Володимир Великий і проблема вибору монореліг

Володимир Великий і проблема вибору монореліг

31

Тема: Володимир Великий і проблема вибору монорелігії

Виконала:

Ковбар О. С.

Перевірив:

Десятинчук І. О.

План

Вступ

Розділ 1

1.1. Язичницька Русь до хрещення

1.2. Як Володимир став єдиновладним правителем Русі

1.3. Перші роки правління Володимира

Розділ 2

2.1. Водохрещення Русі

2.2. Володимир і Русь після водохрещення

2.3. Внутрішня та зовнішня політика Володимира Святого

Розділ 3

3.1. Останні роки правління Володимира і смерть

Висновок. Значення особи Володимира і водохрещення в історії держави Російської

Використана література

Вступ

Усі ми, в Україні сущі, відповідальні як за її минуле, так і за її майбутнє. Відповідальні перед тими хто творив підвалини нашої державності.

І цілком зрозуміло, що розробка і визначення шляхів подальшого розвитку України великою мірою ґрунтується на історичному досвіді народу, на території та практиці визвольного руху і засадних визначних громадських і політичних діячів, видатних представників вітчизняної науки та культури.

Політична карта Європи суттєво змінилася. Римську спадщину поділили три великі імперії середньовіччя: Візантія, Франкська держава й Арабський Халіфат. У Візантії продовжували існувати античні міста, зберігалися традиції імператорської влади та християнської церкви. На території України існували такі волиняни, поляни, уличі, тиверці і древляни, білі хорвати і сіверяни. Поступово союзи племен перетворювалися у племінні князівства - територіальні політичні союзи державного типу. З князем Аскольдом пов'язана перша спроба запровадження на Русі християнства. Візантійські джерела датували цю подію 886 роком.

Протягом VIII-IX ст. східнослов'янський світ упевнено неухильно розвивався на шляху до цивілізації. Одним із головних здобутків цього часу стала поява Київського князівства - осереддя, довкола якого наприкінці їх сформувалася давньоруська держава.

Давньоруський літопис захоплено розповідає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імператором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі.

Після смерті Святослава між його синами Ярославом, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку.

За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднався до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів, дулібів, в'ятичів, радимичів. Володар здійснив серію реформ.

Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосив Перуна верховним богом країни, а в 988 році запровадив на Русі християнство.

Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. В середині 80-х років Х ст. київський князь схиляється до думки щодо прийняття іншої, якісно нової релігії - ісламу, іудаїзму. Запровадження християнства мало прогресивних характер.

Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

Розділ 1

1.1. Язичницька Русь до водохрещення

Наша Історія про часи, що передували ухваленню християнства, темна і наповнена оповідями, за якими не можна визнати безперечної достовірності. Цьому причиною те, що наші перші літописці писали не раніше другої половини XI ст. і про події, що відбувалися в їх вітчизні в IX і X століттях, за винятком небагатьох письмових грецьких вістей, не мали інших джерел, окрім народних переказів, які, по своїй властивості, піддавалися вигадкам і змінам. З достовірністю можна сказати, що, подібно всім північним європейським народам, і російський тільки з християнством отримав дійсні і міцні основи для подальшого вироблення цивільного і державного життя, - основи без яких, власне, для народу немає історії. З давніх часів східна половина нинішньої Європейської Росії була населена народами племенами чудського і тюркського, а в західній половині окрім народів литовського і чудського племені, примикаючи своїми поселеннями до балтійського побережжя, жили слов'яни під різними місцевими назвами, тримаючись берегів річок: Західній Двіни, Волхова, Дніпра, Прип'яті, Сожі, Горині, Стиру, Злучи, Бугу, Дністра, Сули, Ясна, Оки з їх притоками. Вони жили невеликими общинами, які мали своє скупчення в містах, - зміцнених пунктах захисту, народних зібрань і управління. Ніяких встановлень, які б пов'язували між собою племена і ознаки державного життя, не було. Слов'яно-руські племена управлялися своїми князями, вели між собою дрібні війни і не в змозі були охороняти себе, а тому часто були покорені. Релігія їх полягала в поклонінні природі, у визнанні мислячої людської сили за предметами і явищами зовнішньої природи, в поклонінні сонцю, небу, воді, землі, вітру, деревам, птахам, каменям і т.п. і в різних байках, віруваннях, святкуваннях і обрядах, створюваних і фундируваних на підставі цього поклоніння природі, їх релігійні уявлення частково виражалися у формі ідолів, але в них не було ні храмів, ні жерців; а тому їх релігія не могла мати ознак повсюдності і незмінності. Найбільш поширена віра була - язичество. Корінням своїм слов'янське язичество йде в далеку старовину. В його основі лежить деяка духовна реальність. І хоча ми позбавлені можливості безпосереднього бачення духовних джерел, але все таки можемо судити про них, пам'ятаючи слова господа: "По плодах їх взнаєте їх". Плоди язичества з його аморальністю і жорстокістю не залишають сумнівів в єстві того початку, який прагне втілення через численні язичницькі культури. І слов'янське язичество не було виключенням.

Стародавні слов'яни розглядали світ як арену боротьби між добрим Білобогом і злим Чорнобогом. І той, і іншій вимагали відповідних жертв. Уявна самостійність злого початку служила виправданням його неминучості, народжуючи культурні форми слов'янського сатанізму, що знайшли пізнє своє закінчене втілення в шануванні Перуна, - верховного божества язичницького пантеону дохристиянської Русі.

Літописи IV століття, розказуючи про зіткнення слов'ян з Візантією, найпохмурішим чином зображають їх жорстокість. Полонених розпинали, розстрілювали з луків, забивали цвяхи в черепи. Палили монастирі і церкви, залишаючи після себе гори трупів і купи димуючих розвалин.

Такі ж нещадні були і сімейні звичаї. В них були неясні уявлення про існування людини після смерті: замогильний світ представлявся їх уяві продовженням справжнього життя. Тому разом з померлим воїном на похоронному багатті спалювалися і його дружини (одна або декілька - слов'яни визнавали множину). Вони вшановували померлих прародителів, вважали їх покровителями і приносили їм жертви. Закон дозволяв убити новонароджену дочку, якщо її народження здавалося зайвим. У свою чергу, признавалося право дітей на вбивство батьків, що обтяжують сімейство старістю або хворобою. Ці розбрати передавалися з покоління в покоління, підігріваються звичаєм кровної помсти, що задовольнялася лише смертю кривдника або його нащадків.

Справедливості ради треба сказати, що сучасні історики відзначали і привабливі риси слов'ян, кажучи, що вони не знали ні хитрості, ні обману, берегли стародавню простодушність і простоту вдач. З полоненими, що залишилися в живих наші предки обходилися доброзичливо, призначаючи лише певний термін їх рабства, по закінченню якого полонений міг, по вибору, або покинути своїх господарів, або залишитися з ними на рівних правах, як вільна людина.

Звичай гостинності, що свято дотримувався, робив слов'янські землі безпечними для мандрівників, і господар головою відповідав суспільству за безпеку гостя-чужоземця. Купці охоче відвідували слов'ян, тому що між останніми не було ні злодіїв, ні розбійників, хоча вигідної торгівлі в слов'янських землях чекати не доводилося - суворі війни не знали розкоші і не цінували золота. Відповідним такому духовному розвитку був стан їх житейської умілості. Вони уміли будувати собі дерев'яні житла, зміцнювати їх дерев'яними стінами, ровами і земляними насипами, робити туру і риболовецькі снасті, обробляти землю, займалися скотарством, уміли прясти, ткати, шити готувати страви і напої: пиво, мед, брагу, кувати метали, обпалювати глину на домашній посуд; знали вживання ваги, міри, монети; мали свої музичні інструменти; на війну виходили з метальними списами, стрілами і частково мечами. Всі знання їх переходили від покоління до покоління дуже поволі, але відносини з Візантійською імперією і частково з арабським Сходом мало-помалу робили на російських слов'ян освітній вплив. З Візантії просочувалося до них християнство. В половині XI століття київські князі Аскольд і Дір, зібравши дружину, на двохстах турі по Дніпру вийшли в Чорне море, спустошили на своєму шляху побережжя і обложили Константинополь. Напад виявилося несподіваним і стрімким. Імператора Михайла III в столиці не було - він очолював армію у війні з мусульманами і, не дивлячись на всі старання, навіть повернувшись в місто, не міг організувати надійну оборону. Цар-град врятувався чудом. Після молебень патріарх Фотій занурив в морі одну з головних святинь міста - ризу Божої Матері, що зберігалася у Влахернській церкві. Шторм, що налетів після цього, розкидав кораблі русичів, знищивши велику частину флоту і зробивши подальшу облогу неможливою. Уражені князі прислали в Константинополь посольство з проханням про водохрещення. Це було перше, "Аскольдове" водохрещення Русі.

Майже одночасно з походом київських князів на Цар-град, в південних російських областях святий Кирило, просвітник слов'ян, хрестив двісті сімейств, в яких знайшов Євангеліє і Псалтир свого ж перекладу. Для звернутих був посланий митрополит Михайло, що хрестив все плем'я на чолі із старійшинами. І цьому водохрещенню передувало чудо - кинуте на вимогу язичників в багаття Євангеліє не згоріло. Але і це водохрещення Русі не зробило впливу на її долю. Вогнище православ'я на півдні землі Російської з часом чи то згасло, чи то виявилося таким слабим, що не змогло просвітити навколишню язичницьку тьму.

Склад суспільного життя такого варварства змінюється з ухваленням християнської релігії, з якою із Візантії, - найосвіченішої за тих часів держави, перейшли до нас як поняття юридичні і державні, так і початок розумової і літературної діяльності. Ухвалення християнства було переворотом, що відновив Русь і що вказало їй історичну дорогу.

Цей переворот зроблений Володимиром, сином войовничого Святослава, київського князя і рабині Малуши, ключниці його бабці княгині Ольги.

1.2. Язичницька Русь до хрещення

Святослав (батько Володимира), виїжджаючи до Болгарії, розділив всю державу свою на три частини: старшому сину Ярополку - віддав він Київ, другому - Олегу - Землю Древлянську, молодшому - Володимиру - Новгород. Від розділення Землі російської предки наші зробилися дуже нещасливі: замість одного государя було в них три. Після смерті Святослава між дітьми його почалася міжусобиця.

Першими посварилися Ярополк з Олегом. Винуватий в цьому був старий воєвода Свенельд. В 975 року син Свенельда, на ім'я Лютий, вийшов з Києва в ліс на охоту; побачивши його, Олег, князь древлянський, запитав в своїх: "Хто це такий?" Йому відповіли: "Син Свенельда"; тоді Олег напав і вбив Свенельдича за те, що той полював з ним разом в одному лісі. Звідси пішла ненависть між Ярополком і Олегом; Свенельд, бажаючи помститися за сина, все підмовляв Ярополка: "Піди на брата і відніми в нього володіння". На третій рік Ярополк пішов на Олега, в древлянську землю. Князь київський переміг древлянського. Коли Олег з вошами своїми втікав в місто Овруч, то на мосту, перекинутому через рів до міських воріт, стовпилася безліч утікачів, і вони зіштовхнули ненавмисно свого князя в глибокий рів. За ним впало туди безліч людей і коней. Олега роздавили на смерть. Тим часом Ярополк увійшов до міста Олегів, захопив там всю владу і послав шукати свого брата в рові. З ранку до полудня витягували трупи з рову: нарешті знайшли Олега на самому дні, внесли в палац і поклали на килим. Ярополк, хоча був легковірний, але зовсім не мав злого серця. Коли прийшов, довго плакав над Олегом, забувши, що він переможець. Олега погребли в міста Овруча. Володимир взнавши, що Ярополк захопив Древлянську землю і вбив Олега, злякався і втік з своїм дядьком Добринею до Швеції.

Після цього варяги сказали Володимиру: "Місто те наше; адже ми його узяли, і тому хочемо брати викуп з громадян, по дві гривни з людини". Володимир відповідав їм: "Почекайте небагато, поки зберуть гроші за місяць". Варяги чекали, чекали - і нічого не отримали; тоді вони сказали Володимиру: "Обдурив ти нас ; дозволь нам принаймні йти до Греції". Володимир відповідав: "Ступайте". Потім вибрав з них чоловіків добрих, тямущих і хоробрих і роздав їм міста; інші ж пішли в Цар-град, до греків. Але Володимир ще раніше них послав сказати імператору: "Йдуть до тебе варяги: не тримай їх в місті, а не то нароблять вони тобі лиха, як і у нас тут; краще розішли їх по різних місцях, а сюди до нас не пускай жодного".

З великою достовірністю можна прийняти взагалі звістку про те, що Володимир, будучи ще язичником, був повелителем великого простору нинішньої Росії і боровся про розширення своїх володінь, так і про зміцнення своєї влади над ними. Таким чином, він керував Новгородською землею - берегами річок : Волхова, Неви, Мсти, Луги, - землею Білозерською, землею Ростовською, землею Смоленською у верхів'ях Дніпра і Волги, землею Полоцькою на Двіні, землею Сіверською на Яснах і Семі, землею полян, або Київською, землею Древлянською і, ймовірно, також західною Волинню. Радимичі, що жили на Сожі, і в'ятичі, жителі берегів річки Оки і її приток, хотіли відкластися від підданства і були приборкані. Володимир підпорядкував даниною навіть окремих ятвягів, напівдикий народ, що жив в лісах і болотах нинішньої Гродненської губернії. Це володіння мало характер державний: воно обмежувалося збиранням данини, де можна було збирати її, і таке збирання мало вигляд грабежу. Сам Володимир зміцнився в Києві за допомогою скандинавів, званих у нас варягами і роздав їм в управління міста, звідки з своїми озброєними дружинами вони могли збирати дань з жителів.

1.3. Перші роки правління Володимира

Після смерті Ярополка Володимир, 17-річний хлопець почав князювати один в Києві і поставив собі на горбі різних богів за князівським двором: Перуна дерев'яного з срібною головою і золотими вусами, Хороса, Стрибога, Даждь-бога (сонця), Симаргла і Мокоша. Приносили їм жертви, називаючи богами своїми, приводили синів і дочок своїх і приносили жертви. "Й поганилася кров'ю земля Російська і горб той" (під 980 рік). В подяку богам за перемогу, взяту над ятвягами (983 рік) вирішено було принести людську жертву. Старики і бояри сказали: "Кинемо долю на хлопчиків і дівчат; на кого пастиме, того і заріжемо богам". В цей час жив в Києві один варяг; двір його стояв там, де тепер церква св. Богородиці, побудована Володимиром; варяг цей прийшов з Греції, тримав віру християнську, і був в нього син прекрасний особою і душею; на нього і випала доля. Послані від народу прийшли до старого варяга і сказали: "На твого сина випала доля; боги вибрали його собі, щоб ми принесли його їм в жертву". Варяг відповідав: "То не боги, а дерево; нині є, а завтра згниє; не їдять, не п'ють, не говорять; зроблені руками з дерева; бог же один, якому служать греки і кланяються; він створив небо і землю, зірки і місяць, і сонце, і людину і дав їй жити на землі; а ці боги що створили? Вони самі зроблені руками людськими; не дам сина свого бісам". Посланці переказали слова варяга громадянам; тоді народ, узявши зброю, пішов на варяга і розламав огорожу біля його будинку. Варяг стояв на сінях з сином; йому кричали "Віддай сина; нам потрібно принести його в жертву богам". Він відповідав: "Якщо те насправді боги, то хай пошлють одного бога узяти мого сина; а ви з чого так клопочете?" В народі пролунав лютий крик; натовп кинувся, підрубали сіни під обома варягами ; і таким чином вбили їх, і ніхто не знає, де їх поховали.

Керований язичником Добринею, якому, після великих успіхів останніх років, не міг не довіряти, юний Володимир, природно, піддався чарівливості влади, могутності, багатства і розкоші Київського двора. Дійсно, за два роки стати в 17-річному віці з хлопчика-емігранта повелителем величезної країни, від Балтійського моря до Чорного, переможцем могутніх князів, володарем численних теремів і багатств, народним героєм, що переміг іноземний вплив, - чи це не обстановка, в якій хлопець може захопитися своїм щастям і дати волю пристрастям? До двох своїх дружин, Олові і Рогнеди, він приєднує красуню вдову Ярополка. Від цих дружин в нього незабаром народиться по сину: від Олови - Вишеслав, від Рогнеди - Ізяслав, від нещасної вдови брата - Святополк, вже в самому народженні якого лежить як би зміст його майбутніх лиходійств. Чеська княжна Мальфреда і ще одна чешка стають його 4-ою і 5-ою дружинами. Величезні гареми з'являються в місцях його князівських резиденцій: по 200-300 жінок живе в нього в теремах в Білгороді, Вишгороді і Берестові. Поруч з життям терему, князь любить бенкети і веселощів з дружиною.

Не мало знає історія прикладів, коли молоді государі, підпадаючи таким же спокусам, гинули духовно і фізично серед розкоші і розпусти. Але молодий князь не дає собі зніжитися в Київській розкоші. Майже безперервно, один за іншим слідують його звитяжні походи.

Обидва царі почувши це сильно засмутилися і відповідали: " не пристойно християнам видавати сестер своїх за невірних, якщо хрестишся, то і сестру нашу отримаєш, а разом з нею і царство небесне. А з нами будеш одновірним; якщо ж не хочеш хреститися, то не можемо видати за тебе сестри". Володимир відповідав послам імператорським: "Скажіть царям, що я готовий хреститися, тому що і раніше випробував ваш закон, і мені подобається ваша віра і богослужіння". Царі, почувши це, зраділи і послали до Володимира сестру свою, на ім'я Ганна, яку насилу умовили йти; вона сіла на корабель, попрощалася з рідними і з плачем поплила через море. Коли царівна Ганна прибула в Корсунь, Володимир хрестився, а після водохрещення повінчався з Ганною, і пішов з нею до Києва. Прийшовши туди, він оголосив щоб всі - і бідні і багаті хрестилися. Почувши це люди йшли з радістю, кажучи: "Якщо б ця віра була не добра, то князь і бояри не прийняли б її". На інший день Володимир вийшов з духівництвом на Дніпро, де зібралася безліч людей: всі увійшли до води і стояли в ній - одні по шию, інші по груди, малолітні біля берега, старі ж далі, і тримали на руках немовлят, а священики читали молитви.

Володимир після водохрещення став надзвичайно благодушним. Пройнятий духом християнської любові, він не хотів навіть страчувати лиходіїв, і хоча спочатку погодився було на умовляння корсунських духівників, що знаходилися біля нього в Києві, але потім, з поради бояр і міських стариків, встановив карати злочинців тільки грошовою пенею - вирою, по старих звичаях, міркуючи при цьому, що такого роду покарання буде сприяти зміцненню війська.

Страницы: 1, 2



Реклама
В соцсетях
рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать рефераты скачать