1Книга пам'яті України, К., Пошукове видавниче агентство „Книга пам'яті України”, 2000,арк.348.
2Там само, арк.348.
3Там само, арк.348.
Захисників радянської землі, навіть полонених, гітлерівці нещадно знищували. На радянських військовополонених уперше випробували газ „Циклон - Б”. Кати спостерігали агонію вмираючих, вивчали, як краще застосовувати смертельний газ. Полонених гнали під дулами автоматів на мінні поля. Радянських полонених першими почали таврувати, ніби робочу худобу. Нелюди почали втілювати в життя ще одну людиноненависницьку ідею - проведення загальної стерилізації. Були випадки, коли німецькі солдати, наслідуючи „традиції” своїх войовничих предків, вбивали молодих червоноармійців, захоплених у полон, і пили їх кров, щоб бути, мовляв, ще сильнішими, непримиреннішими до своїх ворогів. У радянських полонених був лише один „привілей”: їх поза чергою відправляли до газових камер. Полонених використовували також як безплатну робочу силу. Їх змушували виконувати найтяжчі й найбрудніші роботи. В спеціальній „Пам'ятці”, розісланій по всіх воєнних округах, наголошувалося, що умови праці полонених з Радянського Союзу мають бути складнішими, а пайок меншим, ніж у полонених з інших держав, оскільки вони пройшли школу більшовизму, готові й у неволі продовжувати активну боротьбу, тому з ними „треба поводитися з нещадною суворістю”.1
Артьомкіна Тетяна Федорівна, жителька м. Вінниці, і досі свято береже усе, що почула в дитячі роки від батька - Боброва Федора Борисовича, якому судилося також пережити жахи концентраційних таборів вже в перші роки війни.. А послухати було що: тяжка доля випала на долю її батька.
За роки Другої світової війни він був і учасником воєнних дій на Південно-Західному фронті з липня по вересень 1941 року, будучи командиром мінної батареї; на Волховському фронті - з листопада 1941 року по червень 1942-го командиром мінної дивізії, а потім, потрапивши в полон, ще й побував у чотирьох концентраційних таборах.
Найперше доля закинула Федора Борисовича до Аугивитцу-Біркенау, відомого як Асвенциум, а в'язні називали його просто - Аушвиц. Як пізніше напише сам Федор Борисович : „Цей табір відомий тим, що обладнаний був за останнім словом техніки. Там було кілька механізованих печей, де спалювали гефлінгів (в'язнів) та цугангів (тільки-но прибувших). Печі працювали цілодобово, із труб йшов жовтий дим і навкруги розлітався запах горілого м'яса та кісток”.
_______________________________________________________
1Там само, арк.348.
Порядок у таборі був настільки жорстким і суворим, що про це навіть важко згадувати, але то було звично для всіх таборів Німеччини. Направляли туди громадян, які підозрювались у ворожому ставленні до нацистського режиму, тих же, хто був викритий у цьому, так само як і євреїв відправляли в крематорії і знищували негайно.
Направлена до концтабору людина, незалежно від статі, відразу піддавалась обробці - на тілі виколювали арештантський номер, одягали в табірний полосатий спецодяг, проводили санітарну обробку, тобто мили та вистригали. Потім кожен з військовополонених отримував своє місце для сну. В'язні 3-5 разів на день проходили навчання табірним законам, а саме - як поводити себе при зустрічі з табірним керівництвом. На таке навчання відводилось від 2 до 5 днів.
А розпорядок дня для всіх був наступним:
· Підйом о 6-й годині;
· О 7-й виганяли на роботи, які тривали від 8-ї години ранку до 18-ї вечора, із перервою на обід, де в'язні отримували „баланду” та хліб (1 буханку на добу на чотирьох чоловік). Після закінчення нас гнали до табору.
· О 19-й годині отримували вечерю у вигляді 1 літра „баланди” і лягали спати. Бараки зачинялися ззовні на затвори, а вікна - спеціальними ставнями. Гефлінг повинен був роздягнутись повністю, а одежу скласти в стороні, так щоб вінкель (твій табірний номер) був на видному місці.”
Втекти з цього табору було просто нереально, й думати про таке було годі. Але нелюдськими зусиллями Федору Борисовичу таки вдалося це зробити, і з 25 серпня по 15 жовтня він тікав лісами і полями якнайдалі. Адже у німців було таке негласне правило, що кожного, хто встигав втекти далі, ніж на 50 км, вони вже не повертали. Боброву вдалося перемогти цей майже непосильний рубіж, але в середині жовтня 1944 року він знову потрапляє до концентраційного табору Гроз Розен, із якого втече 21 жовтня 1944 року. Наш герой потрапляє до партизанських загонів, що діяли у лісах.
Тоді у нацистських таборах діяла домовленість про те, що в'язнів можна викупати за гроші чи цінні речі. Тому, коли 11 лютого 1945 року Федір Борисович потрапить до третього концтабору Міттельбау, його викупить проста радянська жінка із лісових партизанських загонів Зоя Демидівна - його майбутня дружина.
Але поневіряння громадянина Боброва не закінчаться і на цьому. Його вінкель, вічне клеймо, стане причиною ув'язнення Федора Борисовича і вчетверте у концтаборі Міттельбау Командо-Ельріх. У ті роки наш герой уже відчував, що практично закінчувалися сили для боротьби (він важив всього 29 кг), надій вижити залишалось все менше і менше з кожним днем. Врятувала його і багатьох наших хлопців і чоловіків тоді така очікувана і священна - Перемога!
Окроплений кров'ю і сльозами, знайдемо щоденниковий запис Федора Борисовича: „Сьогодні день визволення фашистських концтаборів, де знемагали і помирали від несказанно важкого життя сотні тисяч в'язнів...”
А далі почнеться нове життя - дружина виходить свого майже смертельно закатованого у нелюдських умовах чоловіка, він одужає, знайде роботу, у них народиться донька. І ніби усе владнається, але нічого і ніколи не забудеться...
Після провалу „бліцкригу” війна для гітлерівської Німеччини набула затяжного характеру. Східний фронт безперервно вимагав поповнення живої сили. До вермахту призивалися все нові контингенти німців. Нестача робочих рук у країні відчувалася все гостріше. Верховоди третього рейху вирішили поповнити їх за рахунок іноземних робітників. З усіх кінців Європи до Німеччини потяглися ешелони з невільниками. Лише з України було вивезено 2 млн. 400 тис. чоловік, переважно молоді, - більше ніж з будь-якої іншої окупованої країни.1 Вони повинні були мати статус військовополонених і утримуватися під суворою охороною.
Вивезення українців на каторгу до Німеччини набуло масового характеру навесні 1942 року. Поліція та солдати вермахту повсюдно влаштовували облави, зганяли юнаків та дівчат на збірні пункти й у закритих вагонах везли на захід. У німецьких містах з'явилися невільницькі ринки, де будь-який ковбасник, чиновник чи бауер міг купити за кілька марок „товар” до вподоби.
Основна маса вивезених невільників потрапляла на заводи й шахти, поряд з якими з'являлися табори за колючим дротом. Щоранку на світанні бруківкою німецьких міст стукотіли дерев'яні колодки (замість взуття) табірних в'язнів. Похмурі, змарнілі обличчя, сумні очі, знеможена хода... Це брели під наглядом конвоїрів раби третього рейху. У них не було імен, лише номери, на грудях кожного _ розпізнавальний знак: бирка з жовтою окантовкою і словом „Ост”. Примушуючи „остарбайтерів” та полонених працювати до повного виснаження, німці вирішували двоєдине завдання: використовували їх в інтересах рейху і водночас убивали важкою працею. То був геноцид, винищення мільйонів безневинних людей.
________________________________________________________
1Смолій В. Історія України: нове бачення.-К.,1996.-арк.112.
Нацисти відводили велику роль концтаборам. Тут в'язні проходили всі кола дантового пекла. Перші подібні місця ув'язнення з'явилися в Німеччині після приходу Гітлера до влади. Їх розміщували на північних схилах гір, де дме холодний вітер, на болотах із задушливими випарами. Тільки в 1940-1942 рр. з'явилося 9 нових концтаборів.1 Яскравим втіленням людожерських планів фюрера й улюбленим дітищем Гіммлера був Освенцим, розташований у центрі Європи, неподалік від Кракова. Фабрика смерті вражала своїм розмахом: 9 газових камер, 50 печей. Їх пропускна здатність на добу - 10-12 тис. чоловік. Товсті стіни крематоріїв поглинали всіх, хто потрапляв у це пекло...
Неподалік працювали великі підприємства німецьких концернів, де від непосильної праці гинули сотні тисяч в'язнів. Освенцимський табір нацисти планували перетворити на велетенське місто рабів - Гіммлерштадт із населенням 3-4 млн. чоловік.2
Концтабори мали численні філії. Маутхаузен, приміром, був комбінатом по знищенню людей: він нараховував 46 допоміжних таборів. Подібними були також Дахау, Бухенвальд, Майданек. Усюди панувала груба, жорстока сила, палична дисципліна, життя в'язня могло обірватися щомиті. На калькуляторах смерті нацистські чиновники точно розраховували, який зиск можна мати від праці в'язня, скільки часу він протягне і як краще використати його останки. Денний заробіток в'язня на підприємстві становив - 6 марок, мінус 0,6 марки на його харчування 0,1 марки на амортизацію одягу. Чистий прибуток складав 5,3 марки. За дев'ять місяців (саме стільки щонайбільше в'язень був здатен працювати) -1431 марка. До того ж після смерті в'язня нічого не пропадало дарма - все йшло в діло. Одяг мертвих і сабо (дерев'яне взуття) переходили ще живим, подрібнені кістки й попіл ставали добривом, золоті коронки (дві тонни на рік) передавалися до рейхсбанку. А скільки баришів мали німецькі промисловці від жорстокої експлуатації в'язнів! Тільки праця радянських військовополонених дала скарбниці гітлерівської Німеччини більш ніж 500 млн. марок ( у цінах воєнного часу).3
____________________________________________________________________________________________
1История Второй мировой войны, 1939-1945.-М.,1973-1982., Т 8.-арк.69.
2Там само, арк. 72.
3Там само, арк.. 73.
Однак ніякі підрахунки німецьких „майстрів смерті” щодо „раціонального використання” живих і мертвих невільників не могли вплинути на головне - жадобу життя, силу патріотизму й ненависті до ворога з боку в'язнів концтаборів. Ці риси підтримували приречених, зміцнювали їх дух, давали мужність і стійкість. Вони знаходили в собі сили для боротьби за себе, за своїх товаришів, прагнули й тут далеко від фронту, зашкодити ворогові. Спочатку це були виступи одинаків - людей самовідданих, іноді відчайдушних. Вони не могли терпіти знущань фашистів, діяли сміливо й відверто.
Одні йшли з голими руками на озброєного охоронника, другі - лікарі та санітари - ховали серед хворих тих, кому загрожувала смерть від рук катів, треті на клаптях паперу таємно малювали сцени табірних жахів, сподіваючись, що коли-небудь вони стануть обвинувальними актами проти гітлерівських садистів. Для потрібних вчинків потрібна була не лише особиста мужність, але й віра в неминучий кінець фашизму, в те, що твоя поведінка стане прикладом для інших, викличе прагнення продовжити опір. Так і було насправді. Широко практикувалось, наприклад, ухилення від примусової праці. Знемагаючи в неволі, в'язні заражали себе різними хворобами, особливо шкірними, калічили себе, аби не потрапити до робочих команд. За симуляцію й ухиляння від роботи було заарештовано більше 20400 „східних робітників”.1 За небажання працювати гітлерівці жорстоко карали тисячі радянських військовополонених.
В табірному підпіллі зароджувався антифашистський Опір, що всерйоз непокоїло керівників третього рейху. Прикладом самовідданої боротьби був саботаж в'язнів табору „Міттельбау-Дора”. Створення цього страшного місця ув'язнення мало свою передісторію. 1943 року вермахт зазнав ряд поразок на східному фронті. Червона армія нестримно тиснула німецьких загарбників. Перспектива поразки у війні лякала нацистських бонз. Вони все більше зосереджували увагу на розробках Вернера фон Брауна, який займався створенням ракетної техніки. На початку липня в гітлерівській ставці „Вольфшанце” фон Брауна прийняв фюрер.
_______________________________________________________
1История Второй мировой войны, 1939-1945., М.,1973-1982.,Т.8.,арк.75.
Дужі есесівці втягли в зал макет пускової установки, на кіноекрані з'явилися кадри успішних запусків ракет. Штурмбанфюрер СС Вернер фон Браун запевнив Гітлера, що мине кілька місяців і він дасть третьому рейхові зброю, здатну знищити Англію, а в 1948 році його ракети долетять до Нью-Йорка та Детройта. Фюрер був у захваті. Ракетну програму оголосили першочерговою. Планувалося запускати по тисячі ракет на добу. Нацисти вирішили розташувати виробництво „чудо-зброї” в глибоких штольнях у горах неподалік Нордхаузена. Сюди почали прибувати в'язні в наглухо забитих вагонах з написом „Небезпечно, тиф!”. Уночі нещасних виводили з вагонів, і вони безслідно щезали в підземеллі. Незабаром тут було споруджено 44 величезних цехи. Почалося серійне виробництво літаків - снарядів Фау-1 та ракет Фау-2. Вісімсот німецьких підприємств виготовляли для них різноманітні деталі, а складали їх у штольнях, під суворим контролем есесівців та гестапо. В'язні жили в постійній напівтемряві, спали на земляній підлозі. Шансів вижити не мав ніхто. Найсміливіша мрія про втечу здавалася нездійсненою. Однак навіть у цих умовах патріоти різних країн не здавалися, діяли. ...На стартовому майданчику наростає гуркіт. Дрижить земля. Гостроноса ракета за лічені секунди набирає висоту. У носовій частині її - однотонний заряд потужної вибухівки. Кілька хвилин - і в Лондоні прогримить страшний вибух...Але що це? Ракета раптом відхиляється від заданого курсу і впадає в море. Через деякий час запускають іншу, і вона вибухає прямо над стартовим майданчиком. За німецькими даними, тільки з Фау-1 подібна катастрофа сталася 1006 разів! Був випадок, коли під час запуску загинуло 12 солдатів, які обслуговували техніку. Як стало відомо після війни, із 10800 ракет Фау-2 , випущених на Лондон та Антверпен у період із 7 вересня 1944р. до кінця березня 1945 р., більше половини не досягли мети. З 8564 Фау-1, що мали зруйнувати британську столицю, бракованими виявились 6166. Для керівників третього рейху, крах якого вже був очевидний, це стало справжнім лихом. Звичайно, нова зброя, Створювана фон Браном, мала конструктивні та технічні вади, І все ж значна частина „осічок” - прямий доказ саботажу. Тільки після встановлення фактів саботажу гітлерівці стратили 12 тис. в'язнів. Подвиг безіменних патріотів, невільників німецьких штолень заслуговує на гідне вшанування.1
____________________________________________________________________________________________
1Там само, арк..87.
Активною формою опору були втечі невільників з полону. Їх не могли зупинити ні озброєна охорона, ні смертельний ризик бути пійманим. Небезпека чатувала на втікачів на кожному кроці. Адже на перехрестях доріг і залізничних станціях, на мостах постійно стояли пости й засади. Кожного підозрілого іноземця затримували, відправляли до гестапо. Частіше за інших з неволі виривалися колишні фронтовики.
Як свідчать дані самих німців, у 1941-1944 рр. втікачів було до 70 тис. чоловік1. Вони створювали додаткові труднощі для поліції, дестабілізували виробництво.
Режим у гітлерівських таборах дедалі суворішав, ставав жорстокішим. За інструкцією верховного головнокомандування вермахту всіх непокірних ув'язнених, у тому числі й пійманих утікачів, передавали в гестапо.
Втечі з німецької неволі почастішали на третьому році війни. Нерідко вони здійснювалися там, де існувала особлива охорона, панував нещадний режим.
Із місць ув'язнення, розташованих на території Франції, навесні 1944 р. втекло багато полонених, серед яких були й українці. Втікачі створили 30 партизанських загонів. Наші земляки боролися пліч-о-пліч з французькими патріотами. Кожен другий загін очолював українець, майже половина бійців у них теж була з України.2
...Французьке містечко Еннен-Льєтені. На обеліску при вході на цвинтар - імена загиблих героїв Опору. У центрі цвинтаря праворуч від зображення розп'ятого Христа - могила, в якій вічним сном спить радянський офіцер Василь Порик. Василь народився і виріс на Вінниччині, смерть зустрів 24-літнім. загинув, щоб жила Франція .Його бойовим другом був Кордонець Іван Назарович, який народився в 1924 р. в селі Микулинці Літинського району Вінницької області в сільській родині. Згадує Свершок Тетяна Дмитрівна, племінниця Івана Назаровича, жителька м. Вінниці...
________________________________________________________
1История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945.-М.,1960-1965.-Т 4.-арк.189.
2Там само, арк.276.
Багато випробувань випало на долю дядька. В 1941 році гітлерівці запроторили його на каторгу в Німеччину, а звідти відправили у окуповану Францію. Так опинився він у шахтарському селищі Бомон-ан-Артуа. Табір „східних робітників”, виснажлива праця, туга за Батьківщиною. В'язні тут підібралися переважно з трьох сусідніх районів Вінницької області.
Тож і знайшли вони спільну мову, швидко об'єдналися. У жовтні 1942 р. у таборі Бомон було створено підпільну організацію. Настав час дій. В'язні псували інструмент, електрообладнання, повітряні насоси, всіляко саботували розпорядження коменданта. Денний видобуток вугілля на шахті зменшився на 25-30 %. У липні 1943 р. тут виник партизанський загін. Лісів довкола майже не було, зв'язок з місцевими патріотами налагодити як слід не вдалося. Тому обрали таку тактику: вночі непомітно проникати через колючий дріт і здійснювати диверсії на залізниці. Незабаром пустили під укіс ешелон з вугіллям, згодом - ще два. Рух поїздів припинився на тиждень. Партизанські загони діяли і в інших таборах. Для зв'язку створили між табірний комітет на чолі з Василем Пориком. Кількість антигітлерівських акцій зростала. У 1944 р. партизани знищили документацію в таборі Бомон, захопили зброю. Це вже була відкрита боротьба з ворогом. Гітлерівці скаженіли. За голову Василя Порика пообіцяли винагороду - мільйон німецьких марок. Почалися облави й погоні. Тяжко пораненого Порика, нарешті, схопили й кинули в Арраську фортецю. Іван Кордонець разом з товаришами був організатором легендарної, просто фантастичної втечі Порика. Іван Назарович був у складі партизанського загону Івана Федорука, який отримав наказ рухатись в інше місце дислокації для об'єднання в велике партизанське з'єднання. Тетяна Дмитрівна дуже добре пам'ятає розповідь дядька... Але в тому наказі було багато підозрілого. Ліс, куди мав прибути загін, майже весь проглядався. Крім того, була підозра, що про плани партизанів могли знати німці. І ось, під час зупинки в невеличкому селі, розвідники побачили машини з німцями. Партизани швидко підготувались до бою, але раптово на них напали з тилу. Отже, ворог йшов по слідах загону, чекаючи зручного моменту для нападу. Але сильний вогонь партизанів ( в селі загін Федорука об'єднався ще з двома партизанськими загонами, що виконували аналогічне завдання) заставив німців залягти. На світанку гітлерівці пішли в атаку і оточили партизанів. В такій безнадійній ситуації було вирішено виходити з кільця... Їх врятувало велике пшеничне поле, за яким розпочинався ліс. Вибирались поодинці. Іван Назарович, задихаючись від бігу, розсуваючи густі пшеничні колоски, пробирався до лісу. Позаду було чути пістолетні вистріли, короткі автоматні черги, крики товаришів, яких догнали карателі. Поле раптово закінчилось і він побачив вузький канал. Закинувши в очерет автомат( патрони вже закінчились), він кинувся в воду, доплив до моста і забрався під його арку.
