У подружжя Симиренків не було дітей, проте було чимало вдячних духовних спадкоємців. В.Ф.Симиренко лишив два заповіти. За переказом Євгена Чикаленка, “по першому все переходить у власність його жінці Софії Іванівні, а по другому - воно переходить їй тільки в користування до живоття, а після її смерті переходить порівно таким особам: В.М.Леонтоновичу, М.С.Грушевському, І.Л.Шрагові, П.Я.Стебницькому, С.О.Єфремову і мені (Є.Х.Чикаленкові), тобто на українські цілі, бо то все - свідомі українці-патріоти, на яких небіжчик покладався. Через те що було два заповіти, означені діячі дійшли з удовою Софією Іванівною полюбовної згоди, за якою частину грошей в облігаціях вона видала “Товариству підмоги літературі, науці й штуці”. За цю суму Товариство купило друкарню Барського на Хрещатику. Маєток у с. Сидоринці вдова Симиренка заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Гроші ж, які лишаться по ній, мали перейти до народного університету у Києві імені Василя Симиренка з Українською мовою викладання, а свій особняк Софія Симиренко заповіла Українському науковому товариству (УНТ).
1921 року УНТ влилося до Всеукраїнської академії наук. На Трисвятительській, 23 діяли такі наукові установи: комісія природно0географічного краєзнавства, кафедра статистики і Демографічний інститут, Всеукраїнський археологічний комітет, кафедра історії українського мистецтва, кафедра мистецтвознавства та галузеві бібліотеки.
1934 року радянська влада відібрала у ВУАН особняк Симиренків, який за заповітом призначався саме науковцям, але ж хто з можновладців зважав тоді на якісь там заповіти... Будинок набув статусу “спец особняка” з невідомим широкому загалові призначенням. Під час війни й окупації в цьому приміщенні працювала Спілка українських письменників; саме тут заарештували голову Спілки Олену Телігу і сорок літераторів, сімох з яких розстріляли в Бабиному Яру в лютому 1942 року.
Незважаючи на всі лиховісні історичні перипетії, врешті-решт садиба Симиренків прислужилася Українській державі. Після тривалого хазяйнування, знову ж таки у “спец особняку”, служб ЦК КП(б)У і КПУ, сюди, на вулицю Десятинну, , переїхало посольство Великобританії в Україні. Нещодавно на фасадній стіні з'явився барельєф Василя Симиренка з написом: “У цьому особняку 1899 - 1915 роках жив визначний меценат української культури, промисловець і технолог цукроварства Василь Федорович Симиренко (1835 - 1915)”.
Кілька слів про славний рід Симиренків, переслідуваний за більшовицького панування. Небіж Василя Федоровича Симиренка Левко Платонович відомий усьому світові як автор яблука Ренет Симиренка та багатьох плодово-ягідних культур. Він народився 6 лютого 1855 року у селі Млієві.
Навчався в приватній одеській гімназії, Київському та Одеському університетах. За зв'язки з народниками зазнав арешту, сидів у Лук'янівській та Мценській в'язницях, був засланий до Сибіру. Тут зустрів свою наречену, заслану за співучасть у спробі замаху на царя Олександрі ІІ, польську революціонерку-соціалістку дворянку Альдону Грушевську, з якорю вони повінчалися у в'язничній церкві. 1887 року подружжя повернулося до Млієва, і Левко Симиренко з головою поринув в улюблену справу. У Млієві садівник створює унікальний плодовий розсадник - понад три тисячі плодово-ягідних культур. Саджанці і підщепи Левка Платоновича знані у всьому світі. Він пише капітальні праці “Кримське промислове садівництво” (1912) і “Помологія” у трьох томах, “Генеральний каталог” (1901) з описом понад 1300 фруктових сортів.
1920 року Левка Платоновича було застрелено.
Його молодший син народився 29 грудня 1891 року і тому ж Млієві, закінчив Київський політехнічний інститут. Від 1921 року - директор Мліївської дослідної садово-городньої станції і Центрального плодового розсадника України. Також був професором Київського політехнічного і Полтавського та Уманського сільськогосподарських інститутів, головою Всеукраїнської помологічної комісії при Наркомземі України редактором фахового журналу і автором численних підручників, статей. Володимир Левкович заснував всесоюзний науково-дослідний інститут південного садівництва та ягідного господарства. Він зробив величезний внесок у помологію як науку, написав праці “Плодовий розсадник” (1929), “Плодові асортименти України” (1930), “Часткове сортознавство плодових рослин” (1932), закінчував “Виробництво садивного матеріалу”.
7 січня 1933 року Володимира було заарештовано.
У вересні 1938 року його розстріляно в Курську, де й поховано у братській могилі в урочищі Солянка.
...Нещодавно в Києві по вулиці Михайла Коцюбинського на будинку №12, де в гімназії у 1904 - 1912 роках навчався Володимир Левкович Симиренко, встановлено меморіальну дошку з його ім'ям.
Симиренки цілком реабілітовані в очах свого народу і мають цілковите право йменуватися героями. І як би не бажав за життя Василь Симиренко залишатися щедрим на доброчинність анонімом, проте його добрі справи поступово набувають гласності, отримуючи пам'ятну подяку від нащадків. Вельми промовисто, що 1988 року Ліга українських меценатів заснувала грошову премію імені Василя Симиренка, яку присуджують до Дня Незалежності України діячам літератури і мистецтва за внесок до духовного розвитку нашої Батьківщини.
Родина Чикаленків На початку ХХ століття Україна була помежована, поділена кордонами на підавстрійську і підросійську. До того ж обтяжена митом на перевезення, зокрема літератури. Електронних засобів зв'язку тоді не існувало або вони тільки зароджувались в умах учених. Тому роль зв'язкових між Галичиною і Наддніпрянщиною перебрали мудрі люди, які перевозили не тільки у валізах, а й у головах усю необхідну інформацію. Таким зв'язковим в Україні став Євген Чикаленко, який підтримував ідейну роботу у згаданих регіонах, надсилав матеріальну допомогу туди, де вона була потрібна, залагоджував конфлікти, що, як правило, поширені межи інтелігенцією. Євген Чикаленко був степовим козаком, ставним, вродливим, густочубим, високочолим, і лагіднооким. Людиною розважливою, діловою. І хоча, переймаючись багато долею своєї нації, часом вагався і сумнівався в ній, але ніколи не зраджував. Народився Євген Харлампійович Чикаленко 9 грудня 1861 року в селі Перешорах на Херсонщині, хоча рід його походив з Полтавщини, де слово “чикала” означало рибальське знаряддя. Чикаленків дід Іван наприкінці XVIII століття мешкав у запорозькому зимівнику на річці Саксагані і займався хліборобством. Восени 1870 року Євгена відвезли до Одеси і відділи до пансіону Англійця Рандаля. Там Чикаленко перебував три роки, аж поки пансіон не було продано українцю Соколовському. 1875 року дядько Петро (на той час батько Євгена вже помер) відвіз небожа навчатися до єлисаветградського реального училища. На останньому курсі училища, у рік вбивства царя Олександра ІІ, Чикаленко стає свідком єврейського погрому з боку великодержавних шовіністів у місті Ананьєві. Обурений юнак пише свою першу публіцистичну статтю, яку публікує в петербурзькій газеті “Страна”. З часом Євгенові життєві шляхт урізноманітнилися, а разом з тим розширились і його світоглядні обрії. Опинившись у Києві, знайомиться з професором історії Володимиром Антоновичем, композитором Миколою Лисенком, бібліографом Михайлом Комаровим, статистиком Олександром Русовим, студентом, а згодом ректором Харківського університету Дмитром Багалієм. Разом з ними бере участь у роботі “Словарної комісії”, діяльність якої з часом дістане вигляду відомого “Саловара української мови” за редакцією Бориса Гречка. Пробує Чикаленко силу в перекладі: з німецької перекладає оповідання Брема про звірів і птахів. Намагається вступити до університету, але через суто формальні зачіпки це йому не вдається. Свою мрію Євген Чикаленко втілює у Харкові, де його зараховують вільним слухачем природничого факультету. 1884 року він бере участь у діяльності української радикальної громади під проводом народника Володимира Мальованого. Але скінчити університетського курсу навчання не вдається, бо Євген Чикаленко потрапив до жандармерії і за політичні переконання був позбавлений права проживати в Харкові, Києві, Москві та Петербурзі. Місцем п'ятирічного заслання Чикаленка стали рідні Перешори. 1894 року Євген Чикаленко стає членом місцевої української Громади в Одесі. Тут він приятелює з Михайлом Комаровим і своїм коштом видає його російсько-український словник, так званий словник Куманця і Спілки. Чикаленко зазнає горя в особистому житті. “Весною 1895 року, - писав у “Спогадах” Євген Харлампійович, - поховавши у Перешорах восьмирічну дочку свою, я рішив поставити не на могилі, як звичайно ставиться, а вшанувати її пам'ять чимось корисним для громадянства. Я постановив усю її частину, яка б їй припала як посаг, вжити на громадські цілі. Вважаючи найпотрібнішою книжкою тоді зв'язно написану історію України, хоча б і на російській мові, я вніс в редакцію “Киевской страницы” тисячу карбованців на премію за найкраще написану історію України в одному томі, призначену для середнього читача, приблизно з освітою народнього учителя, бо тоді не було у нас такої історії, як історія країни Аркаса чи Грушевського, які змогли з'явитися на світ тільки після революції 1905 року”. Тим часом Чикаленко і сам пише “Розмову про сільське господарство”, де викладає свій досвід. Праця вмістилася в п'яти книгах: “Про засуху (Чорний пар та плодозмін)”, “Сіяні трави, кукурудза та буряки”, “Виноград”, “Сад”, “Коні, скотина, вівці та свині” і вийшла у світ 1897 року в Одесі після тривалого змагання з цензурою, завданням якої було не пускати українські книжки. Згодом автор повтори наклад у Санки-Петербурзі, і загальна кількість примірників книжок досягла п'ятисот тисяч! Небачений доти попит і великий успіх твору як серед селян, так і поміщиків. Особливо актуальною була книжка про посуху і чорний пар як засіб боротьби з нею в південних районах України. Урядовець особливих доручень при Міністерстві хліборобства В.А.Бертенсон відзначив: “Завдяки дворічним спостереженням та дослідам над питанням про раціональне оброблення землі в посушливій місцевості, Є.Х.Чикаленко прийшов до переконання, що озимину треба сіяти по чорному або ранньому зеленому парові, а ярину по кукурудзяному або взагалі по пів-парові. Заслуга Є.Х.Чикаленка полягаю не тільки в тому, що він прикладає поліпшені методи оброблення землі, не тільки в тім, що він знайомить і в друку, і на прикладі із значенням чорного пару і т.п. і т.д. - він зробив більше: він увів ці методи в сільськогосподарську культуру місцевих селян”. Як меценат Чикаленко засновує фонд допомоги українським письменникам імені відомого тоді прозаїка і публіциста Данила Мордовія, оплачує гонорари літераторам, яких друкує “Киевская страна”. Михайло Грушевський оголошує збір грошей для будови студентського Академічного Дому у Львові, і Чикаленко офірує на це 25 тисяч рублів. Значно пізніше, а саме 1930 року, на Академічному Домі з'явиться меморіальна дошка з ім'ям Євгена Чикаленка. Встигає херсонець вести і сільське господарство, і відвідувати столиці, зокрема в Санки-Петербурзі завдяки зусиллям Чикаленка виникає Українська Громада. У рідному селі Євген Чикаленко заснував бібліотеку для селян, куди скуповував українські книжки, зокрема “Кобзар” Тараса ,Шевченка, твори Бориса Грінченка та інші. Незабаром Чикаленко залучився до Загальної Безпартійної Української Організації. 1900 року Євген переїздить на постійне зимове помешкання до Києва, купує неподалік Яготина в селі Кононівні 1100 десятин землі. Від 1902 року завідує українською книгарнею редакції часопису “Киевская старина”, а від 1905-го стає юридичним власником книгарні - аж по 1917-й. За участю Євгена Харлампійовича було засновано Українську Демократичну партію. До її програми увійшли такі основні тези: знесення політичного абсолютизму, свобода особи, слова, віри, введення української мови в школах, судах, адміністрації і всіх громадських інструкціях, автономія української території, восьмигодинний робочий день, пенсія всім робітникам, що дожили до 60 років, вирішення земельного питання. У то же час Чикаленко асигнує тисячу карбованців на видання за кордоном Українською Революційною партією української газети “Селянин”. Та основна заслуга Євгена Харлампійовича полягає у підтримці передових українських газет, які дозволено було видавати по 1905 році, - “Громадської думки” і “Ради”. Остання виходила у світ щодня майже дев'ять років. До яких тільки заходів не вдавався Чикаленко, аби газета потрапила до читача, - вкладав у неї свої кошти, зароблені вирощуванням зерна, брав у банках кредити, а потім сушив голову, як їх повернути... Продав навіть 200 десятин землі, аби існувала українська газета. Крім того, меценат опікувався хворим Іваном Франком, збираючи для нього кошти і надаючи власні. Дбав і про стан Шевченкової могили на Черненій Горі, був одним з керівників громадянського “Київського комітету по збудуванню пам'ятника Т.Г.Шевченка”. Плекав ідею про заснування Українського банку - “щоб наші кооперативи не лізли в московські лабети” - і вживав для цього певних заходів. Допомагав осиротілій родині Михайла Коцюбинського. Під час Всеросійської виставки в Києві 1913 року Євген Чикаленко організовує виставу книжок усіх українських видавництв, сплативши за місце на шість місяців кругленьку суму. 5 вересня 1908 року у помешканні Євгена Чикаленка відбувся останній з'їзд Української Демократично-Республіканської партії. На ньому за пропозицією Олександра Лотоцького організацію перейменували на Товариство українських поступовців, котре існувало майже дев'ять років до утворення Української Центральної Ради. Не залишав Євген Харлампійович і просвітницького доброчинства. Він подарував Пирятинській міській бібліотеці примірники всіх українських книжок, які були в книгарні “Киевской старины” - досить цінний дарунок. Початок ХХ століття увійшов до історії як період селянських і робітничих заворушень. Так, 1902 року селяни Полтавщини палили маєтки поміщиків і чинили опір озброєному війську, а по 1905-му - і поготів. Село Кононівка, де мав маєток і землю Чикаленко, знаходилося на межі Київщини і Полтавщини, але селяни не чіпали власності “дивного пана”, бо, як згадував Чикаленко, “революціонери-палії не займали, адже я був для всіх незвичайним паном: не хазяйнував, всю землю здавав селянам по недорогій ціні, з усіма обходився по-людськи, за що мене і сусіди пани, і поліція вважали за революціонера і дивилися скоса”. Під час Першої світової війни посилилася нагінка царату на український рух: його провідника Михайла Грушевського заарештовано і заслано до Симбірська, газету “Рада” заборонено. Євген Чикаленко також зазнає переслідувань і, аби уникнути арешту, перебуває на нелегальному становищі у Фінляндії, Петрограді, Москві. 1817 року Чикаленко повертається до Києва. У січні 1919 року Чикаленко виїздить до Галичини, мешкає в Станіславі, Славську (де працює над своїм “Спогадами, 1861 - 1907”), Жаб'єму. Тут він був заарештований польською окупаційною владою, два дні відсидів у в'язниці, після чого його висилають до Мостиськ. Потім він переїздить до Перемишля, а згодом до - Варшави, де зустрічається із сином Петлюрою. За допомогою голови Директорії і колишнього секретаря газети “Рада” Євген Харлампійович виїздить до Чехії, потім - Австралії, де оселяється у місті Бадені під Віднем. До речі, тут у цей час живе з родиною і працює Михайло Грушевський. З Києва Чикаленко отримує звістку, що все його майно в київському будинку і Кононовці розграбовано і знищено. Зникла унікальна Чикаленкова збірка часописів за тридцять років з історії відродження української нації, зникли листи від видатних українських діячів, бібліотека, де було багато книжок з дарчими написами авторів.
