2.4. Зовнішня політика Франції у другії половині XVII ст.
Участь Франції в Тридцятилітній війні носило ще в значній мірі оборонний характер. Франція вступила тоді в антигабсбурзьку коаліцію насамперед через те, що габсбурзькі держави (імперія й Іспанія) грозили оточити її кільцем своїх володінь, як у часи Карла V, і в кінцевому рахунку поставити її в залежне положення.
Навпаки, після Тридцятирічної війни і Вестфальского миру зовнішня політика Франції все більш здобуває агресивні, загарбницькі риси. Людовик XIV сам починає претендувати на ту роль, на котру претендував недавно німецький імператор -- роль «всеєвропейського» монарха. У своїх політичних виступах він підкреслює, що його влада походить від більш древньої і великої держави, чим імперія Оттонів, а саме до імперії Карла Великого. Він виставляє свою кандидатуру на виборах імператора «Священної Римської імперії». На одному монументі він наказав алегорично зобразити Ельбу як східну границю своїх володінь. Абсолютистська Франція прагнула в першу чергу підкорити собі Західну Німеччину. Іншим об'єктом її агресивної політики були Іспанські (Південні) Нідерланди і Голландія. Людовик XIV намагався поставити Англію під свій контроль шляхом фінансової і дипломатичної підтримки Стюартів.
Іспанію з її європейськими і заморськими володіннями французький абсолютизм намагався захопити під приводом прав династії Бурбонов на Іспанську спадщину.
Хоча ці домагання не були зрештою реалізовані, все-таки абсолютистська Франція безперечно грала в другій половині XVII ст. роль гегемона в Західній Європі і натискала на усіх своїх сусідів.
Ще за висновком Піренейського миру 1659 р., що відняв в Іспанії Русильйон, велику частину Артуа й ін., Мазаріні включив у нього спеціальний пункт використаний надалі як привід для нових претензій Франції на іспанські володіння: дочка іспанського короля Філіпа IV Марія Терезія була видана заміж за Людовика XIV. Тим самим у випадку припинення чоловічої лінії іспанських Габсбургов французькі Бурбони одержали б права на іспанський престол принаймні на частину Іспанської спадщини. Щоб парирувати цю погрозу, іспанський уряд домігся зречення Марії Терезії від прав на Іспанську корону, але зате зобов'язувався виплатити Людовіку XIV величезне придане у 500 тис. золотих екю. Дальновидний Мазаріні розумів, що ця сума виявиться непосильною для іспанського бюджету і тим самим Франція зможе, або вимагати територіальні компенсації, або вважати недійсним зречення Марії Терезії від іспанської корони. Так і сталося. Після смерті в 1665 р. Філіпа IV французький уряд зажадав з його спадщини замість несплаченого приданого Південні Нідерланди. Через відмовлення іспанського уряду французький абсолютизм вирішив силою узяти свою частку «спадщини».
У 1667 р. почалася франко-іспанська війна, прозвана «деволюційною» (від слова деволюция з фламандського спадкоємного права). Економічно надзвичайно приваблива здобич - Фландрія і Брабант-іспанскі володіння в Нідерландах представлялися у військовому відношенні зовсім беззахисними: своєї армії вони не мали, а іспанський флот знаходився в такому жалюгідному стані, що не міг доставити в Нідерланди іспанські війська. Але зненацька для уряду Людовика XIV на допомогу Іспанії виступили недавні союзники Франції по антигабсбурзькій боротьбі -- Голландія, Швеція, Англія. Усі вони були встревожені агресивністю Франції. Голландці були обурені високим французьким митним тарифом 1667 р., що підривав їхню торгівлю, і боялися виявитися в безпосередньому сусідстві з войовничою феодально-абсолютистською Францією, якщо вона захопить Південні Нідерланди. Утворенню цієї коаліції допомогло і те, що англійський парламент, незадоволений політикою Карла II Стюарта, примусив його різко змінити курс, перервати війну з Голландією і вступити з нею в союз проти Франції.
Таким чином, виявилося, що Деволюціна війна була дипломатично погано підготовлена урядом Франції, і хоча французькі війська встигли швидко окупувати частину Фландрії, а також Франш-Конте і готові були до маршу в Іспанію і Німеччину, Людовіку XIV довелося спішно припинити війну в наступному ж, 1668 р. По Ахенському миру Франція утримала лише частину Фландрії.
Але французька дипломатія відразу ж почала підготовку нової війни. Перш за все треба було розколоти антифранцузьку коаліцію. На зближення з Голландією -- «нацією крамарів», по вираженню роздратованого Людовика XIV,-- не було ніяких надій: торгові і політичні протиріччя з нею були занадто гострі. Але Англію і Швецію щедрі грошові субсидії вернули до союзу з Францією. У 1672 р. французька армія, керована першоклассними полководцями -- Тюренном і Конде, напала на ПівденніНідерланди і Голландію. Захопивши ряд сильних фортець, французькі війська вторглись у глиб Голландії. Тоді голландське командування зважилося прорвати греблі, вода затопила велику територію, і французькі війська змушені були відступити.
Одночасно Франції прийшлося направити частину військ проти австрійських Габсбургів у Пфальц (у Німеччині), де ці війська учинили страшні спустошення і різанину. Англія в 1674--1675 рр. відокремилася від союзу з Францією, і міжнародна обстановка для останньої стала знову складатися несприятливо. Проте, спираючись на досягнуті перемоги і грізну репутацію французької армії, уряд Людовика XIV у 1678 р. уклав вигідний і почесний Німвегенський мир, по якому Іспанія примушена була уступити Франш-Конте і трохи міст у Південних Нідерландах. Між іншим, це був перший міжнародний договір, написаний не на латинському, як було прийнято в Європі, а на французькій мові. Престиж абсолютистської Франції в Європі був надзвичайно високий, усі тріпотіли перед нею, дрібні німецькі князі принижено підлещувалися перед французьким двором.
Апетити Людовика XIV росли: він претендував уже на Північну Італію, на корону німецького імператора. Користуючись тим, що імператор Леопольд I був відвернений боротьбою з Туреччиною, Людовік XIV безперешкодно господарював у Західній Німеччині. Особливі «палати приєднання» під усілякими юридичними зачіпками проголошували владу французького короля над різними пунктами і територіями Німеччини, у тому числі над Страсбургом, західнонімецькі князі фактично підкорилися французькому протекторату.
Найвищої могутності абсолютистська Франція досягла в 1684 р., коли імператор і іспанський король по Регенсбургскому договорі визнали всі її захоплення. Але незабаром, у 1686 р., виникла Аугсбургская ліга -- оборонний союз багатьох європейських держав (імперії, Іспанії, Голландії, Швеції й ін.) для відсічі подальшим територіальним домаганням Франції. Державний переворот 1688 р. забезпечив приєднання також і Англії до цієї коаліції, оскільки головний організатор Аугсбургської ліги--голландський штатгальтер Вільгельм III Оранський став одночасно й англійським королем.
До цього часу абсолютистська Франція встигла почати нову агресію, вторгнувшись у Пфальц. Члени Аугсбургской ліги відповідно до прийнятого зобов'язання, виступили проти Франції, і почалася велика європейська війна на декількох фронтах на суші і на морі. Незважаючи на безліч ворогів, французи в сухопутній війні на Рейні й у Нідерландах, в Італії й в Іспанії залишалися в загальному переможцями, хоча на морі англійський флот наніс їм кілька важких поразок.
Рисвікський мир 1697 р. відновив з незначними змінами положення, колишнє до війни. Укладаючи Рисвікський мир, Людовік XIV був упевнений, що незабаром винагородить себе великими придбаннями за рахунок Іспанської спадщини. Останній представник іспанської галузі Габсбургів -- Карл II умирав без чоловічого потомства- Крім Бурбонів на цю спадщину могли претендувати ще лише австрійські Габсбурги. У результаті інтриг французької дипломатії Карл II перед смертю (1700 р.) заповідав усі свої володіння французькому претенденту, але все-таки не сину Людовика XIV, а його другому онуку, Філіпові Анжуйському, і з тією умовою, щоб іспанська і французька корони ніколи не з'єднувалися в одних руках. Однак Людовік XIV не мав наміру дотримуватися на ділі цього застереження. Як тільки його онук під ім'ям Філіпа V був проголошений у Мадриді іспанським королем, Людовік XIV став від його імені керувати Іспанією й іспанськими колоніями. Йому приписували слова: «Немає більше Піренеїв!».
Вимоги Англії і Голландії про надання їм торгових привілеїв в іспанських колоніях, а також у французських володіннях в Індії були відкинуті Францією. Тоді Англія і Голландія підтримали претензії імператора Леопольда I на іспанський престол. Почалася війна за Іспанську спадщину (1701--1713), що велася Францією проти коаліції майже всіх західноєвропейських держав. Ця війна принесла Франції тяжкі поразки. Французькі війська були витиснуті з Німеччини, Іспанії, Голландії. Втрата прикордонних міст, вторгнення у Францію військ коаліції, необроблені, запущені ріллі, падіння мануфактур і торгівлі, безробіття, загальне зубожіння народу, епідемічні хвороби і голод, фінансова розруха такою була ситуація, у якій завершувалося прославлене реакційними істориками царювання Людовика XIV. «Рятівний мир» був підписаний з Англією і Голландію у квітні 1713 р. в Утрехті, з 1714 р. у Раштатті. Іспанський престол залишився за Філіпом V, але і він і його нащадки назавжди втратили право на французьку корону. Англія затвердила свою морську перевагу, зберігши захоплені нею торгові і стратегічні бази (Гібралтар і острів Мінорку), і одержала «ассієнто», тобто монопольне право на ввіз рабів-негрів з Африки в іспанські колонії в Америці. До Англії перейшли Ньюфаундленд і Акадия, що стали опорними пунктами для подальшого проникнення англійців у Канаду. Австрійські Габсбурги одержали Іспанські Нідерланди, Міланське герцогство, Мантую, Неаполітанське королівство й острів Сардинію.
У результаті війни за Іспанську спадщину Франція фактично позбавилася тієї гегемонії в Європі, що мала з часу закінчення Тридцятирічної війни.
Війна оголила внутрішню слабість і гниття феодально-абсолютистського режиму за пишним фасадом царювання «короля-сонця»-- Людовика XIV.
Розділ 3. Розвиток суспільно-політичної думки і культури.
3.1. Становище католицької церкви.
Феодальний лад захищала не тільки державна машина, але і вся система поглядів панівного дворянського класу. У той же час нові економічні потреби, що визрівали в надрах старого суспільства, викликали спроби спростувати всю стару ідеологічну систему, протиставити старим ідеям нові, більш прогресивні і передові погляд. Саме в цей період почалося зародження ідейних конфліктів у Франції, що в подальшому мало важливе значення Католицька церква у Франції XVII ст. як і раніше була найважливішою зброєю охорони феодального порядку. Якщо все життя простої людини протікало, з однієї сторони, під контролем численної місцевої бюрократії, то, з іншого боку, той же селянин, а почасти і городянин, знаходилися під невсипущим наглядом і впливом церкви, що виховувала народні маси в дусі підпорядкування своїм панам і королівській владі.
Непорушність і незаперечність авторитету католицької віри були, однак, певною мірою підірвані існуванням у Франції другої релігії в виді протестантизму, гугенотства, узаконеного Нантським едиктом 1598 р. Наявність у країні двох допущених законом віросповідань відкривало щілинку для скептицизму, послабляло міць католицизму. Тому Людовік XIV з 1661 р. почав серію заходів, що мали за ціль цілком ліквідувати гугенотство. Утиски і безправ'я змушували одних гугенотів переходити у католицизм, інших бігти з Франції. Оскільки емігрували переважно буржуа і ремісники, це завдало великої шкоди французькій промисловості. У 1685 р. гугенотам був нанесений завершальний удар: Нантський едикт був цілком відмінений. Однак ця політика релігійної нетерпимості мало сприяла зміцненню влади католицизму над розумом французів. Гугенотські письменники з-за кордону поширювали свої послания і твори, у яких бичували із великою силою й абсолютизм ікатолицизм.
Взагалі вплив церкви на розуми французького суспільства помітно падало. Мавші місце під час народних рухів доволі часті факти «блюзнірства», тобто ворожого відношення до релігійного культу, свідчили про те, що в французькому народі з'явилися зародження атеїзму. На цей очевидний факт кризи релігії різні кола суспільства реагували по-різному. Католицька церква, єзуїти, двір, дворянство намагалися викликати «католицьке відродження», відновити духовну силу католицизму, використовуючи, зокрема, такий метод впливу на психіку мас, як релігійна добродійність. Дворянське «Суспільство святих дарунків», що боролися усіма засобами, подібно єзуїтам, з невіря'м і упадком «благочестя», створило мережу нових релігійних організацій у середовищі простого народу. Одна частина духівництва, підтримувана чиновною буржуазією, шукала відродження релігійного почуття народу шляхом відновлення католицизму.
Це напрямок -- янсеністи (послідовники голландського богослова Корівнелія Янсена), що згрупувалися навколо монастиря Пора-Рояль під Парижем, було особливо різко загострено проти ієзуїтів. Але янсеністи не придбали скільки-небудь широкого впливу в народі, залишаючись свого роду аристократичною сектою. У те же час найбільш передові французькі філософи XVII в.-- Гассенді, Бейль і ін., не пориваючи ще відкрито з релігією, зосередили вже увагу на обґрунтуванні матеріалізму і релігійного скептицизму, тобто виправдували і посередньо обґрунтовували невір'я. Пьер Бейль (1647--1706), гугенот-емігрант, прославився критикою релігійної нетерпимості і пропагандою релігійного скептицизму, що знайшов найбільш яскраве вираження в його знаменитому «Историчному і критичному словнику», що являється першою енциклопедією нового часу Берцар Фонтенель (1657--1757) усе своэ довге життя був гарячим пропагандистом науки, борцем проти неуцтва і забобонництва. Його популярні роботи начебто «Бесід про безліч світів», написані з великою дотепністю і літературним блиском, багато в чому перевищують просвітницькі ідеї енциклопедистів.
3.2. Література і мистецтво.
У формуванні ж свідомості утворених кіл велику роль грали академії, створювані державою. Ще в 1634 р. при Ришелье була створена Французька академія; по її приміру були створені академія живопису, академія наук, академія архітектури. Людовік XIV намагався виступати в ролі покровителя мистецтв.
У живописі насаджується помпезний стиль, короля зображують міфічним напівбогом; за рамки цього стилю вириваються деякі -- пейзажист Клод Лоррен ( 1600-- 1682) і майстер гравюри Жак Колло (1593--1635). У літературі особливою довірою двору користувався улюбленець Ришелье поет Шаплен. По представленню Шаплена призначалися пенсії і премії художникам і письменникам; перетворені таким чином у придаток двору, вони повинні були прославляти міць і велич абсолютизму, розважати Людовика XIV і його почет. І тут насаджується той же дух виняткових привілеїв: так, з 1668 р. привілей на створення опер закріплюється за абатом Перреном, у 1672 р. вона передається композитору Люллі. Той, у свою чергу, розділив це зі своїм постійним лібретистом, другозначним драматургом, автором галантних трагедій Філіпом Кіно (1635--1688).
Не все, однак, удається підкорити і література XVII ст. розвивалася своїм шляхом. Регламентація, що насаджувалася абсолютизмом, не змогла остаточно заглушити що розкріпачується свідомість епохи Відродження, і воно продовжувало розвиватися в творчості «лібертенів» (вільнодумців), яких уряд не тільки не підтримував, але навіть часто піддавав репресіям.
Під час і після Фронди продовжував свою вільнодумну діяльність філософ-матеріаліст Пьер Гассенді (1592--1655), що спростовував богословів і Копер, що викладав привселюдно систему Коперника.
З трагедією «Смерть Агрипіни», що викриває тиранію римського імператора Тиберія, виступив Савіньєн Сірано де Бержерак (1619--1655), у роки парламентської Фронди обсипав ненависного народу Мазарріні гострими памфлетами: найбільше значними його добутками є научно-фантастичні утопії «Інше світло, чи держави й імперії Місяця» і «Комічна історія держав і імперії Сонця». Іншим лібертеном був письменник Поль Скаррон (1610--1660) -автор багаточисельних «мазаринад» і популярних комедій, поем жанру «бурлеск» і одного з перших реалістичних романів французької літератури -- «Комічного роману».
В опозиційно набудованому аристократичному середовищі також продовжує існувати своя літературна традиція, що йде стороною від насаджуваного офіціозного класицизму. У цьому середовищі де висунулися два письменники, творчість яких далеко вийшла за межі салонної забави: це Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) і Марі де Лафайет (1634--1693). У своїх прославлених «Максімах» Ларошфуко виступив як глибокий знавець психологии людей свого класу (яку він приймав за загальнолюдську психологію і був тому набудований дуже песимістично) і тонкий стиліст. Марі де Лафайет, що писала, мабуть, при участі Ларошфуко, залишила перший психологічний роман Франції «Принцеса Клевська».
Прагнучи підкорити собі художні плини в мистецтві, уряд робив ставку на класицизм як напрямок, що користується широким визнанням що висунуло ряд найбільших майстрів. Однак найвизначніші з них змогли вийти за межі абсолютистської ідеології і залишили помітний слід в історії літератури. Такі: Николя Буало (1636--1711), Жан Расін (1639--1699), Мольер (Жан Батист Поклен) (1622--1673), Жан Лафонтен (1621--1695) і Жан Лабрюйер (1645--1696).
Ніколя Буало, відомий як поет і сатирик, критик і теоретик літератури, опублікував у 1674 р. віршований трактат «Поетичне мистецтво», у якому розглядав мистецтво як наслідування природі і прояв розуму. Борючись проти крайностей вишукано-штучної естетики аристократичних салонів і проти брутальності народного («майданного») мистецтва, він створив досить гнучкі і широкі канони поезії, у які легко уклалася як психологічна трагедія Расіна, так, згодом, і політична трагедія класицизму.
Жан Расін -- найбільший майстер класичної трагедії. яка під його пером перетворилася в тонкі психологічні етюди; сучасники вважали його кращим знавцем жіночого серця. Основний зміст його трагедій складала не тільки перемога пристрастей над боргом, небезпека пристрастей, коли вони керують самодержцем («Андромаха», «Британії»), виконання обов'язку, що приводить до придушення пристрастей («Береника»), але і біль розтоптаного особистого щастя, що сильніше задоволеності від свідомості виконаного обов'язку. Написані на античні, біблійні чи міфологічні сюжети (лише трагедія «Баязет» написана на сучасному автору, хоча і «екзотичному», матеріалі), його добутки розумілися сучасниками як скритий осуд моральної гнилизни і сваволі двору.
Мольер у своїх комедіях уже частково виходить за межі класицизму; йому властиві риси реалізму і народності, за які його засуджував його друг Буало. Його п'єси активно вторгаются в життя: не випадково Мольер викликав на себе ненависть духівництва комедією «Тартюф» і нелюбов аристократії «ДонЖуаном». У ряді добутків Мольер порушив питання про самосвідомість третього стану: «Жорж Данден» і «Міщанин у дворянстві» учили вихідців з низів знати собі ціну, не змішуватися з дворянами і не принижуватися перед ними. Разом з тим у «Скупому» осміювалося преклоніння третього стану перед грошима, затверджувалася здорова мораль, людяні відносини у родині і шлюбі.
Любов короля до пишних видовищ, а також його претензії самому виступати в балеті породили у творчості Мольера такі гібридні добутки, як комедії-балети, які йому довелося писати разом з Кіно і Расином («Принцесса Элідська» і ін ); вони забезпечили Мольеру заступництво Людовика. Поряд з Мольером, Лафонтен був представником народної мови у французькій літературі XVII ст. Учень вільнодумців, він у своїх бешкетних «Казках» переклав у витончені вірші ряд новел епохи Відродження (Боккаччо, Маргарити Наваррської, Брантома), чим надзвичайно сприяв боротьбі французского суспільства прогни ханжество, що насаждались старіючим королем і його морганагической дружиною, пані Ментенон. Басні Лафонтена в прозорій формі оповідань про тварин при цьому Лафончен не щадив ні Лева, царя звірів, ні його придворних (Лисиця, Вовка і Ведмедя), що оббирають «простий народ» -- Зайця. Ягняти, Оленя.
Особливе положення в літературі Франції другої половини XVIIст.займає Лабрюйер, автор книги «Характери». Задумана вона була як ряд узагальнених портретів свого часу, як жанрові замальовки різних зустрічающихся в суспільстві завмерших характерів (у цьому відношенні вона цілком укладалася в теорію класицизму); але автор переріс свій задум і створив ряд реалістичних і різко обкреслених, образів. Багато місць його книги дихають почуттям соціального протесту, підготовляючи тим самим літературу наступного століття.
Абсолютизм намагався розробити і свою власну теорію. Таким теоретиком абсолютизму був видатний діяч католицької церкви, єпископ Жан-Бенен Боссюе (1627--1704); у своїх проповідях і творах на історичні і політичні темивін відстоював ідею божественного походження абсолютної влади государя і затверджував його право на життя, майно й переконання підданих. Тому він гаряче вітав скасування Нантського едикту і сприяв створенню сільських школ. що мали за мету парализувати вплив гугенотських проповідників. Іншим теоретиком абсолютизму був сам Людовік XIV, залишивший твір, відомий за назвою «Мемуари Людовика XIV, складені для виховання дофіна». Повний упевненості в тім, що нічим не обмежена влада короля рятівна не тільки для правителів, але і для підданих, він принципово відкидав усякі спроби протиставити йому які б радники і міністри людей, що мають не залежне від короля суспільне становище; він вважав, що, підвищуючи чиновника з третього стану до положення міністра, він не поділяється з ним владою, а має в його обличчі тільки безособистого виконавця королівських поручень.
Претензії ідеологів абсолютизму зустріли рішучий протест в опозиційній печатці, що виходила французькою мовою у Голландії й Англії і підпільно поширювалася у Франції. Так, в анонімному памфлеті «Подихи поневоленої Франції», що вийшли в 1689--1690 р. (приписується гугенотському проповіднику Жюрье, а по інших джерелах -- емігрувавшому з Франції священику М. Левассору), затверджувалося, що французький народ не упокориться з насильством і що це є постійним «зерном повстання». Проти абсолютистської доктрини про те, що власність французів є власність короля і він має на неї право, виступав буржуазний мислитель Клод Жолі (1607--1700), що затверджував навчання про святість і недоторканності приватної власності, про обмеження всевладдя монарха. Серед представників дворянства і чиновної адміністрації, що краще уряду, бачили реальне положення, у Франції, висунулися ідеологи, що намічали шляхи порятунку государства шляхом полегшення і перебудови податкового обкладання (маршал Вобан, 1633--1707) шляхом прямої допомоги селянському господарству (інтендант Боугильбер, 1646--1716); нарешті, вихователь дофіна, єпископ Фенелон (1651--1715), створив для свого вихованця повчальний роман-утопію «Телемак», у якому зобразив панораму катастрофи правителів у ряді вигаданих держав, крім тих деяких, де суспільний лад не дає основ для невдоволення народу; однак книга ця, що стала відомої королю, піддалася забороні, а її автор -- опалі.
Багато заборонених книг, були для народу істинними, викликали в народу захоплення і зачарування. Тому після смерті Людовіка XIV, після відміни всіх цих заборон, за свідченням очевидців в Парижі з раннього ранку перед ще закритими дверима королівської бібліотеки вистроювалася черга бажаючих потрапити до неї; закінчувалася штучно замкнута напівтемнота абсолютизму, і піднімалася зірка просвітництва.
Висновок
Отже, в ході курсової роботи я дійшла слідуючих висновків:
Абсолютна монархія мала місце в усіх країнах Європи. Але особливо вона проявилась у Франції. У початковий період свого розвитку абсолютна монархія відіграла прогресивну роль, сприяючи розвитку мануфактурної промисловості, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, а також подальшій централізації держави. Потім абсолютизм виступає в досить реакційній ролі - стає на перешкоді цього розвитку, щоб не допустити зростання могутності буржуазії, яка виявляється для нього небезпечною.
У Франції абсолютна монархія характеризувалась такими рисами:
повний контроль за всіма провінціями;
необмежена компетенція у виданні законів;
скорочення сфери сеньйоріальної юстиції;
ліквідація автономії міст;
призначення на церковні посади королем;
Французький абсолютизм виростав, використовуючи суперництво дворянства і буржуазії. Це аніскільки не заважало йому, залишаючись феодальною державою, підтримувати на ранньому етапі свого розвитку буржуазію і буржуазне господарство. Дворянство, як клас, ні в XVI, ні в XVII століттях ще не вбачало в буржуазії свого ворога і майбутнього переможця. Крім того, французьке дворянство і його держава прямо виграли від господарського розвитку, що на даному етапі могло бути насамперед розвитком капіталізму. Що ж стосується відносин держави і класів дворян, які змагаються між собою, і буржуазії трудового народу, то тут вони виступали особливо солідарно і завжди проти інтересів трудящих (придушення повстань селян, перші страйки підмайстрів тощо).
Розвиток товарно-грошових відносин сприяв переведенню переважної частини селянських повинностей у відповідні грошові платежі. Дворянство вводить інші побори, помагає від короля здільшення податків із села, розмір яких залежав від розсуду збирача. Тому збір податків перетворювався в добре підготовлену військову операцію, у якій брали участь армія і поліція. Таким чином, засоби, які вичавлювалися з дрібного селянського господарства, були основним джерелом існування панівного класу.
Розвиток французької держави також відбувається за рахунок найжорстокішої експлуатації селянства, оскільки конкурентноздатність французької буржуазії на зовнішніх ринках створювалася шляхом штучного підвищення цін на внутрішньому ринку на товари промислового виробництва й штучного зниження цін на хліб і сировину, виробленими селянськими господарствами.
Варто звернути увагу, ща саме абсолютна монархія створює могутній і розгалуджений бюрократичний аппарат і найбільш діючі засоби примусу у вигляді постійних армій, поліції, суду і т. п. Тому така держава є потужним знаряддям, що сприяє експлуатації безпосередніх виробників за допомогою податків, системи державного боргу й вигаданих систем, чим загострює класову боротьбу.
В кінцевому підсумку абсолютна монархія завжди залишалася диктатурою феодалів, і її політика ніколи не йшла в розріс із корінними інтересами цього класу. При Людовіку XIV французький абсолютизм досяг найвищого ступеню свого розвитку. Концентрація усієї повноти державної влади в руках короля призвела до припинення діяльності Генеральний штатів. Едикт 1641р. зобов'язав паризький парламент реєструвати всі ордонанси короля. Король одержав виключне право призначати кандидатів на вищі посади у французькій церковній організації. Писаним джерелом права у Франції стали акти королівської влади.
Література
Алпанов М.А. Політичні ідеї французької буржуазної історіографії. М., 1979.
Барг М.А. Вопросы генезиса капитализма в Западной Европе в современной историографии. Сб. Генезис капитализма. М., 1965.
Борисов Ю.В. Дипломатия Людовика XIV. М., 1991.
Гриб В.Т. Лекции об Гашнэ, Мадам де Лафет и Мольери. Избранные работы. М., 1986.
Жирмундский и др. История Французской литературы. Том 1. Москва - Ленинград 1946.
Кожакин С.М. Государство и народ. От фронды до великой Французской революции. М., 1988.
Ливиц Р.В. Народное восстание в Париже в 1648 году. Из истории Фронды. Т., 1968.
Поршнев Б.Ф. Восспитание в Бордо в 1675 году - Труды Моск., гос. ун-та истории, фил-и и л-ры. Т.6 М., 1960.
Поршнев Б.Ф. Цели и требования крестьян в британском восстании 1675 года. М.,1985.
Роллан Р. Музыканты прошлых дней. Ленинград 1975.
Савян А.И. Век Людовика XIV. М., 1970.
Сигал И.А. Пьер Корнель 1606-1684. Ленинград-Москва 1957.
Всемирная история. Т.5 под ред. Я.Я. Зутиса М., 1958.
История цивилизаций мира. Под ред. Белозерова В.Т. Немеровской А.В.- М.,1998.
История Франции. Т.1.М.,1973.
Виппер В.Ю. История нового времени. - М. Черо. 1999.
История средних веков. Под ред. Коллесницкого М.Ф. М., 1986.
Новая история. Первый период. Под ред. Юровской М. - Москва 1983.
Новая и новейшая история стран Европы и Америки. Европейская цивиллизация XVII-XVIII вв. Т.1 М. 2000.
Новая история Европы и Америки. Первый период. Под ред. Б.Юровской., К. Кривоуса., М.1998.
История политических и правовых учений. Под ред. академика РАН. д.ю.н.,проф.В.С.Нерцесянса. М., НОРМА 2000.
