Для ліквідації загрози, що нависла над шляхетською Польщею, влада кинула проти повстанців коронне військо С. Жолкевського, яке змусило відступити козацько-селянські загони на Лівобережжя. В урочищі Солониця біля м. Лубен козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави і у квітні 1579 р. після тривалих і жорстоких тортур страчено.
На початку 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польською владою знову загострюються. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козацтво сподівалося, що уряд визнає його як стан та збереже органи його управління на місцях, зрівняє православну церкву в правах з католицькою. Але Сигізмунд III відмовився задовольнити ці вимоги. Крім того, уряд не виплатив зароблених козаками грошей, скоротив до 5 тис. реєстр та взявся суворо контролювати умови миру з турками (1621 р.) в частині утримання козаків від походів на татарські і турецькі володіння та заборони козацького судноплавства по Дніпру і Чорному морю.
У відповідь козаки активізують втручання у турецько - татарські справи. Учасники Хотинської війни відмовляються від виконання феодальних повинностей, міщани розгортають боротьбу проти утискувачів православної віри. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, король зажадав скоротити до 4-х тис. реєстр та припинити походи в Крим і на Туреччину. Але ультиматум запорожці відкинули і, обравши гетьманом М. Жмайла, почали збирати сили.
Для придушення козацько-селянського руху на Київщину рушило, спустошуючи села, міста і містечка, 20-тисячне військо С. Конецпольського. 14 жовтня 1659 р. поляки зупинилися недалеко від козацького табору. 19 жовтня біля Куруковського озера (напроти сучасного Кременчука) відбулася битва в ході якої сторони зазнали великих втрат. Штурм поляками козацького табору вранці наступного дня захлинувся і коронний гетьман змушений був розпочати переговори з повстанцями. На жаль, в козацькому стані знову загострилися суперечності. Прихильники поміркованої течії, усунувши від влади М. Жмайла та передавши булаву М.Дорошенку, уклали з поляками компромісну мирну угоду. Відповідно до Куруківської угоди реєстр зростав від 3 до 6 тис., всіх повстанців амністовано, 1 тис. козаків мала дислокуватися на Запоріжжі, не допускаючи туди втікачів з панських маєтків. Козаки зобов'язувались не втручатися в релігійні справи та припинити морські походи.
Куруківська угода не відповідала інтересам більшості повсталих, які мусили повертатися в кріпацтво, спричинила нову хвилю народно-визвольного руху. Селяни та міщани, оголошуючи себе козаками, йшли на Запорожжя, де з 1628 р. організаційно оформлюється нереєстрове козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першими його гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович.
На початку 1630 р. значну частину Лівобережного Подніпров'я охопило повстання очолене Тарасом Федоровичем (Трясилом). На приборкання повстанців кинуто військо Конецпольського. Польські підрозділи жорстоко розправлялися з мирним населенням сіл і міст Подніпров'я. Центральною подією тритижневого кровопролитного протистояння під Переяславом стала «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у табір коронного гетьмана Конецпольського і винищив його особисту охорону - «золоту роту», котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родів. Зазнавши значних втрат, змушені піти на переговори, поляки уклали з поміркованим керівництвом повстанців (усунений від влади Федорович повернувся на Запорожжя) компромісну угоду, яка зберігала основні вимоги Куруківської та збільшувала реєстр до 8 тис. осіб.
Успіхи козацтва у протидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власні права, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-х рр. XVII ст. поруч із збройними козацтво вдається і до політичних форм боротьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівень розуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. у зв'язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало не дійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідею про відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки з гетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише через зраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання.
Справу Сулими продовжив Павло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з «ляхами», захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючи недоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст і сіл із закликом виступити проти утискувачів православ'я, подбав про озброєння новоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитися підтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейди на Лівобережжя, Подніпров'я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювали повстанський рух.
Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевага польського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П. Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорів керівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акт капітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар Війська Запорозького Б. Хмельницький.
Навесні 1638 р. повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі на Лівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об'єднання. Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с. Жовнин, де вони більше місяця тримали оборону, очікуючи на допомогу козацьких загонів з Правобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухвалена сеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала козацьке самоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежувала розселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами, змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом, зобов'язувала нереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.
Козацькі повстання кінця XVI - перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українського народу. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ'я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійних утисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалися селяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтва суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленню військового мистецтва, піднімали його до ролі провідника національно-визвольного руху.
1.8. Становище православної церкви у середині XIV - середині XVII ст.
В житті середньовічної України велику роль відігравала церква. Православна церква була основою розвитку культури українського народу.
Після татаро-монгольського нашестя резиденція митрополитів київських формально залишилася в Київі. Однак, фактично з кінця XIII вона перебралася спочатку до Володимира (на Клязьмі), а з 1325 р. в Москву. Але офіційно Київ залишався центром митрополії, а за митрополитами зберігався титул «Київський і всієї Русі». В Галицько-Волинському князівстві у 1303 р. була сформована власна Галицька митрополія, яка проіснувала з перервами протягом XIV ст. Наприкінці XIV ст. вона була ліквідована і Київська митрополія знов стала єдиною.
Таким чином, єпархія (церковна провінція) яка підпорядковувалася Київському митрополиту, опинилася розділеною між двома князівствами - Московським і Литовським. Кожна митрополія намагалася мати свого прибічника в митрополитах. Боротьба між двома державами за панування в церковній сфері привела до розколу Київської митрополії. У грудні 1448 р. собор єпископів в Москві вибрав без згоди Константинополя митрополита Іону. З цього часу православна церква в Московському князівстві стала автокефальною (незалежною від Константинополя), а наступники Іони одержували титул митрополита Московського і всія Русі. Православна ж церква в Україні залишалась під управлінням Константинопольського патріарха, який у 1458 р. освятив Київським митрополитом Григорія Болгарина. Москва не визнала його. В той же час великий князь Литовський і король Польський Казимир IV визнав повноваження Г.Болгарина. Таким чином, єдина нещодавно Київська митрополія розділилася на Київську і Московську.
Після падіння Візантійської імперії (1453 р.) значення Константинопольського патріархата, а разом з ним і православної церковної організації похитнулося. Католицька церква, використовуючи турецьку загрозу Візантії, домоглася від візантійського імператора згоди на церковну унію з Римом. Унія була оформлена рішенням Флорентійського собору 1439 р. Православні Московського князівства і Литви її не сприйняли.
Католицька церква використовувала унію для захоплення нових територій. Після захоплення Польщею Галичини і західної Волині католицькі єпископські кафедри були створені у Львові, Луцьку, Києві та інших містах. Католицька церква при підтримці держави витісняла православну церкву. З утворенням Речі Посполитої Польща проводить активну політику нейтралізації православ'я в українських землях та заміни його католицькою вірою.
На процес окатоличення українського народу впливали кілька чинників:
- окатоличення українського народу мало сприяти консолідації Речі Посполитої;
- Ватикан, розширюючи сферу впливу на сході, значно посилював свої позиції у боротьбі с протестантизмом;
- успіху католицької експансії сприяло й пануюче в житті православної церкви безладдя, яке віддзеркалювало кризові явища суспільства;
- серйозної шкоди православ'ю завдавало окатоличення й ополячення «української» еліти, що значно звужувало можливості матеріальної підтримки православ'я.
Високі духовні помисли, що раніше визначали зміст патронату над релігійними установами, в нових умовах змінилися на прагматизм та економічні інтереси.
До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. Литовська знать була православними. Але у XV ст. під впливом Польщі Великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилася із священиками, як з особистою власністю, призначали їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність православних монастирів та окремих священнослужителів.
У Польщі ж, як підкреслює Б.Д. Лановик, у XV-XVI ст. відбувалося культурно-релігійне піднесення. Молодь здобувала вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. Важливу роль відігравала діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу добре оснащених колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. За цих умов українська знать була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та пристосуванням, асимілюванням у панівне суспільство та його культуру. На жаль, все частіше вона віддавала перевагу останньому. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися передусім із нижчими верствами, з народними масами, передусім селянством.
Полонізація українських земель, католицька експансія викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої української шляхти, заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва, а також окремих магнатів. Серед останніх найбільш відзначився князь Василь - Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших та наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію - першу українську школу вищого рівня навколо якої згуртувалися найкращі культурно - освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою - так звана Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи у Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.
Братства. Найбільш яскравими проявами і водночас організаційними осередками загальнонародного руху проти польсько - католицької експансії стали братства - релігійні та культурно - просвітницькі організації, які виникали при церковних парафіях в XV-XVII ст. Спочатку вони були переважно організаціями міщан, але поступово набули всестанового значення. Братства існували на членські внески братчиків, добровільні пожертви православних шляхтичів, церковників, міщан. Зокрема, шляхтянка Гальшка Гулевичівна подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь.
На перших порах братства носили релігійно - благодійницький характер: опікувалися церквою, влаштовували братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, організовували шпиталі тощо. Згодом вони здобули собі провідне місце в релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, залучаючи до роботи талановитих проповідників, поширюючи духовну літературу. В XVI ст., із посиленням національного гніту на українських землях, братства набули значного громадсько - політичного і національно - культурного значення. Вони активніше виступають на захист прав українського населення: звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо.
Одним із найдавніших було Львівське братство при Успенському соборі, яке було засноване близько 1453 р. Наприкінці XVI - на початку XVII ст. братства діяли у Києві, Луцьку, Острозі та інших містах України. Вони підтримували між собою тісний зв'язок і намагалися поширити ідеї на інші регіони, з цією метою обмінювалися статутами, запрошували кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими і нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефективною. У XVII ст. велику роль у національно - культурному житті українського народу відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Богоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консолідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорозьке Військо на чолі з Петром Сагайдачним.
Історики вважають, що братства відіграли вирішальну роль у духовному житті українського суспільства. З кінця XVI ст. братства розгорнули активну культурно - освітню діяльність. Вони організовували навчальні заклади, в яких навчали грамоті дітей, причому рівень викладання був достатньо високий. Вже перша Львівська братська школа (відкрита у 1585 р.) мала елементи вищої освіти. В ній навчалися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальшки Гулевичівни відкрилася братська школа у Києві. Архімандрит Києво - Печерської лаври Петро Могила після свого вступу до братства та відкриття школи при лаврі у 1632 р. об'єднав їх у Київську колегію - майбутню Києво-Могилянську академію. На початку XVII ст. братські школи існували по всій Україні.
Важливою сферою діяльності великих братств, зокрема Львівського братства, було книгодрукування. Коли до Львова приїхав І.Федоров - друкар, якого вигнали з Москви за спроби використати нову техніку книгодрукування, - братство допомогло йому заснувати друкарню. У 1574 р. з'являється його перша книга «Апостол». На початку 1580 років, коли кредитори стали погрожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, її викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного друкування.
Своєю подвижницькою діяльністю братства сприяли культурно - національному відродженню України наприкінці XVI ст. Водночас братський рух мав і ряд проблем: по - перше, не було стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами; по - друге, постійно не вистачало коштів; по - третє, братства втручалися у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духовенством стали одним із чинників укладення Берестейської унії.
1.9 Берестейська унія і її вплив на українське суспільство
З моменту розколу християнства у 1054 р. на православну та католицьку церкви ідея об'єднання (унії) завжди знаходила своїх прихильників. Однак, якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.
Спроби реалізувати ідею унії, підкреслює О.Бойко, робилися не один раз. Після церковного розколу слабша православна церква через критичні обставини все частіше звертається за допомогою до Заходу, до католицької церкви. Так сталося у 1274 р., коли в Ліоні була підписана між церковна унія спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і у 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, вони підтримували ідею об'єднання церков.
Після укладення Люблінської унії популярність ідеї уніатства в Речі Посполитій посилилася. На думку Б. Лановика, для цього склалися відповідні умови.
По-перше, кризовий стан православної церкви на Україні (занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та ієрархією, зменшення матеріальної підтримки тощо), привів її керівників до переконання, що унія з авторитетною і організованою католицькою церквою забезпечить серед православних порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з католицькими ієрархами статусу (в тому числі й місць в сенаті) сприятиме зростанню їхнього авторитету. При цьому варто звернути увагу на те, що втручання у релігійні справи братств, які створювалися при церквах, було зумовлено, передусім діями українських православних ієрархів. Активно протидіючи окатоличенню та ополяченню українців, братства спробували взяти під контроль церковне життя та діяльність православної ієрархії, яка займала непослідовну позицію. Ці дії братств підтримала Константинопольська патріархія, яка у 1586 р. надала Львівському Успенському братству права ставропігії (церковно - правовий імунітет від місцевої церковної ієрархії та безпосередня залежність від патріаршої влади) і доручила нагляд за єпископами та духовенством. Втручання у справи церкви світської влади, братств (спроби тлумачення Святого Письма, усунення священиків тощо) викликали невдоволення серед вищого православного духовенства. Поступово у частини ієрархів визріває думка про доцільність унії з католиками.
