Знесилена російська армія виявилася замкненою в Муттенталі -- обидва виходи, на Швиц і Гларис, були блоковані французами. 18 вересня Суворов зібрав військову раду. «Ми оточені зрадництвом нашого союзника, -- почав він свою промову, -- ми поставлені у важке положення. Корсаков розбитий, австрійці розсіяні, і ми самі тепер проти шестидесятитисячної армії ворога. Йти назад -- сором. Це значило б відступити, а росіяни і я ніколи не відступали!» Суворов уважно оглянув генералів, які його зосереджено слухали і продовжував: «Допомоги нам чекати немає від кого, єдина надія на Бога, на найбільшу хоробрість і самовідданість військ, які ви очолюєте. Тільки це залишається нам, тому що ми на краю прірви. -- Він замовк і викликнув: -- Але ми росіяни! Врятуйте, врятуйте честь і надбання Росії і її самодержця!»[7,256]. З цим вигуком фельдмаршал опустився на коліна.
19 вересня о сьомій годині ранку до містечка Глариса виступив авангард під командуванням князя Багратіона. За ним з головними силами -- генерал Дерфельден, в ар'єргарді -- генерал Розенберг. На меті було з боями перебороти хребет Паніці, покритий снігом і льодом, а потім спуститися в долину Верхнього Рейну.
Багратіон, піднявшись на одну з вершин, обрушується на ворога; у цей час Массена завдає удару по корпусу Розенберга, намагаючись відрізати його і знищити. Завзятий бій закінчився запеклою штиковою атакою. Французи не витримали і відійшли. У ніч на 24 вересня почався останній і найважчий похід.
Тільки 20 жовтня в Петербурзі довідалися про вдалий результат кампанії. «Так врятує Вас господь Бог за порятунок слави государя і російського війська, -- писав Ростопчин Суворову, -- до єдиного усі нагороджені, унтер-офіцери усі нагороджені в офіцери»[7,257].
Російська армія одержує наказ повернутися на батьківщину. На питання Ростопчина, що подумають про це союзники, імператор відповів: «Коли прийде офіційна нота про вимоги двору віденського, то відповідати, що це є нісенітниця і марення». [7,257]
Коаліція держав, кожна з якої керувалася своїми інтересами, розпалася. Павло не міг вибачити колишнім союзникам їхнього зрадництва і передчасного виводу військ ерцгерцога Карла зі Швейцарії. Після завершення походу Суворова Ф. Ростопчин писав: «Франція, Англія і Пруссія скінчать війну зі значними вигодами, Росія ж залишиться ні при чому, втративши 23 тисячі чоловік тільки для того, щоб запевнити себе у віроломстві Пітта і Тугута, а Європу в безсмерті князя Суворова».
Вступаючи в коаліцію, Павло I захоплювався лицарською метою відновлення «вражених тронів». А на ділі звільнена від французів Італія була поневолена Австрією, а острів Мальта захоплений Англією. Підступництво союзників, у руках яких він був тільки знаряддям, глибоко розчарувало імператора. А відновлення у Франції сильної влади в особі першого консула Бонапарта давало привід для зміни курсу російської зовнішньої політики.
Знесилена Франція найбільше мала потребу мирі у спокої. Розуміючи це, Бонапарт із властивою йому енергією приймається за пошуки миру. Уже 25 грудня перший консул направляє послання Англії й Австрії з пропозицією почати мирні переговори. Це ще більше піднімає його авторитет, а відмовлення союзників від мирних пропозицій викликає хвилю обурення і патріотизму. Народ горить бажанням покарати ворогів миру, і Бонапарт починає підготовку до війни.
Висловлене в січні побажання зблизитися з Францією зависло в повітрі -- ще сильні були ідеї і традиції співробітництва тільки з «законною» династією, та й впливові суспільні кола на чолі з віце-канцлером Н. П. Паніним, найколоритнішою фігурою того часу, чимало сприяли цьому.
Швидкий розгром Австрії і встановлення порядку і законності в самій Франції сприяють зміні позиції Павла. «Він робить справи, і з ним можна мати справу»[13,305], -- говорить він про Бонапарта.
«Після тривалих коливань, -- пише Манфред, -- Павло приходить до висновку, що державні стратегічні інтереси Росії повинні бути поставлені вище відвернених принципів легітимізму». [13,308] Дві великі держави починають шукати шляху до зближення, що швидко приводить до союзу.
Бонапарт усіляко квапить міністра закордонних справ Талейрана в пошуках шляхів, що ведуть до зближення з Росією. «Треба робити Павлові знаки уваги і треба, щоб він знав, що ми хочемо вступити з ним у переговори», -- пише він Талейрану. «Дотепер ще не розглядалася можливість почати прямі переговори з Росією», -- відповідає той. І 7 липня 1800 року в далекий Петербург іде послання, написане двома найрозумнішими дипломатами Європи. Воно адресовано Н. П. Паніну -- найбільш непримиренному ворогу республіканської Франції. У Парижі добре знають про це і сподіваються, що подібний крок стане «свідченням неупередженості і строгої коректності кореспондентів». [7,256]
18 грудня 1800 року Павло I звертається з прямим посланням до Бонапарта. «Пан Перший Консул. Ті, кому Бог вручив владу керувати народами, повинні думати і піклуватися про їхнє благо» -- так починалося це послання. «Сам факт звертання до Бонапарта як глави держави і форма звертання були сенсаційними. Вони означали визнання де-факто і значною мірою і де-юре влади того, хто ще вчора був затаврований як «узурпатор». Те було повне попрання принципів легітимізму. Більш того, в умови формально неприпиненої війни пряме листування двох глав держав означало фактичне встановлення мирних відносин між обома державами. У першому листі Павла містилася та славнозвісна фраза, що згодом так часто повторювалася: «Я не говорю і не хочу сперечатися ні про права людини, ні про принципи будь-яких урядів, встановлених у кожній країні. Постараємося повернути світу спокій і тишу, яких він так потребує». [7,272]
Зближення між двома великими державами йшло прискореними темпами. У Європі виникає нова політична ситуація: Росію і Францію зближають не тільки відсутність реальних протиріч і спільність інтересів у широкому розумінні, але і конкретні практичні задачі стосовно загального супротивника -- Англії.
Зненацька і швидко в Європі усе перемінилося: учора ще самотня Франція і Росія встали тепер на чолі могутньої коаліції європейських держав, спрямованої проти Англії, яка опинилася в повній ізоляції. У боротьбі з нею поєднуються Франція, Росія; Швеція, Пруссія, Данія, Голландія, Італія й Іспанія.
Підписаний 4--6 грудня 1800 року союзний договір між Росією, Пруссією, Швецією і Данією фактично означав оголошення війни Англії. Англійський уряд віддає наказ захоплювати приналежні країнам коаліції судна. У відповідь Данія займає Гамбург, а Пруссія -- Ганновер. В Англію забороняється всякий експорт, багато портів у Європі для неї закриті. Нестача хліба загрожує їй голодом.
У майбутньому поході в Європу пропонується: фон Палену знаходитися з армією в Брест-Литовску, М. І. Кутузову -- у Володимир-Волинському, Салтикову -- у Вітебську. 31 грудня виходить розпорядження про заходи для захисту Соловецьких островів. Варварське бомбардування англійцями мирного Копенгагена викликало хвилю обурення в Європі й у Росії.
12 січня 1801 року отаман війська Донського Орлов одержує наказ «через Бухарію і Хіву виступити на ріку Індус»[7,275]. 30 тисяч козаків з артилерією перетинають Волгу і поглиблюються в казахські степи. «Перепроваджую всі карти, що маю. Ви дійдете тільки до Хіви й Аму-Дар'ї», -- писав Павло I Орлову. Донедавна вважалося, що похід в Індію -- чергова примха «божевільного» імператора. Тим часом цей план був відправлений на узгодження й апробацію в Париж Бонапарту, а його ніяк не можна запідозрити ні в божевіллі, ні в прожектерстві. В основу плану були покладені спільні дії російського і французького корпусів. Командувати ними на прохання Павла повинний був, прославлений генерал Массена.
По Дунаю, через Чорне море, Таганрог, Царицин 35-тисячний французький корпус повинний був з'єднатися з 35-тисячною російською армією в Астрахані.
Потім об'єднані російсько-французькі війська повинні були перетнути Каспійське море і висадитися в Астрабаді. Шлях від Франції до Астрабада розраховували пройти за 80 днів, ще 50 днів було потрібно на те, щоб через Герат і Кандагар ввійти в головні області Індії. Похід збиралися почати в травні 1801 року і, отже, у вересні досягти Індії. Про серйозність цих планів говорить маршрут, по якому колись пройшли фаланги Олександра Македонського, і союз, укладений з Персією.
Павло I упевнений в успішному здійсненні франко-російського плану скорення Індії, що зберігались у глибокій таємниці. 2 лютого 1801 року в Англії впав уряд всемогутнього Пітта. Європа завмерла в чеканні великих подій.
Раптом з далеких берегів Неви прийшла звістка -- імператор Павло I мертвий.
Англія була врятована, і історія Європи пішла по іншому шляху. Неможливо вгадати, як би вона склалася, якщо не було б цієї трагедії, але ясно одне -- Європа позбулася б від спустошливих, кровопролитних воєн, які забрали життя в мільйонів людей. Об'єднавшись, дві великі держави зуміли б забезпечити їй довгий і міцний світ!
Ніколи раніше Росія не мала такої могутності й авторитету в міжнародних справах. «Цьому царюванню належить найбільш блискучий вихід Росії на європейській сцені» [6,345], -- зтверджував В. О. Ключевский.
А. Коцебу: «Наслідки довели, що він був далекогляднішим своїх сучасників у проведеному їм курсі зовнішньої політики... Росія неминуче відчула б благодійні її наслідки, якби жорстока доля не видалила Павла I від політичної сцени. Якби він був ще живий, Європа не знаходилася б тепер у рабському стані. У цьому можна бути упевненим, не будучи пророком: слово і зброя Павла багато значили на вагах європейської політики». [7,277]
Розділ 3. Військова реформа. Новаторство у війську
На інший же день після сходження Павла гвардія піддалася повному перетворенню у відношенні складу, організації частин і військової сили окремих одиниць. Зміст цих дій Павла залишається незрозумілим. Якщо існування привілейованої частини армії, що комплектувалася з аристократії, було в принципі збережено, то факт введення в неї усього Гатчинського наброду представляв явну нісенітницю. Це було щось у роді такого крайнього засобу, як «ряд призначень у пери», що застосовується іноді при парламентських кризах в Англії. У даному випадку результат не повинний здаватися вдалим, -- навіть у відношенні особистої безпеки реформатора. Гатчинський елемент, замість того, щоб одержати верх над непокірливою частиною, куди його ввели, цілком поглинути її своєю дисциплінованою масою, навпаки, у ній зовсім розчинився, засвоївши собі звички цього відособленого середовища і послуживши тільки до пробудження в ній, шляхом реакції, прагнень до осуду уряду, що дрімали при спокійних умовах існування, присвяченого задоволенням.
Новий розподіл наявного складу в окремих частинах гвардії, чисельно збільшених шляхом нескінченного створення нових полків і батальйонів, не піддається ніякій оцінці. Воно дійсно швидко дало місце новим комбінаціям, що у свою чергу повинні були піддаватися безупинним змінам. Від початку до кінця царювання вся армія терпіла від цієї мінливості, єдиним поясненням якого може служити тільки характер Павла. Здавалося, государ усе ще грав олов'яними солдатиками, якими так захоплювався в дитинстві, і групував їх по примсі своєї фантазії, не сходячи, однак, з деяких головних шляхів, намічених колись у Гатчині, під твердим керівництвом Петра Паніна. Зокрема, тільки створення нового артилерійського батальйону, що послужив міцною підставою для всієї гвардійської артилерії, почате під впливом Аракчєєва і його методичного розуму, є винятком. Створення цього батальйону, сформованого зі славнозвісної бомбардирської роти Преображенського полку, капітаном якої був Петро Великий, а також артилерійських загонів, що складалися при інших полках, відповідало цілком визначеному і послідовно проведеному рішенню.
Воно послужило початком для повної реорганізації цього роду війська, у змісті самостійного керування, а в березні 1800 року система ця була застосована до артилерії всіх армійських корпусів. Зовсім відділена в адміністративному відношенні від полків, артилерія була передана в особливе відомство. Тому що кожна рота у відношенні особового складу і матеріальної частини була тепер самостійною одиницею, то й у тактичному відношенні могла діяти зовсім незалежно. Легше, таким чином, мобілізуючись і допускаючись, без зміни своєї внутрішньої організації, зведення у великі маси, ці одиниці володіли в той же час більшою рухливістю і, на думку компетентних суддів, російська артилерія мала значну перевагу над більшістю своїх європейських суперниць, і тільки її матеріальна частина залишала бажати кращого. Вона залишалася, дійсно, сліпим наслідуванням пруського зразку, значно поліпшеного у Франції Грибовалем.
Військової історії цього царювання довелося відзначити ще іншу зміну, в основі якої було зовсім інше спонукання. Три ескадрони кінної гвардії, найкращі за своїм особовим складом, були в один чудовий день виділені, щоб сформувати Кавалергардський полк під начальством Уварова. Інші, розділені на п'ять ескадронів, складали окремий полк під командою великого князя Костянтина. Причини змін? Невдале загальне навчання, бажання офіцера, який користувався заступництвом мачухи головної фаворитки, мати під своїм початком полк і, у виді перебування великого князя Олександра на посаді генерал-інспектора піхоти, честолюбне прагнення його брата зайняти таку ж посаду в кавалерії, що, на його думку, повинно було відкрити йому доступ до командування декількома ескадронами. І от такими причинами керувався Павло в більшості зроблених їм подібних же нововведень.
Крім спеціальних інтересів, корпуса, до якого государ віднісся так нещадно, реформа гвардії торкнулася і неприємно відгукнулася на багатьох інших інтересах майже всіх класів суспільства.
На параді 8 листопада 1796 року оголосив у наказі, що всі записані в гвардію та номінально були в її списках, але не знаходилися в строю, повинні з'явитися у свої полки, під погрозою виключення. Число таких відсутніх було значне. Один Преображенський полк нараховував кілька тисяч такого роду чинів, і ці фіктивні списки поповнювалися навіть не одними дворянами. За допомогою грошових внесків, купці, дрібні чиновники, ремісники і навіть особи духовного сану проводили туди своїх синів, маючи на меті досягати таким способом, легкий рух, навіть на цивільній службі. Діти ще не народжені, отже, невідомої статі, користувалися полегкістю. Дуже молоді люди, що ніколи не носили зброї, одержували в такий спосіб чин поручика, маючи за собою двадцять років фіктивної служби, вони відправлялися потім в один з армійських полків і, завдяки своєму старшинству, ставали там вище заслужених офіцерів. Інші служили при дворі як пажі, камергери і камер-юнкери, чи, одержавши безстрокову відпустку, просто жили у своїх маєтках. Нарешті, навіть у війську, офіцери і солдати за звичай були вільні від усіляких обов'язків і навіть навчання, тому що останнього не вироблялося зовсім.
Павло був тисячу разів правий у своєму бажанні викорінити весь цей дорогокоштуючий і розбещуючий паразитизм. На щастя, паразити, позбавлені своїх переваг, чи відіслані в казарми і на маневри, йому цього не простили.
Серед заходів, що торкнулися всієї армії, 29-го листопада 1796 року з'явилося обнародування трьох нових статутів, з яких один стосується піхоти, а дві кавалерії. Жоден з відомих військових і державних діячів попереднього царювання не прийняв участі в складанні цих нових військових законів, що, втім, були тільки витягом з пруського статуту і такої ж інструкції. У своїй російській редакції, текст який відносився до піхотної служби, був уже виданий кілька років тому; призначений спочатку для гатчинських військ, він був у перший раз надрукований у 1792 році, під скромною назвою «Досвід». Тоді над ним працювали Кушелев, Аракчєєв і сам Растопчин. Це був дійсно тільки начерк, що вказує на поспішну роботу і невдале наслідування зразку, який, на противагу тому, чого хотіли наслідувачі, не мав навіть нічого спільного зі статутом Фрідріха II.
Статут переможця при Росбахе був у дійсності написаний до нього. Примушений, з початку свого вступу на престол, вести постійний війни, великий полководець не мав вільного часу змінювати основи військової організації, яка досталася йому в спадок. Він обмежився тим, що просочив її своїм генієм, повідомивши військам, що знаходилися під його начальством, більше спритності і мистецтва в маневруванні. Але ці маневри стояли в тісному зв'язку з тактикою, що у той час була вже застарілої, і це не преминув відзначити Суворов.
Він назвав новий статут «перекладом рукопису, на три чверті поїденої мишами і знайденої в руїнах старого замку»[1,192]. Він заявив, що йому немає чого вчитися в пруського короля, тому що він сам ніколи в бою не програвав, і помітив, що французи не задумувалися бити пруссаків, протиставивши їм тактику, що була не тактикою Фрідріха, а тактикою Суворова! Він ще гарячіше заперечував проти однієї з глав нового статуту, -- п'ятої в шостій частині, -- уставленої російськими наслідувачами, яка устанавливавшей інспекційною службою, що повинні були нести офіцери всіх чинів, по призначенню государя, і яка, тому, порушувала усяку військову ієрархію.
Про останній Павло дійсно піклувався дуже мало, чи хотів по вкрай мері, щоб вона, як і усі в його державі, залежала від його сваволі. Навіть самі вищі чини, заслужені на бойовище, не вселяли йому ніякої поваги. Після усіх воєн з Туреччиною, Швецією і Польщею, що прославили її царювання, Катерина залишила йому трохи фельдмаршалів. При повному світі, Павло додав до їхнього числа сім!
Ще й в інших відносинах російські наслідувачі прусского зразка істотно видалилися від нього. Вони підсилив деякі міри стягнення і змінили чи зміст дух, значного числа розпоряджень, зробивши їх більш жорстокими. Так, наприклад, критика службових наказів: німецький текст забороняв її підлеглим у відношенні свого начальства «під погрозою крайнього обурення государя», у російської версії говорилося: «під погрозою катування».
Усі разом узяте зустріло не в одному переможці при Рымнике більш-менш відкрито висловлену ворожість, і наслідком цього було те, що, протягом чотирирічного царювання, разом із Суворовим, Румянцевим і кращими представниками генерального штабу, 7 фельдмаршалів, 333 генерала і 2 261 офіцер усіх чинів піддалися звільненню. Звільнені большею частиною знову призивалися на службу через рік, чи навіть через більш короткий термін; повернувши, вони, однак, не краще колишнього мирилися з новим положенням речей.
Коли ці наставляння застосовувалися, вони робилися ще більш неприємні. По природі свого розуму Павло розумів їх так, що вони укладають усе військове мистецтво в одному непорушному законі. Офіцери і солдати повинні були знайти в них указівка для усього, що їм потрібно було зробити, при всяких обставинах. Государ бажав у них бачити, тільки автоматів, керованих у їхніх найменших рухах, цими визначеними вказівками, і вимагав, щоб вони ніколи, ні найменшим образом і ні в якому разі не ухилялися вбік за власною ініціативою. При тлумаченні прийнятих правил -- розумовим здібностям людей і їхніх начальників чогось було виявлятися, а застосування системи вето до скасування всіх штабів і канцелярій. Статут і воля государя, що забезпечувала його виконання: цього повинне було бути досить. Павло хотів безпосередньо начальствовать над армією й особисто входити в усі найменші подробиці служби.
