Незабаром після правління Рамзеса II (кінець XIV -- початок XIII ст. до н.е.) починається вторгнення в Палестину великої групи скотарських племен, що рухалися з заіорданських степів. Про це вторгнення маються як досить докладні археологічні дані, так і історичні перекази, записані на 400--500 років пізніше по переказах і збережені до нашого часу в складі Біблії.

Відношення до біблійних історичних переказів і в наші дні коливається від беззастережного визнання їхньої вірогідності до повного заперечення всякої їхньої цінності для історика. У дійсності саме тому, що це перекази, і притому використані в гострій пізнішій ідеологічній боротьбі, кожний з них може бути притягнутий істориком у тій мірі, у який його можливо проконтролювати, хоча б частково, незалежними джерелами -- археологічними чи пам'ятниками ж іншомовними письмовими свідченнями сучасників подій.

Ще в середині XIX ст. було ясно, що біблійні оповідання про патріархів, предків різних єврейських, арамейських і арабських племен, є відображенням загальносемітських переказів. Такі перекази засновані на запам'ятовуванні родоводів, що в кочівників входило в обов'язкове коло знань кожного. Подібні генеалогії дійшли до нас не тільки з Біблії, але і від династій Хаммурапі і Шамши-Адада I у Месопотамії, що виводили себе від аморейських (сутійских) предків, а також відомі і донині в арабів-бедуїнів. Аналіз біблійних родоводів, що містяться в «Книзі Буття» (вона відкриває собою найбільшу «священну» частину Старого завіту, шановану як іудеями, так і християнами, -- «П'ятикнижжя», чи «Тору»), показує, що і ці родоводи у своїй основі належать сутійським племенам, тому що їхній першопращур, син першолюдини Адама, Сиф (ін.-еврейск. Шет) -- не хто інший, як Суту, чи Шуту, міфічний предок-епонім сутіїв, тобто амореїв.

Виходячи з цього, а також з наявності в Біблії ряду переказів про походження племен-предків з Месопотамії, деяких міфів безсумнівно месопотамського походження (міф про Потоп) і інших даних, можна припустити, що племена, у другій половині XIII ст. з'явилися в Заіорданії, а потім вторглися в Палестину, у кінцевому рахунку повинні бути ототожнені з племенами амореїв-сутіїв Верхньої Месопотамії, витиснутими звідти в XVI-XIV ст. митаннійськими хуррітами і касситами. Справді, вавілонські документи цього часу свідчать про зникнення аморейських пастушачих племен з Месопотамії, а замінивші їх арамейські пастушачі племена з більш південних аравійських оазисів з'являються тут окремими групами з XIV ст., а в масовому масштабі -- лише з кінця XII ст. до н.е.

Сутійскі племена, що знаходилися в XIII-XII ст. у Заіорданії, позначалися як 'ібрі. Це буквально значить « що перейшов (через ріку)» (під рікою розуміється, звичайно, не Йордан, якого вони тоді не переходили, а Євфрат), тобто, власне кажучи, «пришедші з Месопотамії». Але поняття 'ібрі тут аж ніяк не рівнозначно єврейському народу пізніших часів (др. еврейск. 'ібрі, сучас. іврі)--під цим позначенням маються на увазі всі нащадки легендарного патріарха Авраама і навіть його віддаленого, ще більш легендарного предка Ебера (це ім'я значить «Перехід (через ріку)»), а по біблійному, як і по пізнішому кораничному переказі, Авраам вважався пращуром не тільки ізраїльських, але також і арамейських і арабських племен. Однак частина колишніх верхньомесопотамських племен (наприклад, дідани, відомі в Месопотамії з часів III династії Ура) пішла в пустелю, змішалася з арамеями й арабами; частина осіла в Заіорданії (моавитяне й аммонитяне) і до півдня від Мертвого моря (едомитяне, чи ідумеї); усі вони втратили позначення «перешедших ріку», і воно зрештою залишилося тільки за євреями -- однією визначеною групою племен (чи «колін»), тією, що виводила себе до легендарного патріарха Иакова, або Ізраїлю, онуку Авраама, і довше багатьох мандрувала, перш ніж остаточно осісти.

Відповідно до пізніших переказів, що стали твердим переконанням всіх ізраїльтян, їхні предки оселилися в області Гошен, чи Гесем (ці форми назви вжиті в єврейській і грецькій версіях Біблії, і обидві ототожнюються в єгипетських текстах), що належала Єгипту, на східній окраїні Дельти, і там, надзвичайно розмноживши (від 12 чоловіків за чотири покоління відбулося нібито 643550 воїнів!), потрапили в «рабство» у якості «царських людей», якими єгиптянами користувалися на повинносних роботах (у Біблії в цьому зв'язку згадується будівництво двох міст, у дійсності заснованих при Рамзесі II). Потім вони були чудесним образом виведені звідти «пророком» Мойсеєм, ізраїльтянином, вихованцем єгипетської царівни і чоловіком мідіанитянки (мідіанитяне були, очевидно, північноарабським плем'ям). Мойсей нібито відновив «завіт» (договір) ізраїльських племен з богом Яхве, укладений спочатку ніби-то ще з Авраамом; відповідно до цього договору бог Яхве обіцяв віддати ізраїльтянам Палестину, а вони за це зобов'язувалися не поклонятися ніякому іншому богу. Але тому, що ізраїльтяни не дотрималися свого зобов'язання, то Мойсей оголосив, що вони сорок років -- поки не вимруть усі згрішивші -- повинні будуть скитаться по синайських і зайорданських пустелях і лише в новому поколінні ввійде в Палестину. Мойсей також одержав від Яхве різні етичні і юридичні рекомендації щодо осілого майбутнього життя в Палестині.

Приведена розповідь -- міф, притому викладений років на триста-чотириста пізніше передбачуваних подій; поки ніякі об'єктивні свідчення і зовнішні дані не могли його підтвердити, і дошукуватися в ньому раціонального зерна даремно (як і у всякому міфі): якщо він й існує, то ми не маємо у своєму розпорядженні критерію, за допомогою якого могли б визначити, у чому він полягає. Але далі починаються перекази, що уже можна контролювати за допомогою археологічних даних. Звичайно, у біблійному тексті події з кінця XIII по Х ст. до н.е. викладені зі зсувом, перекручуванням історичної перспективи (що є звичайним для переказів), багато подій забуті, багато однорідних фактів з'єднані в один, реальне перемішане з явними легендами. Проте канву оповідань стосовних до подій цього часу, як вони описані в біблійних «Книзі Ісуса Навина» і (у меншій мері) у «Книзі Суддів», усе-таки складають спогади про дійсні події, а не казкові мотиви.

Очевидно, племінному вторгненню в Заіорданіє, а потім у власне Палестину повинні були передувати консолідація племен і утворення самого ізраїльського племінного союзу, що визнавав загальне божество -- Яхве. Районом консолідації був, ймовірно, скотарський оазис Кадеш-Барнеа на півночі Синайського півострова; у цьому переказ, ймовірно, відбиває історичну дійсність; але первісний склад племінного союзу підлягає великому сумніву. Дійсна картина вторгнення, як вона малюється по археологічним даним, сильно відрізнялася від зображуваного Біблією, відповідно одночасного руху дванадцяти племен, очолюваних спадкоємцем Мойсея -- Ісусом Навином (др.-єврейськ. Іешуа бін Нун). Племена першої хвилі вторгнення перейшли через Йордан у Єрихона; стіни його обрушилися, ймовірно, не від біблійного трубного гласу, а в результаті підкопу; одночасно було зруйноване місто Бетел, і вони просунулися в центр Палестини. Окрема група племен, що утворилася, (Єфреме, Манассія, Веніамін) згодом відводила себе від Іакова і його улюбленої молодшої дружини Рахілі. Слідом за цим, очевидно, пішло друге вторгнення із Синая в Заіорданіє; якщо перша група пройшла Заіорданіє безперешкодно, то друга проходила його з боями. Тільки частина племен цієї групи перейшла потім Йордан; з них два племені розмістилися в районах на захід від Йордану і до сходу і півночі від племені Манассія. Третє плем'я --іехуда (Іуда) -- повернуло на південь, руйнуючи по дорозі міста, і зайняло всі підвеннопалестинське нагір'я до південно-заходу від Мертвого моря. Не зовсім ясна доля ще двох племен, що згодом, ймовірно втратили самостійне існування. Крім того, до складу племені Іуда, очевидно, влилася спочатку едомітська група калебитів (кеназитів), що прийшла на нагір'я не через Йордан, а з півдня. Уся ця група племен починала своє походження від Іакова і його старшої дружини Лії. Чотирьом племенам (у Фінікії (де, ймовірно, зовсім не поклонялися богу Яхве), на півдні Палестини й у Заіорданіє; четверте плем'я жило спочатку на південно-заході, потім на півночі Палестини) приписувалося походження від наложниць Іакова; усі чотири жили на окраїнах племінного союзу і, можливо, були місцевими аморейськими племенами, що приєдналися до союзу лише після його впровадження в Палестину (деякі з них не мали переказу про перебування в Єгипті.).

У Палестині ізраїльтяни (ймовірно, частина аморейсько-сутійских племен) зустріли головним чином ханаанейське й аморейське населення, що жило тут і раніше (Біблія згадує серед доізраїльського населення Палестини також хетів, хуррітів і ще якісь невідомі племена, але поєднуємо їх усіх під загальною назвою ханаанейських). Різниця між говорами ханаанеїв і амореїв була невелика. Багато богів були загальними. Пізніша традиція запевняє, що ізраїльтяни, які вторглися - по велінню Яхве нібито вирізували всі ханаанейське населення. І справді, руйнування в ханааненських поселеннях були величезні. Однак до винищування всього населення і навіть до знищення всіх міст справа в дійсності не доходила. Легкість завоювання ханаанейських міст-держав з їх давніми культурними і військовими традиціями порозумівається, мабуть, повним їхнім руйнуванням і зменшенням чисельності самих ханаанеїв у результаті безупинних військових погромів протягом попередніх трьох з половиною сторіч. Але найбільш важливі ханаанейські міста не були завойовані «зарічними» племенами; деякі з міст відкупилися даниною чи зобов'язанням виходити на повинності, а деякі, як розташований на неприступній скелі Ієрусалім, місто племені іевуситів, залишилося незалежними. Плем'я Манассія фактично не запанувало майже жодним значним населеним пунктом, і половина його була змушена піти назад за Йордан.

Можна сказати, що завойовники освоїли раніше слабко заселене нагір'я; долини залишилися значною мірою в руках ханаанеїв, і ті не без успіху переходили в контрнаступ. Їх підтримав в останній чверті XIII ст. до н.е. єгипетський фараон Мір-не-Птах, який вторгся в Палестину. Саме його напис -- перший в історії писемна пам'ятка, що згадує Ізраїль: «Ханаан розорений усіляким лихом... Ізраїль знищений, і насіння його більше немає, Хурри (так єгиптяни називали тоді Палестину) стала вдовою через Єгипет». Про цей епізод біблійні перекази ніякої пам'яті не зберегли, а він мав немаловажне значення. Позбавлені первісного імпульсу і до того притіснуті ще через Йордан новими, тепер уже справді кочовими племенами (які приручили верблюда-дромадера), усі племена Палестини в XII ст. до н.е. виявилися в скрутному стані. Протягом цього століття ще маємо археологічні сліди єгипетського впливу в Палестині. Саме до цього часу варто віднести остаточне зімкнення ізраїльського племінного союзу, зімкнення, пам'ять про яке збереглася назавжди, навіть коли більшість (притому самих корінних) племен наприкінці VIII ст. до н.е. перестало існувати. Але тоді ще склад союзу відрізнявся від пізніших класичних «12 колії» -- це показує збережений у Біблії уривок древньоізраїльського епосу кінця XII ст. до н.е. «Пісня Дебори», де тільки сім племен на чолі з Бараком і Дсбороі беруть участь у війні проти Ябина, царя Хацора, і його воєначальника Сисари: У дні Шамгара, сина 'Анат, у дні Іаілі(Анат-богиня; Іаіль-одна з героїнь епосу.) ути були порожні, а ті, що йдуть тропою проходили манівцями, порожні були села в Ізраїлі, порожні -- поки не повстала я, Дебора, не повстала матір'ю народу.

Хацор, найбільше і важливе місто ханаанеїв, було зруйноване, це підтверджується археологічними даними. Це був останній епізод війни між ізраїльтянами і ханаанеями. Прийшов інший час, коли треба було оборонятися проти загальних ворогів. В одному народі тепер злилися разом завойовники і завойовані. Літературна мова Біблії склалася на змішаній діалектній основі, самі ж древні євреї називали цю мову не «іврит» (як згодом), а «кена 'анит», тобто «ханаанейський»(термін «єврей» означав з цього часу загальну етнічну приналежність; більш вузький термін «ізраїльтянин» -- приналежність до племінного союзу, а пізніше до держави).

Події, що змінили цю картину, були зв'язані з іншим племінним вторгненням -- «народів моря». «Народами моря» єгиптяни називали групу різноманітних по походженню племен, одні з яких рухалися на турах, інші на колісних візках по суші. До них, безсумнівно, належали греки-ахейці, що зруйнували Трою, інші племена (може бути, протоармяне), що поклали кінець Хетському царству, і ще якісь племена, відомі тільки по іменах, та й то в неточній єгипетській передачі, «що розбили табір посередині Амурру» (Угарит загинув від іншої причини: коли «народи моря» були на підході і проти них був висланий угаритский флот, місто зруйнував катастрофічний землетрус. Зберігся і став центром пізньохеттської (лувійської) культури в Сирії м. Каркемиш); вони виступали в союзі з лівійцями (лівійці, очевидно, досить довго пробули в Палестині, щоб познайомитися із семітським алфавітною писемністю (див. нижче); до дуже ранньої їїо форми належить лівійська писемність Північної Африки, що дожила в Сахарі до наших днів) нападаючи з ними на Єгипет із суші (зі сходу і заходу) і з моря (з півночі). Навала розгорнулася з кінця XIII ст. (з «народами моря» зіштовхнувся ще фараон Мір-не-Птах); кульмінаційного пункту воно досягло на початку XII ст. з руйнуванням Хетського царства; просування їх на Єгипет було зупинено фараоном Рамзесом III у певний момент після середини XII ст. до н.е. Два племена з числа «народів моря», відомі надалі за назвою філістимлян (від їхнього імені походить саме слово «Палестина»), осіли на родючому палестинському узбережжі, на смузі довжиною 60 км і шириною 20 км, і створили тут союз п'яти самоурядових міст: Гази, Аскалона, Аккарона, Гата й Ашдода. Вони принесли із собою пізньомікенську матеріальну культуру, техніку заліза і залізної зброї і незабаром встановили свою гегемонію майже над усією Палестиною. Одночасно з цим з Синая і через Йордан сюди робили набіги і, ймовірно, частково осідали по окраїнах кочові семітські (арамейські чи арабські) племена.

Крім окремих тимчасових військових вождів, ізраїльські племена не мали ніякої загальної політичної влади і керувалися старійшинами, прислухаючись також до виречень «пророків» (набі), що тоді ще не перетворилися в політичних проповідників, а були чимось подібним до шаманів. В дуже важких обставинах окремі племена чи весь союз добровільно підкорялися обраному чи просто самозваному вождю-рятівнику («судді», по-древньоєврейськи шофет), якому приписувалася магічна сила, низпослана божеством. Імена їх, що згадуються в біблійній «Книзі Суддів» (Самсон, Іеффай і Ін.), принаймні почасти, недостовірні. Початки держави стали складатися лише при останніх вождях періоду «суддів» (XI ст. до н.е).

За традицією вважається, що Ізраїльський племінний союз складається з 12 племен («колін»); насправді число племен у складі союзу коливалося. Це було насамперед культове об'єднання, що скріплюється загальним шануванням союзного бога Яхве. Підтримка культу була доручена міжплемінній організації левітів (за традицією одне з «колін», а саме дванадцяте). Левітам були виділені населені пункти на території інших 11 «колін». Поклонятися Яхве й іншим богам можна було де завгодно -- переважно на пагорбах і висотах гір, але вважалося, що на землі він «жив» незримо «у ковчегу завіту», що хранивсяь у наметі, як у часи бродячого життя ллемен. Яхве в той час легко ототожнювався з місцевими ханаанейсьими богами, тим більше що й ім'я Яхве, і власні імена ханаанейсьих богів віруючі уникали вимовляти «всуе» (без потреби) і заміняли їх іменами загальними: «бог» (ель) чи навіть «боги» (еохім, «пан» (ба'ал), «господь мій» (адонай). Яхве ані тоді, ані набагато пізніше не вважався єдиним у світобудові божеством; він був лише ревнивим богом, що уклав договір зі своїм племінним союзом про те, що його не будуть ставити нарівні з іншими богами; символом цього договору вважалося обрізання -- обряд, що спочатку був одним з іспитів отрока при вступі його в громаду повноправних воїнів, але в багатьох семітських племен згодом відмерлий (наприклад, у ханаанеїв, але не в арабів); ізраїльтяни стали його робити незабаром же після народження хлопчика. Але, незважаючи на «договір» і символічні обряди, ще сторіччя потому подекуди додавали Яхве в дружини аморейсько-ханаанейську богиню 'Анат, а в кожному роду поклонялися ідолам чи божеств, чи то предкам - терафім, і в принципі була не виключена можливість молитися й іншим богам, не заперечувалася влада інших богів на території інших племен і народів.

Найдавніші ізраїльтяни не мали ні свого будівельного, ні образотворчого мистецтва, від епосу збереглися лише уривки, а писемній літературі, що заслуговує інтересу в багатьох відносинах, ще потрібно було виникнути. Але від ханаанеїв залишилася важлива спадщина; однак були в них поширені і дикі звичаї.

Кожна ханаанейсько-аморейська громада мала своїх божеств-заступників, найчастіше бога з дружиною і сином; вони нерідко, як уже згадувалося, позначалися іменами загальними, а розрізнялися між собою назвами місця поклоніння їм, наприклад Ба'лат Губли -- «пані міста Бібл». Деяке число головним чином космічних божеств (Сонця, Місяця, рослинності, грози, моря) шанувалося і за межами однієї громади. Наприклад, такий і «культурний герой», винахідник ремесел Кушар-ва-Хусас. У ряді випадків шанувалися і чужоземні боги (єгипетські, шумерські, хуррітські й ін.). Шляхом ототожнення різних елів (богів) склався образ загального верховного бога Елю, але в різних громадах він мав різних дружин. Багато хто з божеств або ототожнювався з тваринами, рослинами чи предметами, або мали їх своїми постійними атрибутами (це могли бути бик, телица, левиця, змія, дерево і т.д.); кам'яні стовпи, що були часто об'єктом культу, мали, ймовірно, фаллічне походження. При шануванні божеств родючості були поширені оргіастичні культи за участю священних блудниць; відомі були такі архаїчні обрядові встановлення, як ініціація дівчат і юнаків (вогнем (цей обряд називався по-фінікійскі молк; пізніші читачі Біблії, де він згадується, витлумачили його як ім'я бога Молоха; такого бога в дійсності стародавність не знала), може бути, ще застосовувалося й обрізання) і чоловічі культові союзи. В особливо тяжких чи важливих для громади випадках (облога, заснування новоїфортеці) приносилися в жертву діти-первістки. В усіх відносинах релігійний світогляд амореїв і ханаанеїв був дуже примітивним.

В області мистецтв ханаанеї теж трохи відставали від інших цивілізацій Близького Сходу. Але якщо в III -- початку II тисячоріччя до н.е. ханаанейсько-аморейська архітектура повторює на півночі месопотамську, а на півдні й у Фінікії єгипетську, то в II тисячоріччі до н.е. розвивається велике й оригінальне фортечне і храмове будівництво по всьому Східному Середземномор'ї. Найбільші з храмів мали розміри 30Х20 м; усередині них було два ряди круглих стовпів; або в самому святилищі, перед статуєю божества, або перед входом ставили кам'яні стели чи споруджували по єгипетському зразку щогли. Скульптура (зображення богів, рідко-царів) знаходилася в доізраїльский період на тій стадії, коли зображеному намагаються додати грізний, надлюдський, страшний вид і домагаються (в очах нинішнього глядача) тільки антилюдяності і каліцтва. Це по більшій частині дрібна бронзова пластика, рідко -- кам'яні фігури. Ізраїльського бога зображувати було не можна, і заборона, що приписувалася Яхве: «Не створи собі кумира, ні всякої подоби», привела майже до повного зникнення образотворчого мистецтва, хоча домашні теракотові ідольчики продовжували існувати. Правда, фігурки богині народження і родючості, яка жестом подкреслювала свою чи наготу вагітність, змінюються в ізраїльтян фігурками богині одягненої (у побуті ізраїльські жінки, у тому числі навіть блудниці, на відміну від ханаанейських, закривали обличчя.).

Від ханаанейсько-аморейської літератури II тисячоріччя до н.е. дійшло дуже мало. З храмової бібліотеки в Угариті збереглися релігійні віршовані тексти на місцевій семітській мові, з яких найбільш цікаві епічні культові пісні, наприклад про бога Алиян-Ба'ле, що гине в боротьбі з богом зів'янення і смерті, але потім завдяки втручанню інших богів перемагає смерть, після чого настає достаток їжі: «небеса сочаться олією, ріки медом течуть». Був в Угариті і героїчний епос. На самоті стоїть цікавий напис-«автобіографія» Ідри-Ми, царя Алалаха,-- тут можливий вплив єгипетського «автобіографічного» жанру. У цілому, однак, найважливішим досягненням ханаанейсько-аморейської цивілізації з'явилося абеткова писемність. У Східному Середземномор'ї довгий час користувалися або єгипетською мовою і письмом, або ламаною аккадською мовою і клинописом. Але протягом II тисячоріччя до н.е. з'являється в Біблі особливе складове лінійне письмо, умовно назване «протобібліським». У ньому біля ста знаків, кожен знак, ймовірно, передавав склад з приголосного й одного з трьох древньосемітських голосних (а, і чи у, одна з комбінації вживалася і для згодного без усяких голосних). Таке письмо підходило для передачі тексту майже будь-якої складності і було набагато легше для навчання, чим аккадський клинопис чи єгипетське письмо, і вивчити його можна було за кілька тижнів замість багатьох років; для читання, однак, воно було важке, тому що не мало словорозділів (у єгипетському листі словорозділами служили детермінативи, тобто показники категорій понять, до яких відноситься слово; у клинописі теж були свої правила визначення границь слів). Знаки «протобібльского» письма не мають прототипів в інших писемностях і, ймовірно, були придумані спеціально при одноразовому винаході всієї письмової системи, у наслідуванні єгипетської чи крито-микенской писемності, чи обом.

Однак, очевидно, для фінікійських купців і мореплавців навчання протобіблському письму здавалося ще недостатньо легким. Вони були згодні прискорити навчання навіть за рахунок ускладнення розуміння текстів (древньосхідні міжнародні торговці ніколи не гналися за зрозумілістю своїх листів і документів для непосвячених). Тому від Синая до Сирії з'являються різні види спрощеного письма того ж типу -- спрощувалося воно за рахунок скорочення числа знаків таким чином, що кожен знак (літера) позначав приголосний з будь-яким голосним чи без голосного; до того ж схожі приголосні позначалися однієї і тією же літерою. Так вдалося створити консонантну (приголосну) абетку з числом літер від 30 до 22. Форма літер могла бути різною: в Угариті писали на глиняних плитках, як у Вавилонії, і літери «збиралися» із клинчастих рисок, у ханаанейській Фінікії розробили лінійні форми 22 приголосних літер (ймовірно, у XIII ст. до н.е.). Був ще варіант, сприйнятий у Південній Аравії. Письмо, яке не позначає голосних, зовсім не було (як чомусь часто затверджується) «зручніше для семітських мов»; скоріше це був рід купецького тайнопису. Але це письмо, особливо коли фінікійці почали вживати знаки ', в, й також для довгих голосних а:, у:., э:., і: і ввели словорозділи, стало набагато легше для засвоєння. Тому, хоча недосконалість (неоднозначність) передачі тексту фінікійським письмом довго давалася взнаки і ще сотні років клинопис і іероглифика успішно з ним конкурували, майбутнє виявилося все-таки за ним, і воно з'явилося (після удосконаленнь, внесених у нього греками й іншими народами) предком всіх абеток як Заходу, так і Сходу.

Висновки

Вивчення найдавніших географічних назв на території східного Середземномор'я і почасти безпосередні дані єгипетських і месопотамських текстів змушують вважати, що Східне Середземномор'я принаймні з III тисячоріччя до н.е. було заселено різними групами західних семітів.

До кінця III тисячоріччя до н.е. уже все Східне Середземномор'я покривається мережею ранньоклассових міст-держав. Серед таких міст найвпливовіших і найважливіших було декілька. Це найбільше місто Північної Палестини -- Хацор, у Фінікії і приморській Сирії - Бібл, й Угарит та Ебла. Ці міста дуже жваво розвивалися, велася торгівля, склався соціаьний устрій, й можливо вони б досягли свого найбільшого розвитку, якби не відбувлося єгипетське завоювання, яке незабаром почалося, після 1600 р. до н.е.

Проте, виникнення цих міст-держав, час їх існування та здобутки поклали початок наступним історичним подіям. Культура та писемність населення давнього східного Середземномор'я справила величезний вплив на наступні поколіття, адже тут виникла перша абетка, від якої походять більшість з наступних абеток Сходу та Заходу.

Список використаної літератури:

1. Дияконів И.М. Сирія, Фінікія і Палестина в III-II тисячоріччях до н.е./Історія Древнього світу. Рання Стародавність.- М.:Знання, 1983 -с.235-257

2. Фінікія //Всесвітня історія. Енциклопедія: у 10-ти т./Ред. И. Лур'є, М.Полтавський.- М.:Державне видавництво політичної літератури, 1955 - с. 496-504

3. История Древнего Мира т.1. Ранняя Древность: в 3-ех т./Ред. И.М. Дьяконова, В. Д. Нероновой, И.С. Свенцицкой- М.:Издатеьлство «наука», 1989

4. История Древнего мира. Расцвет Древних обществ.- М.:Наука, 1983

5. Всемирная история. Энциклопедия: в 10-ти т./Ред. И. Лурье, М. Полтавский.- М.:Госдарственное издательство политической литературы, 1955

6. Долуханов П.М. «История средиземных морей»«Наука», Москва, мягкая обложка, 29500 экз.1988144

Страницы: 1, 2, 3