Правда, лінія поведінки, засвоєна міністерством закордонних справ, була побічно, але рішуче засуджена 18 червня, під час обговорення Конвентом проекту глави XXV Конституції, присвяченої відносинам республіки з зарубіжними державами. Коли надійшло запропоноване розпорядження Грегуара про те, щоб статтю, що трактує про невтручання в її внутрішні справи інших націй і про недопущення їхніх втручань у французькі справи, доповнили Декларацією прав, воно було відкладена без заперечень. Барер замітив, що «не слід виливатися у філантропічні міркування».11 Французский Еженедельник «Стати и материалы по истории Франции», М.: Наука, 1978. С. 43. Це означало, по суті справи, осуд тієї пропаганди звільнення народів, якою займалися у Франції представляючи різні народності держави і Європи загалом, що об'єднувались навколо Анахарсіса Клотса. Потім був зачитаний проект іншої статті Конституції, у якому гордо не беззастережно заявлялося, що французький народ «ніколи не заключить мир з ворогом, що займає його територію». Почувши це, деякі депутати запротестували і зажадали голосування. Вони прекрасно розуміли, що, виражаючи віру якобінців у силу збройного народу, ця стаття виразно і недвозначно говорить про продовження війни до вигнання ворога з французької території, виключає можливість яких-небудь компромісів, вимагає від усієї країни, а з цього, і від буржуазії повної консолідації сил і значних жертв для задоволення визначених вимог представників якобінського клубу. Депутат Мерсьє заявив, що прийняття вигідного миру можливо в тому випадку, якщо ворог займає французьку територію, і звернувся до Конвенту з глузливим і знущальним, питанням: „Ви лестите себе надією бути завжди переможними? Але імовірно, у вас договір з перемогою?” Під оплески йому негайно ж відповів Базир: «У нас договір зі смертю».22 Марат Ж.П. «Избрание произведения» ,- М.: 1956. С. 245. Продовжуючи, Мерсьє сказав, що тут намагаються грати нових римлян. Підтримуючи Мерсьє, депутат Ру зажадав голосування проекту статті, названого їм абсурдним. Тоді взяв слово Робесп'єр: «Я ніколи не повірив би, що представник французького народу зможе проголошувати тут принципи рабства і низькості... Де ви бачили цю людину, порівнюючи нас до римлян?.. Бачили ви, щоб народ пропливаючий свою кров за загальну свободу був нижче римлян, не героями волі, але загарбником народів?.. Народ, що йде без домовленостей з ворогом, що знаходиться на його території, є народ вже переможений і відмовляється від своєї незалежності». Потім Робесп'єр різко зажадав затвердження проекту статті Конституції. Мерсьє, атакований настільки рішуче, спробував виправдатися. Виступивши за ним Барер підтримав Робесп'єра і загрозливо кинув за адресою депутатів Мерсьє, Ру й ін. «На образу, нанесена її республіканської чесноти, нація відповість у Вандеї. Запропонована стаття вже декретувалася в Лонгві і Вердені... Велич римлян, -- продовжував Барер, -- несло війну народам, а ви підготовляєте загальний світ». Конвент схвалив запропоновану статтю Конституції. Таким чином, у Конституції були закріплені, досить чітко, початки зовнішньої політики якобінської диктатури. Метою цієї політики повинні були стати послідовна зайнята будь-якими засобами абсолютної незалежності і цілісності держави, досягнення справедливого миру і дружніх відносин з другими країнами. Тим самим були засуджені політика революційної експансії і пропаганда звільнення народів силоміць зброї.11 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 255.
2 «Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 257
Для приведення дипломатії у відповідність з цими задачами Лебрен був, нарешті, фактично відсторонений від справ, а 21 червня 1793 р. на його місце призначений Дефорг. Достатня близький до Дантону, новий міністр не був послідовним виразником нових початків в області зовнішньої політики, але під тисках обставин він був усе-таки більш здатний засвоїти революційні принципи.
Дипломатичні військові н економічні кроки Англії для зімкнення блоку проти Франції, важке положення, м якому знаходилася країна, не представляло великих можливостей для дипломатичних місій в державах. Даніні з своїми агентам, акредитованим у Швейцарії, у США и в деяких італійських державах та Туреччині, у першу чергу стояли парирувати всі що підсилювали:м. спроби Англії зовсім ізолювати Францію від зовнішнього світу, не тільки військової, але і продовольчої підтримки.
Виступаючи «найбільш злісним душителем народних революцій», знаходячись «у перших рядах гнобителів визвольного руху людства»2, англійці розгорнули влітку 1793р. виняткову дипломатичну активність, усіма можливостями домагаючись зімкнення монархічних і тоталітарних сил усього світу для боротьби з французькою буржуазною революцією. 25 березня 1793 р. Англія уклала договір з Росією про взаємну підтримку, спрямованих до ізоляції Франції; 25 квітня за обіцяну велику грошову субсидію і територіальне збільшення,-- повернення Савойї і Ніцци,-- Сардинія зобов'язалася надати в розпорядження Англії великі військові контингенти; 25 травня в Аранхуеці був підписаний союзний договір Англії з Іспанією, 12 липня -- з Неаполем; 15 з Португалія уклала союзний договір з Іспанією, що, природно, призвело до висновку аналогічного договору і з Англією (26 вересня): 14 липня велика угода була укладена з Пруссією, 30 серпня -- з Австрією; поруч з таємними угодами Англія купила військові контингенти, безлічі малих німецьких володарів, що торгували кров'ю своїх підданих.
Зустрічав будь яку протидію своїм намірам, англійський уряд, не зупиняючись перед політичними і економічними протидіями. Лорд Гервей, англійський посол в Тоскані, підтриманий всім дипломатичним корпусом і в першу чергу російським повіреним в справах, зажадав від властей Тоскани відмовитись від політики лояльного нейтралітету по відношенню до Франції. В липні і серпні вимоги Гервея виросли ще більше. А коли після захоплення Тулона, частина французької армії прибула до тосканського порту Ліворно, лорд знайшов вагомий привід, і 8 жовтня в ультимативній умові зажадав відмови від такої політики потурання. Було надано 24 години, а згодом ще 48 години, і тосканський уряд був змушений погодитись з вимогами Англійців і попросили покинути країну французьким послам. В цей час уповноважений Франції в Римі, який тимчасово перебував в Флоренції, зауважував: „В даний момент Тоскана управляється двоякою владою: великим герцогом з своєю свитою і лордом Гервієм, приказуючи все, що йому завгодно, від імені союзних держав.”11«Великобритания, Франция и США в международном отношении нового и новейшего времени» гл. ред. Сиротник В.Г. ,- М.: МГПУ, 1985. С. 97.
Ще більш жорсткіші міри провадились по відношенню до Генуезької республіки. В результаті блокади французького узбережжя, захоплення Тулону, повстання в Марселі - Генуя стала, по суті, французьким портом в Середземному морі. Значно збагачуючи, генуезьку буржуазія не тільки з комерційної точки зору, але і в політичному розумінні, не була зацікавлена ні в розриві з Францією, ні в її поразці: розрив з Францією позбавив би Геную великих доходів, а поразка Франції, що проголосила мирні відносини з усіма державами основою своєї зовнішньої політики, поставило б Геную під удар не тільки Сардинії, але і великих хижаків -- Австрії і Англії, що здавна робила спроби накласти руку на маленьке, але багату державу.
На початку жовтня командуючий англійської ескадри, що з'явилася біля Генуї, зажадав висилки з Генуї французьких представників і розриву відносин з Францією. Грубо порушивши суверенітет Генуезької держави і роблячи акт повної сваволі, 5 жовтня англійські кораблі вторглись у внутрішні води генуезького порту і напали на французькі судна, що знаходилися там. Генуя була змушена тимчасово задовольнити вимоги Англії.
Тільки лише тому, що можливість прямого військового впливу на Швейцарію була виключена, спроби Англії вивести її зі стану дружнього нейтралітету стосовно Французької республіки в загальному залишилися безрезультатними. Все-таки в середовищі швейцарської кантональної влади, частково зв'язаних з Австрією, частково наляканих революцією, лунали окремі голоси на користь союзу з коаліцією, а деякі кантони позичили гроші німецькому імператору. Деякий успіх мало тиск, зроблений англійським урядом на Туреччину. У силу своїх природних інтересів Туреччина була не проти вдарити в тил Австрії, хоча це і грозило війною зі спільницею Австрії Росією. У Франції були реальні підстави для припущення, що тоді в російсько-турецьку воїну вплутаються Польща і Швеція, що об'єднані сили цих держав, підтриманих Францією у війні з північною імперією, вийдуть переможцями. Подібні плани лежали в основі східної політики і Дебрена і Дефорга і зустрічали схвалення в Константинополі, Стокгольмі і в середовищі польської еміграції. Але після захоплення Тулона, встановлення англійського панування на Середземному морі і різке погіршення міжнародного і воєнного стану Французької республіки, Туреччині довелося задовольнити англійські вимоги про строгий нейтралітет і відмовитися від планів реваншу за свої поразки. .
Не задовольняючи тиском на нейтральні держави, Англія ужила виняткових заходів, намагаючись задушити Французьку республіку голодом. Інструкцією, даної 8 червня англійському флоту, англійським кораблям пропонувалося захоплювати всяке судно, незалежно від прапора, що направляється у французькі порти. Оголошення подібного роду блокади зовсім суперечило сталому міжнародному праву і торкалося насущних інтересів ряду нейтральних держав Сполучених Штатів Америки, Швеції, Данії. Данія, зокрема, все ще намагаючись відігравати роль великої морської держави, категорично відкинула англійські домагання, і міністр закордонних справ Бернсторф заявив, що датський уряд мало цікавить, що «нейтралітет Данії більш корисний однієї з воюючих країн, ніж інший».11 Борисов Ю.В. «Дипломатия Франции» ,- Минск: 1989. С. 127.
Надзвичайно небезпечною зброєю, застосованою Англією були шпигунство і диверсії в боротьбі з революцією у Франції, була організація найширшої служби розвідки і провокації. Буквально вся Франція кишіла англійськими агентами, якими дуже охоче ставали переслідувані дворяни, священики й інші представники кіл, що панували, до революції. Шкода, завданої діяльністю цих агентів, була винятковою. Вони не тільки збирали і перепроваджували секретні матеріали, але і були організаторами різних безладь, підбурювань, заколотів. Ще 8 червня, у своїй промові в Конвенті, Робесп'єр вимагав підвищення революційної пильності. Пропонуючи прийняти закон про вигнання іноземців і застерігаючи проти шпигунів і зрадників, він говорив: «Ми розкриваємо обійми агентам наших ворогів. Варто відмітити, що Дантон негайно поспішив розсіяти враження, зроблене словами Робесп'єра, і, беручи під свій захист іноземців, намагався завірити Конвент, що деякі з них «великі патріоти, чим багато французів».
Каральні органи революційно-демократичного уряду в дуже слабкому ступені справлялися з покладеними на них обов'язками у відношенні боротьби проти шпигунства. Число викритих іноземних агентів на початку було дуже незначним, і повідомлення від 6 червня про процес декількох іноземних шпигунів у Надзвичайному карному трибуналі є виключенням. Випадково виявлені папери одного з керівників англійської шпигунської служби у Франції з усією гостротою порушили питання про злочинну діяльність англійських і інших агентів. З видаткової книжки цього агента виявлялося, що нм була налагоджена розгалужена шпигунська служба, що охоплювала Париж, Лілль, Дюнкерк, Тур, Блуа, Орлеан, Нант і інші міста. Особлива увага не може не привернути остання позначка в записній книжці англійського шпигуна: «Липень 2. Послано Ж. з М. у Кан 60 000 ліврів». Як відомо, з Кана 11 липня прибула в Париж убивця Марата -- Шарлотта Кордє, що показав під час судового процесу, що у випадку, якби їй удалося сховатися, вона збиралася бігти в Англію.
У портфелі того ж агента був виявлений ряд невідправлених листів і інструкцій англійською мовою. У цих листах шпигунам говорилося про необхідність зближення з окремими керівниками збройних сил республіки; про необхідність проникнення у військові табори, арсенали, штаби; про необхідність збирати відомості про плани, про стан військ, фортець, запасів; про необхідність дезорганізації військового життя, економіки країни, постачання міст і армій; про необхідність розбудувати фінанси, республіки; про необхідність актів диверсії й індивідуального терору. «Намагайтеся підняти курс до 200 ліврів за 1 фунт стерлінгів... Потрібно по можливості підірвати кредит асигнацій і відмовлятися брати всі ті, на яких немає зображення короля, -- говорилося в одному з листів. -- Змусьте підняти ціни на всі товари. Накажіть вашим купцям скуповувати всі предмети першої необхідності. Якщо можете умовити Котт... і купувати сало і свічі за будь-якою ціною, то змусьте публіку платити до 5 ліврів за фунт. Мілорд дуже задоволений діями Б... Т... 3... Ми сподіваємося, що убивства будуть відбуватися з обережністю: переодягнені священики і жінки усього краще годяться для цієї операції. Відправте 50 000 ліврів у Руан і 50 000 ліврів у Кан...»11 Французский Еженедельник «Стати и материалы по истории Франции», М.: Наука, 1978. С. 43-44.,- зазначалось в записній книжці англійського шпигуна.
Терористичні акти, випадки зрад і підкупів командирів і чиновників уряду, великі спекуляції на біржах, скупка предметів першої необхідності, диверсійні акти в артилерійських складах біля Шемпйе і Сомюра, підпали в Дує, Валансьєні, Лоріані говорили про те, що в цих листах полягала не порожня погроза, а підривна діяльність англійської розвідки досягла виняткового розмаху. День за день у Конвент, у Комітет суспільного порятунку стікалися звідусіль повідомлення про руйнівну роботу іноземних агентів. «Департаменти Півночі і Па-де-Кале, -- пишуть, наприклад, з цього прифронтового району комісари Конвенту, -- переповнені агентами Пітта, священиками й емігрантами».11 «Великобритания, Франция и США в международном отношении нового и новейшего времени» гл. ред. Сиротник В.Г. ,- М.: МГПУ, 1985. С. 101.
2«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 350.
У великій доповіді Конвенту від імені Комітету суспільного порятунку Барер намагався намалювати картину тієї кропіткої, небезпечної роботи, що проводили численні діючі в тилу і на фронтах республіки англійські й інші шпигуни і диверсанти. Барер міг констатувати, що не тільки окремі шкідницькі і диверсійні акти виходили від іноземних агентів, але що саме ці агенти і одержували від них допомогу через границю уможливили саме запалення вогнищ громадянської війни в країні. Так, з метою підтримати заколоту у Ліоні, Пітта послав туди через Женеву не тільки довірених осіб, але і гроші. «Англійський уряд, -- говорив Барер, --- засилає емісарів, шпигунів, бешкетників в усі наші департаменти, особливо в морські місцевості, прикордонні міста і Париж». І з повним на те підставами Барер дійшов висновку: „Громадянська війна підготовлена Англією, харчується Англією, проводиться за рахунок Англії...!”2
Обурення французького народу і його рішучість відстояти свою незалежність і волю вилилися в настійну вимогу звернути проти усіх ворогів революції силу народного терору і доручити здійснення його самому народу. Але і до того моменту, коли народ змусив уряд сприйняти революційно-терористичну політику, Комітет суспільного порятунку вжив значних заходів, що дали свій позитивний ефект. По доповіді Барера були зроблені декрети, що вимагали в першу чергу ліквідації заколоту у Вандеї, відновлення порядку в департаментах Півночі н Па-де-Кале, вилучення внесків французьких власників з лондонських банків. Особливий пункт одного з декретів вбачав підступництво методів боротьби, застосованих англійським урядом: «Національний конвент від імені ображеного людства указує всім народам і також англійському народу на підле, віроломне, мерзенне поводження британського уряду, що містить найманих убивць, отруйників, паліїв і злочинців усякого роду заради торжества тиранії і знищення прав людини».
Міри, прийняті проти власників капіталів в англійських банках, переслідували не тільки фінансові, але і серйозні політичні цілі: англійські банки і їхні відділення в Парижеві, що функціонували під різними назвами, разом зі зв'язаними з ними великими французькими капіталістами були основними організаторами найширших спекуляцій предметами першої необхідності і підривали всіма способами стійкість французької валюти. Найбільший ажіотаж створювали в Парижеві англійський банкір Бойд, бельгійський банкір, австрійський підданий Пролі, що став потім секретарем Еро-де-Сешеля, іспанець Гузман і ін. Іноземні банкірські будинки і зв'язані з ними французькі банкіри й оптовики займалися у Франції своєрідною економічною інтервенцією. Крім те го, вони ж були розсадниками шпигунства, джерелами фінансування розвідувальної роботи і уміло втягували у свої мережі найменш стійкі чи ворожі революції., депутатів Конвенту, протягаючи нитки в самі відповідальні державні органи. За спиною багатьох з банкірських будинків Парижа стояли, на ряді з англійським урядом, ватажки роялістів, зокрема -- найбільший організатор контрреволюційних змов барон де-Ебатд. Систематично повторювалися акти диверсії і, зокрема, спалення арсеналу в Гюнінзі змусили Конвент урочисто оголосити Пітта ворогом роду людського.11«Французская Буржуазная Революция 1789-1794» гл. ред. Волгин В.П., Тарле Е.В. ,- М.: НАУ СССР, 1941. С. 352.
Розширюючи політику економічної оборони країни і намагаючись відбити удар, що наносились французькій торгівлі англійським законодавством і діями англійського флоту, Конвент, після довгого обговорення у своїх комісіях і в пресі, 21 вересня припиняє дію навігаційного акту, що забороняє перевіз товарів на англійських
кораблях. Пізніше була піддана забороні торгівля всіма предметами англійського походження чи виготовлення з підвладних Англії країн.
Крім Англії, на полі підступного, непримиренного і ненависного ворога революції, у неї були і інші дуже серйозні вороги. Ганебна першість Англії, що очолила похід на націю, що звільнялася від монархізму, намагалися заперечувати Австрія і Прусія. Ці дві найбільші феодальні держави центральної Європи лише на дуже обмежений відрізок часу перебороли їхні споконвічні протиріччя, що розділяли; уже дуже незабаром, відразу після Вальми, переконавши в тім, що похід на Париж сполучений зі значними труднощами, вони повернулися до своїх старих планів грабежу слабких сусідів і стали ревниво спостерігати друг за другом.
Так, один із союзників -- Прусія, у міру того як росли труднощі і сумніви в успіху підприємства, у міру того як ставало очевидним, що удача зможе допомогти лише Австрії, торгуючи п домагаючись реальних придбань, усе більше уваги приділяла положенню в Польщі, розглядаючи залишки від її як легку ц доступну, видобуток. Коли потім, улітку 1793 р., армії союзників здобули значні перемоги і здавалося, що війна йде до кінця, протиріччя, що розділяли союзні уряди, виступили назовні в повному обсязі.
Боячись і ненавидячи якобінців і санкюлотів, упевнені у своєму торжестві над ними, країни коаліції прагнули використовувати успіх інтервенції, кожна в строгій відповідності зі своїми власними егоїстичними планами. Тому, після захоплення Конде і Валансьєна, англійська армія, замість того щоб разом із союзниками іти на Париж, відокремилася від австрійської і розпочала облогу Дюнкерка. Піт прагнув одержати порт, що відкриває можливість вільного і постійного проникнення в глиб Франції, і здатний бути знаряддям тиску на будь-який французький уряд.
