Ісламське суспільство за характером було теократичним і авторитарним. Теоретично мусульмани складали одну братську общину - умму, у якій все було підкорено принципам соборності (шура) і товариства. При такому колективістському ідеалі соціальна рівновага досягалася за рахунок повної відмови від свободи особистості і її підкорення теократичній ідеї загального щастя. Іслам завжди турбувався про людей взагалі, але ніколи - за інтереси окремої людини. Людина завжди виступала як член колективу. Вона могла скаржитися що до нього не застосовують загальний закон, але ніколи - на те, що зачіпають його особисті права і привілеї.
Соціальні цінності ісламу були надзвичайно привабливими для людської маси, особливо для соціально обездолених людей, які належали до індуської, західноєвропейської та іншим плюралістичним цивілізаціям. Всі вони були прямими антиподами ісламу і викликали в ньому почуття протесту. На рубежі Нового часу мусульманська думка завжди підкреслювала перевагу ісламу як релігійно-філософської системи. Їй були властиві крайні форми соціально-політичних дій, які можна порівняти тільки з егоцентризмом китайсько-конфуціанської цивілізації. Це було визначено наперед, з одного боку тим, що суспільство носило закритий характер, догматизмом і замкнутістю думки, з іншого боку - ворожістю до навколишнього світу, до всього що не відносилося і не випливало із сутності ісламу.
Для мусульманської свідомості було характерне біполярне бачення світу. Мусульманська свідомість ділила всі країни і народи на дві частини: дар аль-іслам ("земля ісламу"), тобто землі, які знаходилися під владою мусульман, і дар аль-харб ("земля війни"), тобто ворожі території. Відповідно весь світ поставав як арена постійної боротьби між силами добра і правди, уособлені самим ісламом, і сатанинськими силами зла, які прагнули знищити іслам і не допустити створення царства божого на Землі. В цій боротьбі мусульмани, а тим більше мусульманські держави не могли залишитися осторонь. На відміну від політичної індиферентності індусів і пасивного зарозуміння конфуціанців прихильникам ісламу був властивий дух активних дій. Релігійний обов'язок велів їм вести джихад, тобто докладати максимум зусиль для торжества справедливості. Це була одна із основних заповідей ісламу, його "стовп віри".
Вчення про джихад лежало в основі невгамовної експансії ісламу. Воно логічно витікало із пророчої місії Мухаммада, але саме по собі не було доктриною агресії. Більше того, віддавалася перевага, - в крайньому випадку теоретично-мирним формам джихаду. Іслам, як і християнство, ніколи не сповідував насильства як засобу реалізації своїх цінностей. І конфлікт між ісламом і християнством витікав не із сутності їх вчень, не із ідеалів, а із їх несумісності. Ще Н. А. Бердяєв відмічав, що трагізм світової історії полягає не в боротьбі між силами добра і зла, а в конфлікті позитивних цінностей. Ні одне релігійне вчення ніколи не ототожнювало себе зі злом. Навпаки, кожне із них закликало до добра і викорінення зла як причини всіх бід і нещасть людства. Але неспівпадіння самих понять про добро і зло в кінцевому рахунку стало джерелом конфлікту. Кожна цивілізація, опираючись на власну міфологію, прагнула утвердити свої цінності та ідеали, а головне захистити їх від зазіхань ззовні. Ні іслам, ні християнство не були виключенням в даному випадку. Але, захищаючи себе, вони вступали на шлях боротьби, яка мала свою логіку і свої закони.
На рубежі Нового часу іслам значно розширив свої позиції і вплив. Це відбувалося двояким чином: шляхом місіонерської діяльності, яка зазвичай ішла паралельно торгівлі, і шляхом священної війни за віру (газават або джихад меча). Обидва канали були однаково активні, війна велася не заради повернення іновірців у іслам. Її безпосередньою метою було перемогти ворога і встановити владу ісламу, тобто Нового порядку, заснованого на шаріаті. Він допускав поблажливість до невірних, якщо вони склали зброю, і як наслідок цього широку віротерпимість, яка практикувалася майже у всіх мусульманських державах. При цьому процес ісламізації проходив поступово, шляхом індивідуальних звернень, і розтягувався на досить довгий період.
На рубежі Нового часу цей процес завершився тільки в колисці ісламу, в його корінних землях, насамперед в арабських країнах Близького Сходу і Північної Африки, а також в Ірані і Середній Азії з територіями, які прилягають до них. Тут з ХІ - ХІІІ ст. мусульмани складали більшість населення. В ХV ст. аналогічна ситуація склалася в Малій Азії і деяких країнах Африки. В інших частинах дар аль-ісламу процес ісламізації був ще далеко від свого завершення і проходив дуже нерівномірно.
Більш успішно йшло територіальне розширення мусульманського світу. Особливо значним воно було в Південній та Південно-Східній Азії. Заснування Малакського султанату (1414 р.), ріст мусульманських общин у південному Індокитаї, піднесення влади ачехських султанів на Суматрі, падіння держави Маджапахіт (1528 р.) на Яві, утворення мусульманських держав на Молуккських островах (1486 р.) і островах Кей (поблизу Нової Гвінеї), на Калімантані, потім на архіпелазі Сулу, на південних Філіппінах (о-в Мінданао) і Сулавесі (1605 р.), а також утворення імперії Великого Могола (1526 р.), яка прийняла спадок Делійського султанату, і розгром Виджаянагара (1526 р.) - найбільшої індуської держави в Індо стані, - серйозно зміцнили позиції ісламу; в кінці XVIІ ст. під його владою знаходилася вже майже вся Індія, за виключенням її південної частини. Правда, мусульмани знаходилися тут у меншості, а основна маса населення зберегла свої релігійні вірування, звичаї і мову - майже своє цивілізаційне обличчя. Досить міцними були позиції мусульман в Євразії і Китаї (Юньань, Ганесу). Але прихід до влади династії Мин (1368 р.) і розпад Золотої Орди (1502 р.) дещо послабили позиції ісламу. До того ж мусульмани зіткнулися тут із зустрічною експансією ламаїзму і московського православ'я.
Ще ширші перспективи відкривалися перед ісламом в Європі та Африці. В 1453 р. турки-османи взяли штурмом Константинополь і зробили його столицею своєї імперії - нового халіфату, на який були звернені погляди мусульман усього світу. До його складу ввійшли землі колишньої Візантії, тобто Мала Азія і країни Балканського півострова. В XVI ст. до нього були приєднані країни арабського світу, крім Марокко. На південних кордонах цієї величезної імперії, на площі рівній Європі без Московської Русі, росли і зміцнювалися африканські султанати: Марокко, Сонгай, Кацина, Кано, Борну, Дарерур, Фунг і Адал. Вони охоплювали всю територію Африки на північ від зони тропічних лісів. На південь від екватора під контролем мусульман знаходилися землі, які простягнулися вздовж побережжя Східної Африки, де у них були такі великі центри, як Манбаса, Занзібар, Килва, Мозамбік і Софала. Таким чином, майже весь чорний континент, за виключенням його південної частини, басейну Конго і Гвінеї, були під владою мусульман. Крім того, транссахарська торгівля, Великий шовковий шлях і всі торгові комунікації в басейні Індійського океану - від Мадагаскару до Китаю - знаходилися в руках мусульман. На картах османських рейсів на початку XVI ст. були відмічені береги південно полярного материка, ще невідомого європейським капітанам.
Не буде перебільшенням сказати, що на рубежі Нового часу іслам виступав як претендент на світове панування. В 1526 р., одночасно із битвою при Паніпаті, яка поклала Індію до ніг Бабура, відбулася битва при Могачі (Угорщина), яка відкрила туркам шлях на Захід. Загроза Мехмеда ІІ, який пообіцяв дати вівса своєму коню на престолі Св. Петра, набувала реальних рис. Не дивлячись на неочікувану поразку під Віднем в 1529 р., небезпека мусульманського завоювання була тим сильнішою, що у військово-технічному відношенні світ ісламу не поступався Європі. У турок була краща у світі артилерія, добре навчена професійна армія і маневрений флот, який до 1571 р. панував на Середземному морі і у водах східної Атлантики.
Але Захід прийняв виклик. На відміну від Індії і цілого ряду східних країн він знайшов у собі сили для організованої відсічі. З ініціативи Св. Престолу, який закликав християнські "нації" і "держави" об'єднати зусилля перед спільною загрозою, була створена широка коаліція католицьких країн. Не дивлячись на внутрішні протиріччя вона вступила в широку боротьбу, яка багато в чому визначила подальший хід світової історії. Сутність цього великого протистояння, його історичну суть усвідомлювалися далеко не всіма. Як на Заході так і на Сході цей величезний конфлікт цивілізацій сприймався насамперед, як боротьба хреста і півмісяця. На чолі табору християн стояв блок найрозвинутіших європейських країн, який остаточно сформувався за часів Карла V (1519 - 1556), який об'єднував під своїм скіпетром Італію, Іспанію, Бургундію, Нідерланди, Австрію, Чехію та ряд інших країн з населенням майже 33,5 млн. чол. (1500 р.). на Сході цьому блоку протистояв єдиний фронт мусульманських країн Середземномор'я, які визнавали верховну владу Порти і нараховував близько 32 млн. чол. на середину XVI ст. кожна із сторін могла виставити приблизно по 150 тисяч солдат і декілька сот військових кораблів.
Боротьба цих двох таборів значно ускладнилася глибокими внутрішніми протиріччями. На Заході Реформація і довгий період релігійних війн 1534 - 1648 рр., який розпочався після неї, поставили європейську цивілізацію на грань загибелі. І лише розкол у таборі мусульман врятував положення. Утворення шиїтської держави Сефевідів, яка протиставила себе всьому сунітському ісламу, ірано-турецькі війни, які відбувалися з невеликими перервами з 1514 по 1639 рр., і особливо джелалійська смута1596 - 1658 рр. практично паралізувала наступальний порив турок. Вони змушені були неодноразово відкладати і, на кінець, повністю відмовитися від завойовницьких планів у Європі. В кінці XVI ст., десь з 1581 р. (битва під Лепанто), тут встановилася стратегічна рівновага, яка тільки через століття змінилася на користь Заходу.
Внутрішні протиріччя і приблизна рівність сторін визначили наперед довгий і затяжний характер боротьби. Вона проходила як на суші так і на морі. Поворотним моментом, в кінцевому рахунку який визначив її кінець, була експедиція Колумба і відкриття Америки в 1492 р. Захід поступово почав зміцнювати своє панування на морях, насамперед в Атлантиці і в басейні Індійського океану, де проходило більшість водних комунікацій мусульман. В 1498 р. португальці обігнули мис Доброї Надії і з'явилися біля берегів Індії. В 1509 р. в битві при Діу вони знищили єгипетський флот і встановили контроль над всією акваторією Індійського океану, в 1514 р. досягли Китаю, в 1542 р. - Японії.
Поява європейців різко змінила ситуацію на Сході. В його історії почалася нова епоха. Виник новий фактор, новий центр сили, сама присутність якого, не кажучи вже про пряме втручання, порушило співвідношення сил, яке існувало до цих пір, а разом з тим всю систему традиційних цінностей і політичних пріоритетів. Робимо висновок: Захід і Схід - це не сторони світу, а означення двох типів способу перебування в ньому й переживання його - тобто двох типів культур - цивілізацій. Сам факт живучості й поширення пари "Захід-Схід" засвідчує її невипадковий характер, те, що ця протилежність уособлює в собі справді цікаву і змістовну контроверзу, багатомірний тип зв'язку якої неможливо окреслити розташуванням на карті. Річ у тім, що в історії світової культури провідною була то східна парадигма, то західна і збігтися вони не могли, інакше б зупинився всесвітній рух історії, пульсація Цілого. Тому потрібно заглиблюватися саме в неподібності й відмінності цих парадигм, інакше - не відкриються закони Цілого. Як казав японський поет Кітамура Токаку (1868 - 1894), "потік біжить зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід. Країни світу являють собою лише сторони великого світу ідей". Захід і Схід - дві сторони одного цілого, дві півкулі, які становлять одне ціле нашого світокосмосу, дві протилежності і рівнозначності, які з подивом поглядають одна на одну, наступають одна одній на п'яти у випереджаючому стрімкому русі дивують нас то "європейським чудом", то японським або корейським стрибком. Історики, філософи, сходознавці, студенти прагнуть зрозуміти парадокс історії, її зиґзаґи і стрибки, коли раптом за черговим поворотом виявляється зовсім інший накреслений в путівнику ландшафт, коли риси тієї чи іншої культурної самобутності виявляються сходинками на дещо нові рубежі.
Досі остаточно не розв'язане питання, чому в XVI - XVII століттях на Сході не відбулося ні буржуазних революцій, ні хоча б визрівання капіталістичних відносин. Підходячи до аналізу економіки східних деспотій з'ясовується, що саме східні цивілізації, передусім Індія і Китай, до середини XVIII століття мали високий рівень економічного розвитку, порівняно із Заходом більш розвинену систему товарно-грошових відносин, стійкіші й поширеніші традиції торгівлі і лихварства, величезні маси безземельного пролетарського населення, значні грошові нагромадження у вигляді незліченних скарбів. Отже, Схід мав всі потрібні для буржуазної революції передумови, які, незважаючи на славнозвісні суб'єктивні і об'єктивні чинники, не переросли в революційні потрясіння. Водночас так само старими методами не можливо пояснити економічний прорив в XX ст. країн Сходу. Звичайний перелік економічних умов і показників, не з'ясовує ситуацію, а, навпаки, заводить у безвихідь, викликає непорозуміння. І думка в пошуках ключа до цієї таємниці зупиняється на таїні людського переживання світу, на людському образі - моделі світу, який цей світ образотворить.
Методом співставлення та аналізу можна вияснити, чим відрізняються Східна і Західна цивілізації, а саме типом детермінації людини, а якщо точніше - типом самодетермінації суспільства, що зумовлює усю культурну самобутність, укладом, способом переживання людського світу й себе, й звідси - цілим комплексом домінант поведінки і дії.
Намагаючись проникнути у витоки культурно-історичних утворень, суспільств і суспільних організацій можна вирізнити дві досить протилежні системи культурних зв'язків і відносин, дві системи координат у яких викристалізовується та чи інша культура. Не вдаючись до схематизму і спрощення, можна сказати, що відправною точкою побудови цих систем можуть бути людина, її спосіб існування, дії і світовідчуття, який зумовлює всю систему політичної, соціальної і економічної організації і формує той чи інший образ світу. Власне кажучи, термін "цивілізація" є витвором європейського духу, результатом порівняння європейського мислення, спочатку цивілізованого (знову-таки європейського) і нецивілізованого, а потім вже інших, "цивілізованих" суспільств.
В спробах звести все до одного знаменника - історичності, а звідси - причинності, послідовності, наступності, не в змозі відступитись від себе, залишити свою позицію, а тільки порівняти її з іншою, такого поширення набула у нас компаравістика - як лише порівняння, а не прийняття "чужого", так само як "особисте буття", що визначає все "особисте знання, яке тому і є практичним", що укорінене в онтологічних глибинах, призвело до виникнення у європейців сварливого слова "європоцентризм". Під час здійснення спроб подолання вищезгаданого європоцентризму виникли ж знову таки суто європейські ідеали - рівноправ'я культур і народів. Саме завдяки цьому європейське мислення і не стало планетарним, бо, намагаючись упорядкувати картину світу, наштовхнулось на дещо відмінне, протилежне собі - інший тип світовідношення, світовідчуття, світопереживання, який увійшов до вжитку під таким містким, зовсім не географічно окресленим поняттям "Схід".
Методом співставлення можна прийти до висновку, що замкнутість, відсутність інновацій, які можна зіставити з інтелектуальними і культурними досягненнями Європи, водночас стабільність і сталість економіки цих суспільств і нарощений у зв'язку з цим потенціал, що вилився в економічний сплеск Японії XX ст., конформізм у політиці й етиці, уміння знаходити "золоту середину", врівноважувати протилежності, використовувати позитивне обох важелів, - все це зумовлено пасивно-антропоморфним характером людського існування, нібито раз і назавжди підпорядкованим одвічним закономірностям. Так само можна стверджувати, що і феномен "європейського чуда" XVII століття як наслідок сходження нової західноєвропейської цивілізації, феномен активної експансії західного християнства, стверджуючи боголюдськість, потребував від кожної людини активного перманентного самовдосконалення, вдосконалення в ім'я ідеї, бога й світу, паралельна з зовнішньою експансією внутрішня динамічність і плинність усіх устоїв і традицій західних суспільств - усе це було зумовлене антропологічним, активно-особистісним началом.
Поставивши перед собою завдання порівняти Західну і Східну цивілізації потрібно спинитися передусім на таких класичних цивілізаціях, як стародавня Греція, з одного боку, і Стародавній Китай, Японія, Індія - з другого.
Філософія як певною мірою квінтесенція культурного досвіду, світобачення може найповніше виявити світовідчуття і світорозуміння людини, філософських шкіл як Стародавньої Греції так і шкіл Сходу (буддизм, даосизм, конфуціанство). Філософія Стародавньої Греції спрямована на вивчення світу в його дійсності, на знаходження істини, вона "б'ється" в рамках пізнання. Але в остаточному підсумку її цікавлять не чисті істини самі по собі, пізнання вона підпорядковує важливому завданню - перетворення світу.
Західноєвропейський тип мислення ґрунтується на упорядкованій послідовності, на причинно-наслідковій розсудливості і вимагає рухатися лінійно, послідовно переходячи від опанування одним об'єктом до опанування іншими "нанизування всього на пряму".
Для східної людини, східної цивілізації світ, його впорядкованість, не існують на одній прямій, не замикаються в будь-якій лінійній площині, а є насиченим, об'ємним, багатовимірним де всі частини існують водночас і паралельно, де кожний "елемент" породжується іншим, де немає початку і кінця, причини і наслідку, все синхронно звучить і резонує, породжує незмінний порядок зміни. Проникаючи у власні глибини, східна людина проникає в східний порядок.
Якщо в Греції боротьба є засобом досягнення гармонії, непорушним законом життя, то дао навпаки, потребує надіяння. Однак водночас немає нічого, чого б воно не робило, і в цьому - його парадоксальність і переваги. Навіщо боротися людині, яка вільно, сама по собі існує в ритмі речей, навіщо їй докладати зусиль, коли на все вона спроможна, коли немає нічого, що б чинило опір, навіщо перетворювати, коли все вічне, стале й саме по собі дійде рівноваги. Якщо європейська думка під впливом Біблії з темноти добуває світло, а з того, що не має форм, - оформленість з небуття-буття, то філософія Лао-цзи, навпаки, із Світла поринає в темряву, з визначеного добуває безформність, від буття тікає в Небуття.
