1.2. Волинь в інтеграційному процесі Руської землі на рубежі ХІІ - ХІІІ ст.
В утворенні Галицько-Волинського князівства провідну роль відводять Волинській землі та її князю Роману Мстиславичу.
Роман Мстиславич (бл. 1152 - 19.06.1205) - син Мстислава Ізяславича і Агнеси, доньки польського короля Болеслава Кривоустого.
За своєю значимістю він цілком прирівнюється до таких першорядних фігур, як Володимир Святославич та Володимир Мономах. Характерно, що саме він, один із небагатьох давньоруських князів, став персонажем фольклорних творів. І навіть сьогодні складаються оди на його честь:
Романе, Романе! Державний титане!
Себе обезсмертив ти в славних ділах…
Волинь забувати ніколи не стане
Того, що вчинив ти на княжих столах,
За твого правління Волинська держава
Була і могутня, і славна довкруг.
На брата, сусіда - ні зла не держала,
Ні в гості не звала, якщо він не друг.
Тебе поважали і вої, і смерди,
Бо ти справедливим до кожного був.
Тебе шанували Вітовти і Ольгерди,
За те, що звитягу не одну здобув.
Але за оте, що вчинив ти пре сміло,
Коли Володимир і Галич з'єднав -
І так переможно, і так пре уміло
У Галичі кланові розні владнав.
Роман Мстиславич розпочав свою політичну кар'єру в юності, коли його батько на короткий час добився київського княжіння. Під 1168 р. київський літописець відзначив: “Прислали новгородці до Мстислава, просячи сина у нього в князі, і той дав їм Романа”. Це було зроблено за традицією з часів Володимира Святославича у Новгороді сиділи старші сини київських князів. [29,104]
Новгород відрізнявся від інших давньоруських князівств. Він сформувався як аристократична боярська республіка. Найвищим органом влади тут виступало віче. Але реальна влада знаходилась в руках боярства. Щодо князя, то його функцією був збройний захист держави. Князі для Новгорода фактично були найвищими воєначальниками.
Зимою 1168 - 1169 рр. Сформувалася коаліція князів, які хотіли позбавити київського престолу Мстислава Ізяславича. Організатором її виступив суздальський князь Андрій Юрійович (Боголюбський), а на чолі союзного війська стояв його син Мстислав Андрійович.
Князі взяли Київ 12 березня і вчинили великий грабунок. Мстислав Ізяславич втратив київський престол і відступив до міста Володимир, звідки ще деякий час намагався повернутися до Києва. [37,18]
Підкоривши Київ князь Андрій Юрійович вирішив забрати Новгород від Романа Мстиславича. Підпорядкувавши собі основні центри Русі, цей князь міг би претендувати на абсолютне верховенство. Однак такий план до кінця не вдалося реалізувати. Як свідчить Новгородський літопис, у лютому 1170 р. війська Андрія Юрійовича рушили на Новгород Великий, але 25 числа цього місяця їх розбили новгородці на чолі з Романом Мстиславичем. [37,19] У Київському літописі про цю подію розповідається таке: “ Ходив Роман Ростиславич із братом Мстиславом на Романа на Мстиславича до Великого Новгорода. Андрій же [Юрійович] послав сина Мстислава з усією дружиною із усіма військами ростовськими і суздальськими. І рязанських князів він послав, і муромських князів послав із полками, і Бориса Жидиславича, воєводу таки свого. І таке було множество воїв, що й (числа) їм немає.
І як тільки прийшли вони в землю їх, багато лиха вони вчинили: села взяли і попалили, і людей посікли, а жінок, і дітей, і майно забрали, і скот зайняли, і прийшли тоді до города. Новгородці тим часом заперлися в городі з князем Романом і кріпко билися коло города, а Мстислав [Андрійович] в'їхав був у ворота і заколовши декілька мужів, вернувся назад до своїх.
І настав мор великий серед коней і військах, і не вдіяли вони нічого городу їх. І вернулися вони назад до себе, і ледве до своїх домів добралися тільки, а інші люди помирали з голоду. І не було ж нікого такого тяжкого походу людям сим, а деякі з них навіть конину їли і у великий піст.” [5,303]
Щодо новгородського літопису, то він змальовує битву під Новгородом як абсолютний розгром суздальців: ніби ввечері 25 лютого князь Роман Мстиславич одних посік, інших захопив, ще інші втекли.
Розгром суздальців під Новгородом - це, без сумніву, була помітна подія в житті молодого князя. Вона піднесла його авторитет. [37,20]
Мстислав Ізяславич все ще намагався повернутися до Києва, але марність його спроб зрозуміло новгородське боярство. В 1170 р. воно “вказало шлях князю Роману”, як делікатно висловився новгородський літописець, тобто вигнало його. Молодий князь якраз одержав звістку про смерть батька у Володимирі-Волинському [29,104] “Того ж року наприкінці прийшла вість Романові [Мстиславичу] про смерть отця, і Роман дав знати про це дружині своїй і приятелям своїм новгородцям. І, порадившись, дружина сказала йому: “Не можемо ми, княже, уже тут бути. Піди-но ти до братів у Володимир”. І послухав дружини своєї, поїхав до братів”. [5,304] Не гаячи часу, він прямує на Волинь і на довгі три десятиліття сідає у Володимирі.
Роману Мстиславичу довелося вступити в ту хвилю, коли боротьба за великокнязівський престол зайшла в безвихідь. Після жахливого погрому 1169 р. довкола Києва почалася справжня веремія, що скидалася на імператорську чехарду в Римі у ІІІ ст. н. е. Київський стіл мало не щороку посідав новий претендент, а в 1171 р. було аж три (Гліб Юрійович, Володимир Мстиславич та Роман Ростиславич).
Роман Мстиславич не міг не розуміти, що за тих умов сам собою факт оволодіння Києвом ще нічого не означає. Великокнязівський престол цілковито знецінився. Потрібно було мати іще щось, і це “щось” могло бути лише міцною й добре загосподарьованою вотчиною. Цією вотчиною була Волинь. [10,58]
З 1170 р. і практично до кінця 80-х рр. ХІІ ст. ім'я Романа Мстиславича зникає зі сторінок літописних творів. Це свідчило про те, що він випав із орбіти “великої політики”, став типовим провінційним князем, на якого не звертали особливої уваги. Це пояснюється тим, що Роман Мстиславич був ще молодим, не мав достатнього досвіду і сили. Після смерті батька в нього не залишилося могутнього й авторитетного покровителя. [37,21]
Роман Мстиславич зайняв володимирський престол у важкі для свого сімейства часи. Політичний вплив Мстиславичів впав, практично, до мінімуму. [34,69]
Княжіння на Волині мало свої переваги. Чорноземні грунти, м'який клімат сприяли розвитку землеробства. Повноводні річки, які служили торговими артеріями, зв'язали Волинь з Київщиною і Чорним морем, а також Польщею та Балтикою. Це сприяло розвитку тут міст як торгово-ремісничих центрів. Великою перевагою Волині була її віддаленість від степу, а, відповідно, й кочівників. Щоправда, волинські землі зазнали нападів литовських племен, але ці набіги, все ж таки, не можна порівняти із навалами половців.
У той час, коли на Волині правив Роман Мстиславич, ця земля в політичному плані не була консолідованою. Тут існувало кілька волостей зі своїми центрами - Луцьком, Дорогобужем, Шумськом, Пересопницею, Берестом, Белзом, Червенем. Але все-таки найбільш впливовим центром був Володимир.
70 - 80-ті рр. ХІІ ст. не пройшли для Романа Мстиславича марно. Він набував потрібного військового досвіду, намагався встановити потрібні зв'язки, вивчав ситуацію, щоб у потрібний момент знову вийти на велику політичну арену.
Схоже, в той час об'єктом його уваги стали литовські племена, передусім ятвяги. Вони жили на півночі від Волині. Русичі дивилися на них як на “дикі” племена, адже ті ще не прийняли християнство, а в плані соціального розвитку зберегли дуже багато архаїчних рис, притаманних первісному суспільству. [37,22]
І щоб забезпечити північні кордони Роман Мстиславич будує переважно дерев'яні фортеці, які утворюють ланцюг міцної оборони на півночі князівства, зокрема, на рубежі Берестьє, Чорторийськ, Корчеськ (місто в сучасній Рівненській області). Стали укріплення в Турійську, Ратному, Камені-Каширському та ін. [52,32]
Литовські племена приваблювали багаті руські та польські землі. Принаймні тут було чим поживитися. І тому вони здійснювали постійні напади на ці території. Так у “Великопольській хроніці «про них сказано, ніби вони надзвичайно “жорстокі, відзначаються звіриною люттю… Дорога до них недоступна через дуже густі ліси й топкі болота”. Не дивно, що боротьба з литовськими племенами була протягом століть була одним із важливих завдань давньоруських князів. Ще Володимир Святославич здійснив похід на ятвягів. Робили це, також, його наступники. Війни з литовськими племенами, як і походи на половців, могли зробити князя популярним.
Саме завдяки таким війнам їм Романа Мстиславича стало відомим на Русі. [37,23] Фіксація у фольклорі відгомону військових походів Романа на литвинів, зокрема у варіантах приказок: “Романе, Романе! Нічим живеш - Литвою ореш” [ 56,69] є ще одним свідченням яскравим свідченням збереження довготривалої історичної пам'яті про волинського правителя.
На деякий час Роману вдалося затримати дроблення волинських князівств, обмежити права великої світської і духовної знаті та, спираючись на служилих феодалів і торгово-ремісничу верхівку, зміцнити військові сили. [19,5]
Для Романа Мстиславича, правителя Волині, Волинська земля стала надійною базою, з якої він черпав ресурси в боротьбі за об'єднання Південно-Західної Русі. Його політика концентрації руських знаходила розуміння і підтримку широких верств волинського населення. Місцеве, головним чином, служиле боярство як і “ліпші мужі володимирські” доклали певні зусилля для реалізації претензій свого володаря на “галицьку спадщину” [42,173]
Найважливішою справою Романа, яка дала йому історичне ім'я, було приєднання Галичини до Волині і створення єдиного Галицько-Волинського князівства. В період, коли Київська Русь переживала нищівний процес роздроблення земель, потрібна була надзвичайна енергія, щоб протистояти негативному ходові подій, затримати його і сприяти створенню нових державних об'єднань.
Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави було подією великої ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, “царем на Русі”, “самодержцем всея Русі”, причому слово “самодержець” вперше в літописі застосовується саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів - “автократом”, засвідчив зміцнення позиції великого князя. [23,13]
Чим приваблювала Галичина Романа Мстиславича?
Вона належала до найбагатших князівств Русі. Це князівство мало вже столітню самостійницьку традицію. Ще в 1084 р. у Прикарпатті самочинно вокняжилися брати Рюрик, Володар і Василько - тмутараканського князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Порозумівшись із місцевим боярством, вони закріпилися в Перемишлів Перемишлі, Звенигороді і Теребовлі. Намагання київських князів витіснити їх звідти не дали належного результату. У середині 20-х рр. ХІІ ст. спалахнула війна між спадкоємцями братів - Ростиславичів. Переможцем у ній виявився Володимир Володарович (Володимирка). Під його владою опинилося Прикарпаття. Будучи людиною енергійною та розумною, він став творцем самостійної Галицької держави. Саме Володимир переніс столицю з Перемишля до Галича, який стає великим і багатим містом. Перенесення столиці мало економічний сенс. Галич був торновим центром на річці Дністер. Саме Дністер як водна артерія став осереддям Галицького князівства. Ця річка після появи половців у Північному Причорномор'ї, які заблокували дніпровський торговий шлях, починала відігравати все більше значення в чорноморській торгівлі. [37,30]
Поступово Галич перебирав роль Києва. Правителі Галицького князівства не цікавилися боротьбою за київський стіл, а займалися розбудовою свого князівства.
Син Володимира Ярослав Осмомисл (1153 - 1187) розвинув здобутки свого батька. Він перетворив Галицьке князівство на одне із найсильніших на Русі. [58,70] Його володіння сягали вздовж Дністра досить далеко на південь; навіть землі в нижній течії Пруту й Дунаю опинилися в певній залежності від Галича. Зростало значення Дністра у міжнародній торгівлі , а це, в свою чергу, сприяло розвиткові міст князівства.
Галицький князь здобув авторитет на міжнародній арені, підтримував дипломатичні взаємини не лише з сусідами, а й з Візантією, Священною Римською Імперією. Гостем його був візантійський цесаревич Андроном Комнин, який пізніше став імператором. Зі щирим подивом говориться про Ярослава у “Слові о полку Ігоревім”:
Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо сидиш ти на своїм золотокованім престолі,
підпер гори Угорські своїми залізними полками,
заступивши королеві шлях,
зачинивши Дунаю ворота,
метаючи тягарі через хмари,
Суди радячи до Дунаю.
Грози твої по землях печуть,
Одчиняєш ти Києву ворота,
Стріляєш ти з отчого золотого стола
султанів за землями.
Суперечки викликає згадка про суди: деякі автори вбачали тут згадку про дунайське судноплавство, однак переважає погляд, що йдеться про політичний контроль і судочинство на землях уздовж Дністра, аж до нижньої течії Дунаю. Чітко підкреслено роль військової могутності Ярослава в захисті лінії оборони в Карпатах від короля Угорщини. Для охорони шляхів через Карпати і підступів до них була створена система різноманітних оборонних споруд. Так, гарнізони замків в Тустані, Бубниці та ряду інших укріплень боронили переходи , які вели до головного шляху на Верецький перевал. Вислів про “султанів за землями” пов'язують з участю галицьких воїнів у поході на єгипетського султана Саллах-ад-Діна (Саладіна, засновника близькосхідної династії Айюбідів). Показово, що “Великопольська хроніка” кін. ХІІІ ст. державу Ярослава Осмомисла називає Галицьким королівством. [23,11 - 13] У міру зростання могутності Ярослава Осмомисла все більше зростали його суперечності з місцевим боярством. Приводом для відкритого конфлікту стали сімейні проблеми Ярослава Осмомисла. Бояри, буцімто, обурені неморальною поведінкою князя, у 1171 р. спалили його коханку боярівну Настаську з роду Чагрів. Вони також змусили повернути з вигнання його шлюбну дружину Ольгу, доньку Юрія Долгорукого. Та все ж Ярослав не скорився боярам. Помираючи він передав верховну владу позашлюбному сину Олегу, народженому Настаською Чагрівною, а Ольгиному сину Володимиру віддав Перемишль. Це не задовольнило бояр. Вони вигнали Олега з Галича і посадили тут Володимира, однак і цей не влаштовував непокірних галицьких бояр. [37,30 - 31]
