної стратифікації і специфіку правового становища окремих груп населення феодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх без винятку феодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктами права приватної або державної власності на землю, і пригноблені феодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язку з системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого ними продукту представникам панівної верхівки.

Соціальна і правова структура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю. Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі, існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїм правовим статусом.

Мета даного дослідження полягає у намаганні розкрити всі особливості процесів становлення державності та законодавства, що протікали на південно та західнослов'янських землях.

Предметом даного дослідження виступають загальні закономірності та специфічні риси походження держави і права у південно та західнослов'янських народів, сутність та особливі форми держави і права, їх розвиток і функціонування, занепад і загибель одних держав та державно-правових систем і заміна їх іншими.

Об'єкт дослідження - процеси виникнення державності та законодавства у південно та західнослов'янських країнах у їх взаємозалежності, взаємопроникненні та взаємовпливі один від одного.

Хоч як своєрідно складалася історія окремих народів, держав і систем права, в їх розвитку проступає багато спільних рис, загальних закономірностей. І одним із основних завдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальних закономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про форми правління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій або іншій країні, важливі і корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивості певної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процеси державно-правового розвитку, що протікають впродовж століть. Отже, головними завданнями даного дослідження виступають:

1. Характеристика процесу становлення в ранньофеодальних слов'янських державах суспільно - економічних відносин, виникнення міст та місцевого самоврядування.

2. Окреслення головних засад політичного устрою перших державних об'єднань та проблем пов'язаних з причинами та наслідками феодальної роздробленості.

3. Визначення особливостей становлення законодавства у ранньофеодальних слов'янських державах та головних його засад.

Враховуючи вище зазначені завдання слід наголосити, що головним завданням є формування діалектичного підходу до права, поваги до загальнолюдських та демократичних цінностей, гуманного ставлення до громадянина і особистості.

Щоб пізнати об'єктивні закономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявити загальне і особливе в розвитку різних слов'янських держав або систем права. Лише тоді історія держави і права західнослов'янських країн постане перед нами не як безкрайній калейдоскоп дат, подій та інститутів, а як закономірна зміна певних державних форм і систем права, властивих усім народам, які знаходяться на тій чи іншій стадії розвитку. Тільки на такій основі з'явиться можливість для глибокого всебічного вивчення історії держави і права зарубіжних країн.

Використання порівняльного методу дає можливість викласти матеріал не за окремими країнами чи державами, а узагальнено, групуючи його за державно-правовими інститутами, у межах певного періоду або регіону. Такий метод набуває особливої важливості.

Передусім літературний доробок з даної проблематики складають загальні праці. Вказані роботи висвітлюють відповідно історію певної країни - Болгарія, Польща, Чехія, Словаччина, або всіх разом, подаючи інформацію розвитку держав південно та західнослов'янських народів в різні періоди історії.

Здійснення системного аналізу всього існуючого літературного доробку у комплексі з об'єктивною оцінкою подій із зазначеної проблематики, використовуючи порівняльний аналіз дасть можливість досягти мети даного дослідження.

1. Становлення ранньофеодальних слов'янських держав
1.1 Формування і розвиток феодальних суспільно-економічних відносин. Сутність сюзеренітету - васалітету

Приблизно в той же час, коли виникали перші державні об'єднання на теренах Західної Європи, утворюються феодальні держави у країнах Центральної, Південно-Східної та Східної Європи.

На Балканському півострові на основі об'єднання союзу «Семи слов'янських племен» з протобулгарами вже в VII ст. виникає Перше болгарське царство, а в ІХ-Х століттях тут перемагає феодальний лад.

У VIII-Х століттях з'являються перші сербські князівства, серед яких найбільш відомі Рашка та Зета. У XII ст. сербські землі об'єднуються в єдине князівство, яке в 1217 р. перетворюється на королівство.

Поява держави на польських землях датується скоріше всього Х століттям, підтвердженням чому є князювання Мешка І (960 - 992 рр.). з династії П'ястів. Він об'єднав під своїм керівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян і поморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно легенді, семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Це було витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяяна великим світлом. Однак, на перших порах він терпів поразку за поразкою, розважаючись з наложницями замість того, щоб будувати державу. Лише після прийняття християнства та одруження на дочці богемського короля Болеслава (цей шлюб облаштувала римо-католицька церква) справи відразу пішли на краще. Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів, заснував 7 єпископств та безліч церков. З цього часу Польща стає однією з найрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питання внутрішньої і зовнішньої політики.

Дружина Мешка І не була великою, вона налічувала близько 3 тис. воїнів. Дружинники одержували від короля утримання (зброя, коні, харч, одяг, гроші), але не денні володіння, як це було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992-1025) включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав був тестем київського князя Святополка Окаянного (1015-1019), братовбивці, чиє правління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнім Ярославом Мудрим. Надаючи допомогу Святополку, Болеслав зайняв Київ, пізніше поляки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну Західну Волинь і Галичину. Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава, на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель.

Найдавнішою державою слов'ян на території сучасної Чехії було т зв. князівство Само (623-658 рр.) - об'єднання чесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цього князівства на початку ІХ ст. виникло Великоморавське князівство. Так маємо твір « Про звернення баварів та хорутан», що створений в оточенні Зальцбурзького архієпископа і є єдиним джерелом про першого князя та землі, що стали ядром Великої Моравії. Зокрема у документі говориться: «В цей час прийшов до Ратібода деякий Прибіна, вигнаний Моймиром, князем мораван на Дунаї… Король дав Прибіні як бенефіцій частину Нижньої Паннонії біля річки Зали. З тих пір він почав тут жити та будувати місто в болотах у річки Сали. Для нього колись архієпископ Адалрам в його власних володіннях за Дунаєм в місті, що називалося Нітра, освятив костьол.» Останнє проіснувало до 906 р., коли впало під ударами угорців. Ще до остаточної загибелі Великоморавської держави з її складу виділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правляча династія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь Пржемисл І прагнув обмежити сепаратизм феодалів.

Ранньофеодальна монархія - це період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної держави і права. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодальної Болгарії (VII-XIV століття) та Сербії (XII-XIV століття), а також перший період у розвитку феодальної Польщі (ІХ-XIV століття) та Чехії (Х-ХІУ століття).

У Болгарії в IX-Х століттях селянство складалося з трьох подібних груп; баштинників, які зберігали свою батьківську ділянку землі і особисту волю, париків - кріпаків, що відбували панщину і несли інші повинності, і отроків-рабів, посаджених на землю. Такі самі групи існували в XII-XIII століттях у Сербії і відповідно називалися: себри, меропхи та отроки (раби). В Чехії у IX-XI століттях це були вільні «дедичі», покріпачені «седляки» і отроки-раби. Так само розвивалася феодальна залежність селянства в Польщі.

За рахунок злиття старої родоплемінної аристократії і нової знаті, яка отримувала від короля земельні пожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальної верхівки суспільства - феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується і духівництво, земельні володіння якого швидко зростають.

Водночас відбувалася консолідація панівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групу виникає особлива форма взаємовідносин між ними у вигляді сюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбина за розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Права, привілеї, обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічній драбині.

В основу зв'язків між сюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини, а саме - наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ у тім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своєму безпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і сила визначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило, зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен (маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.

Взаємовідносини між сюзереном і васалом оформлялися у вигляді договору, який укладався публічно шляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Такі васальні договори фіксували основні правила та обов'язки сторін. Сюзерен поряд з наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитися з ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язком васала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з XI ст. складав сорок днів на рік. Васал також брав участь у судових та інших зборах сюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошові внески (викуп сюзерена із полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена в лицарі та ін.). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умови виплати спадкоємцем певної суми грошей (рельєфу).

Подібна феодальна градація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо, що була притаманна і західнослов'янським країнам, особливо Чехії. Правовий пам'ятник Німеччини XIII ст. «Саксонське зерцало» нараховує сім таких рангів (військових щитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво; король, єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.

У Німеччині діяла класична формула васалітету: «Васал мого васала не мій васал». Це значило, що васал повинен був зберігати вірність тільки по відношенню до свого безпосереднього сюзерена, від якого він отримав землю і якому він давав клятву вірності.

Небагато щаблів налічувала феодальна ієрархія в країнах Центральної та Південне-Східної Європи. Так, у Болгарії феодальна знать, так звані «боляри», мала своїх васалів - «боляр малих». Подібні взаємовідносини між феодалами існували і в Чехії, де пани, владики, земани становили щаблі васальної ієрархії. Подібна градація була і в Сербії. Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король - герцог - граф - рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зору права були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своєму сюзерену, як це було у Західній Європі). Королі постійно надавали, а потім підтверджували права феодалів. Так у грамоті короля Яна Люксембургського, що став на чеському престолі і почав нову династію, підтверджуються права моравських феодалів: « Ми бажаємо права та звичаї князів, панів, лицарів, клирикыв, які вони отримали від наших попередників, вважати дійсними, охороняти та незмінно підтримувати».

1.2 Міста та місцеве самоврядування

Розвиток феодального суспільства, і передусім відокремлення ремесла від землеробства, створили в Х-ХІ століттях передумови для відособлення міста від села. Міста стали центрами товарного виробництва і торгівлі у феодальному суспільстві. Виникаючи на землях світських чи духовних феодалів або на землях королівського домена, міста підпадали під юрисдикцію феодальних сеньйорів. Вони вважалися власністю феодалів і були зобов'язані відбувати різноманітні повинності на користь своїх сеньйорів. Це викликало напружену боротьбу між містами і феодалами-землевласниками, яка визначила основний напрям політичного розвитку середньовічних міст.

Починаючи з XI-XII століть, міста виборюють чи купують собі деяку автономію, більшу або меншу залежно від обставин. Угода, яку місто укладало з феодалом-землевласником, встановлювала між ними зв'язок подібний тому, що існував між сеньйором та його васалом.

Виявом політичної автономії, яку здобувало місто, ставало право обирати свої власні органи управління, видавати правові акти, Здійснювати суд над городянами. Сеньйор передавав місту ці права за одноразовий викуп, або в обмін на щорічну сплату певної суми грошей. Зовнішніми ознаками міського самоврядування були башта з дзвоном як символ права скликати міські збори; ганебний стовп і шибениця, що свідчили про право чинити суд; міська печатка з зображенням герба міста як вираз права приймати свій статут. Управління в такому самоврядному місті здійснювали міська рада та виборний мер.

Церковні феодали в Польщі мали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископам втручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владі магнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королями було надане Магдебурзьке право.

Важливим було і здобуття містами торгових привілеїв, що дозволяли їм економічно розвиватися. Так у торговому привілеї м. Кракова говориться: « Ми, Казимир, божою милістю король Польщі… намагаючись [ще більше примножити] користь, благоустрій та щастя міста нашого Кракова та його мешканців, про успіхи яких слава іде по світу, за роздумами нашими та раді баронів наших постановили та утверджуємо на вічні часи, що всі купці, що приїжджають з яких-небудь королівств, держав, провінцій, земель…, які бажали б у згаданому місті виставити напоказ, продати або скласти свої товари, можуть це вільно робити».

Найбільш важливим завоюванням міст було визнання вільного стану за всіма городянами. У ці часи існувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпакові вдавалося прожити один рік і один день в стінах міста і за цей час господар не заявляв про свої права на нього, він отримував назавжди повну свободу. Характерною рисою міського життя був цеховий устрій міських ремісників. Цех був виробничою і політичною корпорацією, спілкою майстрів однієї професії, створеною для боротьби з конкуренцією і для взаємодопомоги. Кожний ремісничий цех мав свій статут, прапор і герб. На чолі цеху стояли виборний магістр і старшини, існував цеховий суд. У разі потреби скликалися загальні збори майстрів.

Цехові статути регулювали не тільки ремісниче виробництво, а й життя членів цеху. Тут діяв принцип: «Кожен член цеху повинен жити не краще і не гірше від іншого». Тому цех стежив за тим, щоб майстри не працювали більше звичайного часу, не тримали більшої кількості підмайстрів та учнів, щоб вироби відповідали встановленому цехом стандарту і т.д. Купецькими об'єднаннями були гільдії, які також мали свої статути і своїх старшин. Специфічною рисою європейського середньовічного міста був цеховий устрій, коли ремісники однієї професії обов'язково входили до певного цеху, а купецтво об'єднувалося в гільдії.

Таким чином, з усього вище сказаного постає цілісна картина процесу становлення ранньофеодальних держав у південно та західнослов'янських народів. Це явище пов'язано передусім з певними особливостями розвитку вище згаданих країн.

Певну тенденцію можна помітити у впливі процесу формування та розвитку суспільно - економічних відносин та особливостей сюзеренітету - васалітету на становлення та характер державних відносин.

В умовах ранньофеодальної монархії проходить утвердження феодальна система. Відбувається розвиток феодальної власності на землю. Вільний від усяких обов'язків і повинностей алод поступався місцем бенефіцію - умовній службовій власності на землю, та спадковому феоду, власник якого теж повинен був служити своєму сюзерену. Одночасно відбувається соціальне розшарування, формування панівної верстви феодалів-землевласників і пригнобленого феодально-залежного, а потім і покріпаченого селянства.

Страницы: 1, 2

В соцсетях