У червні 1903 р. УСП ввійшла до складу РУП. Проте об'єднання РУП і УСП було недовгим. У грудні цього ж року Б. Ярошевський розірвав стосунки з РУП. У січні 1904 р. в часописі РУП «Праця» було опубліковано заяву центрального комітету РУП про те, що УСП знову буде виступати самостійно. Певне, що розрив РУП і УСП зумовлювався насамперед тим, що між керівниками обох партій після об'єднання розпочалося суперництво за партійне керівництво. З одного боку, Б. Ярошевський претендував на роль головного теоретика в об'єднаній партії, чого, зрозуміло, не могли допустити лідери РУП. З іншого боку, наприкінці 1903 р. РУП, зокрема її закордонні центри, уже не розділяли самостійницької ідеї УСП, через що і звинувачували останню в шовіністичній агітації. Хоча, ідучи на об'єднання, представники обох партій, очевидно, розуміли певну слабкість своїх організацій і прагнули спільними зусиллями зайняти більш поважне місце в українському русі. УСП була слабшою від РУП як на інтелігентські сили, так і на зв'язки з народними масами. Найближчими співробітниками Б. Ярошевського серед емігрантів у Львові були, за згадкою Л. Ганкевича, Л. Седлецький, Володислав Міхновський, М. Меленевський та ін.
У 1905 р. УСП припинила своє існування, її члени у своїй переважній більшості перейшли до лав ППС. Разом з тим партія залишила помітний слід в суспільно-політичному русі, насамперед тим, що програма УСП наголошувала на існуванні національного і соціального гніту і вимагала утворення Української республіки, яка мала бути незалежною.
Отже, соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.
У 1904 р. від РУП відкололася «Спілка», у 1905 р. утворилася УСДРП. На короткий час РУП об'єдналася з УСП, що діяла у Львові.
2. Національно-революційна течія
На правому фланзі українського національно-визвольного руху знаходилась створена у 1902 р. з ініціативи М. Міхновського українська народна партія (УНП).
«Самостійники» (О. Коваленко і Я. Мацієвич) не погоджувались з соціалістичною спрямованістю РУП. УНП виникла шляхом злиття політичних гуртків, які поділяли ідеї «самостійників» і здебільшого до РУП не належали./20,96/ Ідеологом партії був М.Міхновський. УНП не була партією в класичному розумінні цього слова. Вона по суті не розгорнула практичної діяльності, не змогла створити керівних органів та місцевих осередків. Факт розколу в РУП не підтверджується достовірними архівними даними. Програмні орієнтири УНП спочатку визначала робота М.Міхновського «Самостійна Україна». У 1906 році з'явилась «Програма УНП», у якій було конкретизовано ідею всеукраїнської революції, суб'єктами якої повинні стати українські робітники й хлібороби. Було висловлено мінімальні вимоги щодо термінового поліпшення економічного стану експлуатованих верств українського суспільства у Російській імперії, запровадження місцевої автономії в адміністративному житті, судовій, релігійній, просвітницькій справах. Головною метою УНП визначила - створення самостійної Української держави, що забезпечить соціальні перетворення у соціалістичному напрямі. У програмі УНП записано «…немає місця нації пануючій і нації підвладній, а українська нація в ряду з усякого другого користується однаково рівним правом. Через се ми маємо бути цілковитими прихильниками федеративного ладу в тих державах, з якими з'єднана українська земля. Таким чином ми мусимо відстоювати політичну свободу всіх націй в Росії, яко засоб до української нації в сім'ю націй культурних»/19,325/
М.Міхновський відкидав можливість співробітництва УНП з загальноросійськими ліберальними та соціалістичними партіями. Він вважав, що справа визволення України може бути тільки справою українського народу. Як ми бачимо, ідеї М.Міхновського не спрямовувалися проти інших народів. Всі ідеї визволення були направлені проти російських, або зрусифікованих урядовців, які експлуатують український народ, прагнуть зруфікувати його, позбавити національних коренів.
УНП становила невелику, переважно інтелігентську за своїм складом політичну партію, серед членів якої переважали військові та юристи. Як і інші українські політичні організації, УНП намагалася знайти прихильників серед робітників і селян. Її діяльність поділяється на два періоди. Перший охоплює 1902 - -1904 рр. і характеризується плідною теоретичною роботою, спрямованою на обґрунтування ідеї самостійництва. Другий етап включає 1904-1907 рр. - час, коли партія прагнула дійти до народних мас;, української національної інтелігенції, долала не лише опір бюрократії і великодержавних кіл російської громадськості в Україні, а і непорозуміння і неприховану неприязнь з боку українських соціалістів та лібералів.
Свою практичну діяльність УНП, як і інші українські політичні і партії, розпочала з організації видання. У Львові вона видала свій часопис «Самостійна Україна». Щоправда, вийшов лише один його номер, в якому було надруковано Конституцію України за проектом М. Міхновського. З перших днів існування партія обстоювала ідеї з самостійності України, обґрунтовану М. Міхновським ще у 1900 р. За 1902-1904 рр. партія видала відозви і прокламації, пропагандистські брошури «Програма Української народної партії», «Свято робітників з 1 Травня», «Робітницька справа в програмі Української народної партії» та ін. У них партія розробляла програмні вимоги, критикувала соціалістичне москвофільство української інтелігенції та перевертнів-малоросів, старе покоління українофілів, проповідувала радикальні націоналістичні ідеї/21,193/
М. Міхновський затаврував хворобу національної неповноцінності, роздвоєності українського освіченого суспільства, що кидає революційну частину молоді в обійми «общеросійських» політичних організацій. «…Поки ще не пізно, - підкреслювалось у програмній заяві УНП, - поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю… Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці. повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави»./19,330-331/
Логічним завершенням оформлення нової політичної ідеології самостійництва, яку М. Міхновський виклав у своїх брошурах, опублікованих нелегально, стали написані ним у 1903 р. «Десять заповідей УНП». Вони були своєрідним маніфестом самостійників і були широко відомі як в Україні, так і за її кордоном. У документі були сформульовані основні ідеї і принципи УНП
«Десять заповідей» зазнали найжорстокішої критики з боку політичних противників партії. Справді, деякі положення цього документа відображали явне викривлення світосприйняття і їх можна характеризувати як націонал-шовінізм. Такого погляду дотримувалася значна частина сучасників. С. Петлюра писав: «Вже від початку свого заснування УНП виявила себе в своїх програмових партійних виданнях як партія націоналістична з усіма негативними шовіністичними рисами національної обмеженості і вузькості». Він застерігав українську громадськість від шкідливого впливу УНП, практична діяльність якої створювала грунт для зростання серед українського населення таких явищ, як антисемітизм, русофобія і навіть людожерство до інших національних елементів в Україні. Звинувачував УНП в агресивному націоналізмі і М. Чацький (Порш). З осторогою сприймала націоналізм партії і поміркована частина українців. Показовим щодо цього є ставлення до УНП і її національних домагань С. Єфремова. Народна партія, писав він, рішуче стала на грунт крайнього відвертого шовінізму і, прикриваючись жупаном захисту інтересів трудящих, проповідує неприборкане людиноненависництво. У зв'язку з цим УНП мала досить обмежені можливості для співпраці з національно-ліберальними і іншими українськими політичними організаціями.
Дійсно, на перший погляд «Заповіді» здаються такими, якими намагаються їх подати опоненти партії. Однак потрібно врахувати ті конкретно-історичні умови, в яких з'явився цей документ. Адже то був час тривалої та досить невдячної боротьби свідомих українських сил із загальною денаціоналізацією. Націоналізм М. Міхновського - це в основному оборонний, захисний націоналізм. Це антитеза, протидія великодержавному шовінізму панівної нації.
Самі члени УНП, пояснюючи свою провідну тезу «Україна для українців», обґрунтовували її не чим іншим, як тільки правом української національної спільності вільно господарювати на своїй землі.
Після критичних оцінок «Заповідей», не маючи достатньої підтримки, М. Міхновський вносить до наступних своїх програмових розробок деякі соціалістичні елементи, щоб інтегруватися в політичне життя України. Опублікована у 1906 р. програма УНП узагальнювала погляди партії на соціально-економічний устрій самостійної України. Зміст програми свідчить, що М. Міхновського і його однодумців не обминуло захоплення соціалістичними ідеями. Адже УНП декларувала, що вона визнає соціалістичний ідеал як єдиний, який може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск безправ'я, існуючий лад, побудований на насильстві, примусі, нерівності та пануванні. Отже, ідеалом УНП був національний соціалізм. Соціалістичний лад проголошувався як єдина альтернатива для українських трудящих мас.
Українська народна партія до 1905 р. діяла конспіративно. Перша російська революція відкрила деякі можливості для легальної політичної діяльності. Партія видавала, хоча і невелику кількість, брошури, листівки, які підвищували свідомість мас, надавали українській справі політичного характеру. Поширюючи свої ідеї, насамперед серед інтелігенції, УНП намагалася зблизитися з українським міським і сільським пролетаріатом. З цією метою вона здійснювала, щоправда, досить обмежену, пропагандистську діяльність серед робітників, дрібних та частково середніх підприємців, які були ще тісно і пов'язані з українським селом і не зазнали на собі впливу русиф: кації. Найбільш помітний робітничий осередок УНП був у Харкові. УНП не змогла налагодити тісні зв'язки і співробітництво з іншими українськими партіями, які сторонилися її відвертого націоналізму. Проте в червні 1905 р. УНП разом з представниками УДП і УРП брала участь у міжпартійній нараді (в Полтаві), де обговорювалося питання координації політичних сил і було прийнято заяву про вимогу національно-територіальної автономії України.
УНП не стала масовою загальноукраїнською організацією. У 1903 році була створена бойова організація партії - «Оборона України»/21,193/
Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією - час для таких ідей не настав.
3. Ліберльно-демократичний напрямок в українському русі
Одночасно з виділенням в українському національному русі соціалістичної та націонал-революційної течій, в Україні існували національні партії ліберального напрямку. Вони були тісно пов'язані з російськими лібералами.
Загальне громадське піднесення напередодні революції 1905 р. викликало утворення політичних партій серед українських лібералів. У 1904 році з Загальної української організації, яка була створена Олександром Кониським у 1897 році, виділяється Українська демократична партія./8,131/ Основну масу членів Загальної української організації становили державні та земські установці не молоді за віком. Гарячі дискусії точилися відносно назви партії. Пропонувалося декілька варіантів «національно-демократична», «українська національна», «демократична «і «радикальна» В кінці березня 1905 року було ухвалено назву і політичну програму УДП.
Українська демократична партія вимагала федерації народів і автономії України.» Маючи на увазі шкоду від централізаційної сістеми, ми визнаємо, що державний лад у Росії повинен бути збудований на прінціпах найширшої національної і місцевої автономії. А через те опріч загальнодержавного парляменту ми вимагаємо для території. Заселеної українським народом, автономії, заснованої на особливім оргінічнім статуті, виробленнім будущим українським соймом і запорученим основним загальнодержавним законами» /19, 345/. Здобуття Україною національно-територіальної автономії пов'язували з російським визвольним процесом, тобто повалення самодержавства і проголошення демократичних свобод, встановлення парламентського ладу мало привести до автономного статусу.
Українська демократична партія визнавала рівність всіх народів, які мешкають на території України. Програма Української демократичної партії вказувала, що поруч «із самодержавієм гнітить Росію централізація, яка найбільше тяжить на народах так званих «недержавних» Під впливом централізійного ладу загальна політика не числить ся з індивідуальностями окремих народів; вона примушує їх до такого порядку життя, який не відповідає ані їх національним, ані суспільно-економічним основам»/19, 342/
У програмі УДП зазначалося, що законодавство Російської імперії забезпечує нерівноправність окремих народів: «Закони, що видаються ся для всієї держави, дуже часто суперечать потребам і індивідуальностям окремих народів, не числять ся так з історичними традиціями, як і з сучасним складом їх життя, не відповідають їх економічним і соціяльним потребам»/19,342/.
З програмою не погодилися старші члени українських громад, які вважали деякі пункти досить радикальними. Саме про це попереджали члени Ради Загальної Української Організації Науменко і Брентшам./22, 323/.Програма УДП не задовольняла багатьох її членів.
УДП проіснувала приблизно один рік, залишаючись весь час достатньо міцним політичним об'єднанням. Проте їй вдалося на хвилі загального суспільно-політичного піднесення в ході революції провести певну роботу, спрямовану на пропаганду і відстоювання своїх програмних вимог. Її представники активно боролися за скасування обмежень на українське друковане слово. Вони брали участь у земських зборах, виступали перед робітниками і селянами, роз'яснюючи свої вимоги в соціально-економічній, політичній і національній сферах. УДП випускала брошури і звернення, не залишала поза увагою загальноросійські політичні заходи - з'їзди лікарів, журналістів, вчителів тощо. Проте короткочасне існування не дало змоги партії продовжити роботу.
Майже одночасно з появою Української демократичної партії утворилася радикальна течія, яка була незадоволена програмою, прийнятою на з'їзді, вважаючи її мало революційною. Восени 1905 року ця група вийшла з Української Демократичної партії і створила Українську Радикальну партію (УРП). Основним її гаслами були - автономія України та земельна реформа. Членами партії були С.Єфремов, Б. Грінченко, Ф. Матушевський, Д. Дорошенко та інші./ 23, 420/ Функції Центрального комітету партії виконувала її Київська громада. Українська радикальна партія мала місцеві організації в Катеринославі і інших містах України. Соціальну базу Української радикальної партії складала освічена частина українських середніх верств. В своїй платформі Української Радикальної партії вони зазначають:» Партія певна, що здійснити всі соціяльні ідеали можна буде тільки при повній політичній самостійності українського народу і необмеженому праві його рішати самому у всіх справах, які його торкаються….кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право рівне з правом кожної иншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.»/8,134/
Першочерговою метою партія вважала встановлення в Росії конституційного ладу, який би забезпечував як права особистості, так і права народностей, націй. У програмі підкреслювалася необхідність боротьби проти самодержавства «…Зважаючи на обставини, в яких знаходимося, які зараз маємо. Мусимо згодитися, що поставлена вже на чергу мета - перетворити Росію на державу конституційну, - мусить бути на сей час і нашою метою; тільки що маємо свій погляд на те, якою мусить бути ця нова зреформована Росія, погляд, який випливає з нашого середовища як нації недержавної і пригніченої.» /18,83/ Таким чином ми можемо зазначити, що Українська радикальна партія пов'язувала свої вимоги з федерацією вільних народів. Вирішення національної проблеми вони вбачали у наданні кожній національності права на автономне самоуправління з крайовою Радою, яка повинна бути наділена законодавчою і виконавчою владою. «Через те що кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах у межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має рівне право з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць»/18,84/
Устрій і повноваження Центру, за програмою Української радикальної партії, були сформульовані коротко. Федеративний парламент мусив формуватися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Федеральний парламент мав виконувати чотири функції: «зносини між іншими державами; фінанси для загальнодержавних справ; позадержавна торгівля і мито; загальнодержавна армія та справа війни і миру»/18,84/ Справами на території України має відати українська виборна Народна Рада, обрана на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування, особам, яким виповнився 21 рік. Термін роботи Ради був визначений трьома роками. Громадяни України мали самостійно визначати свою долю:» Народня Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні касувати загальнодержавний парламент. Краєва конституція мусить дати право широкого самоврядування громадам сільським і городським і тим округам, у які громади могли б об'єднатися. Кожна така округа має свій окружний сейм, з правом самоврядування в межах округи. Краєва Народня рада, окружні сейми й громади приручать виконувати свої постанови вибраним людям, відповідальним перед тими зборами, які їх вибрали. Ця виборна влада і взагалі всі урядовці мусять бути краєві люде; вони одвічальні також перед судом, до якого може їх позвати кожен, минаючи їх зверхність»/19,346/
Українська радикальна партія в 1905 р. розгорнула порівняно енергійну публіцистичну діяльність, видаючи велику кількість політичної літератури. Основну свою діяльність партія зосередила на видання політичних брошур, що виходили у Львові й Петербурзі, які б підняли національну свідомість українців. Українська радикальна партія намагалась знайти підтримку як серед пролетаріату, селянства, демократичної інтелігенції. Представники партії брали участь у роботі з'їздів лікарів, журналістів, учителів, українських клубів, «Просвіт». УРП пішла на певне співробітництво з іншими партіями. Так, у червні 1905 р. українські радикали взяли участь у зібраннях різних політичних сил, зокрема УНП і УДП.
Однак партія не мала очікуваного впливу на маси українського населення і залишалася переважно інтелігентською організацією.
Самостійне існування Української Радикальної Партії тривало всього кілька місяців. Наприкінці 1905 року Української демократичної партії і Української радикальної партії об'єдналися в нову Українську Демократично - Радикальну Партію (УДРП). Ці партії висували гасла автономії, національної школи, використання української мови в державних установах. Провідними діячами партії були Євген Чикаленко, Федір Матушевський, Лев Жебуньов, Ілля Шраг, Сергій Єфремов. Проте навіть після об'єднання «демократична «і «радикальна» частини діяли автономно. Програма нової Української Демократично-Радикальної партії, щодо майбутньої організації нової держави, повністю співпадала з платформою Української Радикальної партії.
«Українська Демократично-Радикальна Партія, - зазначається в програмі, - обстаючи в справах політичних за глибоко-демократичну державну конституцію, в той же час розуміє се так, що реформована держава мусить бути федерацією рівноправних автономних національно-територіальних одиниць. Такої автономії вимагає Партія і для свого Українського Народу на всій тій території, яку він фактично тепер заселює суцільною масою»/19,333-334/.
УРДП проголошувала, що не дивлячись на те, що вона сформувалась і діє на території російської України, вона не відділяє себе від українського народу, який живе поза межами Росії. Партія визнавала право на самовизначення кожної нації. «Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою крайовою репрезентаційною радою.»/18,89/ Федеративний парламент повинен був об'єднувати не тільки ці автономні одиниці, але й забезпечувати контроль за виконанням наданих прав громадянам і нації на території всієї держави. Парламент повинен був складатися з послів, обраних на основі вселюдного, рівного виборчого права з таємним голосуванням, національні меншини мали право брати участь у виборах і бути політично захищеними.
Програма УДРП включала ті вимоги, які були висунуті ще в програмах УДП і УРП. Не дивлячись на схожість цих програм, програма УДРП була кроком назад. «Українська народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може не відміняти, ні касувати загальнодержавний парлямент, але ся конституція не може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам»/ 19, 335/
Структура УДРП уявляла собою синтез традиційних форм українського і нових партійно-політичних. Первісні партійні організації - громади - очолювались губернськими і повітовими комітетами. Губернські комітети були в Києві, Одесі, Полтаві, Петербурзі, повітові - в Чернігові, Харкові, Катеринославі, на Волині, Поділлі, Кубані. Керівним органом УДРП - Рада - у 1906 році входили Б.Д. Грінченко, С.А. Єфремов, Ф.П. Матушевський, М.П. Левицький, Є.Х. Чикаленко. Районами найбільш інтенсивної діяльності партії були Київська, Полтавська і Чернігівська губернії. Потенційною соціальною основою партії були інтелігенція, заможне селянство, представники деяких інших соціальних прошарків, разом з тим за своїм складом УДРП була, як писав С. Єфремов, «найдужча і найсолідніша з усіх українських сучасних партій».
Фінансову підтримку партії надавали великий цукровиробник В.Ф. Симиренко, поміщики Чикаленко і В.Н. Леонтович.
Однією з своїх першочергових завдань радикал-демократи розглядали розвиток української культури, просвітництво народу. Основними друкованими органами були: газети «Громадська думка», «Рада», «Рідна справа (Вісті з Думи)», щотижневик «Рідний край», журнали «Нова громада», «Український вісник». Радикал-демократи приймали участь в роботі «Просвіт», підтримували рух молоді за заснування кафедр українознавства у Київському, Харківському та Новоросійському університетах. /24, 634-635/
УДРП своєрідно поєднувала ліберальні елементи та ідеї гуманістично-демократичного соціалізму, цінності лібералізму та соціальної справедливості. Вона прагнула стати загальнонаціональною організацією, виражати інтереси всього українського народу. Проте на практиці цю роль радикал-демократи здійснити не змогли.
У 1905-1907 рр. відбулося шість з'їздів УДРП, на яких було оформлено створення партії, визначена тактика взаємовідносин з іншими політичними силами, ставлення до виборів в Думи. Взагалі, УДРП була партією парламентського типу, яка значно пожвавлювала роботу в період виборів і в найбільш гострі моменти діяльності Думи. Завдяки ініціативі діячів УДРП в І Думі була організована українська думська фракція, в основу політичної діяльності якої було покладено програмні вимоги радикал-демократів.
Арешти на початку 1906 р. призвели до організаційно-політичного ослаблення УДРП. Внаслідок подальших політичних репресій і знищення кадрів партійне життя поступово завмирало, частина партії стала на шлях культурницької діяльності. Партія існувала до 1907 року, коли посилюється натиск царизму вона припиняє своє існування.
Українські ліберали у вересні 1908 р. створили Товариство українських поступовців (ТУП) з метою об'єднання українських політичних сил у блок на між партійній основі.
Висновки
Отже, на початку ХХ ст. український національний рух активізувався і політизувався. Поряд з загальноросійськими виникають українські політичні партії різних напрямків: соціалістичного - РУП, УСП, Українська соціал-демократична «Спілка», УСДРП; національно - революційного - УНП; ліберально-демократичного - УДП та УРП, які об'єдналися в УРДП.
В програмах українських політичних партій було багато спільного, однак були й відмінності. На відміну від загальноросійських, в Україні не було ні крайніх лівих, як більшовики, ні крайніх правих, які носили монархічний характер.
Національно-революційна течія в українському русі початку ХХ ст. представлена Українською народною партією, на чолі якої стояв М.Міхновський. Ця партія послідовно відстоювала ідею самостійності України. Проте вона не стала масовою загальноукраїнською організацією - час для таких ідей не настав. Соціалістична течія в українському русі була представлена в першу чергу Революційною українською партією, яка утворилася у 1900 р.
Список літератури
1. Галерецький Ю.М. До вивчення національно-визвольного руху // Український історичний журнал (далі УІЖ) - 1990.- №12.-С. 60-73.
2. Курас І.Ф. Торжество пролетарського интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине.-К., 1978. - 316 с.
3. Курас І.Ф., Турченко Ф.Г., Геращенко Т.С., М.І. Міхновський: постать на тлі епохи // УІЖ. -1992. - №9-11.
4. Панчук М.І. Партії українського національного комунізму // Наукові праці з питань політичної історії. - 1992. - №172.-С. 85-105.
5. Шморгун П.М. Політичні партії України на початку ХХ ст.: соціальний склад, чисельність, типологія // Наукові праці з питань політичної історії. - 1992. - №172.-С. 85-105.
6. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. - К., 1993 -288 с.
7. Павко А.І. Політичні партії, організації в Україні: наприкінці ХІХ - початок ХХ століття.-К., 1999.
8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т.- Т.6.- К., 2001.
9. Політична історія України ХХ ст.: у 6 т.- Т.1. -К., 2002-2003.
10. Міхновський М. Самостійна Україна.-К., 2003.
11. Головченко В.І. Від «Самостійної України» до союзу визволення України. - Харків, 1996.
12. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. -К., 2000.
13. Рибалка І.К. Історія України.- Част. 2.-Х., 1997. - 180 с.
14. Вєтров Р.І., Донченко С.П. Політичні партії України в першій чверті ХХ століття (1900-1925 рр.) - Дніпропетровськ-Дніпродержинськ, 2001.
15. Колесник В.Ф., Рафальський О.О., Тимошенко О.П. Шляхом національного відродження.-К., 1998.
16. Левенець Ю.А. Ліворадикальні партії в Україні напередодні жовтневого перевороту // Український історичний журнал. - 1992.- №3.-С. 27.
17. Гермайзе Й. Нариси з історії революційного руху на Україні.-К., 1926
18. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст.: програмові і довідкові матеріали.-К., 1993.
19. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. У 2 ч. - Ч. 1.-К., 1997.
20. Тимошик М.С. Українське питання.-К., 1997.
21. Політична історія України / За ред. Танцюри В.І.-К., 2002
22. Верига В. Нариси з історії України (кінець ХУШ-початок ХХ ст.) - Львів, 1996.
23. Н. Полонська-Василенко Історія України в 2-х т.-Т.2.-К., 1995.
24. Политические партии Розсипи. Єнциклопедия.-М., 1996.
25. РеєнтО.П. Україна в імперську добу (ХІХ-початок ХХ ст.) - К., 2003.
26. Новітня історія України (1900-2000) /А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин та ін.-К., 2000.
Страницы: 1, 2
