Влодимирове хрещення

Влодимирове хрещення

Вступ

Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.

Досить нелегко описати сутність християнізації для Русі, бо як і кожне класове суспільство вона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти: для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сім'ю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій.

Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного "я", переосмислення конкретних явищ.

Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах.

Дозволило існувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.

Можливо, завдяки і тому, що Володимир-"дикун" охрестився та не забув старої віри з її неосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народних знань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль в житті кожного з нас.

Об'єктом даної роботи постає розвиток суспільних відносин у Київській Русі на межі двовір'я та утвердження християнства в період князювання Володимира Великого.

Предметом курсової роботи є зміст суспільних відносин, введення шестибожжя та запровадження християнства.

Мета полягає в здійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії.

За змістом всієї роботи використовувалися такі методи як логіко-систематичний і проблемно-пошуковий, та хронологічно-системний і соціологічний аналізи.

Структура цієї курсової роботи ? вступ, чотири розділи, висновок, список використаних джерел та літератури.

У вступі автор розкриває важність, зміст актуальності обраної теми, конкретизує предмет, об'єкт, мету і методи дослідження.

Розділ І. Історіографія та джерела

Київська Русь ? перша велика східнослов'янська держава виникла у ХІ ст. внаслідок об'єднання кількох слов'янських племінних союзів на сході Європи. Цей процес дуже скупо висвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література з'явилася тут лише в кінці Х ст., після остаточного утвердження християнства як державної релігії. Писемність на Русі, щоправда, існувала й до 988 р., але її пам'ятки до нас не дійшли. Отже, справжня історіографія бере початок, фактично, з ХІ ст.; у більш давні часи маємо лише народні перекази, почасти зафіксовані в пізніших текстах. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі., К-2004 р., с.605.

Упродовж кількох століть існування перша східнослов'янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі й у ІХ-Х століттях нашої ери досягла свого апогею. Та водночас на території східнослов'янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга- нова віра, що поширилася на Русь із Візантії ? могутньої середньовічної імперії. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.3. Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І ? на початку ІІ тис.н.е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту.

Вже в другiй половинi Х ст. на Русi реально склалося кiлька осередкiв щеплення християнського вiровчення. Воно дедалi бiльше знаходило своїх прихильникiв i в дружинному оточеннi великого князя київського -- тому прошарку панiвної верхiвки Київської держави, вiд якого значною мiрою залежали кардинальнi зрушення в системi iдеологiчної органiзацiї тогочасного суспiльства. Коляда А.І. Історія України., К.1997 р.,с.57-58.

Слід також зауважити, що загальне поширення християнства в інших країнах європейського континенту відбувалося протягом тривалого часу: західні готи і франки хрестилися в VІ столітті н.е., Англія, Саксонія - у VІІІ, Велика Моравія, Болгарія - ІХ, Чехія, Польща, Угорщина в - ХІІ, Данія, Норвегія і Швеція - в ХІ, Померанія і ободрити - в ХІІ, Прусія в ХІІІ. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.10. Тобто на територіях Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Київська Русь у тому, що стосується хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів, нічим не відрізнялася од інших аналогічних суспільств.

Окремі відомості, що торкаються згаданої теми, розкидано в багатьох творах як тисячолітньої давності, так і ближчих часів. Це і "Повість минулих літ" монаха Нестора, і матеріали його попередників та наступників - укладачів літописних зведень доби Київської Русі, і виступи, проповіді та твори інших давньоруських церковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла, автора "Слова якогось христолюбця" та інших), і свідчення іноземних церковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, єпископа краківського Матвія), і поеми світських авторів, насамперед, звісна річ, "Слово о полку Ігоревім". Взагалі то літературні твори ХІ-ХІІІ ст. відзеркалюють саме погляди панівної верхівки, що мали свої тогочасні ідейні течії. Натомість народна ідеологія не знайшла безпосереднього і адекватного відображення в писемних документах домонгольського часу; Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.7. Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати у фольклорі, в героїчному епосі , в билинних циклах та переказах, казках давньоруського народу.

Феодальна Русь, як і кожне класове суспільство, була поділена на два антагоністичних табори. Один із них становили народні маси?експлутоване, переважно селянське населення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, але було практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався з представників суспільної верхівки (переважно феодалів-землевласників), що зосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнула тримати в покорі пригноблювані верстви народу.

Наразі історіографічні рамки слід розпочати з 975-980 років, часу коли остаточно закінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади Володимира; часу, так званої, тимчасової реанімації поганської віри, і зупинитися на останніх роках правління великого князя.

Розділ ІІ. Історичні передумови

Історичні передумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах, то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав'ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.

У Києві став княжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримав прерогативу великого князя. У Деревлянській землі - Олег, середній брат, був кількома роками молодший. Доречі, Деревлянська волость після 945 р.(древляни вбили князя Ігора) не користувалася довір'ям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва літопись мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі .,К-2004 р.,с.137. За "Повістю минулих літ" закріпилася новгородська легенда, що нібито Володимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, "незаконне" походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжич не котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північноруську еліту домагатися його в ролі правителя.

Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда - родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославича. Толочко П.П. Древня Русь. Очеркі соц.-пол. історії., К.-1987 р., с.48-49. Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.

З трьох Святославичів двоє "законних", напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість "незаконного" Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р.він залишався поганином.

У 977 р. починається озброєний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Яропокової влади.

Відомий історик Толочко П.П., першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Олег був вбитий. Новгородський князь Володимир, боючись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка накказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у Повісті минулих літ, "став княжити Володимир у Києві один". Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія Україна.,К-2005 р. Додатки: с.568.

Якщо цитований фрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальший розвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями Ярополка. Ймовірніше за все ця тенденція народилася за для того, аби хоч якось обілити справжнього ініціатора усобиці, тобто Володимира. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі., К-1989 р.,с.90-94. Так, звинувачення київського князя у вбивстві брата, безперечно, є несправедливим. А той факт втечі Добрині та його племінника, логічно, і справокував до заміни урядника у Новгороді.

Але, з іншого боку, реальною основою є відчуття непевності, що раптом охопило молодшого княжича та його діяльного дядька. Причина тому зрозуміла: і Добриня, й Володимир були в числі лідерів "проязичницької" партії, різко ворожої християнській дружині, на яку спирався Ярополк, від його оточення можна було чекати спроби прибрати до рук північноруських земель.

Поразка Свенельда з його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віри становище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій у суспільному житті країни. Одначе язичницьке боярство вже не важило як надійна опора, через ослаблення постійними конфліктами, а до того же й мали своїх лідерів. Яковенко Н. Нарис історії України.,К.-2006 р., с.39-40.

За дослідженням видатного історика Брайчевського М.Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про конфлікт Ярополка і Олега, та безглуздою смертю останнього. Ініціатива нової фази міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.

Перевагою стало наймане військо, яке не одноразово втручалося в державні справи. Отож, підсумуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили, та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто його підтримував; звичайно в інтересах Володимира і проязичницької партії. Толочко П.П. Від Русі до України., К.-1997 р., с.60-68.

Рішучій спробі Володимира захопити київський престол передувала Полоцька трагедія, пов'язана з нещасною долею Рогніди, дочки полоцького князя Рогволода. У вітчізняній літературі більш відому як - Гориславна, образ цієї жінки привернув увагу не тільки давньоруських літописців, історія її драматичного шлюбу знайшла відображення і в народному епосі (билина "Добриня - сват"). Ініціатива одруження Володимира належала саме користолюбному і жадібному Добрині, адже до рук княжича потрапляла і Половецька земля - одна з найбагатійших і найрозвиненіших провінцій Русі у той час.

Соціальне походження князя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить часто мати-Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкою є буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну "робичич", яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русі під такими виразами йшлося про люлину праці, чи при ділі, незалежно від її станової приналежності і місця в соціальній ієрархії. А от раби, сучасною мовою називалися "холопами" або "челяддю". Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі., К-1989 р.,с.160-165. Тож застосований Рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав приховані політичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав на престол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самого претендента на руку полоцької князівни, ані його матері.

Чимало дивовижних домислів можна знайти і в адресу Добрині, невільник як і його сестра, якийсь час був конюшим при великокнязівському дворі. Хибне усвідомлення титулатури: шталмейстер при дворі феодального володаря - далеко не рядова посада, а навпаки, одна з найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Теж саме і посада ключниці. Це не служниця, яка носить при паску ключі від комори з провіантом, а одна з провідних фрейлін двору. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі .,К-2004 р.,с.157-163.

Отож, Малуша, поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще й найближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати про демократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, що зіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавляло законних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінник негайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволод розплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодого переможця. Існує легенда, що містить Лаврентіївський літопис, за яким безталанна князівна була згвалтована Володимиром на очах у її батьків. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі., К-2004 р.,с.162. Здобуття Полоцька дуже зміцнило позиції молодшого Святославича і піднесло його шанси у боротьбі за великокнязівський престол.

Вирішивши кувати залізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь і взяли в облогу Київ. Але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополк користувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Володимир вдався до хітрощів та підступності, вступив у таємну змову з найближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду. Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшу підтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, але нестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам Блуда, з'явився до Володимира і був убитий двома варягами.

Варяжко відмовився скласти зброю; утікши до Степу, як повідомляє Повість минулих літ, певний час, за підтримки печенігів, воював з Володимиром. Лише згодом князеві вдалося замиритися з ним і схилити його до присяги. Це був останній акорд у тривалій усобиці між синами Святослава, яка завершилася перемогою незаконнонародженого Володимира.

Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах. Яковенко Н. Нарис історії України., К.-2006 р., с.39-40. За період князювання Володимира закінчився довгій процес формування теріторії Давньоруської держави. З 981 - 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів, в'ятичів, хорватів, як результат усі племена були об'єднані навколо Києва. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічними межами східних слов'ян. Вони проходили у районі верхів'я Окі і Волгі на сході; Сули, Північного Донця, Буга, Немана, Західної Двіни - на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер - на півночі.

Розділ ІІІ. Терор Володимира

Захоплення Києва, саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішити і смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши на престол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність від власних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980р. Повість минулих літ розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме стався конфлікт з варягами - сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок. Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захоплення Київського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти. Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь - грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнати всіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його перед могутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг. Кузьмін А.Г. Падіння Перуна.Становлення християнства на Русі.,М.-1988р.,с151-170.

Досить складна склалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямок першого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речник язичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все ж княже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостами та їм подібними. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі .,К-2004 р., с.170-172. Одним із перших заходів Володимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі - замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межами тогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору від Михайлівської. Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважають за верховні божества шести головних східнослов'янських племен: Полян, Сіверян, Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо-побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів, шанованих і знаних у різних землях держави. Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.25-30.

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать